В противоположных направлениях

Согласуются ли с позицией КС многомиллионные залоги под финмониторингом?

В последнее время внимание юридического сообщества привлечено к вопросу урегулирования института залога в уголовном производстве. Эта тема постоянно актуальна и резонансна в прессе из-за применения «космических» размеров залога к подозреваемым. Так совпало, что несколько важных актов в этой сфере появились почти одновременно.

Законопроєкт №15388 vs рішення КС

Так, 8.07. 2026 у Верховній Раді зареєстровано законопроєкт «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України та Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» щодо посилення контролю за законністю походження коштів, внесених як застава» (№15388).

Ним пропонується змінити механізм внесення застави у кримінальних провадженнях. На відміну від чинного правового регулювання, проєкт передбачає запровадження обов’язкової перевірки законності походження коштів, що вносяться як застава, можливість зупинення їх зарахування та застосування спеціальних правових наслідків якщо не підтвердиться законність їх походження.

Водночас, через два тижні Конституційний Суд у рішенні від 21.07.2026 №9-р(ІІ)/2026 сформулював новий підхід щодо розуміння застави для дотримання гарантій права на свободу та особисту недоторканність.

Хоча КС і не визнав положення абз.5 ч.5 ст.182 КПК неконституційними, однак визначив обов’язкові критерії їх застосування, які відтепер є складовою конституційного змісту права на свободу та особисту недоторканність. Фактично Суд застосував тест реальної альтернативності застави триманню під вартою: оспорювана норма є конституційною лише тоді, коли застава залишається реальною можливістю звільнення, а не завуальованою формою тримання особи під вартою.

Нагадаємо, що за ч.1 ст.29 Конституції кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність, а за ч.2 цієї статті ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Саме крізь призму цих конституційних гарантій і належить оцінювати обидва згадані акти.

Суд аналізував питання визначення розміру застави, її співрозмірність, аби в кожному конкретному випадку інститут застави зберігав своє призначення, не був настільки надмірним та обтяжливим.

Натомість зміст проєкту №15388 навпаки по суті направлений на створення додаткових перешкод для практичної реалізації конституційного права на свободу згідно ст.29 Конституції.

Враховуючи, що обидва акти регулюють зміст конституційного права на свободу запропоновані законодавчі зміни і висновки КС повинні оцінюватися не ізольовано, а в своєму гармонійному взаємозв’язку.

На нашу думку, проєкт №15388 не лише не враховує висновків КС, а й фактично нівелює їх практичне значення. Якщо Суд виходив із необхідності забезпечення реальної можливості скористатися заставою, то законодавча ініціатива нардепів створює додатковий етап державного контролю, без проходження якого навіть належне виконання ухвали суду не гарантуватиме особі звільнення з-під варти.

Тож складається враження, що під гаслом непримиримості до корупції, окремі законодавці намагаються заради хайпу створювати додаткові перепони для реалізації конституційних прав людини в Україні. На жаль, наслідки подібних ініціатив, як засвідчує це рішення КС, доводиться долати довгі роки. Й не відомо скільки шкоди буде завдано людям, які часто невиправдано утримуватимуться за ґратами через неконституційне застосування судами КПК.

Новий стандарт застосування застави

Рішення КС № 9-р(ІІ)/2026 має значення насамперед тому, що Суд фактично дослідив конституційний зміст самого інституту застави. Він не підтримав позицію про неконституційність абз.5 ч.5 ст.182 КПК, який дозволяє визначати заставу у розмірі, що перевищує загальні межі, встановлені законом. Водночас Суд прямо зазначив, що конституційність цієї норми залежить не від її буквального змісту, а від способу її застосування.

Саме тому Суд сформулював низку критеріїв, які відтепер є обов’язковими для слідчого судді та суду:

розмір застави повинен визначатися індивідуально, а не формально;

суд зобов’язаний оцінити майновий стан особи, її законні доходи, наявні активи, сімейний стан, кількість утриманців та інші обставини, що характеризують її фінансову спроможність;

визначений розмір застави повинен бути достатнім для забезпечення належної процесуальної поведінки, однак не може бути завідомо недосяжним для особи;

визначаючи розмір застави поза граничними межами (вісімдесят чи триста прожиткових мінімумів для працездатних осіб), суд зобов’язаний навести аргументи, що підтверджують таку необхідність, та обґрунтувати кожний складник загального розміру застави;

активи, потрібні для сплати застави, мають бути реально доступними особі, зокрема з урахуванням арешту, накладеного на її майно в межах кримінального провадження;

усі сумніви та припущення щодо майнового стану особи мають тлумачитися на її користь, а розмір застави не може ґрунтуватися на припущеннях про матеріальну спроможність особи;

суд враховує соціальні зв’язки особи (сім’ю, інші особисті комунікації) та зв’язки за кордоном, а також усталену практику Європейського суду з прав людини.

КС фактично визнав, що застава перестає бути конституційним запобіжним заходом, коли особа втрачає реальну можливість виконати відповідну ухвалу суду. Водночас Суд підтвердив, що будь-які законодавчі обмеження реалізації права на заставу повинні відповідати принципу пропорційності. Запровадження додаткових процедур є допустимим лише за умови, що вони є необхідними для досягнення легітимної мети та не призводять до непропорційного обмеження права на свободу.

Ключовим є те, що Суд прямо пов’язав дотримання наведених критеріїв із вимогами ч.2 ст.29 Конституції: лише за їх виконання застосування абз.5 ч.5 ст.182 КПК є конституційним, а застава не перетворюється на завуальований спосіб тримання під вартою.

Таким чином, предметом конституційного захисту прав людини є не лише право на визначення застави, а й право на її реальне застосування до досягнення самої мети застави.

Зміна юридичної природи застави

Автори законопроєкту №15388 обґрунтовують необхідність його прийняття потребою унеможливити використання коштів сумнівного або незаконного походження для внесення застави. Сама по собі така мета є легітимною, оскільки відповідає завданню протидії легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, та забезпеченню прозорості фінансових операцій.

Саме тому положення проєкту кореспондують із законом «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом...» і мають запобігти внесенню застави коштами сумнівного походження.

Проте, він фактично змінює сам механізм реалізації судового рішення. За чинною моделлю, після постановлення ухвали про застосування застави особа або заставодавець вносять визначену судом суму, після чого виконуються правові наслідки, передбачені кримінальним процесуальним законом.

У свою чергу, проєкт пропонує, щоб навіть після виконання ухвали суду внесені кошти не породжували передбачених законом наслідків автоматично. Для цього необхідним стане проходження додаткової процедури перевірки походження коштів, а це додатковий і невиправданий час перебування особи в неволі.

Тобто, проєкт №15388 пропонує покласти на інститут застави функцію фінансового моніторингу, яка не відповідає його процесуальному призначенню. Метою застави є забезпечення належної процесуальної поведінки підозрюваного чи обвинуваченого, тоді як перевірка законності походження коштів є самостійним напрямом державного фінансового контролю, який повинен здійснюватися іншим правовим механізмом.

Отже, виконання ухвали суду перестає бути достатньою підставою для реалізації права на заставу. Таким чином законодавець хоче створити додаткову юридичну умову, яка відсутня у правовій позиції КС. Більше того, така умова, за своєю юридичною природою, запроваджує новий процесуальний елемент застосування застави, який не оцінюється судом під час вирішення питання про запобіжний захід та не передбачений чинною моделлю ст.182 КПК.

Відтермінування виконання судового рішення

Після постановлення ухвали про застосування застави саме виконання визначених судом умов повинно бути достатнім для виникнення відповідних процесуальних наслідків. Саме на цьому побудована логіка ст.182 КПК.

У свою чергу, проєктом № 15388 прагнуть скасувати самодостатність ухвали суду. Її виконання більше не гарантує реалізацію права на звільнення з-під варти.

За таких умов особа може продовжувати перебувати під вартою навіть після виконання ухвали суду виключно через не завершення процедури перевірки походження коштів. Тобто, подальше обмеження свободи зумовлюватиметься вже не судовим рішенням, а перебігом адміністративної процедури, яка не була предметом судового контролю.

Такий підхід суперечить природі судового контролю. Якщо суд уже встановив усі необхідні обставини та постановив відповідну ухвалу, законодавець не може створювати додаткові етапи, без проходження яких судове рішення фактично не набуватиме практичного значення.

Безумовно, держава має право створювати механізми протидії використанню коштів незаконного походження. Проте такі механізми не можуть бути побудовані таким чином, щоб вони фактично нівелювали інститут застави як альтернативу триманню під вартою.

Крім того, проєкт №15388 не визначає чітких строків та порядку проведення такої перевірки, що створює ризик правової невизначеності. За відсутності законодавчо встановлених часових меж виконання ухвали суду, та окремого порядку невідкладного судового контролю за бездіяльністю уповноважених органів реалізація права особи на свободу може бути відкладено на невизначений строк, що саме по собі суперечить вимогам правової визначеності як складової принципу верховенства права.

За таких умов проєкт не узгоджується з конституційними стандартами застосування застави, сформованими КС. Впровадження додаткової перевірки як передумови реалізації ухвали суду змінює правову природу застави, створює нову процесуальну умову її застосування та може призвести до фактичного продовження тримання особи під вартою без нового судового рішення. Саме тому, проєкт №15388 потребує суттєвого доопрацювання з урахуванням правової позиції КС.

Показово, що сам Конституційний Суд обґрунтував свою позицію практикою Європейського суду з прав людини та принципом верховенства права, тоді як проєкт №15388 цих орієнтирів не враховує. Тому оптимальним видається не механічне ускладнення процедури внесення застави, а доопрацювання законопроєкту в спосіб, що зберігає заставу як реальну альтернативу триманню під вартою: із чіткими строками перевірки, окремим механізмом невідкладного судового контролю та збереженням самодостатності ухвали суду відповідно до правової позиції КС, викладеної у рішенні №9-р(ІІ)/2026.

До речі, абсурдність запропонованого нардепами підходу не складно зрозуміти, якщо поширити таку практику на всі правовідносини громадян та юросіб із судовою системою в інших видах юрисдикції. Адже так само за аналогією можна встановити вимоги до фінустанов здійснювати фінмоніторинг коштів, які сплачуються як судовий збір або на виконання судового рішення.

Закон і Бізнес