Допустимость доказательств

Может ли нарушение надлежащей процедуры быть «несущественным»?

В последнее время все громче слышно ревизионистское мнение о допустимости доказательств в уголовном производстве. Даже новый термин был выдуман — предотвращение избыточного формализма. Попробую еще раз доказать ошибочность такой позиции.

Частина правників стверджує, що порушення належної правової процедури само по собі не веде до недопустимості доказів. Що важливо визначити первісно чиї права порушено та чи є таке порушення суттєвим. Такий підхід, на мій погляд, суперечить діючому законодавству та веде до нівелювання поняття допустимості доказів взагалі.

Насамперед зауважу, що порушення Конституції є суттєвим порушенням прав людини.

Так, згідно зі ст.1 Конституції «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Відповідно до ст.8 Конституції «в Україні визнається і діє принцип верховенства права», тобто правосуддя вчиняється за законом, а не за розсудом. Стаття 6 Конституції гарантує, що «органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України».

Стаття 2 КПК визначає, що є завданнями кримінального провадження. Серед іншого, у згаданій статті зазначено: «і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура».

Стаття 62 Конституції зазначає: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь…».

Також слід нагадати §2 ст.6 «Право на справедливий суд» Конвенції про захист прав людини і основоположнх свобод: «кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку».

Також загадаємо про ст.22 Конституції: «конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані…», та ч. 3 ст. 17 КПК: «підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом».

У постанові Великої палати Верховного Суду від 31.08.2022 у справі №756/10060/17 сформована така думка: «В основі встановлених кримінальним процесуальним законом правил допустимості доказів лежить концепція, відповідно до якої в центрі уваги суду повинні знаходитися права людини і виправданість втручання в них держави незалежно від того, яка саме посадова особа обмежує права».

Згідно з ч.1 ст.86 КПК «доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим кодексом». Згідно з ч.1 ст.94 КПК «слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів — з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення».

Колегія суддів третьої судової палати Касаційного кримінального суду в постанові від 16.09.2020 у справі №623/5106/15-к зазначила: «Відповідно до концепції «плодів отруйного дерева», якщо джерело доказів є неналежним, то всі докази, отримані з його допомогою, будуть такими ж (рішення ЄСПЛ у справі «Гефген проти Німеччини»). Докази, отримані в кримінальному провадженні з порушенням встановленого порядку, призводять до його несправедливості в цілому, незалежно від доказової сили таких доказів і від того, чи мало їх використання вирішальне значення для засудження обвинуваченого судом (рішення ЄСПЛ у справі «Нечипорук і Йонкало проти України»)».

В контексті зазначеного слід сприймати і сформовану Верховним Судом позицію щодо недопустимості копії документів як доказів. Звернімо увагу, що згідно з постановою ККС від 11.03.2020 у справі №149/745/14 копії документів є недопустимими доказами: «Враховуючи те, що під час судового розгляду, на підставі висновку експерта КНДІСЕ Міністерства юстиції… було встановлено, що відеофонограми (фонограми), на які посилається сторона обвинувачення, що зафіксовані на оптичних дисках …, на які фіксувалися НС(Р)Д, є копіями, судом обґрунтовано визнано їх недопустимими доказами, а відповідно й інші похідні від них докази, в тому числі протоколи негласної слідчої (розшукової) дії — аудіо-, відеоконтролю особи… також є недопустимими, про що зазначено в судових рішеннях».

Таким чином (враховуючи ст.6 Конституції) суд не має прав/ повноважень оцінювати порушення належної правової процедури як суттєве та несуттєве. Та якщо порушення належної правової процедури встановлено, це має бути визнано як порушення конституційних прав особи, а докази отримані завдяки такому порушенню, як і докази отримані по ланцюгу, мають бути визнані недопустимими.

Закон і Бізнес