Влюбленность в процесс

К чему приводит слишком буквальное восприятие положений гражданского законодательства

Как засчитываются встречные требования? Имеет ли значение лингвистика в формулировании исковых требований? Почему на Кипре лучше не умирать? Ищем ответы в решениях Верховного Суда, демонстрирующего не только свободу толкования, но и собственную влюбленность в процесс.

Стадія не важлива

У ВС представили огляд актуальної практики Касаційного цивільного суду за вересень цього року. Зупинимося детальніше на окремому аспекті цього огляду, а саме — питаннях процесуального права.

Так, у постанові КЦС від 8.09.2021 у справі №761/33621/18 колегія суддів дійшла висновку, що зарахування зустрічних вимог можливе на будь-якій стадії процесу, зокрема і на стадії виконання судового рішення. Суд розглядав у порядку спрощеного позовного провадження справу про припинення грошового зобов’язання. Місцевий суд, з яким погодився й апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову, вважаючи, що рішення суду є обов’язковим до виконання та зарахування зустрічних однорідних вимог здійснюється лише в межах виконавчого провадження відповідно до закону «Про виконавче провадження», а не шляхом пред’явлення нового позову.

Проте ВС скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій, направив справу на новий розгляд з огляду на наступне. Тлумачення норм стст.601 та 602 Цивільного кодексу свідчить про те, що потрібно розмежовувати зарахування та заяву про зарахування. Адже сама по собі наявність зустрічних однорідних вимог не призводить до їх зарахування і, відповідно, не припиняє зобов’язання. Заява однієї зі сторін про зарахування зустрічних вимог для досягнення бажаного правового ефекту не потребує відповіді з боку адресата, а потребує лише сприйняття заяви останнім. Окрім того, вимоги, які можуть підлягати зарахуванню, мають бути зустрічними, однорідними. При цьому строк виконання таких вимог настав, не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги.

Безпредметність спору

У ході прийняття рішення в іншій справі, про поділ майна подружжя, ВС указав на те, що закриття провадження у справі на підставі п.2 ч.1 ст.255 Цивільного процесуального кодексу можливе, якщо предмет спору був відсутній як на час пред’явлення позову, так і на час ухвалення судом першої інстанції судового рішення.

Суд першої інстанції закрив провадження у справі в частині позовних вимог про поділ майна, визнання права власності та стягнення на об’єкти нерухомості у зв’язку з відсутністю предмета спору. Апеляційний суд скасував ухвалу суду першої інстанції у частині закриття провадження, направив справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, мотивуючи це тим, що відсутність предмета спору має бути встановлена на час пред’явлення позову.

У свою чергу ВС у постанові від 20.09.2021 у справі №638/3792/20 змінив мотивувальну частину постанови апеляційного суду. Так, суд роз’яснив, що поняття «юридичний спір» слід тлумачити широко, у тому числі враховуючи позицію із цього питання Європейського суду з прав людини. Прикладами відсутності предмета спору можуть бути дії сторін чи настання обставин, якщо між сторонами у зв’язку з цим не залишилося неврегульованих питань або самими сторонами врегульовано спірні питання. А тому особливого значення момент врегулювання таких питань та встановлення відсутності предмету спору при прийнятті рішення не матиме.

Лінгвістичний формалізм

Розглядаючи наступний спір, що стосувався визнання припиненими правовідносин іпотеки та скасування рішень про реєстрацію права власності, колегія суддів КЦС заглибилась у лінгвістичні особливості й виходила з таких міркувань.

Некоректне, з точки зору лінгвістики, формулювання вимог позову не може бути перешкодою для захисту порушеного права особи, яка звернулася до суду, оскільки надміру формалізований підхід щодо дослівного розуміння вимог позову, як реалізованого способу захисту, суперечить завданням цивільного судочинства (постанова ВС від 15.09.2021 у справі №372/2583/18).

Висновок суду апеляційної інстанції стосовно того, що обраний позивачем спосіб захисту права не відповідає визначеним ЦК способам захисту порушених прав у спірних правовідносинах унаслідок не зовсім вірного формулювання позовних вимог у ВС визнали помилковим.

Там, де помирати заборонено

На те, що неврегульованість цивільних процесуальних правовідносин не може тлумачитись проти заявників і обмежувати їх право на судовий захист, у тому числі у справах окремого провадження, звернув увагу КЦС у постанові від 15.09.2021 у справі №367/2656/20.

У справі йшлося про визнання факту смерті особи, яка загинула на території невизнаної Турецької Республіки Північного Кіпру. Позивачеві було відмовлено у відкритті провадження, оскільки ЦПК не передбачає можливості встановлення судом факту смерті особи на території іноземної держави.

Одначе ВС скасував попередні рішення та направив справу до суду першої інстанції, аргументувавши це таким чином. Сам факт невизначеності норм процесуального права не може прямо свідчити про необхідність відмови у відкритті провадження у справі. І відповідно до п.8 ч.1 ст.315 ЦПК суд розглядає справи про встановлення факту смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.

Природа ухвали

Ухвала, якою відмовлено в задоволенні заяви про перегляд за нововиявленими обставинами рішення суду, за своєю природою є судовим рішенням, яким завершено розгляд, а не процесуальною ухвалою, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі. Про це зазначив ВС у наступній постанові, від 8.09.2021 у справі №305/402/16-ц.

ВС розглянув справу за позовом фізкультурно-спортивного товариства до ряду відповідачів про визнання недійсними постанови президії товариства; довіреності; договору купівлі-продажу; витребування з незаконного володіння одного з відповідачів нежитлової будівлі санаторно-оздоровчого закладу та за зустрічним позовом про визнання права власності на цю ж будівлю. Суд першої інстанції задовольнив зустрічний позов, а апеляційний відмовив у відкритті провадження. Згодом скасував і ухвалу місцевого суду в частині вирішення питання щодо відкриття провадження за нововиявленими обставинами.

Однак ВС повернув справу на новий апеляційний розгляд. Як вказав КЦС, апеляційний суд позбавлений процесуальної можливості скасовувати ухвалу, що не перешкоджає подальшому провадженню у справі, та направляти справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. У кожному випадку суд апеляційної інстанції повинен перевіряти, чи перешкоджає така ухвала розгляду справи. Натомість апеляційний суд не врахував вимог ч.1 ст.374 ЦПК та дійшов помилкового висновку про скасування ухвали та направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду в частині вирішення питання щодо відкриття провадження за нововиявленими обставинами.

Судячи з усього, у судах першої та апеляційної інстанцій через брак часу немає можливості вдаватися в деталі можливого тлумачення положень ЦК та ЦПК, саме тому підхід до справ застосовується більш уніфіковано. Цього не можна сказати про суддів касаційної ланки, які намагаються заглибитись і в дефініції понять, і в принципи поєднання одних правових механізмів з іншими. Чи навчаться такому підходу суди попередніх інстанцій? Питання, швидше за все, риторичне. Адже, аби закохатись у процес, потрібно принаймні відмовитися від шаблонів, які необхідні в роботі з тисячами справ щомісяця.