Спор о примирении

Способна ли медиация разгрузить отечественную Фемиду и нужна ли такая практика обществу?

Стремление украинских парламентариев на законодательном уровне закрепить процедуру досудебного примирения время от времени наталкивается на преграды в виде экспертных замечаний. Сегодня на рассмотрении в парламенте находятся два подобных законопроекта о медиации. Впрочем, как выяснилось, ни один из них пока еще нельзя адаптировать к украинским законодательным традициям. Да и общество, похоже, еще не очень доверяет внесудебным способам урегулирования споров.

На зламі традицій

Чи можна навчити людей миритися і доходити компромісу? Мабуть, так, адже без порозуміння більшості громадян було б складно налагоджувати та підтримувати ділові відносини, не кажучи вже про вирішення конфлікт­них ситуацій. Проте більшість фахівців стверджують: українці звикли, що єдиним засобом захисту особистих інтересів є звернення до суду. І саме це, на їхню думку, призвело до надмірної завантаженості судів, наявності великої кількості однотипних справ з дрібними за своєю суттю вимогами.

Проте, на думку народних обранців, спроби прищепити українському суспільству звичку вирішувати спори в позасудовий спосіб робилися досить давно. Так, під час засідання Комітету ВР з питань правової політики та правосуддя, яке відбулося у вигляді круглого столу, народний депутат Ігор Алексєєв повідомив, що закріпити на рівні закону цю процедуру намагалася ще ВР VI скликання. Тоді було зареєстровано кілька «медіаційних» проектів, які, на жаль, не знайшли підтримки в сесійній залі. Однак з прийняттям у 2012 році нового Кримінального процесуального кодексу, в якому з’явилося поняття «угода про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим», стало зрозуміло, що медіація врешті-решт проторує доріжку і до цивільних правовідносин.

А тому народним обранцям усе ж доведеться визначатися із законодавчим обгрунтуванням процедури примирення й обрати один із двох зареєстрованих навесні цього року однойменних проектів —№2480 чи №2480-1. Задля об’єктивності їх подальшого розгляду нардепи вирішили заслухати думки практикуючих медіаторів та юристів, які намагаються навчити людей позасудовому вирішенню конфліктів і за відсутності спеціального закону.

Експерти пояснили, що метою медіації (принаймні в класичному розумінні цього поняття) є не з’ясування того, хто правий, а пошук компромісного рішення, що стане найкращим для обох сторін. А це означає, що медіація діє за межами юридичної оболонки спору, що досліджують суди, і має приходити до оптимального рішення, виходячи із реальних інтересів сторін.

Проте традиційно більшість іде до суду, намагаючись довести свою правоту і покарати контрагента, партнера, державну установу. Таким чином, ефективність судового розгляду до уваги не береться, переконані фахівці.

Так, за словами керівника Українського центру медіації Галини Єрьоменко, рівень виконання вердиктів судів залишається невисоким. «За офіційною статистикою, судові рішення виконуються на 10—30%. І це, на жаль, не є свідченням ефективності судочинства», — наголосила експерт. Вона також переконана, що здебільшого через нерозвиненість інституту медіації Україна є непривабливою державою для інвесторів. Вони, мовляв, не довіряють нашій Феміді й переймаються збереженням своїх активів. «Іноземці зацікавлені в наявності альтернативного, більш спрощеного та дієвого механізму врегулювання розбіжностей і суперечностей», — заявила Г.Єрьоменко.

Проте практика свідчить, що більшість громадян сприймають медіацію насторожено. І, можливо, не дарма.

Розвантаження чи завантаження?

Головною метою медіації залишається звільнення судів від надмірної кількості справ. Однак робити це, за твердженням експертів, треба дуже обережно, аби, з одного боку, не обмежити у правах громадян, а з другого — не дати зелене світло органам виконавчої влади, дозволивши їм одноособово вирішувати окремі види спорів. На небезпеці останнього, зокрема, наголошували «господарники» під час червневого засідання науково-консультативної ради у Вищому господарському суді (див. №23 «ЗіБ»).

І хоча володарі мантій тоді підтримали ідею позасудового врегулювання спорів, проте із застереженням: обов’язковість такої процедури може встановлюватися лише законом. До речі, саме таке формулювання робоча група з питань правосуддя Конституційної комісії запропонувала закріпити в Основному Законі. І якщо медіація пропишеться в ньому, це вимагатиме її регулювання на законодавчому рівні.

На думку Г.Єрьоменко, законодавцю необхідно прийняти «гарний рамковий закон», який би дозволив медіаторам працювати централізовано, а їхня діяльність не піддавалася би сумніву. Проте в Міністерстві юстиції, навпаки, наполягають на жорсткій регламентації діяльності медіаторів та встановленні відповідальності за неналежне виконання обов’язків. Так, представники відомства зауважили, що жоден з проектів не містить норм, які б передбачали санкції за недоброчесну чи невідповідальну поведінку медіатора (у разі, наприклад, конфлікту інтересів при вирішення спору). А тому «рамковість», за твердженням представників Мін’юсту, лише зашкодить.

До того ж, з точки зору директора департаменту судової роботи та експертного забезпечення правосуддя Олександра Олійника, незрозуміло, в який спосіб це розвантажить судову систему. Він пояснив, що в разі прийняття якогось із проектів за основу без грунтовного доопрацювання процедура не тільки не спроститься, а навпаки, ускладниться. Адже фактично рішення, постановлене медіатором, не матиме юридичної сили. «У разі незгоди з ним сторони все одно повинні йти до суду, а не, наприклад, до державного виконавця чи нотаріуса», —
пояснив посадовець, наголосивши, що висока мета розвантаження судової системи може обернутися додатковим навантаженням на неї.

Він також нагадав, що досудове врегулювання спору в господарських правовідносинах (претензійна стадія) себе не виправдало, і з часом від нього довелося відмовитися. О.Олійник не виключає, що медіацію при всій її привабливості може чекати така ж доля.

Від теорії до практики

Натомість І.Алексєєв запевнив, що законопроекти є «об’єктивно сирими». Говорити про те, який з них кращий, сенсу немає. Втім, не всі учасники круглого столу погодилися з позицією нардепа.

Так, у Комітеті ВР з питань запобігання і протидії корупції угледіли в проекті №2480-1, автором якого є народний депутат Сергій Ківалов, «ознаки корупціогенності». Хоча цей документ аналогічний проекту №10301-1, зареєстрованому ще у квітні 2012-го тим же автором, який уже був прийнятий парламентом у першому читанні, але відкликаний у грудні того ж року.

Текст документа автор майже не змінив, за винятком кількох норм. Так, теперішній проект, на відміну від старого, дозволяє медіаторам мати власне самоврядування, що, на думку авторів, має бути свідченням їх незалежності. Передбачено, що організаційними формами самоврядування виступатимуть з’їзд та Рада медіаторів. І утримуватися вони мають за рахунок добровільних внесків медіаторів, їх об’єднань, фізичних та юридичних осіб, а також інших, не заборонених законом джерел.

Щоправда, для створення розгалуженої системи медіаторів необхідна, власне, наявність достатньої кількості охочих відчути себе в ролі примирителя. А цього поки що не спостерігається. До того ж законодавцю треба визначитися з особами, які готуватимуть майбутніх медіаторів, та з тривалістю такого навчання. Проект №2480-1 передбачає 40 академічних годин для отримання сертифіката медіатора, а №2480 — 90, з яких половина відводиться для формування практичних навичок.

Отже, передбачити, яким буде закон про медіацію на виході, доволі складно. Проте, якщо профільний комітет ВР все ж знайде в собі сили абстрагуватися від прізвищ під проектами та від власних політичних уподобань, є шанс, що у вітчизняне законодавство буде імплементовано якісний закон. Адже тоді держава, по-перше, виконає рекомендації Ради Європи й наблизиться до європейської правничої культури, а по-друге, почне потрохи привчати громадян знаходити вихід із складних життєвих ситуацій без допомоги держави.

Пряма мова

Олена ШТОГРИН, асоційований партнер та адвокат АК IMG Partners:

— Застосування інституту медіації та його регламентація на законодавчому рівні дасть громадянам реальну можливість обирати несудові способи вирішення спорів та зменшить вплив держави на суспільство. Такий механізм вирішення спорів та правильне його впровадження може дійсно розвантажити суди.

На сьогодні проект закону «Про медіацію» №2480 включений до порядку денного і може бути прийнятий за основу в першому читанні. Він, звичайно, має свої недоліки. Наприклад, недостатньо якісно врегульовано питання контролю діяльності медіаторів. Документ передбачає, що стежити за дотриманням законів медіаторами мають їх об’єднання (організації). Але ні про централізований орган чи централізоване об’єднання (як у адвокатів) у законопроекті не йдеться. В цілому ж на впровадження інституту медіації я завжди дивилася позитивно і вважаю, що це є важливим кроком до цивілізованого вирішення конфліктів і спорів.