Задоволення на третину

Чого більше від зразкових рішень, допомоги чи клопоту?

У ході реформування судової влади чималі надії покладалися на новий для українського законодавства інститут зразкового рішення. У 2017 р. були внесені відповідні зміни до процесуальних ко-дексів. Проте цей інститут з’явився тільки в Кодексі адміністративного судочинства.

Проблеми на практиці

У рамках судової реформи інститут зразкового рішення мав вирішити відразу два ключові завдання: зменшити навантаження на суди та забезпечити єдність правозастосовної практики. При цьому на перший погляд простий механізм реалізації інституту на етапі його впровадження викликав ряд ускладнень.

Головними запитаннями юристів-практиків щодо реалізації даного інституту на той момент були:

• чи є можливість домогтися розгляду конкретної справи як зразкової у Верховному Суді як суді першої інстанції?

• як обмеження в доступі до касаційної інстанції вплинуть на можливість реалізувати деклараційні права на звернення до суду?

• як ВС оцінюватиме справи та за якими критеріями їх відноситимуть до зразкових?

Нині в ретроспективному розрізі ці запитання вже мають конкретні відповіді. Та чи задовільні вони?

Підстави для відмов

Як відзвітував голова Касаційного адміністративного суду Михайло Смокович під час зборів суддів, торік прийнято 8 зразкових рішень, 5 із яких уже набрали законної сили. Проте чи є зазначені числа суттєвими? Відповідь можна дати, лише оцінивши загальний обсяг справ, які потребуються ухвалення зразкового рішення.

Якщо проаналізувати дані ЄДРСР, складається така картина: за час звітного періоду КАС ухвалив близько 60 процесуальних актів стосовно інституту зразкового рішення. Співвідношення задоволених клопотань про розгляд справи як зразкової з незадоволеними становило 1:2. Тобто під час розгляду таких клопотань КАС відмовляє у відкритті провадження у двох із трьох випадків.

Поширеними підставами для відмови у відкритті провадження є:

• відсутність у спірних правовідносинах норм права, які можуть викликати неоднозначність у застосуванні;

• подання не відповідає формальним вимогам, які закон установлює до цього типу звернень;

• справа є специфічною й нетиповою, що унеможливлює ухвалення в ній зразкового рішення.

Причому найбільш поширеними є відмови саме з підстав невіднесення справи до типової.

Отже, стверджувати, що новий інститут дійсно привів до зменшення навантаження на суди, якщо за 2018 р. було ухвалено тільки 8 зразкових рішень, мабуть, було б передчасним. До того ж у Великій палаті ВС нині відкрито 20 проваджень щодо перегляду зразкових рішень.

Обмежені «малозначністю»

Проте інститут зразкового рішення — не єдиний механізм, який було впроваджено з метою зменшення навантаження на суди. Уведення поняття «малозначність» теж суттєво зменшило обсяг справ, які потрапляють на розгляд до судів касаційної інстанції.

Дискреція ВС у питанні віднесення справи до малозначної є суттєвою. Адже такі справи не підлягають касаційному оскарженню згідно з новими положеннями процесуальних кодексів. Одначе кожна палиця, як кажуть, має два кінці.

Спрощення судового провадження, з одного боку, дає позитивні наслідки, які полягають у скороченні строків розгляду справ. З другого — маємо формальне обмеження можливостей для звернення до суду в частині касаційного перегляду справи. Чи не є таке обмеження порушенням конвенційних прав?

Даючи оцінки обмеженням, звернімо увагу на практику Європейського суду з прав людини із цих питань. Він не зобов’язує держави створювати апеляційні або касаційні суди. Утім, якщо вони створені, то держава має гарантувати дотримання положень §1 ст.6 конвенції на рівні цих судів, хоча в таких випадках можуть застосовуватися менш суворі стандарти (рішення від 17.01.70 у справі «Delcourt v. Belgium»).

Між тим ЄСПЛ у рішенні у справі «Egic v. Croatia» також висловив думку, що встановлення цінового порога для звернення до Верховного Суду є законною та розумною процесуальною вимогою, беручи до уваги саму суть ролі ВС у вирішенні питань, які мають велике значення.

При цьому реалізація правила res judicata як принципу остаточності судових рішень, відповідно до якого повноваження судів вищих інстанцій щодо перегляду мають використовуватися для виправлення фундаментальних судових помилок, а не для нового розгляду справи, призводить до того, що перегляд справи в касаційному порядку не може розглядатись як додаткова апеляція.

Зважаючи на наведене (і такої думки доходять міжнародні експерти), установлення законодавчих обмежень щодо права на доступ до суду касаційної інстанції не може вважатися нелегітимним. Адже особа вже скористалася правом доступу до судів нижчих інстанцій. Визначення категорії справ, за якими допускається касаційне оскарження, є прерогативою законодавця.

Зауважимо: виняток щодо малозначних справ не є абсолютним. Так, за наявності виняткових обставин особа вправі мати доступ до касаційного оскарження й у даній категорії справ. Це може відбутися в тому числі тоді, коли касаційна скарга містить питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики, або ж справа становить значний суспільний інтерес чи має виняткове значення для її учасника.