Полювання на сепаратизм

Чи можна вести широкомасштабну боротьбу з «ворогами єдності», не порушуючи Конституції?

Про те, що органи державної влади потребують очищення, у стінах парламенту говорили як до лютневих подій, так і після них. Почали із судової гілки. А на останньому пленарному тижні вирішили охопити люстраційними процесами більш широке коло суб’єктів. Причому не лише державні установи, а й приватні підприємства та політичні партії. Щоправда, вже традиційно автори ініціативи не стали звіряти свої наміри з нормами Конституції. А дарма…

Шукаймо ворога

Проект закону «Про протидію і запобігання сепаратизму та подолання наслідків сепаратистської діяльності на території України (десепаратизацію)» (№4300а), внесений групою народних депутатів із провладної коаліції, проголошено засобом боротьби з «агресією проти України, незаконною окупацією та анексією Автономної Республіки Крим і м.Севастополь, організацією озброєного сепаратизму на території України» з боку Росії. Присвятивши значну частину пояснювальної записки оцінкам дій північно-східного сусіда та переліку злочинів, які вчиняють сепаратисти в Донецькій та Луганській областях, нардепи запропонували радикальний механізм викоренення як проявів самого сепаратизму, так і думок, які могли б підживлювати антиунітарні настрої.

Загалом під сепаратизмом пропонується розуміти «діяльність, спрямовану на відокремлення частини території України з етнічних, мовних, релігійних мотивів для створення нової держави, наділеної політичною самостійністю або широкою автономією». Між іншим, у первинному варіанті це визначення охоплювало й прагнення більш широкої автономії. Проте наразі на офіційному сайті ВР текст проекту дещо видозмінений, бо інакше під десепаратизацію міг потрапити, наприклад, і Прем’єр Арсеній Яценюк, який не так давно обіцяв надати регіонам більш широку автономію.

Аби така ініціатива не виглядала недемократичною, нардепи послалися на зарубіжний досвід. Зокрема, пригадали «комплекс заходів щодо денацифікації Німеччини після Другої світової війни та проведену декомунізацію в країнах Центральної та Східної Європи». Для тих, хто черпає інформацію виключно зі ЗМІ, цього буде достатньо. Адже вони навряд чи стануть аналізувати, щодо якого кола осіб і за яких умов у цих країнах встановлювались обмеження для прийняття на держслужбу, а також чим відрізняється, скажімо, рішення Нюрнберзького трибуналу від акта національного парламенту.

Проголосивши нагальним зав­данням очистити державний апарат, Збройні сили, правоохоронні органи, суди та всі інші установи, уповноважені на виконання державних функцій, а також навчальні, освітні заклади, політичні партії та засоби масової інформації, автори визначили 5 критеріїв, за допомогою яких виявлятимуться сепаратистські настрої. До «ворогів єдності країни» проект, зокрема, відносить кожного, хто був «учасником масових акцій громадянського протистояння сепаратистського спрямування після 22 лютого 2014 року», якщо він потрапив у поле зору правоохоронців або… просто має подвійне громадянство незалежно від політичних переконань.

До речі, проект не містить уточнення щодо наявності саме паспорта громадянина РФ. Натомість, як відомо, раніше озвучувалися підозри, що окремі політики запаслися також паспортами інших країн, наприклад Ізраїлю, США, Австрії. Лунають схожі закиди й стосовно окремих представників нинішньої влади. Тож у разі прийняття закону останні можуть позбутися посад, навіть висловлюючи виключно патріотичні погляди.

Належність до сепаратистів визначатиметься за підозрою, що особа вчинила «дії, котрі можуть містити ознаки кримінальних злочинів», чи адмінправопорушення, або за наявності пред’явленого обвинувачення в певних злочинах. Причому перелік останніх різниться для дій, вчинених до чи після 22.02.2014: для постреволюційного періоду він уп’ятеро довший.

Якщо стосовно особи справдиться одна з наведених ознак, до неї застосовуватиметься «десепаратизаційна люстрація», тобто звільнення з державної служби чи посади, яку людина займала в певних приватних закладах, установах, організаціях, та заборона займати такі посади впродовж 5 чи 15 років. При цьому прізвище сепаратиста буде внесено до спеціального чорного списку, який складатиме центральний орган виконавчої влади з питань десепаратизації.

Залишивши політикам ідеологічну складову проекту, проаналізуємо, як співвідносяться його положення з нормами Основного Закону.

Покарання з минулого на майбутнє

Нагальність своєї законодавчої ініціативи її автори обумовили не стільки протидією агресії з боку Росії, скільки… запобіганням наслідкам обіцяної Президентом амністії для «значної частини учасників сепаратистської діяльності». Тобто самого закону про амністію немає ще й у вигляді проекту, але нардепи заздалегідь вирішили боротися з його наслідками. Саме цим і можна пояснити те, що в критеріях десепаратизації згадуються не засуджені особи, а лише ті, кого підозрюють/обвинувачують у злочинах чи адмінправопорушеннях.

До речі, одна з підстав десепаратизації (п.4 ч.1 ст.10 проекту) може торк­нутися й тих, хто сьогодні схилився на інший бік політичних поглядів. Таким особам можуть пригадати висловлювання в період з моменту набуття чинності новим Кримінальним кодексом (у проекті згадуються обвинувачення тільки за статтями нового КК) і до 22.02.2014, наприклад, під час «помаранчевої революції» чи навіть за день до запропонованої дати поділу українців на лояльних і нелояльних до влади. Так само за бажання люстрацію можна застосувати й щодо тих, хто до 22 лютого не зовсім мирно боровся зі старим режимом, потрапив у поле зору правоохоронців, але був амністований. Адже чимало учасників протестних акцій того часу обвинувачували, наприклад, за ст.262 КК (заволодіння зброєю, її вимагання), яка згадується в п.4 ч.1 ст.10 проекту без прив’язки до участі в сепаратистській діяльності.

Загалом упадає в око бажання авторів притягати до нової форми відповідальності осіб та організації за дії, вчинені задовго до прийняття закону. Проте, за загальновизнаним принципом права, закони та інші нормативно-правові акти не можуть мати зворотної сили. Цей принцип закріплений у ч.1 ст.58 Конституції. Тобто до події, факту та його оцінки має застосовуватися той закон чи інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони мали місце. Зворотна дія в часі допустима лише у випадках, коли закон пом’якшує або скасовує юридичну відповідальність особи.

Чому автори, серед яких є і юристи, вирішили не брати до уваги цей загальновизнаний і в Європі, і в Сполучених Штатах правовий принцип, невідомо. Якщо вважати доцільним запровадження певних обмежень конституційних прав і свобод, то їх необхідно насамперед передбачити в Основному Законі. Як-от обмеження пасивного виборчого права, що пропонується проектом, чи права на працю та доступу до державної служби (стст.22, 36, 38, 43 Конституції). Адже Основний Закон допускає обмеження певних прав і свобод виключно в умовах воєнного або надзвичайного стану. Про жодні інші «стани», включаючи «особливий», у ньому не згадується. Оскільки офіційно в Україні нині немає ні війни, ні НС, то й запровадження подібних обмежень треба починати з унесення змін до Конституції.

Урешті-решт особи, які скоїли злочини проти основ національної безпеки, нестимуть кримінальну відповідальність. А додаткові покарання для них логічно передбачити в санкціях відповідних статей КК, з урахуванням загальних засад призначення покарань. І, відповідно, у разі видання акта амністії передбачити застереження, що особа, до якої він застосований, не звільняється від додаткового покарання.

Люстрація з конфіскацією

Як відомо, перша спроба очищення стосувалася виключно судової системи. Але, як визнають і самі нардепи, і високопосадовці, схема, запропонована законом «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» від 8.04.2014 №1188-VII, фактично зазнала фіаско. Нова ініціатива має всі шанси повторити цей шлях.

Як і попередній механізм, новий закон передбачає, що процедура та організація діяльності відповідних органів люстрації визначатимуться спеціальним законом. Він має передбачити організаційні засади проведення люстрації, повноваження та порядок діяльності органів люстрації в Україні. Якщо ВР так і не спромоглася ні створити відповідний орган, ні ухвалити спеціальне законодавство для реалізації попереднього акта, то чи слід очікувати цього тепер?

Та й створення нового органу, який, серед іншого, збиратиме «докази (з подальшою їх передачею до правоохоронних органів) щодо наявності у діях особи складу злочину чи складу адміністративного правопорушення, якщо ці дії пов’язані з участю у сепаратистській діяльності та/або пособництві такій діяльності», дещо не узгоджується з кримінально-процесуальним законодавством. Аби не напружуватись і не вносити змін до кодексів, автори документа вирішили обмежитися цікавим формулюванням: «Реалізація цього закону в частині виконання вимог кримінального, кримінально-процесуального та адміністративного законодавства покладається на суди, органи прокуратури, органи Міністерства внутрішніх справ та Службу безпеки». Тобто міркуйте самі, як і цей закон виконати, і за межі кодексів не вийти. А якщо виникнуть колізії, то автори передбачили, що вищу силу матиме саме їхнє творіння.

Оскільки загальна кількість громадян України, які можуть стати суб’єктами десепаратизації, сягне не менш ніж 2 млн осіб, загальна чисельність «десепаратизаторів» також буде чималою. Чи впораються суди з такою навалою справ? І чи взагалі саме вони виноситимуть рішення про застосування люстраційних заходів? Адже повідом­лення про підозру чи навіть обвинувачення особи в скоєнні злочину не може вважатися доведенням її вини з огляду на приписи ст.62 Конституції.

Проаналізувавши проект, можна зробити й висновок, що рішення про включення особи до «реєстру сепаратистів» і накладання обмежень ухвалюватиме саме центральний орган виконавчої влади. Принаймні пропозицій щодо внесення змін до процесуального законодавства в частині особливого порядку встановлення факту участі особи в сепаратистській діяльності проект не містить.

На користь такого припущення говорить і наявність безпосередньої згадки в документі про судовий порядок застосування конфіскації майна юридичних осіб, які підпадуть під дію десепаратизаційної люстрації (аналогічної згадки щодо фізичних осіб, які підлягатимуть люстрації, у проекті немає). Автори пропонують, зокрема, конфісковувати майно юридичних осіб, які ліквідуються в порядку, встановленому їхнім дітищем, у зв’язку з тим, що діяльність останніх пов’язана із сепаратизмом та/або пособництвом сепаратистській діяльності. Однак навряд чи на теренах країни знайдеться бодай одна юридична особа, яка укладала правочини із сепаратистами. Також навряд чи будуть випадки виявлення протоколів засновників юрособи, де даються такі вказівки. Тож і конфіскація має застосовуватися виключно до фізичних осіб за кримінальні злочини відповідно до чинного на час їх скоєння закону.

Водночас відповідно до Конституції та загальноприйнятих принципів і норм міжнародного права визнання, дотримання та захист права власності є обов’язком держави. Відповідно до ч.1 ст.8 Основного Закону «в Україні визнається і діє принцип верховенства права». Проявами цього принципу є непорушність права приватної власності та недопустимість протиправного його позбавлення (ч.4 ст.13, ч.4 ст.41 Конституції).

Напевне, на ці та інші недоліки проекту, який ВР устигла прийняти за основу навіть без висновків парламентських експертів, укажуть і європейські фахівці. Адже рано чи пізно, як було, наприклад, у країнах Балтії, подібні справи дійдуть і до Страсбурга. А в Європейському суді засідають юристи, для яких мета дій держави майже ніколи не виправдовує відхилення від конвенційних гарантій. То чи варто сьогодні «переступати» через Конституцію, якщо досягти проголошеної мети можна в межах правового поля?