Між двох боргів

Ліквідація банку ускладнює зарахування зустрічних вимог

Зарахування зустрічних однорідних вимог у відносинах між банком і боржником можливе далеко не завжди. Юристи мають звертати увагу на особливість цих відносин в умовах ліквідації банків.

На зустрічних курсах

 Кредитні правовідносини між банком та суб’єктами господарської діяльності є різновидом господарського зобов’язання, припинення якого можливе на підставах, установлених договором або законом. Одна з таких підстав прописана в законодавсті — зарахування зустрічних однорідних вимог кредитора та боржника. Проте виникає запитання: чи є цей спосіб припинення зобов’язання універсальним?

Визначений Цивільним кодексом перелік вимог, зарахування яких не допускається, є невичерпним. При цьому обмеження зарахування, як правило, пов’язані з особистим характером вимог або із їхнім призначенням та метою. Законодавство також говорить, що випадки, при яких зарахування однорідних зустрічних вимог не дозволяється, можуть бути встановлені договором або законом. Наприклад, зарахування однорідних зустрічних вимог не допускається, коли щодо однієї зі сторін порушена справа про банкрутство та відкрита ліквідаційна процедура.

Разом з тим на сьогодні існують випадки, коли боржник, не бажаючи належним чином виконувати свої кредитні зобов’язання, заявляє про їх припинення, посилаючись на наявність у нього зустрічних вимог до банку. Почасти такі заяви з’являються в умовах відкриття ліквідаційної процедури щодо фінустанови. У таких випадках боржники переконані, що зарахування зустрічних однорідних вимог не суперечить порядку задоволення вимог кредиторів в умовах їхньої ліквідації. Виникає запитання: чи відповідає така позиція приписам чинного законодавства? Аналіз його норм однозначно свідчить, що ні.

 Судова практика

 Для більш детального аналізу цієї ситуації можна розглянути приклад із судової практики. З позовом до товариства про стягнення заборгованості за договором про надання кредитної лінії звернувся банк, стосовно якого було відкрито ліквідаційну процедуру. Позовні вимоги обгрунтовувалися тим, що відповідач порушив умови договору, неповно та несвоєчасно здійснюючи виплату кредиту, внаслідок чого утворилася заборгованість на загальну суму понад 1 млн грн.

Товариство проти позову заперечувало, посилаючись на погашення заборгованості завдяки заяві про зарахування зустрічних однорідних вимог до банку. Крім цього, наголошувало, що закон «Про банки і банківську діяльність» не містить заборони на такі дії у разі процедури ліквідації фінустанови.

Місцевий господарський суд вирішив задовольнити позов і постановив стягнути з товариства на користь банку заборгованість разом з нарахованими відсотками й пенею. Однак апеляційний господарський суд це рішення скасував та припинив провадження у справі. Апеляційна інстанція виходила з того, що відповідачем була надіслана фінустанові заява про зарахування зустрічних однорідних вимог, яка може бути задоволена ліквідатором банку, оскільки стосовно останнього відкрита ліквідаційна процедура. Суд зазначав, що здійснення зарахування зустрічних однорідних вимог не суперечить порядку задоволення вимог кредиторів у ліквідаційній процедурі.

Після цього справа перейшла до Вищого господарського суду. Він скасував постанову апеляційної інстанції та залишив у силі рішення місцевого госпсуду.

 Право ліквідатора

 ВГС звернув увагу на той факт, що Нацбанк відкликав у фінустанови ліцензію, почав процедуру ліквідації банку та призначив ліквідатора. Той опублікував відомості про відкриття ліквідаційної процедури, і з цього часу кредитори мали право заявити про свої вимоги до банку. Матеріали справи підтвердили, що товариство свою заяву про припинення договірних зобов’язань з фінустановою шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог подало вже після цієї дати.

Разом з тим стосовно недопустимості зарахування однорідних зустрічних вимог до банку, відносно якого відкрита ліквідаційна процедура, йдеться в приписах стст.91, 93, 96 закону «Про банки і банківську діяльність».

У момент подання заяви банк перебував на стадії ліквідації, стосовно нього була відкрита ліквідаційна процедура, яку проводили відповідно до положень закону «Про банки і банківську діяльність». Таким чином, цей акт є спеціальним, а тому всі інші закони можуть застосовуватися до правовідносин, в яких стороною є позивач, лише в тій частині, що не суперечить положенням цього спеціального акта.

Главою 16 цього закону встановлено певний порядок погашення вимог кредиторів, а зарахування зустрічних однорідних вимог між кредитором і боржником у період здійснення ліквідаційної процедури банку не може бути проведено, оскільки це фактично є погашенням вимог кредитора з порушенням порядку, передбаченого стст.93, 96 закону та поза межами встановленої ліквідаційної процедури.

Разом з тим, за приписами норм ч.6 ст.93 закону, погашення вимог до банку до моменту завершення складання переліку вимог та його затвердження регулятором є правом ліквідатора банку (а не його обов’язком). Крім цього, таке погашення допускається тільки за угодами, що забезпечують здійснення ліквідаційної процедури, та з дозволу НБУ.

Також слід зазначити, що відповідно до норм ч.2 ст.96 закону до витрат, пов’язаних зі здійсненням ліквідаційної процедури, погашення яких здійснюється позачергово протягом усієї процедури ліквідації банку в межах кошторису, затвердженого НБУ, належать витрати на:

• оплату державного мита;
• опублікування оголошення про ліквідацію банку;
• публікацію інформації про порядок продажу майна фінустанови;
• утримання та збереження активів банку;
• оцінку та продаж майна;
• проведення аудиту;
• оплату роботи ліквідатора (включаючи залучених для забезпечення здійснення його повноважень осіб);
• виплату вихідної допомоги звільненим працівникам банку;
• погашення кредиту, отриманого для виплати вихідної допомоги.

Таким чином, суд апеляційної інстанції, не встановивши, зокрема, факту наявності дозволу НБУ на погашення вимог компанії до банку та зазначивши, що зарахування зустрічних однорідних вимог компанії до банку не суперечить повноваженням ліквідатора, неправильно застосував норми законодавства. Тому ВГС вирішив, що висновки апеляційної інстанції про наявність правових підстав для зарахування зустрічних однорідних вимог на підставі заяви компанії, направленої до банку, та, відповідно, погашення шляхом такого зарахування заявленої до стягнення в зазначеній справі суми боргу компанії перед банком є необгрунтованими.

Нормами ст.601 ЦК встановлено, що «зобов’язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін».

Водночас норми ст.602 цього ж кодексу встановлюють обмеження щодо зарахування зустрічних однорідних вимог. Так, відповідно до положень п.5 цієї статті не допускається зарахування зустрічних вимог «в інших випадках, встановлених договором або законом». А саме про такі вимоги йдеться в законі «Про банки і банківську діяльність».