Заступник голови НААУ, РАУ Валентин ГВОЗДІЙ:

«Не можна підміняти мандат адвокатури паралельним процесом»

Установче засідання Робочої групи з виконання Дорожньої карти з питань верховенства права в частині адвокатури стало точкою старту для практичної роботи над узгодженими рішеннями у визначені документом строки. З огляду на склад учасників і заявлену архітектуру процесу, цей майданчик претендує на роль ключового професійного формату для підготовки змін до законодавства про адвокатуру та адвокатську діяльність. Про те, як саме планують організувати роботу, які пріоритети визначаються на першому етапі, як співвідноситься трек підписання та ратифікації Конвенції Ради Європи про захист професії адвоката з роботою над профільним законом, а також про роль парламенту й міжнародних експертів у верифікації напрацювань, «ЗіБ» поговорив із заступником голови НААУ, РАУ Валентином ГВОЗДІЄМ.

— Валентине Анатолійовичу, на грудневому засіданні Рада адвокатів України створила робочу групу, яка організувала перше засідання одразу після новорічних свят. Куди поспішаєте і чому цим займається не Міністерство юстиції, як зазвичай?

— Ми працюємо в календарі, який встановлений Кабміном. Дорожня карта з питань верховенства права прямо передбачає підготовку законопроєкту про вдосконалення регулювання адвокатської діяльності до IV кварталу 2026 року, а Національну асоціацію адвокатів визначено співвиконавцем. Тому адвокатура не чекає чужого старту, а запускає роботу сама і бере відповідальність на себе.

Що стосується Мін’юсту, то тут ключове інше: за чинним законом адвокатура — самоврядний інститут, а роль держави тут сервісна: забезпечити умови для роботи інституту. Коли йдеться про зміни, які безпосередньо визначають правила доступу до професії, дисциплінарні процедури, гарантії діяльності, організацію самоврядування, їх неможливо якісно зробити без професійного мандата і без участі органів адвокатського самоврядування. Тому РАУ запустила професійний майданчик із повноваженням від самоврядування, де пропозиції не «винаходять з нуля», але їх перевіряють на трьох рівнях: професійно, інституційно і з міжнародним «звіренням» зі стандартами.

Старт 2 січня був не заради ефекту, а щоб одразу виставити правила роботи: хто і за що відповідає, як готуються тексти, як узгоджуються позиції, як підключаються міжнародні експерти. Без цього з самого початку все швидко роз’їжджається: з’являються різні чернетки і різні центри рішень. Нам якраз потрібно уникнути «паралельності» і перевести виконання Дорожньої карти в конструктивний робочий формат.

— Тим не менш, Міністерство юстиції напевне запустить власний процес. Та й без держави у питаннях реформи ніяк не обійтися. Але де, на ваш погляд, проходить межа між партнерством із державою, що має «створювати умови», і «адміністративним дубляжем»?

— Для мене партнерство виглядає так, що держава визнає, що у питаннях організації нашої професії та її гарантій першою стороною є професійна асоціація і органи самоврядування. Принаймні так записано в профільному законі. Тобто держава може формулювати запит, ставити питання, пропонувати свої бачення, що власне і зроблено у Дорожній карті, затвердженій Кабміном. Але не можна підміняти мандат адвокатури паралельним процесом, який потім видають за позицію професійної спільноти.

Якщо ж процес організовується так, ніби адвокатура — це підрозділ системи органів правосуддя або «стейкхолдер, якого можна запросити за бажанням», - це вже деструктив. Тобто коли замість професійного майданчика створюють адміністративний — з формальною участю або без участі самоврядування, з підбором «зручних експертів», а потім кажуть: от ми провели обговорення і маємо рекомендації. Це є підміна.

Держава працює з уже запущеним процесом і має допомагати йому: забезпечити політичний і процедурний супровід, доступ до даних, узгодження з іншими органами, проходження урядових процедур там, де вони потрібні. Коли держава намагається поставити в центр себе, а професійну спільноту — в роль коментатора, - це вже є дублювання. Для адвокатури таке неприйнятно. І це питання не комфорту професії, а конституційної системи правничої допомоги і незалежного інституту захисту.

Тому, якщо Мін’юст хоче працювати — це нормально. Але працювати він має в логіці консультацій та з повагою до вже створеної робочої групи як до місця, де формується узгоджений пакет. Якщо замість цього запуститься паралельний механізм, — це і буде адміністративний дубляж.

— Які ризики паралельного механізму ви вбачаєте?

— Найнебезпечніше тут два ризики: процедурний і змістовний. Як наслідок з’являється політика.

Процедурний ризик — це коли з’являються два «центри виробництва» рішень, кожен із власним календарем, своїми чернетками, своїми узгодженнями. У результаті замість одного узгодженого пакета ми отримуємо конкуренцію текстів і нескінченні спроби звести їх докупи в останній момент. Такі історії закінчуються або провалом строків, або компромісами «на швидку руку», які потім не працюють.

Змістовний ризик полягає у підміні предмету. Дорожня карта задає конкретну рамку: точкове вдосконалення і приведення процедур та стандартів до європейських підходів без руйнування самоврядної моделі. Паралельні механізми можуть перетворити це на спробу «перезібрати» адвокатуру під адміністративну логіку — через управління, контроль, підзвітність не професії, а державі. Для адвокатури це червона лінія, і саме тут міжнародна верифікація особливо важлива.

А коли процес роздвоєний, завжди з’являється спокуса «обрати з двох» те, що зручніше, або прикрити політичне рішення посиланням на «експертну думку». Тож потім ми отримуємо конфлікт не навколо норм, а навколо легітимності: хто мав право говорити від імені професії, хто справді консультувався, а хто — імітував консультації.

— Але ж експертність потрібна. Питання лише в тому, що саме ми називаємо «експертною думкою».

— Згоден. Там, де експерт відповідає на чітко сформульовані запитання і працює в межах зрозумілої ролі, є справжня допомога. Це може бути порівняльний аналіз, оцінка відповідності стандартам, попередження про ризики формулювань, пропозиції технічних рішень. Тобто експерт підсилює якість тексту, але не «представляє» професію і не формує замість неї позицію.

Ми ж постійно стикаємося із ситуаціями, коли «експертне коло» починає говорити від імені адвокатури, хоча не має на це жодного делегування, не несе професійної відповідальності і не має досвіду роботи в самоврядуванні. Це легко впізнати за певними маркерами. Перший — хто ставить задачу: якщо порядок денний формує не професійний майданчик, а адміністративний орган, і під нього підбирається «потрібна експертиза». Другий — як ухвалюється результат: рекомендації подаються як готове рішення без процедури професійного обговорення і затвердження. Третій — відповідальність: експерт може видати текст, але відповідати за наслідки доведеться не «грантовому проєкту», а інституціям адвокатури.

Експертність без мандата інколи підміняють «проєктною логікою»: коли головне — видати продукт і відзвітувати, а не забезпечити, щоб норми працювали в реальній процедурі та витримували баланс незалежності, гарантій і відповідальності. Для адвокатури таке неприйнятно.

— Поясніть, чому саме?

— Проєктна логіка часто підштовхує до того, щоб робити те, що добре виглядає в презентації або легко «вимірюється»: нові органи, нові процедури, нові індикатори. А от найскладніші речі — гарантії незалежності, межі втручання держави, процесуальні запобіжники — вони завжди менш «ефектні», але саме вони визначають якість системи.

У проєктній моделі відповідальність часто розмита: є експерти, є донор, є адміністратор, є рекомендації. Але немає суб’єкта, який завтра буде пояснювати адвокатам і суспільству наслідки кожної норми.

Ну і методи роботи: окрема «зовнішня» команда, окремі консультації, окремі драфти, які потім приносять професії на «ознайомлення» — так відбувається легітимація вже готового продукту.  Правильний метод інший: мають бути підготовлені норми, вони проходять інституційне зведення, потім — верифікацію, і лише після цього — затвердження. Це повільніше на старті, але це дає практичну якість.

— Цей метод реалізований в адвокатській робочій групі?

— Власне, ми й намагалися з першого засідання закласти процес так, щоб це не було коло розмов, а механізм підготовки тексту норм і документів. Архітектура складається з чотирьох рівнів: перший — це підгрупи. Вони працюють не «про все одразу», а по конкретних тематичних блоках і розділах майбутніх змін. Завдання підгруп — підготувати тексти норм і розділів, сформулювати мотивацію й обґрунтування, прив’язати це до Дорожньої карти і до європейських стандартів, а також сформувати пакет точкових запитань, де потрібна зовнішня експертиза.

Далі — координаційне бюро. Ми свідомо відділяємо технічну і редакційну роботу від пленарного формату, щоб не витрачати час усіх учасників на календар, дедлайни і зведення документів. Бюро — це ядро, яке узгоджує графік, контролює строки, збирає матеріали від підгруп і зводить їх в єдиний проєкт без внутрішніх суперечностей.

Третій рівень — міжнародна верифікація. Її логіка така: підгрупи формують короткі запити, ці запити проходять через бюро, і далі ми отримуємо або усні консультації, або стислий письмовий фідбек від CCBE (Рада адвокатських і правничих товариств Європи. — Прим. ред.) та представників європейських адвокатур. Це якраз та «перевірка на червоні лінії», про яку говорилося.

І найвищий рівень — пленарні засідання. Це місце, де затверджуються рамка, принципи, пріоритети, структура майбутнього законопроєкту, а у фіналі — текст і супровідний пакет документів: пояснювальна записка, порівняльна таблиця. Тобто пленарний формат — це не для первинного «мозкового штурму», а для ухвалення рішень і фіксації узгодженого результату.

За таких умов на виході ми отримаємо не набір тез, а пакет норм, який можна вносити і супроводжувати в парламенті.

— Повідомлялося, що до складу вашої робочої групи увійшли всі народні депутати парламентського підкомітету з адвокатури. Яка їхня роль?

— Я би сказав так: їхня роль — забезпечити міст між професійним напрацюванням і парламентською процедурою. І це важливо саме тому, що ми з самого початку хочемо працювати не в режимі «підготуємо, а потім подивимося», а в режимі, коли текст одразу формується з розумінням, як він проходитиме в Верховній Раді.

Володимир Ватрас (голова підкомітету з питань організації та діяльності адвокатури, органів надання правової допомоги Комітету ВР з питань правової політики. — Прим. ред.) прямо говорив, що народні депутати зможуть долучатися до тих підгруп, які оберуть. Це дозволяє на ранній стадії звіряти, чи правильно ми описуємо проблему, чи достатньо зрозуміла логіка норми, чи не виникають очевидні законодавчі колізії, як краще структурувати текст. Але це не означає, що депутати «писатимуть за адвокатуру». Адвокатура і парламент працюють синхронно.

Далі — політичний і процедурний супровід. Будь-який законопроєкт — це не лише юридична техніка. Це планування внесення, проходження комітету, підготовка до залу, робота з правками, комунікація з фракціями. Присутність профільного підкомітету повним складом зменшує ризик, що на якомусь етапі робота «зависне» або буде перехоплена паралельними законодавчими ініціативами.

І останнє — комунікація з урядом, включно з Міністерством юстиції. Ми вже бачимо, що в уряду є своя рамка бачення. Але парламент — це місце, де ці рамки можуть бути врівноважені, і де має бути почута позиція професійної спільноти. В.Ватрас також дуже чітко сказав: реформа адвокатури не може відбуватися без адвокатури. І це не декларація, а орієнтир для подальших рішень.

— А участь міжнародних експертів не виглядає як «зовнішнє управління»?

— Ні, це правильний і сучасний формат співпраці. «Зовнішнє управління» — це коли зовнішній суб’єкт формує рішення замість вас і має можливість нав’язати його як обов’язкове. У нашому випадку міжнародні експерти не мають інструментів «командувати» процесом. Вони лише виконують функцію верифікації. Це та сама правильна експертна думка, про яку ми говорили.

Представники CCBE та європейських адвокатур залучаються саме як інструмент якості. Координаційне бюро зводить матеріали і формує запитання, а міжнародні партнери дають короткий висновок про відповідність європейським стандартам. Це не «керівництво», а швидкий професійний аудит.

Більше того, міжнародний компонент у цій конструкції працює як запобіжник і для адвокатури, і для держави. Для адвокатури — щоб ми не «випали» зі стандартів через локальні традиції чи інерцію. Для держави — щоб європейські стандарти не використовувалися як привід для адміністративного контролю.

І ще один нюанс. В Європі немає однієї моделі адвокатури, але є спільні принципи: незалежність, самоврядність, конфіденційність, справедливі дисциплінарні процедури, ефективні гарантії. Саме за цими принципами і відбуватиметься верифікація.

— Дорожня карта має дедлайн IV квартал 2026 року. Що для вас буде критерієм успіху через рік — який сигнал має бути, щоб сказати «ми на правильному шляху»?

— Аби оцінити правильність обраного напряму, не треба чекати рік. Сигнали з’являтимуться набагато раніше.

Перший — що робоча архітектура реально працює: підгрупи регулярно видають тексти норм, координаційне бюро зводить їх у проєкт, а пленарний склад ухвалює рішення по ключових блоках. Якщо через рік у нас буде узгоджений текст змін із супровідним пакетом — пояснювальною запискою і порівняльною таблицею — це означатиме, що ми рухалися правильно.

Другий сигнал — верифікація. Я хочу бачити, що міжнародний елемент існує не номінально. Він справді працює як «експрес-перевірка» стандартів і червоних ліній: що запити сформульовані, відповіді отримані, ризикові формулювання перероблені до того, як вони стають «фінальними». Якщо через рік буде видно, що найчутливіші блоки — самоврядування, дисципліна, гарантії — пройшли таку перевірку і це відбилося в тексті, це буде важливий маркер якості.

Третій сигнал — парламентський вимір. Участь профільного підкомітету має давати процедурний коридор для майбутнього внесення і проходження законопроєкту. Хотілося б мати не лише текст законопроєкту, а й зрозумілу траєкторію його руху у Верховній Раді. Тоді можна буде сказати, що ми не «пишемо в стіл».

І, нарешті, я б хотів бачити головне: що Дорожня карта реалізується як інструмент точкового вдосконалення і приведення законодавства до європейських підходів, а не як привід для «перезбирання» адвокатури адміністративними методами. Якщо через рік ми збережемо цю рамку і покажемо результат у вигляді узгодженого пакета норм, тоді фраза «ми на правильному шляху» буде не риторикою, а констатацією.

Закон і Бізнес