Дезертирство, СЗЧ, ухилення від військової служби: статистика, розмежування

Статті 407—409 Кримінального кодексу встановлюють відповідальність за самовільне залишення частини, дезертирство та ухилення від військової служби. Визначити, де закінчується відсутність на службі і починається дезертирство, чи коли симуляція хвороби кваліфікується як ухилення, — складне, але принципове завдання.

За даними Офісу Генерального прокурора, в першій половині 2025 року до ЄРДР внесено понад 125 тис. проваджень за стст.407 (самовільне залишення частини) та 408 (дезертирство) КК. Для порівняння, за ст.409 КК, що передбачає відповідальність за ухилення від військової служби, у тому числі через симуляцію хвороби чи самокалічення, фіксуються лише сотні проваджень щороку. Це пояснюється складністю доказування таких діянь.

Загалом же динаміка засвідчує стрімке зростання кількості кримінальних правопорушень у сфері військової дисципліни. Наведені у таблиці цифри підтверджують цю тенденцію та демонструють, наскільки критичним є правильне застосування норм КК

Стаття 407 КК описує найпоширеніший військовий злочин. Суть СЗЧ проста: військовослужбовець без дозволу залишає частину або не з’являється вчасно. У мирний час для кваліфікації потрібна відсутність довша за три доби, але під час воєнного стану навіть коротша відсутність може тягнути кримінальну відповідальність. Покарання безальтернативне: від 5 до 10 років позбавлення волі.

Ключовий елемент — суб’єктивна сторона злочину — відсутність наміру назавжди ухилитися від служби. Це як вихідний без дозволу: людина порушує дисципліну, але планує повернутися. Практика показує, що більшість справ за цією статтею виникають через сімейні проблеми, психологічне виснаження чи конфлікти з командуванням. Доказ наміру є вирішальним, без нього справа може не дійти до обвинувального вироку.

Дезертирство (ст.408 КК) характеризується наявністю наміру назавжди ухилитися від військової служби. Йдеться не про короткочасну відсутність, а про свідоме рішення покинути армію — наприклад, виїзд за кордон без повернення або переховування зі зміною місця проживання.

Головна відмінність від самовільного залишення частини (ст.407 КК) полягає у суб’єктивній стороні — меті. Доказами наміру можуть бути свідчення, документи чи конкретні дії обвинуваченого. Добровільне повернення військовослужбовця, навпаки, схиляє кваліфікацію на користь СЗЧ, а не дезертирства. Водночас, мотиви, встановлені, зокрема, за допомогою психологічної експертизи, можуть суттєво вплинути на оцінку діяння.

Ухилення від військової служби (ст.409 КК) відрізняється від СЗЧ і дезертирства способом вчинення. Тут військовослужбовець не залишає частину фізично, а вдається до активних дій для уникнення служби — симуляції хвороби, використання підроблених медичних документів чи навіть самокалічення.

Ця стаття застосовується рідше, оскільки вимагає переконливих доказів умислу, підтверджених медичними експертизами та свідченнями. На практиці самокалічення нерідко плутають із нещасними випадками, що призводить до закриття справ у суді.

Підсумовуючи, справедливість у справах цієї категорії залежить від ретельного аналізу обставин, психологічного стану військовослужбовця та належних доказів. У воєнний час стст.407, 408 і 409 КК слугують інструментом підтримання дисципліни, однак водночас містять ризики зловживань. Вони відображають градацію ухилення від служби — від тимчасової відсутності до остаточного залишення, від пасивного уникнення до активних дій.

Статистика 2025 року демонструє масштаб проблеми, але водночас нагадує: закон покликаний захищати, а не карати без належних підстав.

Закон і Бізнес