Відповідальність за неналежні медичні послуги аналізував суддя ВС

Пацієнт не має достатнього рівня кваліфікації. Тож йому, як слабшій стороні, слід тільки вказати на порушення, а далі тягар доказування покладається на медичну установу чи лікаря.

Такий приклад із практики ВС ФРН навів суддя Касаційного цивільного суду Василь Крат під час науково-практичної конференції, інформує «Закон і Бізнес».

Суддя порушив питання: відповідальність за неналежне надання медичних послуг регулюється договором чи має місце делікт. Він навів як приклад рішення Івано-Франківського міського суду та постанову Івано-Франківського апеляційного суду у справі №344/3764/21.

Суд першої інстанції виходив із того, що позивачка не довела укладення із суб’єктом господарювання договору про надання медичних послуг, і це унеможливлює захист її інтересів у цивільно-правовому порядку. «Оскільки здійснити правову кваліфікацію відносин як договірних не вдалося, суд міркував у контексті норм щодо делікту, допускаючи таку можливість», — пояснив доповідач.

Однак суд дійшов висновку, що з досліджених доказів неможливо встановити особу, яка завдала позивачці шкоди. Отже, і причинний зв’язок між протиправною поведінкою такої особи та завданою шкодою.

Натомість апеляційний суд взяв до уваги такі докази, як пояснення свідка, скріншоти екрана телефону з відображенням переписки позивачки з відповідачем, та дійшов висновку, що між сторонами існували договірні відносини і шкоду позивачці завдано саме з вини відповідача. Далі колегія суддів кваліфікувала відносини як деліктні та ухвалила постанову про стягнення з відповідача майнової та моральної шкоди.  

Також В.Крат розповів про специфіку тягаря доказування у справах щодо надання медичних послуг з урахуванням європейського досвіду. Він звернув увагу на ухвалу Федерального Верховного суду Німеччини, в якій зроблено висновок, що до ступеня деталізації обставин справи, які надаються пацієнтами, мають пред’являтися пропорційні вимоги. Від останніх не можна вимагати точного володіння медичними знаннями. У зв'язку з цим сторона процесу, яка є пацієнтом, має право обмежитися доповіддю, що дасть змогу припустити порушення з боку обслуговуючого персоналу в силу наслідків, що настали.

Зокрема, пацієнт не зобов'язаний шукати і надавати суду можливі причини інфікування. У свою чергу, це підвищує обов'язок суду щодо роз'яснення обставин справи аж до призначення експертизи з обов'язку служби (ex officio), якщо пацієнт вказує на можливість вирішення спору таким засобом доказування.

«Такий підхід не характерний для правової системи України. Однак з урахуванням принципу розумності слід брати до уваги, що пацієнт не має достатнього рівня кваліфікації, в нього немає точного розуміння, яким чином відбуваються процеси лікування. Тому суд вказав, що пацієнту, як слабшій стороні, слід тільки вказати на порушення, а далі тягар доказування покладається на медичну установу чи лікаря», — зауважив суддя.

Крім того, він зазначив, що не вважає доцільним прийняття окремого медичного кодексу. Наприклад, Модельні правила європейського приватного права (DCFR) містять окрему главу щодо медичних послуг. На думку судді, якщо буде прийнято рішення про необхідність поглибити договірне регулювання медичних послуг та встановлення в певних випадках деліктних зобов’язань, то достатньо внести відповідні зміни до ЦК в ході рекодифікації.

Детальніше із тезами доповіді В.Крата можна ознайомитися із презентації.

Конференцію організувала кафедра медичного права ФПДО Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького спільно з Комітетом медичного та фармацевтичного права та біоетики НААУ, Вищою школою адвокатури НААУ за підтримки ГО «Фундація медичного права та біоетики України», ЛОБФ «Медицина і право».

Закон і Бізнес