Як не сплутати належність доказів з їх допустимістю, пояснила суддя ВС

Належність доказів не є тотожною допустимості засобів доказування. Перша стосується віднесення втіленої в доказі інформації до предмета доказування, а допустимість стосується форми, в якій ця інформація подається до суду.

На це звернула увагу суддя Касаційного цивільного суду Наталія Сакара під час лекції для адвокатів, інформує «Закон і Бізнес».

За її словами, звертаючись до суду, представники сторін часто плутають належність доказів з їх допустимістю. Суддя нагадала, що ознаками доказів є те, що це:

фактичні дані, тобто не самі факти, а відомості про них;

не будь-які фактичні дані, а лише ті, які треба встановити в тій чи іншій справі;

фактичні дані, що втілюються в певній процесуальній формі (засобах доказування).

Відповідно до стст.77—80 ЦПК докази мають бути належними, допустимими, достовірними, достатніми.  Щодо належності найскладнішим є визначення предмета доказування.

«Предмет доказування завжди визначається за допомогою норм матеріального права», — зауважила суддя. Тож при підготовці позову чи відзиву на позов передусім потрібно віднайти відповідну норму (норми) матеріального права. У нагоді може стати судова практика, у якій вказано предмет доказування та визначено коло обставин, які потрібно встановити.

Щодо належності насамперед треба звернути увагу на ту інформацію, яку можна встановити за допомогою доказу, і перевірити, чи входить вона до предмета доказування. Якщо так, то не залежно від форми, в якій втілюється така інформація, доказ є належним. Якщо інформація стосується інших правовідносин — це неналежний доказ.

У ч.3 ст.77 ЦПК вказано, що сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечення. «Конструкція «мають право» передбачає, що сторони можуть подати докази, вважаючи їх належними, але вони не зобов’язані обґрунтовувати їх належність. Якщо ж протилежна сторона буде заперечувати належність доказів, то сторона, що їх подала, може обґрунтовувати їх належність», — зазначила Н.Сакара.

Вона звернула увагу, що у нормах цивільного процесуального права сформульоване правило допустимості засобів доказування — вимоги до форми, в якій втілюється інформація, що надалі вважатиметься доказом. Допустимість може розглядатися в широкому сенсі та у вузькому.

У першому випадку йдеться про те, що інформація має бути отримана лише з визначених у законі засобів доказування та із дотриманням установленого порядку. Зокрема, у ч.1 ст.78 ЦПК передбачено, що суд не бере до уваги докази, одержані з порушенням встановленого законом порядку.

Якщо розглядати допустимість у вузькому сенсі, то йдеться про використання лише певних засобів доказування з числа передбачених законом (позитивна допустимість) або неможливість використання певних засобів доказів (негативна допустимість). Зокрема, ч.2 ст.78 ЦПК передбачає, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими.

Суддя звернула увагу на постанову Великої палати ВС від 7.12.2021 у справі № 905/902/20. У ній вказано, що допустимість доказів має загальний (у широкому сенсі) і спеціальний (у вузькому) характер та роз’яснено, в чому вони полягають.

Стосовно допустимості у вузькому аспекті слід звертати увагу на норми матеріального права, оскільки часто в них містяться прямі вказівки на те, за допомогою якого доказу може бути підтверджена та чи інша обставина. Наприклад, ст.220 ЦК визначає, за яких умов договір, що має бути укладений у нотаріальній формі, може визнаватися укладеним у судовому порядку.

«Законодавець орієнтує, що факт досягнення згоди за всіма істотними умовами договору має бути підтверджений за допомогою письмових доказів. Або, наприклад, коли йдеться про договір позики, у нормах матеріального права встановлена пряма заборона використовувати показання свідків – це негативна допустимість», — зазначила Н.Сакара.

Лекція «Докази і доказування у цивільному процесі в умовах воєнного стану у практиці Верховного Суду» відбулася в рамках вебінару, організованого порталом «Ratio Decidendi» та журналом «Право України».

Закон і Бізнес