«Закон про вакцини»:

Чи всі міфи розвінчано?

Мало який законопроект має такий величезний обсяг правок. Мало який — провокує такий значний резонанс. І далеко не кожен відправляють на повторне друге читання. Але на долю законопроекту №4142 випало все відразу.

Міфи та їх розвінчання від Радуцького

Законопроект «Про систему громадського здоров’я» пишуть та переписують, починаючи з вересня 2020-го, тобто майже два роки. Його сприймають як символ репресій українські антивакцінатори. Його захищає голова парламентського комітету з питань здоров’я нації Михайло Радуцький, розвінчуючи міфи, пов’язані із цим законом. Проте мало хто говорить про те, що справа тут не тільки і не стільки в тому, чи буде вакцинація обов’язковою.

Спойлер: як стверджує М.Радуцький, ніхто нікого не примушуватиме робити щеплення. Хоч від ковіду, хоч від інших інфекційних хвороб. Взагалі проект №4142 скерований передусім на те, щоб побудувати нову систему національної епідеміологічної служби. Адже наявна система була створена у 1990-ті та не відповідає тим викликам, які, зокрема, сформував коронавірус. Хоча і проблема вакцинації населення документ, поміж іншого, торкається також.

Та в ньому справді немає норми про обов’язковість щеплення. За винятком кількох технічних поправок, текст просто дублює норми чинного законодавства, які, серед іншого, забороняють невакцинованим дітям відвідувати заклади освіти, а також вимагають усунення від роботи осіб, які ухиляються від обов’язкових профілактичних щеплень.

З таким підходом ми вже стикалися у 2021 році. Тоді частина батьків протестувала проти вакцинації своїх дітей, так само поводилась і частина працівників освіти. У перших був вибір: відвідувати школи або переходити на домашнє навчання. У других вибір полягав у можливості продовжувати свою роботу або звільнятися. Чи чесно ставити громадян перед таким вибором, чи ні – це питання ми наразі не розглядатимемо. Але вибір був тоді і вибір є зараз.

Ще раз: закон не вимагає від українців вакцинуватися. Але невакциновані мають поважати право всіх інших громадян на життя та здоров’я і не наражати їх на небезпеку — таким є лейтмотив проекту №4142. Жодної відповідальності за відмову від щеплення ним не передбачено. Тим паче не передбачено позбавлення батьківських прав тих громадян, які не дозволили своїм дітям пройти вакцинацію.

Автори закону також зазначають, що ніхто не збирається конфісковувати майно невакцинованої людини. А також – ставити медичні експерименти над українцями, випробовувати на них нові препарати тощо. Або – використовувати персональні дані громадян, занесений в реєстр щеплених осіб, у незаконних цілях. Такі побоювання, мовляв, циркулювали як спроба підірвати довіру до проекту. Але вірити цим фейкам не варто.

Інші сумніви

Скажу відверто: не зустрічала людей, які серйозно обговорювали би позбавлення їх батьківських прав за відмову вакцинувати дітей. Або ж обговорювали би конфіскацію їхнього майна. Натомість знайомі побоювання щодо можливості відродження СЕС — Державної санітарно-епідеміологічної служби, ліквідованої у 2017 році.

Тоді вважалося, що СЕС — іще один розсадник корупції. Оскільки за надані дозвільні документи працівники служби брали хабарі, а не отримуючи їх, вдавалися до каральних методів та невиправданих перевірок. Нагадаю, що після ліквідації СЕС її функції були розподілені між МОЗ, Держпраці та Держпродспоживчслужбою. Запам’ятаймо цей перелік.

Після оприлюднення тексту законопроєкту №4142 в соціальних мережах почали поширюватися дописи про те, що він повертає СЕС до системи громадського здоров’я. Але насправді це не так. Нагляд за дотриманням санітарно-епідеміологічних вимог продовжить здійснювати ціла низка держаних органів, кожен у свої сфері.

Наприклад, Держпраці контролюватиме дотримання вимог на робочому місці. Держпродспоживслужба стежитиме за безпекою та якістю продукції тощо. Так відбувається і зараз. Ані МОЗ, ані Центр громадського здоров’я (ЦГЗ), ані державний санітарний лікар не узурпують владу, щоб лякати бізнес і державні органи. В цьому, принаймні, переконують творці проекту.

Ще один момент пов’язаний з інтересами бізнесу. Останній побоюється, що закон у разі ухвалення заблокує його діяльність. Насправді ж ідеться про заборону використання азбесту й азбестовмісних виробів і матеріалів у виробництві. Передбачено, що держава визначить заходи безпеки та захисту населення від їхнього шкідливого впливу. І все таки бізнес наполегливо просить депутатів пригальмувати законопроект №4142 та доопрацювати його.

І справа тут не в азбесті. А в тютюні. Річ у тім, що між першим та другим читанням документ наростив нові норми, які торкаються регулювання виробництва і обігу алкоголю та тютюнових виробів. А внесення пропозицій чи поправок до статей проекту, про які не йшлося у тексті прийнятому за основу, є порушенням Регламенту Верховної Ради. І це одна з причин, через яку підприємці просять залишити тютюн в спокої.

Є й друга причина. Скільки б не йшлося про шкоду від тютюнопаління, тютюнова індустрія є бюджетоутворюючою. За інформацією експертів, навіть в умовах війни за І півріччя 2022 року галузь сплатила до бюджету України 23,2 млрд. грн тільки акцизного податку. Саме тому будь-які зміни у регулюванні галузі потребують попереднього обговорення між владою та бізнесом, наполягають підприємці.

Добре, скажете ви, з тютюном та азбестом все зрозуміло. Так само – і з примусовою вакцинацією. Але про що все таки проект №4142, якщо визначити це у кількох словах?

Продовжуємо читати законопроект

Законопроект намагається трансформувати систему громадського здоров’я та передбачає для цього низку нововведень. Так, зокрема, документ пропонує створити мережу територіальних центрів контролю та профілактики хвороб, підпорядкованих МОЗ. Навіщо це потрібно?

Для того, щоб звести в одну мережу регіональні потужності системи. А саме лабораторні центри, обласні центри громадського здоров’я, підрозділи зі статистики, моніторингу та оцінки. Всі вони нині «розкидані» між різними органами та власниками. Якщо ж об’єднати їх зусилля, то такі центри відповідатимуть за епідеміологічну ситуацію в конкретному регіоні – від моніторингу показників до виявлення надзвичайних ситуацій і реагування на них.

Крім цього, законопроект уточнює та закріплюються функції ЦГЗ МОЗ як головної експертної установи в галузі громадського здоров’я. Закріплює він і роль, місце та повноваження головного державного санітарного лікаря в системі громадського здоров’я. За задумом авторів, таку посаду обійматиме один із заступників міністра охорони здоров’я за призначенням Кабінету Міністрів. Про неї я ще скажу нижче.

Передбачається також, що державний санітарний лікар лише надаватиме органам влади доручення щодо усунення ризиків, а також щодо проведення заходів контролю. Окрім цього, він ініціюватиме встановлення карантину перед Кабміном від імені МОЗ. Роль інших органів державної влади полягає в здійсненні заходів контролю (планових і позапланових) у межах їхніх повноважень та сфери діяльності.

Ці самі органи влади також будуть зобов’язані повідомляти ЦГЗ і МОЗ про виявлені ними ризики для здоров’я та благополуччя населення. Передбачається створення інформаційного фонду, що акумулюватиме дані епідеміологічного нагляду. ЦГЗ МОЗ адмініструватиме такий фонд і публікуватиме ключову інформацію про стан здоров’я населення країни на своєму веб-сайті.

Все це – адміністративні моменти, а ось що можна сказати з приводу того, як законопроєкт бачить здоровий спосіб життя. Його автори пропонують розгорнути антиалкогольну та антитютюнову кампанії. А ще – відмовитись від споживання шкідливих харчових продуктів, розгорнути боротьбу з антимікробною резистентністю. Окрім цього, пропонується регламентувати виробництво й використання шкідливих речовин тощо.

Серед іншого, на рівні закону буде закріплено вимогу про реєстрацію біологічних і хімічних небезпечних факторів, а також дезінфекційних засобів. Отож, закон добрий і його можна вітати?

Що не так у боротьбі з мікробами

Проект №4142, безперечно, ставить перед собою амбітну мету. Але в той же час містить цілу низку неточностей і неузгодженостей.

Насамперед, функції всіх суб’єктів системи громадського здоров’я недостатньо розмежовані – існує ймовірність, що система так і залишиться фрагментованою і не працюватиме злагоджено. Під питанням залишається й ефективність механізму контролю та реагування на надзвичайні ситуації, який пропонується запровадити.

Є й інші претензії до цього документу. Наприклад, така. Як я зазначала вище, законопроєктом запроваджено посаду головного державного санітарного лікаря, якого призначає та звільняє Кабмін. Але річ у тім, що Верховна Рада Конституцією не наділена повноваженнями створювати будь-які органи або вводити будь-які посади. Так що із цим нічого не вийде.

Також стаття 10 законопроекту визначає функції та повноваження головної експертної установи у сфері охорони здоров’я. Серед численних визначень того, якою має бути ця установа, вказано, що вона є «науково-дослідною». Але це суперечить закону «Про наукову і науково-технічну діяльність», який дещо інакше бачить порядок утворення подібних установ.

Ще цікавий момент. Статтею 49 проекту пропонується визначити особливості державного нагляду у сферах господарської діяльності, які можуть становити ризик для здоров’я та санітарно-епідемічного благополуччя населення. Однак — увага, протиріччя! — законопроектом такі сфери господарської діяльності не встановлені.

При цьому види господарської діяльності, які є предметом державного нагляду, а також органи, які такий нагляд здійснюють, встановлюються окремими законами. Автори проекту №4142 цього не врахували.

А ось ще є ст.53 проекту, яка говорить про запровадження «заходів щодо припинення порушення вимог санітарного законодавства». Але такі заходи мають бути врегульовані відповідним процесуальним кодексом, а не даним законопроектом. Простіше кажучи, злочин та кара не є парафією його авторів, треба писати окремий закон про внесення змін, приміром, до Кодексу про адміністративні правопорушення.

Дещо іншу новелу містить стаття 21 проекту. Вона пропонує врегулювати питання запровадження карантину і передбачити, що карантин встановлюється Кабінетом Міністрів. При цьому протиепідемічні заходи можуть включати «особливі умови і режим пересування населення та здійснення господарської діяльності, особливі умови в’їзду та виїзду з території, на якій встановлено карантин, інші заходи, визначені законом».

Мова йде, таким чином, про певного роду обмеження, а це суперечить ст.33 Конституції, згідно з якою кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Так, в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Але певні права і свободи, передбачених рядом статей Конституції, не можуть бути обмеженими за жодних обставин. 

До всього вище сказаного Головне юридичне управління Верховної Ради зазначає, що законопроект №4142 містить «положення декларативного характеру, які не передбачають достатніх завершених механізмів правового регулювання». Наприклад, ст.18 проекту регламентує облік та реєстрацію інфекційних хвороб, але нічого не говорить про кінцеву мету такого обліку.

А статті 26 — 31, 34, 36 та 38 проекту, якими автори намагаються врегулювати вимоги безпечності води, атмосферного повітря, містобудування тощо, зовсім не розкривають змісту таких вимог.

Нарешті, положення статті 22, за якою «види і тривалість обмежувальних протиепідемічних заходів встановлюються залежно від особливостей перебігу інфекційної хвороби, стану епідемічної ситуації та обставин, що на неї впливають», не містять критеріїв таких особливостей.

І насамкінець: п.5 розд.ІХ проекту Кабінету Міністрів серед іншого доручається у 2023 році поінформувати Верховну Раду про стан виконання цього закону.

Тут автори, звісно, трохи поспішають поперед батька в пекло, бо закон ще не ухвалено. Крім того, ані Регламентом ВР, ані законом «Про Кабінет Міністрів України» не визначено строки і порядок оцінки стану виконання закону. Тут трохи попахує браком елементарних юридичних знань, як, втім, і в інших моментах проекту.

Зовсім відмовлятися від нього, можливо, і не слід, але ще працювати й працювати над ним варто. Бо камінь спотикання тут, як я вже казала на початку, не лише у вакцинації. Він — у якості законів, які ми пишемо, та можливості застосувати їх на практиці після ухвалення парламентом. 

Закон і Бізнес