Чи має право на обов’язкову частку у спадщині особа з інвалідністю з дитинства — огляд ВС

Чинне законодавство пов’язує набуття особою інвалідності з дитинства не з відповідним висновком компетентного органу, а зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності.

На це звернув увагу Касаційний цивільний суд, скасовуючи попередні рішення у справі №159/4322/14-ц, інформує «Закон і Бізнес».

Спір виник щодо права позивача на обов’язкову частку у спадковому майні як непрацездатної особи.  Суди перших двох інстанцій відмовили у позові, зазначивши, що встановлення позивачу ІІ групи інвалідності з причиною «інвалід дитинства» з необхідністю повторного проведення огляду вже після смерті спадкодавця  не є підставою для визнання її непрацездатною на момент смерті батька.

КЦС не погодився із таким висновком, констатувавши, що суди першої та апеляційної інстанцій не з’ясували питання правової природи статусу особи з інвалідністю з дитинства. Також не взяли до уваги рішення Конституційного Суду від 11.02.2014 №1-рп/2014, в якому зазначено, що право на обов’язкову частку у спадщині мають, зокрема, повнолітні діти, визнані особами з інвалідністю в установленому законом порядку незалежно від групи інвалідності.

КЦС зауважив, що, визначаючи, чи є особа з інвалідністю з дитинства такою, яка має право на обов’язкову частку, необхідно враховувати не самий лише факт установлення особі інвалідності уповноваженим державним органом, а момент її настання.

У цій справі висновки МСЕК, якими встановлено, що причина інвалідності настала саме в дитинстві (тобто до досягнення 18-річного віку), підтвердили, що на момент відкриття спадщини вона вже була особою з інвалідністю з дитинства, а отже, була непрацездатною.

Також в огляді практики КЦС щодо спорів у справах за участю осіб з інвалідністю наведені й інші правові висновки.  Так, у спорах, які стосуються прав осіб з інвалідністю у сімейних правовідносинах, зазначено, що опіка над фізичною особою у разі визнання її недієздатною встановлюється в судовому порядку після подання органом опіки і піклування щодо особи, яка може здійснювати піклування над недієздатною.

У спорах за участю осіб з інвалідністю щодо житлових правовідносин указано: особи з інвалідністю, які не мають іншого житла, мають достатні та триваючі зв’язки з конкретним місцем проживання, яке є їхнім «житлом» у розумінні ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не можуть бути виселені з такого житла.

У спорах за участю осіб з інвалідністю щодо відшкодування моральної шкоди висловлена позиція, що «факт заподіяння моральної шкоди особі, яка є особою з інвалідністю І групи з дитинства, беручи до уваги істотність вимушених змін у її житті у зв’язку з втратою близької людини, а також враховуючи наслідки, що настали, та їх невідворотність, є підставами для відшкодування моральної шкоди, яка визначається судами, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості».

Закон і Бізнес