Правочин, укладений з недобросовісною метою, не слід визнавати удаваним — ВС

Неправомірна мета й недобросовісна поведінка позбавляють права посилатися на ці обставини як на підстави для надання захисту. Такий висновок зробив ВС в постанові №204/3949/17, текст якої друкує «Закон і Бізнес».

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

1 грудня 2021 року                           м.Київ                               №204/3949/17

Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — СТУПАК О.В.,
суддів: БІЛОКОНЬ О.В., ГУЛЕЙКОВА І.Ю., ОЛІЙНИК А.С. (доповідач), УСИКА Г.І. —

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Особи 1 на рішення Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 13.03.2020 та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18.08.2020,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року Особа 7 звернувся до суду з позовом до Особи 2 про визнання права власності та стягнення грошової компенсації вартості частки у спільному майні.

Позов обґрунтований тим, що на підставі договору купівлі-продажу від 25.01.2011 йому належить 1/2 частина домоволодіння за Адресою 1 та земельної ділянки, на якій воно розташоване. Власником іншої 1/2 частини є Особа 2. У цьому домоволодінні власники не зареєстровані. У ньому проживали: Особа 2, Особа 3, онуки — Особа 8, 2011 року народження, Особа 9, 2013 року народження.

У 2016 році за рішенням Кіровського районного суду м.Дніпропетровська шлюб між Особою 3 та Особою 2 розірвано. До березня 2017 року Особа 3, онуки та відповідач проживали разом у домоволодінні за Адресою 1, він мав можливість відвідувати їх, мав вільний доступ до домоволодіння та земельної ділянки. Однак у березні 2017 року відповідач вигнав з будинку Особи 3, з того часу вона у ньому не могла проживати.

Для відновлення свого права він бажає виділити в натурі належну йому частку спільного майна, проте це неможливо з огляду на конструкцію житлового будинку, розміщення внутрішньобудинкових систем забезпечення комунальними послугами, а також через вимоги закону до окремих ізольованих квартир. Отже, він має право на відшкодування відповідачем вартості 1/2 частки домоволодіння та земельної ділянки за їх дійсною ціною, визначеною на час розгляду справи у суді.

Позивач з урахуванням уточнених позовних вимог просив суд стягнути з Особи 2 грошову компенсацію вартості частки у праві спільної часткової власності в розмірі 1/2 частини домоволодіння за Адресою 1 загальною площею 311,4 м² у сумі 2634447,68 грн., а також грошову компенсацію вартості частки у праві спільної часткової власності в розмірі 1/2 частини земельної ділянки площею 0,1000 га за Адресою 1, припинивши його право власності на зазначені частки нерухомого майна з дня отримання грошової компенсації, визнати право власності на зазначене майно за відповідачем.

Короткий зміст зустрічних позовних вимог

У лютому 2018 року Особа 2 звернувся до суду із зустрічним позовом до Особи 7, Особи 3, Особи 4, Особи 5, Особи 6, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, — приватний нотаріус Дніпровського МНО Шульдіна Т.В., про визнання правочинів частково недійсними (удаваними) в частині зазначення покупцем Особи 7 та визнання права власності на домоволодіння та земельну ділянку за Особою 2.

Зустрічний позов обґрунтований тим, що він на початку 2010 року з метою купівлі житлого будинку звернувся до рієлторського агентства, від якого отримав інформацію про продаж домоволодіння за Адресою 1, та звернувся до продавців з пропозицією купити будинок та земельну ділянку. Продавці будинку — Особа 4, Особа 5, Особа 6 — повідомили, що будинок ще не повністю дооформлений за ними документально, оскільки вони отримали його у спадщину, виникли певні правові питання щодо переоформлення та реєстрації домоволодіння із земельною ділянкою на них як власників.

У квітні 2010 року продавці будинку надали йому дозвіл на проведення ремонтних робіт у будинку, поки здійснюється оформлення документів. З квітня 2010 року він розпочав ремонтні роботи у будинку за Адресою 1. 17.07.2010 між ним та Особою 10 укладено шлюб. 25.01.2011 між Особою 4, Особою 11, Особою 6 та Особою 2, Особою 7 укладено договір купівлі-продажу. Право власності на вказаний будинок та земельну ділянку оформлено по 1/2 частині на нього і Особу 7.

З метою несплати додаткових податків він вирішив вписати у договір купівлі-продажу об’єктів нерухомості Особу 7 як покупця 1/2 частини, хоча домовлявся про купівлю будинку виключно він, купував його за власні кошти, які він отримав від здійснення підприємницької діяльністі, та в подальшому за особисті заощадження здійснював ремонтні роботи у цьому домоволодінні.

Особа 2 просив визнати правочини частково недійсними (удаваними) в частині зазначення покупцем Особу 7 та визнати за ним право власності на домоволодіння та земельну ділянку.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Красногвардійського райсуду від 20.08.2019 Особу 1 залучено до участі у справі як правонаступника померлого Особи 7.

Рішенням Красногвардійського райсуду від 13.03.2020, яке залишене без змін постановою ДАС від 18.08.2020, у первісному позові відмовлено. Зустрічний позов задоволено частково. Визнано договір купівлі-продажу житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами за Адресою 1, укладений 25.01.2011 між Особою 4, Особою 11, Особою 6 та Особою 2, Особою 7, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Шульдіною Т.В. та зареєстрований в реєстрі за №230, недійсним (удаваним) в частині зазначення покупцем Особою 7 з моменту його укладення. Визнано договір купівлі-продажу земельної ділянки за Адресою 1, укладений 25.01.2011 між Особою 4, Особою 11, Особою 6 та Особою 2, Особою 7, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Шульдіною Т.В. та зареєстрований в реєстрі за №245, недійсним (удаваним) в частині зазначення покупцем Особи 7 з моменту його укладення. Визнано Особу 2 покупцем за вказаними договором купівлі-продажу житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами та земельної ділянки. Визнано право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що знаходиться за Адресою 1, та розміщується на земельній ділянці площею 1000,00 м² за Особою 2. Визнано право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер 1210100000:07:124:0001, за цією ж адресою за Особою 2. В іншій частині зустрічного позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Відмовивши у первісному позові та задовольнивши частково зустрічний позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що є правові підстави для визнання договорів купівлі-продажу спірних житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами та земельної ділянки від 25.01.2011 частково недійсними (удаваними) в частині покупця Особи 7, оскільки саме Особа 2, а не Особа 7 (правонаступник Особи 1) є покупцем спірного майна, яким з дня купівлі користувався та володів як законний власник і був фактичною стороною покупця в оспорюваних у цій справі правочинах. Задоволення зустрічних позовних вимог виключає задоволення первісних позовних вимог.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У вересні 2020 року Особа 1 звернулась до ВС із касаційною скаргою на рішення Красногвардійського райсуду від 13.03.2020 та постанову ДАС від 18.08.2020, просила скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове рішення про задоволення первісного позову та відмову в зустрічному позові.

Аргументи учасників справи

Доводи особа, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Особа 2 і Особа 7 домовились про придбання спірного майна у рівних частках, кошти в сумі $46000 передані Особою 7 особисто Особі 2 в автомобілі перед відвідуванням нотаріуса для укладення угоди.

Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про існування у Особи 2 фінансових можливостей, оскільки матеріали справи не містять доказів існування у нього таких можливостей на придбання майна, разом з тим подружжя Особи 1 мало достатні кошти для придбання будинку й земельної ділянки.

Аргументи інших учасників справи

Відзив Особи 2 на касаційну скаргу мотивований тим, що оскаржувані судові рішення є законними, ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.

У касаційній скарзі Особа 1 не вказує, яку норму матеріального права суди неправильно застосували та яку норму процесуального закону порушили.

Він не чинить перешкод у доступі до будинку, кошти на його придбання та купівлю будинку є його особистими, отриманими з доходу від підприємницької діяльності. Не підтверджено належними доказами посилання відповідачів на передання йому коштів Особи 7. Подружжя Особи 1 не мало фінансової можливості придбати спірне майно. Зазначення в договорі купівлі-продажу майна одним з покупців Особи 1 є формальністю. Звіти про оцінку майна, на які посилається позивач за первісним позовом, не дають змоги встановити дійсну вартість майна, тому сума компенсації є необґрунтованою.

У доповненні до відзиву Особи 2 зазначає, що після розлучення проживає у спірному будинку разом з дітьми, не має іншого житла для проживання та фінансової можливості виплачувати Особі 1 заявлену суму компенсації.

Особа 1 звернулася до ВС із заявою про застосування позовної давності, посилаючись на те, що оспорювані договори укладені 25.01.2011, а з позовом Особа 2 звернувся в лютому 2018 року, тобто з пропуском позовної давності <…>.

Позиція Верховного Суду

Мотиви, з яких виходить ВС, та застосовані норми права

Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов’язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

При вирішенні позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним із підстав, що насправді покупцем є інша особа, суд повинен встановити, що фактично майно було придбане за кошти іншої особи і для неї та що інших підстав для визнання цієї угоди недійсною немає; вказаний договір відповідно до стст.235, 236 Цивільного кодексу може бути визнаний недійсним лише в частині, що стосується покупця, і покупцем за цим договором визнається особа, за рахунок коштів якої і для якої фактично укладався цей договір.

Зокрема, за умови доведеності, що за договором купівлі-продажу майно насправді було куплено не зазначеним у договорі покупцем, а іншою особою, за її кошти, суд може визнати, що вказаний договір у частині, що стосується покупця, є удаваною угодою і що дійсним покупцем за цим договором є особа, для якої за її кошти було придбано майно.

Відповідні правові висновки викладені у постанові ВС від 22.07.2020 у справі №265/3310/17.

Згідно з ч.3 ст.12, ч.1 ст.81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Задовольнивши частково зустрічний позов Особи 2 про визнання договорів купівлі-продажу будинку та земельної ділянки удаваними в частині зазначення покупцем Особу 7, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання договорів купівлі-продажу житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами та земельної ділянки за Адресою 1, укладених 25.01.2011 між Особою 4, Особою 11, Осоою 6 і Особою 2, Особою 7, частково недійсними (удаваними) в частині покупця Особи 7, оскільки протягом 2006—2009 років Особа 2 здійснював підприємницьку діяльність та мав фінансові можливості для придбання спірного нерухомого майна, саме Особа 2, а не Особа 7 (правонаступник Особи 1) є покупцем спірного майна, яким з дня купівлі користувався та володів як законний власник і був фактичною стороною покупця в оспорюваних правочинах.

ВС не погоджується з цим висновком, з огляду на таке.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п.6 ч.1 ст.3 ЦК). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними.

Згідно зі ст.13 ЦК цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

У зв’язку з цим добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. І, навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відторгає її як таку, що не відповідає задекларованій меті.

Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

Відповідно до ч.3 ст.16 ЦК суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень чч.2—5 ст.13 цього кодексу.

Аналізуючи ч.2 ст.13 ЦК можна дійти висновку, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом.

Формулювання «зловживання правом» необхідно розуміти, як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права, injuria. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб’єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Термін «зловживання правом» свідчить про те, що ця категорія стосується саме здійснення суб’єктивних цивільних прав, а не виконання обов’язків. Обов’язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб’єктивного цивільного права.

Заборона зловживання правом по суті випливає з якості рівнозваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації суб’єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов’язків.

Здійснення суб’єктивних цивільних прав повинно відбуватись у суворій відповідності до принципів правомірності здійснення суб’єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Їх сукупність є обов’язковою для застосування при здійсненні всіх без винятку суб’єктивних цивільних прав.

Розглядаючи поняття розумності та добросовісності як принципів здійснення суб’єктивних цивільних прав необхідно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє у межах, не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства. Виходячи з аналізу норм, закріплених у ЦК, поняття «добросовісність» ототожнюється із поняттям «безвинність» і навпаки, «недобросовісність» із «виною». Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність (наприклад ч.3 ст.39 ЦК), а оскільки обов’язковим елементом настання відповідальності, за загальним правилом, є вина, то такі діяння є винними.

Дослідження питання про здійснення особою належного їй суб’єктивного матеріального права відповідно до його мети тісно пов’язане з аналізом фактичних дій суб’єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності.

Обґрунтовуючи зустрічний позов, Особа 2 зазначив, що 25.01.2011 між Особою 4, Особою 11, Особою 6 та Особою 2, Особою 7 укладено договір купівлі-продажу. Право власності на вказаний будинок та земельну ділянку оформлено по 1/2 частині на Особу 2 та Особу 7. З метою несплати додаткових податків Особа 2 вирішив вписати у договір купівлі-продажу об’єктів нерухомості Особу 7 як покупця 1/2 частини, хоча домовлявся про купівлю будинку виключно він, купував його за власні кошти, які він отримав від здійснення підприємницької діяльністі, та в подальшому за особисті заощадження здійснював ремонтні роботи у цьому домоволодінні.

Особа 2 просив суд визнати правочини частково недійсними (удаваними) в частині зазначення покупцем Особу 7 та визнати за ним право власності на домоволодіння та земельну ділянку.

Отже, укладаючи спірний правочин, Особа 2 переслідував мету уникнути у майбутньому сплату додаткових податків, що не заперечується ним у позовній заяві.

На переконання ВС, такі умисні дії позивача за зустрічним позовом необхідно оцінити як недобросовісні, що свідчить про наявність обставин, визначених ч.2 ст.13 ЦК.

Суд виходить з того, що неправомірна мета та недобросовісна поведінка позбавляють сторону права посилатися на такі обставини, як на підстави та умови надання захисту судом.

ВС, переглядаючи справу у касаційному порядку, враховує конкретні обставини цієї справи щодо наявності обставин, визначених чч.2 та 3 ст.13 ЦК, застосовує загальні засади цивільного права — принцип справедливості, добросовісності та розумності, а також керується однією з аксіом цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», що означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права». З урахуванням викладеного, ВС вважає за необхідне та доцільне застосувати положення ч.3 ст.16 ЦК та відмовити Особі 2 у захисті цивільного права та інтересу, яким особа зловживала.

ВС наголошує, що застосовуваний спосіб захисту цивільних прав та інтересів позивача має відповідати критерію ефективності відновлення порушеного права, що є неприпустимим у разі запровадження істотного дисбалансу між правами та інтересами особи, яка просить застосувати такий спосіб захисту, та правами й інтересами іншої особи, стосовно якої такі примусові заходи належить застосувати. У разі встановлення істотного дисбалансу між правами й інтересами сторін спору, що матиме місце у спірних правовідносинах у разі задоволення поданого позову, суд встановлює порушення меж здійснення цивільних прав, оскільки в діях позивача за зустрічним позовом наявні ознаки зловживання своїм правом.

Суди неправильно застосували норми матеріального права, що відповідно до ст.412 ЦПК є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень в частині зустрічного позову, в якій вони оскаржуються Особою 1, та ухвалення нового рішення в цій частині про відмову в позові <…>.

Керуючись стст.400, 409, 411, 412, 416 ЦПК, ВС,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Особи 1 задовольнити частково.

Рішення Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 13.03.2020 та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18.08.2020 в частині вирішення зустрічного позову скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення.

У зустрічному позові Особи 2 до Особи 1, Особи 3, Особи 4, Особи 5, Особи 6, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, — приватний нотаріус Дніпровського МНО Шульдіна Т.В., про визнання правочинів частково недійсними (удаваними) та визнання права власності на майно, відмовити.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 18.08.2020 в частині вирішення первісного позову скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.