Проста письмова преюдиціальність

Чи можна вважати «встановленою обставиною» все, що написано в рішенні суду, яке набрало чинності?

На початку травня юридичну спільноту сколихнула постанова Касаційного цивільного суду від 6.05.2019. Спробуємо розібратися не тільки в тому, як позиція, викладена в ній, вплине на тлумачення нікчемності правочинів, предметом яких є нерухомість, та в правових наслідках таких правочинів, укладених у простій письмовій формі, а й у глибших юридичних проблемах, що стали очевидними після прийняття зазначеної постанови.

Підстави недійсності за ЦК УРСР

Спочатку розглянемо обставини справи №522/4687/14ц. Мати позивача була власницею гаража. По її смерті позивач успадкував цей гараж, а ще за рік продав його іншій особі (при цьому відповідний договір купівлі-продажу від 9.09.2003 укладений у простій письмовій формі). Через деякий час позивач подарував спірний гараж ще одній особі. Проте заочним рішенням Приморського районного суду м.Одеси від 14.07.2016 у справі №522/4907/16-ц, яке набрало чинності 2.08.2016, визнано недійсним відповідний договір дарування (хоча він був нотаріально посвідчений, а речове право — зареєстроване).

Як зазначив КЦС, суди нижчих інстанцій встановили, що договір купівлі-продажу, який було укладено в простій письмовій формі, не оспорений та не визнаний недійсним, а тому спірний гараж належить на праві власності Особі 1.

У цьому випадку потрібно відразу звернути увагу на те, що договір купівлі-продажу укладений ще до набрання чинності Цивільним кодексом 2004 р. Тобто на момент його укладення керувалися ЦК УРСР 1963 р. У зв’язку із цим між покупцем і продавцем виникли цивільні майнові правовідносини, що регулювалися правилами розд.І гл.3 «Угоди» та розд.IІ гл.20 «Купівля-продаж» ЦК УРСР.

Безпосередньо кодекс містив вимоги лише щодо нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу житлового будинку та будівельних матеріалів (стст.227—227¹ ЦК УРСР). У разі купівлі-продажу інших об’єктів спеціальних вимог стосовно форми такого договору не висувалося. Відповідно до ч.1 ст.47 ЦК УРСР нотаріальне посвідчення угод обов’язкове тільки у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми призводить до недійсності угоди з наслідками, передбаченими в ч.2 ст.48 кодексу.

До речі, ЦК УРСР узагалі не передбачав поділу правочинів на нікчемні та оспорювані за характером їх недійсності. Однак відсутність нотаріальної форми правочину у випадках, коли вона є обов’язковою, призводила до наслідків, які є подібними до сучасного тлумачення поняття «нікчемність».

Пленум Верховного Суду України в постанові «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» від 28.07.78 №3 (зі змінами й доповненнями, внесеними постановами Пленуму ВСУ від 25.12.92 №13 та від 25.05.98 №15) роз’яснив, за яких підстав угода може бути визнана недійсною судом. Відповідно до п.4 цієї постанови з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними тільки ті угоди, які згідно із чинним законодавством підлягають обов’язковому нотаріальному посвідченню, зокрема договори довічного утримання, застави, купівлі-продажу, у тому числі під час придбання на біржових торгах, міни або дарування житлового будинку (квартири) чи його (її) частини.

Гараж у паралельних світах

Чи можна поширювати положення ст.227 ЦК УРСР, яка встановлює обов’язок нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу житлового будинку, на купівлю-продаж гаража? Суди, предметом розгляду яких є права на спірний гараж, однозначно виходять із того, що в даному випадку договір купівлі-продажу від 9.09.2003 мав бути нотаріально посвідченим. Наприклад, у рішенні Приморського районного суду м.Одеси від 23.10.2018 сказано: «…за змістом ч.1 ст.227 ЦК УРСР від 1963 р., закону «Про нотаріат» та інших норм законодавства, що діяло на той час, укладений сторонами договір купівлі-продажу гаража, який відноситься до об’єктів нерухомого майна, підлягав обов’язковому нотаріальному посвідченню під страхом його недійсності». Про які положення «закону «Про нотаріат» та інших норм законодавства» йдеться, можна тільки здогадуватися.

До речі, у цій справі позивач (Особа 1) просив застосувати наслідки нікчемності договору купівлі-продажу гаража і в першій інстанції виграв!

Наразі ситуація має такий вигляд: у травні 2019 року КЦС погодився з нібито встановленою преюдиціальністю про те, що спірний гараж належить Особі 1. Водночас у паралельних процесах суди встановили нікчемність відповідного договору купівлі-продажу (проте не всі рішення набрали чинності, більшість процесів триває дотепер). При цьому нікчемність установлювалася виходячи з різних підстав: наприклад, в одній зі справ (за позовом покупця про застосування наслідків нікчемного правочину) підставою стало відсутнє нотаріальне посвідчення відповідного договору. Тобто суди розглядають справи щодо одного й того самого гаража в паралельних світах. При цьому КЦС уже свою точку зору ніби висловив: гараж належить Особі 1.

Відчуження без нотаріального посвідчення

Аби з’ясувати, чому виникла така плутанина, потрібно дати відповіді на кілька запитань.

Чи достатньо було простого письмового договору купівлі-продажу гаража без нотаріального посвідчення за ЦК УРСР 1963 р. для констатації факту переходу права власності? Що таке преюдиціальність і чим вона відрізняється від юридичної оцінки обставин судом?

Щодо першого питання, то відповідно до Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об’єктів нерухомого майна (наказ Держбуду від 24.05.2001 №127) житловий будинок — будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, установлених законами, іншими нормативно-правовими актами та нормативними документами, і призначена для постійного в ній проживання. Чинне законодавство (ЦК) містить ідентичне визначення. Очевидно, на гараж воно не поширюється, адже він не призначений для постійного проживання в ньому.

Стаття 227 ЦК УРСР вимагає нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу саме житлового будинку. Тож формальних підстав поширювати її положення на відчуження гаража немає (крім дарування, адже в цьому випадку діє ч.3 ст.244 ЦК УРСР, відповідно до якої до договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила ст.227 цього кодексу). Можливо, комусь такий підхід видається занадто формальним і буквальним, але чому за ситуації, що розглядається, мають існувати перепони для цивільного обігу через недосконалість чинного на момент виникнення правовідносин законодавства?

Жодний нормативно-правовий акт не вимагав нотаріального посвідчення купівлі-продажу гаража (і законодавство про нотаріат, на яке посилалися суди, також не містило відповідних вимог). Тому, убачається, простого письмового укладення саме за ЦК УРСР (!) було достатньо.

Перелік ознак преюдиціальності

Складнішим є друге запитання. Як зазначив КЦС, відповідно до ч.3 ст.61 Цивільного процесуального кодексу (у редакції, чинній на момент ухвалення рішення суду першої інстанції) обставини, установлені рішенням у цивільній справі, господарській або адміністративній справах, що набрали чинності, не підлягають доведенню при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Проте відповідно до абз.4 п.7 постанови Пленуму ВСУ «Про судове рішення у цивільній справі» від 18.12.2009 №14, «за змістом ч.3 ст.14, ч.3 ст.61, ч.2 ст.223 ЦПК, особи, які не брали участі в цивільній, господарській або адміністративній справі, в якій судом ухвалено відповідне рішення, мають право при розгляді іншої цивільної справи за їх участю оспорювати обставини, встановлені цими рішеннями. У даному випадку суд ухвалює рішення на основі досліджених у судовому засіданні доказів».

Аналогічні за змістом положення містяться в рішенні ВСУ від 11.11.2015 у справі №6-35560св13. У тій справі (№522/4687/14ц) суб’єктний склад відрізнявся від справи, в якій було встановлено ту саму преюдиціальну обставину про дійсність письмового договору та визнання права власності за Особою 1. Адже відповідачем у справі, яка дійшла до КЦС, виступала міська рада, у той час як у «преюдиціальній» справі її взагалі не було. Отже, вже за цих підстав КЦС міг не визнавати обґрунтованим висновок судів нижчих інстанцій про наявність преюдиціальності. (Утім, існує й інша позиція ВСУ, викладена в постанові від 16.08.2017 у справі №6-490цс17, відповідно до якої суб’єктний склад сторін не обов’язково має бути повністю тотожним.)

Більше того, не має преюдиціального значення оцінка судом конкретних обставин справи, які не оспорювалися, мотиви рішення, правова кваліфікація спірних правовідносин. Адже висновок про приналежність права власності Особі 1 є правовою кваліфікацією спірних правовідносин, актом застосування норм матеріального права, а тому не може розглядатися іншими судами як преюдиціальний факт, у зв’язку з чим потребує окремого доведення.

Отже, усупереч ч.3 ст.61 ЦПК (у відповідній редакції), суди необґрунтовано визнали преюдиціальним факт належності на праві власності гаража Особі 1, і КЦС цієї помилки не виправив. До речі, згідно з ч.7 ст.82 чинного ЦПК правова оцінка, дана певному факту при розгляді іншої справи, не є обов’язковою для суду.

Привертає увагу ще один момент. Касаційний господарський суд у справі №927/976/17 «доповнив» перелік ознак преюдиціальності. Зокрема, у постанові від 12.06.2018 зазначено: «Преюдицію утворюють лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінки суду, обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивості преюдиціальності. Тобто преюдиціальні факти слід відрізняти від оцінки іншим судом певних обставин».

Таким чином, КГС визначив ще одну ознаку преюдиціальних обставин: вони повинні бути безпосередньо дослідженими та встановленими судом, а їх відображення має міститися в мотивувальній частині судового акта. У контексті «преюдиціального» рішення зазначимо, що в ньому суд не досліджував обставини належності права власності на гараж Особі 1. Тільки констатувалося, що договір від 9.09.2003 не був визнаний недійсним.

Крім того, аналіз рішень судів першої та апеляційної інстанцій у справі №522/4687/14ц дає підстави для висновку, що ці суди також не встановлювали належності на праві власності гаража Особі 1.

Замість висновків

Проблеми, виявлені в постанові КЦС від 6.05.2019, є набагато серйознішими, ніж видається на перший погляд. Звісно, не йдеться про те, що КЦС фактично вважає, що, «за укладеним у простій письмовій формі договором купівлі-продажу нерухомого майна, який не оспорений та не визнаний недійсним, у покупця виникає право власності на відповідне нерухоме майно».

За наведеної ситуації КЦС, не бажаючи заглиблюватись у суть спору, просто скористався можливістю послатися на преюдиціальність і обійти необхідність детальної оцінки обставин і позиції судів нижчих інстанцій.

Перш ніж робити висновки про те, що КЦС тепер «нормально» ставиться до простої письмової форми відчуження нерухомості, потрібно розібратися, коли ж було укладено договір — за чинності ЦК УРСР чи нинішнього ЦК України. Ця справа дає підстави вважати такий договір дійсним, адже його предметом є гараж. За чинним ЦК України договір, спрямований на відчуження нерухомості, укладений у простій письмовій формі, є нікчемним (дійсним він може бути визнаним лише в судовому порядку на підставі ч.2 ст.220 ЦК). Жодних прав за таким договором у набувача не виникає.

Тож Верховному Суду вже час дати роз’яснення щодо того, де та тонка межа між «правовою оцінкою, даною судом певному факту» та «встановленою обставиною» (преюдиціальністю), інакше й надалі виникатиме дивна ситуація, за якої преюдиціальністю є абсолютно все, що написано в рішенні суду, яке набрало чинності.