Перемога з присмаком колапсу

Весь процес заснування та діяльності новоутвореного ВС супроводжується пересмикуванням норм Конституції

По закінченні року властиво підбивати підсумки роботи. Не оминула ця тенденція і Велику палату Верховного Суду. Спробувавши показати нові підходи у практиці «новоутвореного» ВС, її представники констатували, що за рік він розглянув 73 тис. справ. Це «перемога» чи колапс?

 «Новий підхід»

З огляду на досвід здійснення правосуддя верховних судів демократичних країн — це колапс. Сформувати усталену судову практику тлумачення норм права з такою кількістю справ майже неможливо.

Однак вражає не тільки цифра, а «новий підхід»: судді ВП ВС через «неефективність» відмовляються виконувати норми гл.5 закону «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIII. Зокрема, видавати узагальнення чи роз’яснення рекомендаційного характеру з питань застосування законодавства.

Новаціями також вважаються посилання на власні рішення, їхня нова структура, створення оперативної та зручної системи інформування про правові позиції. Хоча ні процесуальним законом №2147-VIII, ні статусним законом №1402-VIII це не передбачено.

Оцінка праці ВП не забарилась. У статті «Практика Великої палати Верховного Суду — «перемога» чи колапс?» науковці оцінили нові підходи ВП як «революційне» руйнування меж юрисдикції, яке передусім стосується адміністративного та господарського судочинства. З таким підходом можна було б погодитись, якби висновки, відображені в постановах, спиралися на вагомі, обґрунтовані аргументи та чітку, послідовну логічність. Але, на жаль, такого не відбувається.

Обґрунтованість руйнування касаційної практики викликає тривогу не тільки в науковців, але й у суддів усіх видів юрисдикції. Ситуація зрозуміла і може тільки погіршуватися.

У суддів ВС не перевіряли знання процесуального закону №2147-VIII, оскільки він набрав чинності тільки 15.12.2017. Але ж під час оцінювання вони підтверджували знання Конституції, тому мали дослідити конституційність процесуальних норм, які застосовують, і діяти згідно з актом найвищої юридичної сили.

Межа сумнівів у них закінчилася 10.04.2018, коли Конституційний Суд відкрив провадження щодо неконституційності закону №2147-VIII. Що мав зробити ВС? Зупинити провадження, процедура яких була змінена законом №2147-VIII, і звернутися до КС з поданням щодо її неконституційності.

Наприклад, щодо ч.3 ст.320 Господарського процесуального кодексу. Ця норма визначає підстави перегляду у зв’язку з виключними обставинами. І в ній сказано, що встановлена КС неконституційність закону, іншого правового акта чи їхнього окремого положення, застосованого (не застосованого) при вирішенні справи, може стати підставою для перегляду лише у випадку, якщо рішення суду ще не виконане.

Виходить, що вердикт КС стосовно неконституційності закону не захистить порушеного таким актом чи його положенням права власності, якщо рішення встигнуть виконати. Тож про які гарантії дотримання принципу верховенства права, передбаченого ст.41 Конституції, йдеться у таких процесуальних нормах? Утім, такого подання ВС немає.

Структурні рекомендації

Як досягнення ВП ВС її представники називають застосування не передбачених законом №2147-VIII процесуальних норм, а «рекомендацій робочої групи, яка розробила нову структуру постанови ВС з урахуванням специфіки різних видів юрисдикції. Нині рішення за новою структурою пишуть 65% суддів ВП». Виходить, що тільки 35% суддів ВП ВС дотримуються передбаченої законом процедури, а інші — рекомендацій.

Є питання і до самої «рекомендованої» структури. Наприклад, що дає для тлумачення норм права пункт «Історія справи», в якому йдеться про дату звернення позивача до суду? Або пункти «Фактичні обставини справи, встановлені судами» і окремо «Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій»? Два останніх — це одне й те саме, тому що касаційний суд у рішенні зобов’язаний навести «фактичні обставини справи», а потім дослідити застосування норм матеріального і процесуального права чи встановити порушення їх використання.

Чи допомагає нова структура процесуальних документів реалізувати завдання касаційної інстанції? Однозначно ні.

Що стосується пункту «Історія справи», то Європейський суд з прав людини наводить його для того, щоб за наявності підстав дати оцінку дотриманню розумних строків вирішення справи національними судами. Чи дає ВП ВС аналогічну оцінку відповідно до п.7 ч.2 ст.129 Конституції? Відповідь також негативна.

Підтвердження об’єктивності думок науковців щодо хиткості судової практики ВП ВС можна знайти, наприклад, у пп.40, 44 постанови №11-377апп18, де висновки у наведеному переліку справ оцінені як помилкові, неефективні тощо. Залишається тільки запитати: а як же з ефективністю захисту прав тих осіб, які зверталися до суду? Чи дає такий висновок ВП ВС підстави для повторного перегляду їхніх заяв, оскільки це лише один із прикладів великої кількості рішень, які потребують повторного перегляду?

«Шок» судової реформи

Публікації, що з’являються у ЗМІ, — це лише початок осмислення руйнування верховенства права судовою реформою 2016 року. Вона не розв’язала, а поглибила конституційну кризу правосуддя і продовжує підривати основи легітимності держави.

Така ціна непрофесіоналізму, передусім суддів — учасників реформи, які не роз’яснили главі держави, керівництву парламенту ризиків, що несли зміни до Конституції в частині правосуддя. Це призвело до функціонування не одного, а двох верховних судів. Замість відстоювання фундаментальних основ Конституції, ця частина суддів потонула у хвилі суспільного популізму, який, знову ж таки, не має нічого спільного з верховенством права.

Хто, як не судді, повинен показувати реформаторам, де закінчується межа реформ і починається кримінальна відповідальність за повалення конституційного ладу в Україні.

Можливо «шок» судової реформи полягав у тому, що український народ і міжнародна спільнота не мали побачити підміни найвищого судового органу, а лише підтримати інформаційну кампанію утвердження верховенства права і боротьби з корупцією в Україні через утворення «нового Верховного Суду».

Конфлікт закону та Конституції

Для всіх зрозуміло, що зміни до Конституції щодо правосуддя передбачали лише перейменування Верховного Суду України на Верховний Суд. А фактично відбулася підміна звичайним законом принципу верховенства права, гарантованого ст.8 Конституції, і, як наслідок, — підміна ВСУ на ВС, про який в Основному Законі нічого не сказано, а тому він є неконституційним і незаконним одночасно (докладніше див. «ЗіБ»).

В історії України Конституційний Суд уже розв’язував подібний конфлікт — у рішенні від 23.12.97 №7-зп, коли Верховна Рада наділила своїми повноваженнями щодо парламентського фінансово-економічного контролю створену нею Рахункову палату.

Посилаючись на найвищу юридичну силу Конституції, КС вирішив, що ВР, приймаючи закони, не має права допускати невідповідностей будь-яких положень, прямо закріплених у Конституції (пп.3 п.1 рішення). Інакше, на думку КС, це означало б перерозподіл конституційної компетенції за допомогою ухвалення закону, що можливо тільки шляхом унесення змін до Конституції. Також КС застеріг законодавця, що «делегування конституційних повноважень, якими наділена ВР, Рахунковій палаті — органу, створеному законом, є неконституційним, оскільки цього Конституція не передбачає».

І саме такий конфлікт повторився 2.06.2016, при прийнятті змін до Конституції і закону №1402-VIII щодо судоустрою держави.

Попри новації в Конституції в частині зміни назви ВСУ, Вища рада правосуддя 27.10.2016 погоджує кількість не суддів перейменованого ВСУ, а касаційних судів у складі ВС. Більше того, не Верховна Рада, а саме Державна судова адміністрація та ВРП починають процедуру утворення «нового ВС», що прямо суперечить вимогам Конституції.

Отже, у жовтні — листопаді 2016 року ДСАУ і ВРП спільно з Вищою кваліфікаційною комісією суддів, знаючи фундаментальні рішення КС, мали повідомити главу держави і парламент про виявлену колізію між Конституцією і законом №1402-VIII. І для продовження реформи — дочекатися рішення КС за поданням ВСУ від 3.10.2016 щодо конституційності його ліквідації. Такий обов’язок на керівництво ДСАУ, ВРП, ВККС, а пізніше «новоутвореного ВС», як і на будь-який державний орган, покладає ст.19 Основного Закону.

Якщо припустити, що це міг бути виняток із конституційних норм, то і на цей випадок є рішення КС від 30.10.97 №5-зп. В ньому застережено, що винятки з конституційних норм установлюються Основним Законом, а не іншими нормативними актами.

На жаль, сьогодні абсолютно очевидно, що дотримання принципу верховенства права і виконання вимог Конституції — це ще не обов᾽язок для державних органів та їхніх посадових осіб. Прикладом цього є ліквідація конституційного органу: 12 суддів ВСУ, обраних безстроково, понад рік позбавлені права здійснювати правосуддя, а з липня 2018-го їм не виплачується суддівська винагорода; 58 держслужбовців не допускає до робочих місць так званий ліквідатор через відмову брати участь у «ліквідації ВСУ» (див. «ЗіБ»).

Верховний суд будь-якої держави, в тому числі України, може утворюватися лише Конституцією за передбаченою у ній процедурою і діяти як конституційний орган, що в Україні знівельовано з 15.12.2017.

Межі повноважень

А чи наділені ДСАУ і ВРП повноваженнями щодо формування кількісного складу ВС? Звичайно, ні. Таких повноважень Конституція цим органам не надає. Проте в рішенні ВРП від 27.10.2016 зазначено, що «кількість суддів касаційних судів ВС визначена ДСАУ з урахуванням прогнозованого судового навантаження і обсягу видатків, передбачених у проекті державного бюджету на 2017 рік на утримання ВС та оплату праці суддів цього суду».

Тож який орган сьогодні відповідає за гарантування конституційних прав і свобод людини у судочинстві України, коли прогнозованість навантаження на суддів визначають органи, які не здійснюють правосуддя і не можуть відповідати за його організацію?

Межі повноважень органів, утворених відповідно до Конституції, і тих, які передбачені законом, КС визначав двічі.

Так, у рішеннях від 10.04.2003 №7-рп/2003 (про гарантії діяльності народного депутата) та від 7.07.2009 №17-рп/2009 (про процедуру набрання чинності законом) КС зазначив, що «повноваження Президента вичерпно визначені Конституцією, а це унеможливлює прийняття законів, які встановлювали б інші його повноваження».

Аналогічно визначаються повноваження будь-якого іншого конституційного органу.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні згідно зі ст.75 Конституції є парламент, порядок роботи якого встановлено актом найвищої юридичної сили та Регламентом ВР (ст.83). Аналогічно ст.113 Конституції визначено вищий орган виконавчої влади — Кабінет Міністрів.

Конституцією передбачено кількість народних депутатів, повноваження комітетів, депутатських комісій, але рішення приймаються лише на пленарних засіданнях ВР. У назві ВР, як і КМ, додатково не вживаються назви комітетів, міністерств, і вони не можуть діяти від імені парламенту чи Уряду.

Так само ст.125 Конституції встановлено, що найвищим судовим органом є ВС і в його назві немає згадки про будь-які органи з окремою назвою «суд».

Єдиний чи п’ять в одному?

Визначальним для статусу і назви перейменованого ВСУ, про який ідеться у ст.125 Конституції, є рішення КС у «справі про Касаційний суд України» від 11.12.2003 №20-рп, де говориться про неконституційність заснування такого суду. Втім, у складі «новоутвореного ВС» згідно зі ст.37 закону №1402-VIII діють Велика палата та 4 касаційні суди як окремі органи. Проте у ст.125 Конституції такого поділу не передбачено.

Усупереч вимогам ст.19 Основного Закону, ВККС оголошувала й проводила конкурс на посади суддів касаційних судів у складі «новоутвореного» ВС, а не ВСУ. Зрозуміло, що суддів призначали на вакантні посади до конкретного касаційного суду як юридичної особи, а не до перейменованого ВС. Тобто відбулося пересмикування норм: коли потрібно, то ВС розуміли як єдиний орган, утворений законом, а коли доходить до формування складу, адміністрування тощо — як 5 самостійних судів у складі ВС.

Конкурсу на зайняття посад суддів ВП ВС ВККС узагалі не оголошувала і не проводила. Хоча її процесуальні повноваження, передбачені законом №2147-VIII (розгляд неконституційності якого триває), підтверджують, що ВП ВС є окремим судовим органом (ст.45 закону №1402-VIII).

Обрання суддів ВП ВС зборами суддів відповідних касаційних установ без проведення конкурсу та призначення їх на ці посади за поданням ВРП не відповідає вимогам чч.1 і 2 ст.128 Конституції.

Згідно зі змінами в її ст.129 перейменований ВСУ не повинен мати у своєму складі касаційних судів, палат, об’єднаних палат касаційних судів чи Великої палати, крім колегій суддів. Суддів ВС формально об’єднуватиме лише належність до певної юрисдикції, і тільки за таких умов тлумачення норм права підтверджуватиме його повноваження як найвищого судового органу, передбаченого ст.125 Конституції.

Звіт як обов’язок

Попри «шок» від наявності двох верховних судів у країні та судової реформи загалом, ідея підбити підсумки роботи є правильною.

До 2010 року Голова ВСУ за підсумками року інформував ВР про стан здійснення правосуддя судами України на парламентських слуханнях чи спеціальних засіданнях. У присутності народних депутатів, керівників правоохоронних органів, Уряду обговорювався весь спектр проблем судочинства та заходи щодо їх подолання. Одночасно із Головою ВСУ про виконання завдань конституційного судочинства доповідав Голова КС.

Такими є вимоги стст.5 і 6 Конституції та обов’язок виконавчої і судової влади перед законодавчою. Тому такі заходи в плані роботи ВР передбачались зазвичай у першій декаді березня. У цьому суть демократичного принципу розподілу державної влади, де органи кожної із гілок здійснюють конституційний контроль над іншими. Звіт керівників найвищих судових органів про виконання конституційних повноважень в усіх демократичних державах світу є обов’язком, який непорушно виконується.

Чи виконають перед народом України такий обов’язок в.о. Голови ВСУ, Голови ВС і КС?

Переконаний, що так, якщо нинішній склад парламенту повернеться до здійснення своїх контрольних функцій, тим більше що 2019 є роком виборів.

Уже тривають вибори Президента, а згодом будуть парламентські. Наскільки суди готові забезпечити розгляд виборчих спорів і які зміни потрібні в чинному законодавстві для проведення справедливих виборів? Відповіді на ці запитання мають дати такі слухання. Якому ж з двох верховних судів народ України довірить підтвердити право свого вибору в прогнозованому спорі між кандидатами — передбаченому Конституцією чи законом?

Мабуть, уже так історією визначено, що за відсутності рішення КС щодо конституційного статусу одного з двох верховних судів вибір має зробити народ як єдине джерело влади в Україні. А народ колапсу не допустить.