Наступившие негативные последствия

«Действия на собственный риск» как факт не могут освободить от дисциплинарной ответственности

Руководствуясь указаниями апелляционной инстанции, судья считала, что истец может исправить ошибки в своем заявлении. Однако дисциплинарному органу пришлось объяснять, что лучше семь раз подумать, чем принимать решение об обеспечении иска. Потому что не только бизнес, но и судья в таком случае действует на свой страх и риск.

Із бізнесом не захотіли мати справи

Третя дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя розглянула справу (№998/3дп/15-21), відкриту за скаргою в інтересах одного ТОВ стосовно Ольги Прийомової з Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області.

У заяві до Вищої ради правосуддя адвокат зазначав, що законниця задовольнила заяву позивача, попри те, що суд, де вона працює, два роки тому вже забезпечував цей позов ухвалою, яку торік скасував Одеський апеляційний суд. Захисник повідомив, що повторне вжиття заходів завдало товариству майнової шкоди, оскільки через накладення арешту на землі останнього інше товариство розірвало інвестиційний договір з ним, бо резонно вважало ризикованим обробляти арештовані ділянки.

Як установила ДП, у 2019 році фізична особа подала позов проти товариства про відшкодування збитків на підставі договору про відступлення права вимоги .Колега О.Прийомової, Олександр Боярський, частково задовольнив заяву про забезпечення позову, наклавши арешт на нерухомість товариства й заборонивши його відчуження. Своє рішення він тоді пояснив тим, що «підтвердилися доводи позивача про наявність у нього права на стягнення з ТОВ збитків» загальним розміром майже 2,2 млн грн. Саме в таку суму товариство оцінило завдану йому шкоду.

Коли О.Боярського відсторонили від судочинства на півроку, справа дісталась О.Прийомовій. У той же час не згодне з попередньою ухвалою товариство звернулося з апеляційною скаргою та домоглася часткового скасування ухвали. «Апеляційники» зауважили, що вимоги майнового характеру можуть бути забезпечені арештом майна, вартість якого сумірна із заявленими позовними вимогами (ст.150 Цивільного процесуального кодексу). Натомість у справі відсутні перелік нерухомого майна, належного товариству, та його оцінка, що унеможливлює визначення сумірності арешту з позовними вимогами.

Коли позивач звернувся до Феміди вдруге, то збільшив розмір вимог: загальні збитки становили вже понад 4,4 млн грн. Також він просив стягнути 3% річних (197647,10 грн.), інфляційні (462257,75 грн.), судовий збір (10510,00 грн.) і накласти арешт на землі відповідача. У результаті О.Прийомова наклала арешт на 37 ділянок загальною площею 74 га, мотивуючи рішення тим, що позивач надав експертний висновок, яким підтверджуються понесені збитки з урахуванням недоотриманого прибутку, а також наведені розрахунки вартості ділянок, сума становила 590 тис. грн.

Тобто, на перший погляд, сумірність заходу забезпечення та вимог — очевидна. Утім, Одеський АС скасував і цю ухвалу, пославшись на те, що «обґрунтування необхідності забезпечення позову полягає в доказуванні обставин, з якими пов’язано вирішення питання про його забезпечення», чого не зробила суддя.

У той же час апеляційна інстанція сказала, що саме позивач «повинен довести відповідність (адекватність) засобу забезпечення позову». Натомість посилання лише на можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення недостатньо. Адже про реальну можливість відчуження ділянок не йшлося: після набрання чинності рішенням щодо першої ухвали відповідач не вчинив будь-яких дій щодо відчуження свого майна.

Розірваний договір

У своїх поясненнях О.Прийомова заперечила доводи скаржника, зазначивши, що арешт, накладений на ділянки, «не позбавляв його права користуватися ними, а тому є незрозумілим посилання адвоката на порушене право та упущену вигоду». Мовляв, суд не забороняв товариству провадити діяльність.

Проте виявилося, що згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» від 22.12.2006 №9 (пп.4 і 7), законниця не пересвідчилася у наявності між сторонами реального спору», а також, що існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання рішення.

Також О.Прийомовій вказали на те, що суддя має брати до уваги інтереси не тільки позивача й що вона належно не оцінила адекватності вимог заявника й не дотримала балансу інтересів.

Апеляційна інстанція констатувала: О.Прийомова забезпечила позов «незаконно», а ТДП погодилася з висновком, що заходи, вжиті служителькою Феміди, «були очевидно несумірними».

Відповідач скаржився, що реалізовуючи інвестиційний проект, вони мали надати доступ скаржнику до 37 ділянок під сільськогосподарські заходи, а ті у свою чергу зобов’язувалися, зокрема, за рахунок коштів від реалізації проекту залучити техніку, інвентар, спеціалістів, зібрати й зберігати сільгосппродукцію. І навіть за власні кошти сприяти родючості ґрунту.

У результаті співпраця закінчилася розірванням в односторонньому порядку інвестиційного договору, адже ризики були прописані в одному із його пунктів, і з відповідачами попрощалися просто — листом. Тож «дисциплінарники» наголосили, що дії судді призвели до порушення права власності.

О.Прийомова також пояснювала ТДП, що керувалася тим, що попередній захід забезпечення позову апеляція скасувала, а позивач «не позбавлений права звертатись до суду з новою позовною заявою про забезпечення позову, усунувши недоліки, про які було зазначено судом апеляційної інстанції».

І взагалі, укладаючи договір з ТОВ, відповідач мав усвідомлювати те, що судовий розгляд справи ще триває і не відомо, яким буде остаточне рішення. Тому, погоджуючись на умови інвестиційного договору, які потенційно можуть завдати збитків, товариство діяло на власний ризик. Палата ж вказала, що «дії на власний ризик» як факт не можуть звільнити від дисциплінарної відповідальності, особливо коли йдеться про порушення прав людини.

ТДП зауважила, що «у разі сумлінного ставлення до виконання своїх обов’язків суддя надала б оцінку тому, що в заяві про вжиття заходів забезпечення позову не наведено належних та співвідносних доказів щодо необхідності вжиття таких заходів забезпечення». Доказів про умисність суддівського порушення в матеріалах не віднайшлося, тож дії володарки мантії маркували «недбалістю».

О.Боярський, який свого часу був відсторонений від здійснення правосуддя та приймав попереднє рішення у справі, уже в статусі голови суду охарактеризував законницю як висококваліфіковану, відповідальну, етичну, толерантну і комунікабельну. Мовляв, колеги її поважають, і вона на посаді вже 19 років.

На перший раз «дисциплінарники» вирішили обмежитися попередженням. Утім, якщо в аналогічних справах судді не раз виправдовувалися відсутністю негативних наслідків, то, на жаль, у цьому випадку для бізнесу вони все ж настали.

Щоправда, тут швидше права суддя. Адже, перефразовуючи народну мудрість, від суду та суми не зарікаються. Особливо — на папері.