ЕСПЧ назвал ключевые решения о надзоре на рабочем месте

Адвокаты дополнили обзор практикой украинских судов

Европейский суд по правам человека обнародовал информационный бюллетень, в котором изложил выдержки и выводы решений, посвященных вопросу осуществления надзора (наблюдения) на рабочем месте.

Перевод информационного бюллетеня на украинский язык, а также его дополнение релевантной практикой украинских судов реализовали участники проекта «ECHR.Ukrainian Aspect» - президент Союза адвокатов Украины Александр Дроздов и директор АБ «Дроздова и партнеры» Елена Дроздова, передает «Закон и Бизнес».

Аналитический обзор решений по состоянию на октябрь 2019 года охватывает следующие вопросы:

- контроль использования телефона и Интернета (решения по делам «Халфорд против Соединенного Королевства», «Копланд против Соединенного Королевства», «Барбулеску против Румынии»);

- открытие персональных файлов, сохраненных на рабочем компьютере (решение по делу «Либерт против Франции»);

- видеонаблюдение (решения по делам «Kьопкe против Германии», «Антович и Миркович против Черногории», «Лопез Рибалда и другие против Испании»).

СПОСТЕРЕЖЕННЯ НА РОБОЧОМУ МІСЦІ

Стаття 8 (Право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції) Європейської конвенції з прав людини проголошує:

1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».

Для того щоб з'ясувати, чи втручання органів влади в приватне життя або листування заявників було необхідним у демократичному суспільстві, а також чи було порушення справедливого балансу між різними зацікавленими сторонами, Європейський суд з прав людини досліджує, чи було таке втручання у відповідності із законом, чи було досягнуто законної цілі (чи цілей), а також чи було воно пропорційним переслідуваній цілі(цілям).

Контроль використання телефону та Інтернета

1. Халфорд проти Сполученого Королівства 

(рішення від 25 липня 1997)

Заявниця, яка була найвищим офіцером поліції-жінкою у Сполученому Королівстві, перенесла дискримінаційне провадження, оскільки їй було відмовлено у підвищенні на посаду заступника Головного констебля протягом семи років. Перед Європейським судом з прав людини вона, зокрема, заявляла, що її дзвінки в офісі та домашні телефони начебто прослуховувалися з метою отримання  інформації, яка могла б бути використана проти неї в цьому процесі.

Європейський суд з прав людини визнав порушення статті 8 Європейської конвенції з прав людини в частині прослуховування дзвінків, здійснених з офісних телефонів заявника. Це вперше було визнано, що розмови, які здійснювала Заявниця зі своїх офісних телефонів, підпадають під поняття "приватне життя" і "кореспонденція", а тому стаття 8 Конвенції була застосована до цієї частини скарги. Суд також зазначив, що існує обґрунтована ймовірність того, що дзвінки заявниці з її офісу прослуховувалися поліцією з першочерговою метою зібрати матеріали, які б допомогли їм у захисті в порушеному проти них процесі щодо дискримінації за ознакою статі. Таке прослуховування було визнано втручанням органів державної влади у здійснення права заявниці на повагу до її приватного життя і кореспонденції. Нарешті Суд зазначив, що Закон про перехоплення комунікацій 1985 року не застосовувався до внутрішніх комунікаційних систем, якими керують органи державної влади, і що в національному законодавстві не було передбачено іншого положення про прослуховування телефонних дзвінків, зроблених на таких системах. Отже, не можна сказати, що втручання було "відповідно до закону", оскільки національне законодавство не забезпечило належного захисту заявниці від порушення поліцією її права на повагу до особистого життя та кореспонденції.

У цій справі Суд також визнав, що було порушення статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту) Конвенції, виходячи з того, що заявниця не могла отримати захисту на національному рівні в частині її скарги на прослуховування її робочих телефонів. З іншого боку, Суд не виявив порушення статті 8 та статті 13 Конвенції в частині дзвінків, здійснених з дому заявниці, оскільки не було встановлено втручання щодо них.

Національні суди.

В національній судовій практиці трапляються випадки посилання на рішення ЄСПЛ у справі Халфорда.

Так в ухвалі Колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Запорізької області від 09 листопада 2015 року заначається: «…Як правильно зазначив слідчий суддя, за висновками ЄСзПЛ, право на суд не є абсолютним і у відповідних випадках може бути обмежене національним законодавством. Втручання держави у це право людини відбувається відповідно до закону. Найчастіше це стосується випадків пов'язаних із вимогами про сплату судового збору, а також в частині процесуальних строків або термінів (як у вказаному випадку). Разом з тим, практика ЄСзПЛ, на яку слідчий суддя увагу чомусь не звернув, вказує, що відповідні обмеження стосується не лише формального дотримання вимог національного закону але і якості самого закону (його повноти, зрозумілості, тощо). Слід зазначити, що такий підхід є усталеною практикою Європейського Суду з прав людини, а не окремим випадком. Наприклад, у рішенні "Сергій Волосюк проти України" (Sergey Volosyuk v. Ukraine) від 12 березня 2009 року Суд зазначив: «Словосполучення "згідно із законом" не лише вимагає дотримання національного закону, а й стосується якості такого закону (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Галфорд проти Сполученого Королівства" (Halford v. the United Kingdom) від 25 червня 1997 року, п. 49, Reports 1997-III, та справу "Барановський проти Польщі" (Baranowski v. Poland), заява № 28358/95, п.52, ECHR 2000-III). Суд нагадує, що національне законодавство має з достатньою чіткістю визначати межі та спосіб здійснення відповідного дискреційного права, наданого органам влади, щоб забезпечувати громадянам той мінімальний рівень захисту, на який вони мають право згідно з принципом верховенства права в демократичному суспільстві (див. рішення у справі "Доменічіні проти Італії" (Domenichini v. Italy) від 15 листопада 1996 року, п. 33, Reports 1996-V). ...».

Раніше, 20 травня 2019 року Іллічівський міський суд Одеської області розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Чорноморську Одеської області матеріали, що надійшли з Національного агентства з питань запобігання корупції про притягнення до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.172-6 КУпАП в своїй постанові також послався на рішення ЄСПЛ у справі Халфорда, зазначивши, «… Європейський суд з прав людини неодноразово стверджував, що будь-яке втручання державного органу у право особи на повагу до приватного життя та кореспонденції має здійснюватися у відповідності до закону. Цей вираз не лише вимагає дотримання внутрішнього законодавства, але також має відношення до якості цього закону, вимагаючи його сумісності з принципом верховенства права (Halford проти Сполученого Королівства, § 49). Вираз «у відповідності до закону», окрім всього іншого, допускає, що національне законодавство має бути в достатній мірі передбачуваним у частині, що стосується надання особам відповідної вказівки стосовно обставин та умов, за яких органи влади будуть мати право вдатися до заходів, що спричинять наслідки щодо їхніх прав за Конвенцією (справа «Фернандес Мартінес проти Іспанії», № 56030/07, п.117). …»

2. Копланд проти Сполученого Королівства 

(рішення від 3 квітня 2007 року)

Заявниця працювала у Кармартенширському коледжі, державному органі під управлінням держави. У 1995 році вона стала персональним помічником директора коледжу і повинна була тісно співпрацювати з новопризначеним заступником директора. В Суді вона скаржилася, що під час роботи в коледжі її телефон, електронна пошта та використання Інтернету контролювалися за вказівкою заступника директора.

Оцінка Суду

«…39. Суд вказав, що Уряд погодився з тим, що коледж є державною установою, за дії якого він відповідальний у розумінні Конвенції. Таким чином, Суд вважає, що у цій справі постає питання щодо ст. 8 Конвенції стосовно негативного обов’язку держави не втручатися в приватне життя та кореспонденцію заявниці і не виникає окремого питання стосовно житла та сімейного життя.

40. Далі Суд вказав, що сторони не погодилися стосовно природи відстеження та періоду часу, протягом якого воно відбувалося. Однак Суд не вважає за необхідне вдаватися в дискусію щодо цього, оскільки питання за ст. 8 Конвенції виникають навіть щодо фактів у викладі Уряду.

1. Межі приватного життя

41. Відповідно до практики Суду телефонні дзвінки з ділових приміщень з першого погляду охоплюються поняттями приватного життя та кореспонденції у цілях ч.1 ст. 8 Конвенції (див. § 44 цитованої вище справи «Halford проти Сполученого Королівства» від 25.06.1997 р.  та § 43 рішення Суду у складі Великої палати у справі «Amann проти Швейцарії» (справа № 27798/95, ECHR 2000‑II)). Звідси логічно випливає, що відправлені з роботи електронні листи також повинні захищатися на підставі ст.8 Конвенції, як і інформація, отримана з відстеження приватного використання мережі Інтернет.

42. Заявниця у цій справі не була попереджена про те, що її дзвінки можуть бути піддані відстеженню, тому вона обґрунтовано сподівалася на приватність дзвінків, зроблених з її робочого телефону (див. § 45 рішення Суду у справі Halford). Таке ж очікування мала заявниця і щодо електронної пошти та використання мережі Інтернет.

2. Чи мало місце втручання у права, гарантовані ст.8 Конвенції

43. Суд зазначив, що використання інформації щодо дати та тривалості телефонних розмов, а особливо щодо набраних номерів може порушити питання за ст.8 Конвенції, оскільки така інформація становить «центральний елемент контактів, здійснюваних по телефону» (див. § 84 рішення Суду у справі «Malone проти Сполученого Королівства» від 02.08.1984 р. (Серія A № 82)). Простий факт того, що ці дані могли бути легітимно отримані коледжем у формі рахунків за послуги телефонного зв’язку не забороняє встановити втручання у право, гарантоване ст. 8 Конвенції (там само). Більше того, до збереження особистих даних, що стосуються приватного життя індивіда, також застосовуються гарантії ч. 1 ст. 8 Конвенції (див. § 65 рішення Суду у цитованій вище справі Amann). Таким чином, не важливим є те, що отримана коледжем інформація не була оприлюднена та не використовувалася проти заявниці у дисциплінарному чи іншому провадженнях.

44. Відповідно, Суд вважає, що збирання та збереження особистої інформації щодо телефонних контактів заявниці, а також щодо її електронної пошти та користування мережею Інтернет, без її відома становлять втручання у право на повагу до приватного життя та кореспонденції у розумінні ст. 8 Конвенції.

3. Чи здійснювалося втручання «відповідно до закону»

45. Суд зазначає, що у його практиці усталеною є позиція, згідно з якою термін «відповідно до закону» означає – і це випливає з предмета та цілей ст.8 Конвенції – що повинен бути засіб юридичного захисту у національному законодавстві для усунення свавільних втручань державних органів у право, що охороняється ч. 1 ст. 8 Конвенції. Це тим більше стосується сфери відстеження інформації з огляду на брак громадського контролю та ризик зловживання владою (див. § 49 цитованого вище рішення Суду у справі Halford)

46. Цей термін не лише вимагає відповідності втручання національному законодавству, але й стосується якості закону, який має відповідати принципу верховенства права (див., серед інших, § 26 рішення Суду у справі «Khan проти Сполученого Королівства» (справа № 35394/97, ECHR 2000-V) та § 44 цитованого вище рішення Суду у справі P.G. and J.H.). Для виконання обов’язку передбачуваності закон повинен бути сформульованим достатньо чітко для того, аби індивіди могли правильно встановити обставини та умови, за яких державні органи уповноважені застосувати будь-який з таких заходів (див. § 49 цитованого вище рішення Суду у справі Halford та § 67 цитованого вище рішення Суду у справі Malone).

47. Суд не переконаний твердженням Уряду про те, що коледж був законодавчо наділений повноваженнями вживати «усіх необхідних та достатніх заходів» у цілях надання професійної та вищої освіти, а тому відхиляє цей аргумент. Більш того, Уряд не стверджував, що на час подій у справі були наявні певні положення національного права чи внутрішні акти коледжу, котрі б встановлювали обставини, за яких роботодавці можуть відстежувати користування телефоном, електронною поштою та мережею Інтернет працівниками. Крім того, зрозуміло, що Правила дистанційного звʼязку (правомірна ділова практика) 2000 року, (прийняті відповідно до Закону «Про регулювання повноважень з розслідування» 2000 року), які передбачали такі положення щодо відстеження, не були чинними на момент подій у справі.

48. Відповідно, оскільки на момент подій у справі заявниці був відсутній національний закон, котрий би урегульовував діяльність з відстеження, втручання у право заявниці у цій справі не здійснювалося «відповідно до закону», як того вимагає ч.2 ст.8 Конвенції. Суд не виключає того, що відстеження телефону, електронної пошти чи використання мережі Інтернет працівником на робочому місці може вважатися «необхідним у демократичному суспільстві» у певних ситуаціях та переслідувати законну мету. Однак з огляду на попередні висновки Суду немає необхідності висловлюватися з приводу цього у справі заявниці.

49. Таким чином, з огляду на вище зазначене, мало місце порушення ст. 8 Конвенції. …».

Насамкінець, беручи до уваги своє рішення стосовно статті 8 Конвенції, Суд не вважав за необхідне розглядати скаргу заявника також за статтею 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту).

Національні суди.

1. У своєму рішенні від 10 травня 2019 року № 640/18800/18 Окружний адміністративний суд міста Києва зазначив, що діяльність професійного або ділового характеру підпадає під поняття «приватне життя» для цілей статті 8 Конвенції (AMANN v. SWITZERLAND, рішення від 16 лютого 2000 року, заява № 27798/95, п. 65; JANKAUSKAS v. LITHUANIA (No. 2), рішення від 27 червня 2017 року, заява № 50446/09, п.п. 56-57; ROTARU v. ROMANIA, рішення від 04 травня 2000 року, заява № 28341/95, п. 43; M.M. v. THE UNITED KINGDOM, рішення від 13 листопада 2012 року, заява № 24029/07, п. 187), у зв`язку з чим електронна кореспонденція працівників деяких юридичних осіб (відповідачів у справі № 143-26.13/153-16), яку Антимонопольний комітет України отримав від Національного бюро, використав для цілей справи № 143-26.13/153-16 та розповсюдив серед необмеженого кола осіб, підпадає під захист статті 8 Конвенції (COPLAND v. THE UNITED KINGDOM, рішення від 03 квітня 2007 року, заява № 62617/00, п. 41).

Концепція «приватного життя» для цілей статті 8 Конвенції є широким терміном, який не може бути визначений вичерпно і поширюється на персональну інформацію, щодо якої особи можуть легітимно очікувати, що вона не буде опублікована без їх згоди (AGEYEVY v. the RUSSIAN FEDERATION, рішення від 18 квітня 2013 року, заява № 7075/10, п. 193). Стаття 8 Конвенції, під поняттям «приватне життя», застосовується до вилучень професійних документів і персональних даних. Утримання даних стосовно «приватного життя» особи становить втручання у права, гарантовані статтею 8 Конвенції, незалежно від того, хто є власником носія, на якому міститься інформація. Як утримання, так і розголошення інформації, яка стосується приватного життя становить втручання у права, гарантовані статтею 8 Конвенції (M.N. AND OTHERS v. SAN MARINO, рішення від 07 липня 2015 року, заява № 28005/12, п.п. 51-53).

2. 17 квітня 2019 року Донецький апеляційний суд у своїй постанові зазначив, що В грудні 2018 року ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом до Приватного акціонерного товариства «Металургійний комбінат «Азовсталь», з яким він перебуває у трудових відносинах, працюючи на посаді машиніста тепловозу в цеху експлуатації управління залізничного транспорту. З 24.02.2018 року він є членом виборного органу Маріупольської первинної профспілкової організації № 141-2 Всеукраїнської профспілки «Народна солідарність». 12.09.2018р. він звернувся до роботодавця із заявою про протиправність дій зі встановлення відеокамер на його робочому місці без його згоди і згоди Маріупольської первинної профспілкової організації №141-2 Всеукраїнської профспілки «Народна солідарність», членом виборого органу якого він є, що є зміною умов праці, і висунув вимогу про припинення цих дій та демонтаж камер. Вимога в позасудовому порядку не була задоволена роботодавцем. Встановлені відеокамери і тотальний нагляд за його діями під час робочого процесу викликають в нього моральне напруження, хвилювання та почуття психологічного дискомфорту. Просив суд визнати дії відповідача щодо встановлення відеокамер, відеозйомки робочого процесу та особисто нього  незаконними та протиправними, такими, що суперечать Конституцї та чинному законодавству України; стягнути з роботодавця у відшкодування моральної шкоди 120000грн.; компенсувати понесені судові витрати.

Рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 01 березня 2019 року  позов  ОСОБА_3 задовлено частково. Визнано незаконними дії ПрАТ «Металургійний комбінат «Азовсталь» щодо встановлення на робочому місці ОСОБА_3 відеокамер та мікрофонів для проведення відео та аудіофіксації робочого місця та позивача. Стягунуто з ПрАТ «Металургійний комбінат «Азовсталь» на користь ОСОБА_3 у відшкодування завданої моральної шкоди 20000грн. Стягнуто ПрАТ «Металургійний комбінат «Азовсталь» на користь ОСОБА_3 сплачений судовий збір в сумі 704,80грн.

В апеляційній скарзі ПрАТ «МК «Азовсталь», посилаючись на неповне з'ясування обставин, які мають істотне значення для справи, невідповідність висновків суду  обставинам справи,  порушення норм матеріального і процессуального права, просить рішення суду скасувати і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

Однак, в даній справі не встановлено вжиття роботодавцем дій щодо здійснення моніторингу електронної пошти і Інтернету працівника ОСОБА_3, на відміну від фабули і обставин справи, проаналізованих Європейським Судом з прав людини у справі Копленд (Copland) проти Сполученого Королівства, де під час роботи заявниці в коледжі електронна пошта та використання Інтернету контролювалися за вказівкою заступника директора, а телефонні дзвінки прослуховувалися. У справі за заявою Копленд ЄСПЛ встановив порушення ст. 8 Конвенції з захисту прав людини і основоположних свобод, що становило втручання у її право на повагу до її приватного життя та кореспонденції і що полягало у зборі та зберіганні особистих даних, пов'язаних із використанням заявницею без її відому телефону, електронної пошти та Інтернету.

3. Барбулеску проти Румунії 

(рішення Великої Палати від 5 вересня 2017 року)

Ця справа стосується рішення приватної компанії щодо звільнення працівника - заявника - після здійснення моніторингу його електронних повідомлень та доступу до їх змісту.

Заявник скаржився, що рішення його роботодавця ґрунтувалося на порушенні його приватного життя і що національні суди не змогли захистити його право на приватне життя та кореспонденцію.

Позиція ЄСПЛ

«…С. Застосовність статті 8 Конвенції

…

2. Думка Великої Палати Європейського Суду

69. Європейський Суд зазначає, що наведен в цій справі питання полягає в тому, чи належать оскаржувані заявником обставини до сфери дії статті 8 Конвенції.

70. На даному етапі розгляду Європейський Суд вважає корисним підкреслити, що "особисте життя" є великим поняттям, яке не підлягає вичерпному визначенню (див. Рішення у справі "Сидабрас і Джяутас проти Литви" (Sidabras and Diautas v. Lithuania), скарги NN 55480/00 ​​і 59330/00, ECHR 2004 VIII, § 43). Стаття 8 Конвенції захищає право на особистий розвиток (див. Рішення у справі "K.A і A.D проти Бельгії" (K.A. and A.D. v. Belgium) від 17 лютого 2005 р скарги NN 42758/98 і 45558/99, § 83) стосовно яких до особи (див. рішення Великої палати Європейського Суду у справі "Крістін Гудвін проти Сполученого Королівства" (Christine Goodwin v. United Kingdom), скарга N 28957/95, ECHR 2002 VI, § 90), або до індивідуальної незалежності, що є важливим принципом, що лежить в основі гарантій статті 8 Конвенції (див. рішення у справі "Претті проти Сполученого Королівства" (Pretty v. United Kingdom), скарга N 2346/02, ECHR 2002 III, § 61). Європейський Суд визнає, що кожен має право на приватне життя, вільне від небажаної уваги (див. рішення у справі "Смірнова проти Російської Федерації" (Smirnova v. Russia), скарги NN 46133/99 і 48183/99), ECHR 2003 IX (витяги), § 95). Європейський Суд також вважає, що було б занадто суворо обмежувати поняття "особисте життя" "внутрішнім колом", в якому людина може вести своє особисте життя за власним вибором, повністю виключаючи, таким чином, зовнішній світ, який не входить в зазначене коло (див. рішення у справі "Німіц проти Німеччини" (Niemietz v. Germany) від 16 грудня 1992 року, Series A, N 251-B, § 29). Отже, стаття 8 Конвенції гарантує право на "особисте життя" в широкому сенсі, включаючи право вести "приватне суспільне життя", тобто можливість для людини розвивати себе як соціальну одиницю. В цьому відношенні розглядуване право містить в собі можливість звертатися до інших людей з метою встановлення і розвитку відносин з ними (див. Рішення у справі "Бігаева проти Греції" (Bigaeva v. Greece) від 28 травня 2009 р. скарга N 26713/05, § 22, і рішення у справі "Oзпинар проти Туреччини" (Ozpinar v. Turkey) від 19 жовтня 2010 р. скарга N 20999/04, § 45, in fine).

71. Суд вважає, що поняття "особисте життя" може включати в себе професійну діяльність (див. рішення Великої палати Європейського Суду у справі "Фернандес Мартінес проти Іспанії" (Fernandez Martinez v. Spain), скарга N 56030/07, ECHR 2014 (витяг), § 110, і рішення у справі "Олексанр Волков проти України" (Oleksandr Volkov v. Ukraine), скарга N 21722/11, ECHR 2013, §§ 165-166) або публічну діяльність (див. рішення Великої палати Європейського Суду у справі "Фон Ганновер проти Німеччини (N 2)" (Von Hannover v. Germany) (N 2), скарги NN 40660/08 і 60641/08, ECHR 2012 § 9 5). Обмеження професійної діяльності особи можуть потрапляти в сферу дії статті 8 Конвенції, якщо вони впливають на спосіб, яким зазначена особа формує свою соціальну особистість шляхом розвитку відносин з іншими людьми. Слід відзначити в цьому зв'язку, що саме в контексті свого робочого часу більшість людей мають значну, якщо не найбільшу, можливість встановлювати відносини з зовнішнім світом (див. згадуване вище рішення у справі «Німіц проти Німеччини", § 29).

72. Крім того, в тому, що стосується поняття "кореспонденція", необхідно відзначити, що в тексті статті 8 Конвенції це слово не супроводжується будь-яким прикметником на відміну від слова "життя". І дійсно, Європейський Суд вже дійшов висновку, що в контексті спілкування за допомогою телефонних розмов відсутня необхідність проводити таку кваліфікацію. У ряді випадків, що стосуються спілкування (кореспонденції) з адвокатом, Європейський Суд навіть не розглядав можливість застосування статті 8 Конвенції до справи на тій підставі, що спілкування (кореспонденція) носило професійний характер (див. згадуване вище рішення у справі «Німіц проти Німеччини", § 32 з додатковими посиланнями). Крім того, Європейський Суд постановив, що на телефонні розмови поширюється поняття "особисте життя" і "кореспонденція" за змістом статті 8 Конвенції (див. рішення Великої палати Європейського Суду у справі "Роман Захаров проти Російської Федерації" (Roman Zakharov v. Russia), скарга N 47143/06, ECHR 2015 р., § 173). В принципі це також може бути застосовано до ситуації, коли телефонні дзвінки здійснюються з офісних приміщень чи приймаються в них (див. згадуване вище рішення у справі Халфорд проти Сполученого Королівства", § 44, і Рішення Великої палати Європейського Суду у справі "Аманн проти Швейцарії" (Amann v. Switzerland), скарга N 27798/95, ECHR 2000-II, § 44). Те ж саме можна застосувати до електронних листів, що відправляються з робочого місця, на які також поширюється захист статті 8 Конвенції, як і на інформацію, вилучену з перегляду результатів використання людиною Інтернету (див. згадане вище рішення у справі «Копланд проти Сполученого Королівства", § 41, in fine).

73. З прецедентної практики Європейського Суду випливає, що на контакти, які здійснюються як з офісних приміщень, так і з дому, можуть поширюватися поняття "особисте життя" і "кореспонденція" за змістом статті 8 Конвенції (див. згадуване вище рішення у справі Халфорд проти Сполученого Королівства ", § 44, і згадуване вище рішення у справі "Копланд проти Сполученого Королівства", § 41). Щоб уточнити, чи можуть бути застосовані поняття "особисте життя" і "кореспонденція", Європейський Суд неодноразово досліджував питання про те, чи могли приватні особи розумно очікувати, що приватність їхнього спілкування буде дотримана і захищена; щодо "особистого життя" див. також рішення Європейського Суду у справі "Копке проти Німеччини" (Kopke v. Germany) від 5 жовтня 2010 р скарга N 420/07 ). У цьому контексті Європейський Суд стверджував, що розумне очікування збереження приватності є істотним, хоча і необов'язково вирішальним фактором (див. згадуване вище рішення Європейського Суду у справі "Копке проти Німеччини").

74. Застосовуючи вищевикладені принципи у цій справі, Європейський Суд насамперед відзначає, що досліджувана в справі програма обміну миттєвими повідомленнями є просто ще однією з форм спілкування, що дозволяє людям вести приватне життя в якості члена суспільства. У той же час відправлення та одержання повідомлень підпадають під дію визначення "кореспонденція", навіть якщо вони відправлені з комп'ютера роботодавця. Однак Європейський Суд зазначає, що роботодавець дав вказівку самому заявникові і його колегам по роботі утримуватися від будь-якої діяльності в особистих інтересах на робочому місці. Ця вимога роботодавця знайшло своє відображення в ряді заходів, включаючи заборону на використання ресурсів компанії в особистих цілях (див. § 12 цього рішення).

75. Європейський Суд також підкреслює, що з метою забезпечення виконання цієї вимоги роботодавець встановив систему контролю за використанням Інтернету його працівниками (див. §§ 17 і 18 цього рішення). Наявні в матеріалах справи документи, зокрема, що стосуються дисциплінарного розгляду щодо заявника, вказують, що в ході процесу перегляду записувалися і зберігалися як факт відправки/отримання повідомлень заявником, так і зміст зазначених повідомлень (див. §§ 18 і 20 цього рішення) .

76. Крім того, Європейський Суд зазначає, що, незважаючи на вимогу роботодавця, заявник обмінювався листами особистого змісту зі своєю нареченою і своїм братом (див. § 21 цього рішення). Деякі повідомлення носили інтимний характер (ibid.).

77. Європейський Суд вважає, що з матеріалів справи ясно випливає, що заявник був насправді повідомлений про заборону на використання Інтернету в особистих цілях, зазначеному в правилах внутрішнього розпорядку компанії (див. § 14 цього рішення). Однак недостатньо ясно, чи був заявник повідомлений про перегляд його повідомлень до того, як такі дії стали здійснюватися. Так, влада держави-відповідача стверджували, що заявник ознайомився з інформаційним листом роботодавця в невстановлений день між 3 і 13 липня 2007 року (див. вище § 16). Проте внутрішньодержавні суди не уточнили, чи був заявник повідомлений про контроль за листуванням до його початку, враховуючи, що роботодавець записував повідомлення в режимі реального часу з 5 по 13 липня 2007 року (див. § 17 цього рішення).

78. У будь-якому випадку, очевидно, заявник не був заздалегідь повідомлений про масштаб і ступінь контролюючої діяльності роботодавця або про можливість того, що роботодавець може отримати доступ безпосередньо до змісту листування заявника.

79. Європейський Суд також бере до уваги аргумент заявника про те, що він сам створив досліджувану адресу в програмі обміну миттєвими повідомленнями компанії Yahoo і що він один знав пароль від нього (див. § 68 цього рішення). Крім того, Європейський Суд зазначає, що матеріали справи вказують на те, що роботодавець також переглядав особисту адресу заявника в програмі обміну миттєвими повідомленнями компанії Yahoo (див. § 21 цього рішення). Насправді заявник створив досліджувану адресу в програмі обміну миттєвими повідомленнями компанії Yahoo за вказівкою роботодавця для обробки запитів покупців (див. § 11 цього рішення), та у роботодавця був до нього доступ.

80. Залишається відкритим питання про те, чи дозволяли заявнику, і якщо так, то в якій мірі, застосовані роботодавцем обмеження розумно очікувати приватності в своєму листуванні. У будь-якому випадку вказівки роботодавця не можуть повністю усунути соціальне особисте життя на роботі. Повага до приватного життя і недоторканності кореспонденції продовжує діяти, навіть якщо вони обмежені в міру необхідності.

81. З урахуванням вищевикладеного Європейський Суд вважає, що на листування, яке заявник вів з робочого місця, поширювалися поняття "особисте життя" і "кореспонденція". Отже, стаття 8 Конвенції може бути застосована в обставинах сьогодення справи

…

D. Дотримання вимог статті 8 Конвенції

…

2. Думка Великої палати Європейського Суду

(a) Чи стосується ця справа позитивного або негативного зобов'язання

108. Європейського Суду необхідно визначити, чи має ця справа розглядатися у світлі негативного або позитивного зобов'язання держави. Європейський Суд повторює, що в силу статті 1 Конвенції Договірні Держави зобов'язані "забезпечити кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в ... Конвенції". Хоча основною метою статті 8 Конвенції залишається захист громадян від свавільного втручання з боку органів державної влади, вона також може накладати на державу певні позитивні зобов'язання для забезпечення захисту прав, гарантованих статтею 8 Конвенції (див. серед багатьох інших прикладів рішення у справі "X і Y проти Нідерландів" (X and Y v. Netherlands) від 26 березня 1985 року, Series A, N 91, § 23, і рішення Великої палати Європейського Суду у справі "Хемелеінен проти Фінляндії" (Hamalainen v. Finland), скарга N 37359/09, ECHR 2014 , § 62).

109. У цій справі Європейський Суд зазначає, що оскаржуваний, заявником захід, а саме перегляд його листування, здійсненої за допомогою програми обміну миттєвими повідомленнями компанії Yahoo, що призвело до порушення проти заявника дисциплінарного провадження та звільнення за порушення правил внутрішнього розпорядку компанії-роботодавця, якими заборонялося користуватися ресурсами компанії в особистих цілях, була здійснена не органом державної влади, а комерційною приватною компанією. Таким чином, контроль переговорів заявника та перегляд роботодавцем їх змісту з метою виправдати звільнення заявника не можуть розглядатися як "втручання" в його право з боку органу державної влади.

110. Проте Європейський Суд вказує, що внутрішньодержавні суди погодилися з заходом, застосованим компанією-роботодавицем. Дійсно, контроль за листуванням заявника не був результатом прямого втручання органів державної влади Румунії, однак вони будуть нести відповідальність, якщо оскаржувані факти будуть обумовлені нездатністю влади забезпечити використання заявником його права, гарантованого статтею 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Обст проти Німеччини" (Obst v. Germany) від 23 вересня 2010 року, скарга N 425/03), § § 40 і 43, і рішення Європейського Суду у справі "Шют проти Німеччини" (Schuth v. Germany), скарга N 1620/03, ECHR 2010 §§ 54 і 57).

111. У світлі особливих обставин справи, описаних в § 109 цього рішення, Європейський Суд вважає, враховуючи свої висновки щодо застосовності статті 8 Конвенції (див. § 81 цього рішення) і той факт, що право заявника на повагу до його приватного життя і кореспонденції було порушено діями приватного роботодавця, що ця скарга повинна бути розглянута з точки зору позитивних зобов'язань держави.

112. Хоча кордону між конвенційними позитивними і негативними зобов'язаннями держави не визначені досить чітко, застосовні принципи, проте, схожі. В обох випадках слід, зокрема, брати до уваги справедливий баланс, якого необхідно досягти при врівноважені конкуруючих інтересів окремої особи і спільноти в цілому і на який поширюється дія наданої державі свободи розсуду (див. рішення Великої палати Європейського Суду у справі "Паломо Санчес і інші проти Іспанії" (Palomo Sanchez and Others v. Spain), скарга N 28955/06 і три інших, ECHR 2011, § 62).

(b) Загальні принципи, застосовні до оцінки позитивного зобов'язання держави забезпечувати повагу до приватного життя і кореспонденції в контексті трудових відносин

113. Європейський Суд повторює, що вибір способів дотримання вимог статті 8 Конвенції в сфері взаємовідносин осіб в принципі відноситься до сфери вільного розсуду Договірних Держав. Існують різні способи дотримання права на особисте життя, і характер зобов'язання держави буде залежати від певного аспекту досліджуваного особистого життя (див. рішення Великої палати Європейського Суду у справі "Сьодерман проти Швеції" (Soderman v. Sweden), скарга N 5786/08, ECHR 2013, § 79, з подальшими посиланнями).

114. Таким чином, завданням Європейського Суду в цій справі є прояснити характер і межі позитивного зобов'язання держави захищати право заявника на повагу до його приватного життя і кореспонденції в контексті його трудової зайнятості.

115. Європейський Суд зазначає, що він ухвалив, що при деяких обставинах позитивні зобов'язання держави за змістом статті 8 Конвенції не вважаються виконаними належним чином, якщо держава не забезпечує повагу до приватного життя і взаємин між людьми шляхом прийняття відповідних законодавчих актів, з огляду на різні інтереси, які підлягають захисту в певному контексті (див. згадане вище рішення у справі «X та Y проти Нідерландів", §§ 23, 24 і 27, і рішення Європейського Суду у справі "M.C. проти Болгарії" (M.C. v. Bulgaria), скарга N 39272/98, ECHR 2003 XII, § 150, обидва стосуються сексуальних домагань стосовно неповнолітніх, див. також рішення у справі "K.U. проти Фінляндії "(K.U. v. Finland), скарга N 2872/02, ECHR 2008, §§ 43 і 49, що стосується оголошення інтимного характеру, розміщеного на інтернет-дошці оголошень від імені неповнолітньої особи, згадане вище рішення Великої палати Європейського Суду у справі "Сёдерман проти Швеції ", § 85, про ефективність засобів правового захисту стосовно можливого порушення принципу недоторканності особи, скоєного близьким родичем, а також рішення у справі "Кодарча проти Румунії" (Codarcea v. Romania) від 2 червня 2009 р скарга N 31675/04, §§ 102-104, про медичну недбалість).

116. Європейський Суд згоден з тим, що захисні заходи повинні міститися не тільки в трудовому законодавстві, а й у цивільному і кримінальному законах. Відносно трудового законодавства необхідно уточнити, чи повинна була в цій справі влада держави-відповідача створити законодавчу базу для захисту права заявника на повагу до його приватного життя і кореспонденції в контексті його трудових відносин з приватною компанією-роботодавицем.

117. В зв'язку з цим Європейський Суд насамперед вважає, що трудове законодавство відрізняється особливими рисами, які слід брати до уваги. Взаємовідносини роботодавця і працівника носять договірний характер з особливими правами і обов'язками кожної сторони і характеризуються юридичною субординацією. Вони регулюються окремими правовими нормами, які значно відрізняються від правил, які діють щодо взаємовідносин між приватними особами (див. рішення у справі "Сомьє проти Франції" (Saumier v. France) від 12 січня 2017 р скарга N 74734/14 , § 60).

118. З регулюючої точки зору трудове законодавство залишає місце для переговорів між сторонами трудового договору. Так, звичайно самі сторони регулюють значну частину своїх взаємин (див., mutatis mutandis, рішення Європейського Суду у справі "Вретлунд проти Швеції" (Wretlund v. Sweden) від 9 березня 2004 року, скарга N 46210/99, що стосується відповідності вимогам статті 8 Конвенції обов'язку заявника, працівника на атомному комбінаті, пройти перевірку на використання наркотиків, щодо дій профспілок в світлі статті 11 Конвенції див. рішення у справі "Густафссон проти Швеції" (Gustafsson v. Sweden) від 25 квітня 1996 р., Reports 1996 II, § 45, і рішення Великої Палати Європейського Суду у справі "Демір і Байкара проти Туреччини" (Demir and Baykara v. Turkey), скарга N 34503/97, ECHR 2008, §§ 140-146, щодо особливих справ цивільних службовців). З наявного в розпорядженні Європейського Суду порівняльного правового матеріалу також випливає, що в Європі відсутній консенсус з цього питання. Тільки в декількох державах-членах чітко врегульовано питання здійснення працівниками свого права на повагу до приватного життя і кореспонденції на робочому місці (див. § 25 цього рішення).

119. У світлі викладеного Європейський Суд вважає, що Договірним Державам повинна бути надана широка свобода розсуду при оцінці необхідності встановлення правових основ, що регулюють умови, при яких роботодавець може контролювати електронні або інші засоби спілкування своїх працівників неробочого характеру, що здійснюються з робочого місця.

120. Проте свобода розсуду, що надається державам в цьому відношенні, не може бути безмежною. Внутрішньодержавні органи влади повинні забезпечити, щоб застосування роботодавцем заходів щодо контролю кореспонденції та інших засобів спілкування, незалежно від ступеня і тривалості цих заходів, супроводжувалося б належними і достатніми гарантіями проти зловживань (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Класс та інші проти Німеччини "(Klass and Others v. Germany) від 6 вересня 1978 року, Series A, N 28, § 50, і згадане вище рішення Великої палати Європейського Суду у справі "Роман Захаров проти Російської Федерації", §§ 232-234).

121. Європейський Суд усвідомлює швидкі зміни, що відбуваються в цій галузі. Разом з тим він вважає, що пропорційність і процесуальні гарантії проти свавілля є суттєвими. У цьому контексті внутрішньодержавні органи влади повинні розглядати, як такі що мають відношення до справи такі фактори:

(і) чи був співробітник повідомлений про ймовірність того, що роботодавець може вжити заходів для контролю кореспонденції та інших засобів спілкування, а також про здійснення таких заходів. Хоча на практиці працівників можна повідомляти у різний спосіб, в залежності від фактичних обставин кожної справи Європейський Суд вважає, щоб заходи відповідали вимогам статті 8 Конвенції, в повідомленні зазвичай повинно бути ясно зазначено характер контролю, а саме повідомлення надсилається заздалегідь;

(іi) ступінь контролю з боку роботодавця і ступінь втручання в особистий простір працівника. В цьому відношенні слід розрізняти контролем за характером листування і його змістом. Також необхідно враховувати, чи контролюються всі повідомлення або тільки частина з них, а також питання про те, чи обмежено контроль за часом і чи кількістю осіб, яка може вивчати його результати (див. згадуване вище рішення Європейського Суду у справі "Копке проти Німеччини "). Те ж саме стосується і обсягу контрольованої інформації;

(іii) чи вказав роботодавець законні причини для виправдання контролю за повідомленнями і оцінки їх змісту (див. §§ 38, 43 і 45 цього рішення в частині огляду міжнародного і європейського законодавства в наведеній галузі). Оскільки контроль змісту листування за своєю природою носить більш агресивний характер, його застосування вимагає більш серйозних виправдань;

(іv) чи можливо встановити систему контролю, засновану на менш агресивних методах і заходи проникнення в особисте життя людини, ніж прямий перегляд змісту листування працівника. У зв'язку з цим в світлі певних обставин кожної справи повинна проводитися оцінка того, чи могла поставлена роботодавцем мета бути досягнута без прямої оцінки повної листування переговорів працівника;

(v) наслідки контролю для працівника, щодо якого він здійснюється (див., mutatis mutandis, аналогічні критерії, застосовані при оцінці пропорційності втручання в здійснення свободи вираження поглядів, що захищається статтею 10 Конвенції, в hsityys Великої палати Європейського Суду у справі "Компанія "Аксель Шпрінгер" проти Німеччини" (Axel Springer AG v. Germany) від 7 лютого 2012 р., скарга N 39954/08, § 95, з подальшими посиланнями), і використання роботодавцем результатів контролю, зокрема, чи були ці результати використані для досягнення з явленої мети застосованого заходу (див. згадуване вище рішення Європейського Суду у справі "Копке проти Німеччини");

(vi) чи були працівнику забезпечені належні гарантії, особливо якщо контроль з боку роботодавця характеризувався заходами втручання в особисту сферу. Дані гарантії повинні особливо забезпечувати те, що роботодавець не зможе ознайомитися зі змістом розглянутих повідомлень, якщо тільки працівник не був заздалегідь повідомлений про таку можливість.

У даному контексті варто повторити наступне: щоб трудові відносини були плідними, вони повинні грунтуватися на взаємній довірі (див. згадане вище рішення Великої палати Європейського Суду у справі "Паломо Санчес і інші проти Іспанії", § 76).

122. На закінчення, внутрішньодержавні органи влади повинні забезпечувати, щоб працівник, чиє листування стало предметом контролю, мав би доступ до засобу правового захисту в суді, який має повноваження визначати як мінімум по суті, наскільки були дотримані наведені вище критерії і чи була оскаржуваний захід законним (див. згадуване вище рішення у справі "Обст проти Німеччини", § 45, і згадуване вище рішення Європейського Суду у справі "Копке проти Німеччини").

123. У цій справі Європейський Суд оцінить, яким чином суди Румунії, до яких звернувся заявник, розглянули його скаргу на порушення роботодавцем його права на повагу до приватного життя і кореспонденції заявника в контексті трудових відносин.

(c) Застосування вищевикладених принципів у цій справі

124. Європейський Суд зазначає, що внутрішньодержавні суди постановили, що в справі зачіпалися наступні інтереси: з одного боку, право заявника на повагу до його приватного життя, а з іншого - право роботодавця брати участь у контролі за діяльністю працівників, включаючи супутні дисциплінарні повноваження з метою забезпечити безперебійну роботу підприємства (див. §§ 28 і 30 цього рішення). Європейський Суд вважає, що в силу позитивних зобов'язань держави, передбачених статтею 8 Конвенції, внутрішньодержавні органи влади повинні були збалансувати зазначені конкуруючі інтереси.

125. Європейський Суд підкреслює, що предметом поданої на його розгляд заяви не є стверджувана нездатність національних органів влади в контексті трудового спору захистити передбачене статтею 8 Конвенції право заявника на повагу до його приватного життя і кореспонденції в сфері трудових відносин. Піл час провадження у справі заявник оскаржив як на національному рівні, так і в Європейському Суді факт контролю роботодавця за його листуванням в програмі обміну миттєвими повідомленнями компанії Yahoo і факт використання змісту цих повідомлень в ході наступного дисциплінарного провадження проти заявника.

126. Що стосується того, чи розголосив роботодавець зміст повідомлень заявника його колегам по роботі (див. § 26 цього рішення), Європейський Суд зазначає, що даний аргумент не підтверджений достатнім чином матеріалами справи і заявник не представив жодних додаткових доказів на слуханнях у Великій Палаті Європейського Суду (див. § 91 цього рішення).

127. Виходячи з викладеного Європейський Суд вважає, що дана скарга стосується звільнення заявника на підставі перегляду його листування, здійсненої роботодавцем заявника. Якщо бути точнішим, Європейський Суд повинен уточнити, чи встановили національні органи влади баланс відповідно до вимог статті 8 Конвенції між правом заявника на повагу до його приватного життя і кореспонденції та інтересами заявника. Отже, завданням Європейського Суду є визначення того, чи досягли компетентні внутрішньодержавні органи влади з урахуванням обставин справи справедливого балансу між конкуруючими в справі інтересами, коли вони погодилися з заходами по контролю, застосованими до заявника (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення Великої Палати рішення у справі "Паломо Санчес і інші проти Іспанії", § 62). Європейський Суд визнає, що роботодавець законно зацікавлений в безперебійній роботі його компанії і що цього можна досягти шляхом створення механізмів перевірки того, чи здійснюють працівники компанії свої обов'язки належним чином і з необхідною ретельністю.

128. З урахуванням вищевикладеного Європейський Суд спочатку розгляне, яким чином внутрішньодержавні суди встановили відповідні факти у цій справі. Як Суд муніципалітету, так і Апеляційний суд постановили, що заявник був попередньо повідомлений своїм роботодавцем (див. §§ 28 і 30 цього рішення). Потім Європейський Суд повинен з'ясувати, чи були дотримані вимоги Конвенції національними судами під час розгляду справи заявника.

129. Перш за все, Суд вважає корисним повторити, що, коли мова йде про встановлення фактів, він постійно пам'ятає про другорядну роль своїх завдань і повинен з обережністю приймати на себе роль суду першої інстанції для встановлення фактів, якщо обставини справи дозволяють цього уникнути (див. рішення Великої Палати Європейського Суду у справі "Мустафа Тунч і Феджіре Тунч проти Туреччини" (Mustafa Tunc and Fecire Tunc v. Turkey) від 14 квітня 2015 року, скарга N 24014/05, § 182). Якщо мав місце розгляд справи на національному рівні, завданням Європейського Суду не є підміняти власною оцінкою фактів оцінку, здійснену судами держави-відповідача, і саме національні суди повинні встановлювати факти на підставі поданих до них доказів (див. серед інших прикладів рішення у справі "Едвардс проти Сполученого Королівства" (Edwards v. United Kingdom) від 16 грудня 1992 року, Series A, N 247-B, § 34). Хоча Європейський Суд не зв'язаний висновками націонлаьних судів і може надати свою оцінку з урахуванням наданих йому матеріалів, за звичайних обставин потрібні переконливі факти, щоб змусити Європейський Суд відступити від висновків щодо встановлення фактів, зроблених судами держави-відповідача (див. рішення Великої палати Європейського Суду у справі "Джуліані та Гаджіо проти Італії" (Giuliani and Gaggio v. Italy) скарга N 23458/02, ECHR 2011 року (витяг), § 180, і рішення у справі "Айдан проти Туреччини" (Aydan v. Turkey) від 12 березня 2013 року, скарга N 16281/10, § 69).

130. Представлені Європейському Суду докази свідчать про те, що заявник був повідомлений про правила внутрішнього розпорядку компанії-роботодавця, згідно з якими заборонялося використання ресурсів компанії в особистих цілях (див. § 12 цього рішення). Заявник ознайомився зі змістом цього документа і 20 грудня 2006 р. розписався про його прочитання на його копії (див. § 14 цього рішення). Крім того, роботодавець розіслав всім співробітникам інформаційний лист, датований 26 червня 2007 р., в якому їм нагадувалося про заборону використовувати ресурси компанії в особистих цілях і повідомлялося, що один співробітник вже був звільнений за порушення даного правила (див. § 15 цього рішення). Заявник ознайомився з інформаційним листом і розписався на копії в його прочитанні в невстановлений день між 3 і 13 липня 2007 року (див. § 16 цього рішення). На закінчення Європейський Суд зазначає, що 13 липня 2007 р. роботодавець двічі викликав заявника для надання пояснень щодо використання заявником Інтернету в особистих цілях (див. §§ 18 і 20 цього рішення). Спочатку, після того, як заявнику показали схеми інтернет-з'єднань його і його колег, заявник стверджував, що використав програму обміну миттєвими повідомленнями компанії Yahoo тільки в робочих цілях (див. вище §§ 18 і 19). Згодом, коли через 50 хвилин заявнику представили 45-сторінкову розшифровку його повідомлень з братом і нареченою, він сказав роботодавцю, що, на його думку, останній вчинив злочин, порушивши таємницю кореспонденції (див. § 22 цього рішення).

131. Європейський Суд зазначає, що національні суди правильно визначили конкуруючі в справі інтереси, пославшись безпосередньо на право заявника на повагу до його приватного життя, а також застосовні правові принципи (див. §§ 28 і 30 цього рішення). Зокрема, Апеляційний суд м. Бухарест прямо послався на принципи необхідності, уточнення мети, прозорості, законності, пропорційності і безпеки, викладені в Директиві 95/46/ЄС, і зазначив, що контроль за використанням Інтернету та електронних повідомлень на робочому місці обумовлювався зазначеними принципами (див. § 30 цього рішення). Внутрішньодержавні суди також розглянули питання про те, чи було дисциплінарне провадження проведено в змагальному форматі і чи була заявнику надана можливість висловити свої доводи.

132. Залишається встановити, яким чином влада держави-відповідача взяли до уваги викладені вище критерії (див. § 121 цього рішення) в своїх міркуваннях, коли вони протиставляли право заявника на повагу до приватного життя і кореспонденції праву роботодавця контролювати діяльність компанії, включаючи відповідні дисциплінарні повноваження, з метою забезпечити безперебійну роботу компанії.

133. Що стосується питання про те, чи був заявник заздалегідь повідомлений роботодавцем, Європейський Суд зазначає, що він вже прийшов до висновку, що заявник, ймовірно, не був заздалегідь повідомлений про ступінь і характер контролю з боку роботодавця або про можливість того, що роботодавець міг отримати доступ безпосередньо до змісту листів заявника (див. § 78 цього рішення). Щодо можливості контролю Європейський Суд зазначає, що Суд муніципалітету Бухарест просто зазначив, що "працівник був повідомлений про те, що незадовго до застосування до нього дисциплінарних санкцій іншого працівника звільнили" (див. § 28 цього рішення), і Апеляційний суд м Бухареста встановив , що заявника попередили про те, що він не повинен був використовувати ресурси компанії в особистих цілях (див. § 30 цього рішення). Отже, внутрішньодержавні суди не визначили, чи був заявник заздалегідь повідомлений про можливість того, що роботодавець може ініціювати заходи спостереження за працівниками, а також про межі і характер таких заходів. Європейський Суд зазначає таке: щоб вважатися попереднім, повідомлення від роботодавця має надійти до початку спостереження, особливо якщо спостереження пов'язано з оцінкою змісту листів працівника. В цьому напрямку вказують і міжнародні, і європейські стандарти, вимагаючи, щоб суб'єкт спостереження був би сповіщений до проведення будь-яких контролюючих заходів (див. §§ 38 і 43 цього рішення, див. також порівняльне правове дослідження, § 53 цього рішення).

134. Що стосується меж контролю і ступеня втручання в особисте життя заявника, Європейський Суд зазначає, що дане питання не розглядалося ані Судом муніципалітету Бухарест, ані Апеляційним судом м Бухареста (див. §§ 28 і 30 цього рішення), навіть при тому, що, можливо, роботодавець записував всі повідомлення заявника в розглянутий період в режимі реального часу, оцінював їх і роздрукував їх розшифровку (див. §§ 17 і 21 цього рішення).

135. Також внутрішньодержавні суди, мабуть, не оцінили достатнім чином, чи були законні підстави, які виправдовують спостереження за повідомленнями заявника. Європейський Суд змушений відзначити, що Апеляційний суд м. Бухарест не вказав, яка особлива мета могла б виправдати в цій справі такий суворий контроль. Дійсно, на це питання не відповів і Суд муніципалітету Бухарест, який згадав про необхідність уникати заподіяння шкоди системам інформаційних технологій компанії, про відповідальність, яку несе компанія в разі незаконної діяльності в кіберпросторі, і про розголошення комерційних таємниць (див. § 28 цього рішення). Однак, на думку Європейського Суду, дані приклади носять тільки теоретичний характер, оскільки ніщо не змушує припускати, що заявник дійсно піддав би компанію одній з перерахованих загроз. Крім того, Апеляційний суд м. Бухарест взагалі не розглядав це питання.

136. Крім того, ні Суд муніципалітету Бухарест, ні Апеляційний суд м. Бухарест не розглядали належним чином, чи могла поставлена роботодавцем мета бути досягнута менш агресивними методами, ніж оцінка фактичного змісту листів заявника.

137. Більш того, жоден суд не розглянув тяжкість наслідків розглянутого спостереження та наступного дисциплінарного провадження. В цьому відношенні Європейський Суд зазначає, що до заявника було застосовано найсуворіше дисциплінарне стягнення, а саме звільнення.

138. На закінчення Європейський Суд зазначає, що національні суди не визначили наступне: коли роботодавець викликав заявника для дачі пояснень щодо використання ресурсів компанії, зокрема, Інтернету (див. §§ 18 і 20 цього рішення), він вже оцінив зміст аналізованих листів. Європейський суд зазначає, що національні органи влади не встановили, в який момент в ході дисциплінарного провадження роботодавець оцінив розглянуту інформацію. На думку Європейського Суду, згода з тим, що зміст листування може бути оцінений на будь-якому етапі дисциплінарного провадження, суперечить принципу прозорості (див. у цьому відношенні Рекомендацію Комітету міністрів Ради Європи CM/Rec (2015) 5, згадувану в § 43 цього рішення, перспективу порівняльного законодавства див. § 54 цього рішення).

139. Беручи до уваги вищевикладене, Суд вважає, що висновок Апеляційного суду м. Бухарест про те, що між конкуруючими інтересами був встановлений справедливий баланс (див. § 30 цього рішення), досить спірне. Подібне твердження видається дещо формальним і теоретичним. Апеляційний суд м. Бухарест не пояснив особливі причини, пов'язані з певними обставинами справи заявника та його роботодавця, які зумовили такий висновок суду.

140. Таким чином, очевидно, внутрішньодержавні суди не змогли встановити, зокрема, чи отримав заявник попереднє повідомлення від свого роботодавця про ймовірність того, що його листування за допомогою програми обміну миттєвими повідомленнями компанії Yahoo може переглядатися, також вони не взяли до уваги той факт, що заявник не був повідомлений про ступінь і характер спостереження або про ступінь втручання в особисте життя або в його кореспонденцію. Крім того, суди не визначили, по-перше, особливі причини, що виправдовують застосування заходів спостереження, по-друге, чи міг роботодавець використовувати заходи, пов'язані з меншим ступенем втручання в особисте життя і кореспонденцію заявника, і, по-третє, чи могло листування заявника бути оцінене без його відома (див. §§ 120-121 цього рішення).

141. Беручи до уваги вищевикладене та зважаючи на надану владі держави-відповідача свободу розсуду, Європейський Суд вважає, що національні органи влади не надали належний захист права заявника на повагу до його приватного життя і кореспонденції і що, отже, вони не встановили справедливого балансу між інтересами, які зачіпалися. Отже, мало місце порушення статті 8 Конвенції

Відкриття персональних файлів, збережених на робочому комп'ютері

4. Ліберт проти Франції

(рішення від 22 лютого 2018 року)

Ця справа стосувалася відкриття роботодавцем державного сектору файлів працівника-заявника, які зберігалися на жорсткому диску його робочого комп'ютера та були позначені як "особисті".

Заявник працював у SNCF, державній залізничній компанії Франції. Його відсторонили від виконання його функцій до закінчення внутрішнього розслідування. Під час відсутності заявника його роботодавець проаналізував вміст жорсткого диску його офісного комп'ютера. Було виявлено, що файли містили, серед іншого, дуже велику кількість порнографічних зображень і фільмів.

Заявник був звільнений. Він скаржився під час провадження в національному суді, що його роботодавець порушив його право на повагу до приватного життя відкривши під час його відсутності файл під навою «giggles» (хихикання), який зберігався на жорсткому диску та який він чітко позначив як "особисті дані". Національні суди відхилили його доказ не переконавшись у тому, що опис, який заявник надав жорсткому диску, і назві, наданій файлу, було достатнім для того, щоб показати, що вміст був приватним, і тому вимагав його присутності перш ніж роботодавець міг отримати доступ до файлу. Національні суди також дотримувалися попереднього прецедентного права Касаційного суду, згідно з яким працівник не міг позначати весь жорсткий диск свого робочого комп'ютера як «особистий», оскільки жорсткий диск був за умовчанням призначений для професійного використання та збережені на ньому файли, як передбачалося, були пов'язані з професійною діяльністю якщо працівник чітко не вказав, що вміст був особистим (прецедент Касаційного суду, на який покладалися, посилався на термін "особистий" у зв'язку з цим).

Ліберт стверджував під час розгляду справи відповідно до Конвенції, що обставини його справи виявили необґрунтоване втручання у його право на повагу до його приватного життя. Суд встановив відсутність порушення статті 8 Конвенції.

У справі Ліберта, можливо виділити наступні пункти.

По-перше, Суд підтвердив, що інформація, яка зберігається на офісному комп'ютері, яка була чітко позначена як особиста, за певних обставин може потрапляти під поняття "приватне життя", що залучає застосовність статті 8. Суд зазначив у зв’язку з цим, що SNCF допускав випадкове використання своїми співробітниками офісних комп'ютерів для приватних цілей за умови їх відповідності застосовним правилам.

По-друге, на відміну від справу Барбулеску (дивіться вище), наприклад, Суд розглянув скаргу заявника з точки зору передбачуваного втручання держави в право заявника відповідно до статті 8. SNCF був суб'єктом публічного права, навіть якщо він відображав певні особливості приватного права. У справі Барбулеску джерелом порушення права заявника був приватний роботодавець, що означало, що Суд повинен був розглянути скаргу заявника у цій справі з точки зору дотримання державою її позитивного зобов’язання захищати право заявника на повагу до його приватного життя.

По-третє, Суд погодився з тим, що у відповідний час існувало встановлене прецедентне право Касаційного суду, що будь-які файли з даними, створені співробітником на його робочому комп’ютері, вважалися професійними за своїм характером якщо працівник чітко та точно не позначив такі файли як "особисті". Якщо працівник зробив це, файли можуть бути доступні лише його роботодавцеві за присутності працівника або після того, як останній був належним чином запрошений бути присутнім. Таким чином, втручання в цій справі мало законну основу з належними гарантіями для запобігання свавілля. Суд повернувся до цього питання під час розгляду пропорційності втручання.

По-четверте, Суд визнав із посиланням на поводження з вимогою законної мети в справі Барбулеску (§ 127), що роботодавець мав законний інтерес у забезпеченні безперебійного функціонування компанії і це можливо було зробити лише за допомогою встановлення механізмів для перевірки того, чи його працівники виконували свої професійні обов'язки відповідно і з належною старанністю.

Наприкінці, Суд був переконаний, що національні суди надали відповідні та достатні підстави для втручання (дивіться вище) і існували гарантії для запобігання свавільного доступу роботодавця до інформації працівника, яка чітко позначена як приватна (проте, дивіться у зв'язку з цим висновок Суду в справі Барбулеску) Цікаво зазначити, що Суд не вважає проблематичним те, що Касаційний суд у попередньому рішенні, погодився з тим, що позначення жорсткого диску або файлу як "особистого", тобто такого, який використовується заявником, було достатнім для того, щоб передати приватний характер вмісту. Для Суду важливим є те, що Статут роботодавця, який регулює використання комп'ютерної системи, наголошував, що особиста інформація повинна бути чітко позначена як "особиста". 

Відеоспостереження

5. Kьопкe проти Німеччини

(ухвала про прийнятність від 5 жовтня 2010 року)

Факти. Заявниця, касирка супермаркету, була звільнена без попередження за розкрадання на підставі прихованого відеоспостереження, організованого роботодавцем за сприяння приватного детективного агентства. Вона безуспішно оскаржувала своє звільнення в судах по трудових справах. Її скарга в порядку конституційного провадження була також відхилена.

Право. Щодо дотримання вимог статті 8 Конвенції. Відеозапис поведінки заявниці на робочому місці була проведено за вказівкою роботодавця без попереднього повідомлення. Отримані зображення були оброблені і розглянуті декількома співробітниками і використані у відкритому розгляді в судах по трудових справах. Таким чином "особисте життя" заявниці в значенні пункту 1 статті 8 Конвенції було порушена цими заходами. Європейський Суд повинен розглянути питання про те, чи встановила держава в контексті своїх позитивних зобов'язань з точки зору статті 8 Конвенції справедливу рівновагу між правом заявниці на повагу її особистого життя і як інтересом роботодавця в захисті його майнових прав, гарантованих статтею 1 Першого протоколу N 1 до Конвенції, так і публічним інтересом щодо належного здійснення правосуддя.

У період, що відноситься до обставин справи, умови, за яких роботодавець міг вдатися до відеоспостереження за працівником з метою розслідування злочину, у вчиненні якого останній підозрювався, ще не були встановлені законодавством. Однак Федеральний суд з трудових справ у своїй прецедентній практиці розробив важливі гарантії проти свавільного втручання в право працівника на повагу до приватного життя. Ця прецедентна практика була застосована національними судами в справі заявниці. Крім того, приховане відеоспостереження на робочому місці в зв'язку з обгрунтованими підозрами в розкраданні не впливає на право особи на повагу до приватного життя до такої міри, яка зобов'язує державу створювати законодавчу основу для дотримання своїх позитивних зобов'язань з точки зору статті 8 Конвенції. Як вказали німецькі суди, відеоспостереження за заявницею було встановлено тільки після виявлення недостачі при інвентаризації і порушень обліку у відділі, в якому вона працювала, що породило обгрунтовану підозру в розкраданні, скоєному заявницею та іншим співробітником, що були єдиним об'єктом заходів спостереження. Цей захід був обмеженим в часі (два тижні) і торкався тільки загальнодоступних ділянок навколо каси. Отриманий відеозапис було оброблено обмеженим числом осіб, що працюють в детективному агентстві, і співробітників роботодавця. Він використовувався тільки в цілях припинення трудових відносин і задля розгляду в судах по трудових справах. Таким чином, втручання в право заявниці на повагу до приватного життя було обмежено необхідними межами для досягнення цілей, переслідуваних відеоспостереженням.

Національні суди також вважали, що інтерес роботодавця в захисті його майнових прав міг бути ефективно забезпечений шляхом збору даних з метою підтвердження злочинної поведінки заявниці під час судового розгляду. Це відповідало також публічному інтересу щодо належного здійснення правосуддя. Крім того, приховане відеоспостереження за заявницею мало на меті звільнення від підозр інших співробітників.

Нарешті, були відсутні інші настільки ж ефективні засоби для захисту майнових прав роботодавця, які в меншій мірі зачіпали право заявниці на повагу її особистого життя. Інвентаризація не могла точно пов'язати виявлені втрати з конкретним співробітником. Спостереження керівництва або колег, або відкрите відеоспостереження не могло забезпечити ті ж перспективи успіху в виявленні прихованого розкрадання.

У підсумку ніщо не вказує на те, що національні органи влади не встановили в межах свого розсуду справедливу рівновагу між правом заявниці на повагу її особистого життя і інтересом роботодавця в захисті його майнових прав і публічним інтересом належного здійснення правосуддя. Однак встановлена національними органами влади рівновага між зазначеними інтересами не є єдиним можливим способом дотримання зобов'язань, відповідно до Конвенції. Дані конкуруючі інтереси можуть придбати іншу вагу в майбутньому з урахуванням ступеня втручання в право на повагу до приватного життя, яку допускають нові, більш витончені технології.

6. Антовіч і Міркович проти Чорногорії

(рішення від 28 листопада 2017 року)

(Див. Олександр Дроздов, Олена Дроздова. Аналітичний огляд окремих рішень, ухвалених ЄСПЛ протягом листопада 2017 року. Вісник НААУ. 2018. № 6. С. 44-45.

Факти. Заявниками були викладачами університету. Після рішення декана стосовно впровадження системи відеоспостереження в низці університетських лекційних залів вони подали скаргу до Агентства із захисту даних. Агентство задовольнило їх скаргу і видало наказ про зняття камер, зокрема, на підставі того, що причини для введення відеоспостереження, передбачені ст. 36 Закону про захист персональних даних, не були виконані тому, що не існувало жодних доказів того, що існувала будь-яка загроза безпеці осіб та власності, та наступна вказана університетом мета спостереження не була однією із законних підстав для відеоспостереження. Рішення було скасоване національними судами на підставі того, що університет був державною установою, який здійснював діяльність в інтересах суспільства, у тому числі викладання. Лекційні зали були робочими місцями, як і зал суду або парламент, в якому професори ніколи не були наодинці, і, отже, неможливо було стверджувати, що будь-яке право на приватність могло бути порушене. Також зібрані дані неможливо було вважати особистими даними.

Право. Стаття 8 КЗПЛ. (а) Застосовність. Лекційні зали університету були робочими місцями викладачів. Вони не лише навчали студентів, але і взаємодіяли з ними, у такий спосіб розвиваючи взаємні відносини і створюючи їх соціальну ідентичність. Суд уже постановив, що приховане відеоспостереження за працівниками на їх робочих місцях повинне, як таке, вважатися втручанням в їх приватне життя, яке викликає записану та відтворювальну документацію поведінки на робочому місці, якої працівники, які відповідно до угоди були зобов’язані працювати на цьому місці, не могли уникнути. У Суду не існувало підстав відхилятися від висновку навіть у справах неприхованого відеоспостереження за працівниками на їх робочому місці. Крім того, Суд уже постановив, що навіть якщо правила для працівників у зв’язку з приватним соціальним життям роботодавця на робочому місці були обмежувальними, вони не можуть звести їх до нуля. Повага до приватного життя продовжувала існувати, навіть незважаючи на те, що вона може бути обмежена за необхідності. Дані, зібрані під час оскарженого відеоспостереження, стосувалися «приватного життя» заявників, і отже, ст. 8 була застосовною.

(b) Сутність.

«…

2. Оцінка Суду

55. У цій справі Суд вже розглянув, що відеоспостереження за працівником на робочому місці, будь то приховане чи ні, повинно розглядатися як значне вторгнення в приватне життя співробітника (див. пункт 44 вище), і, отже, він вважає що воно являє собою втручання за змістом статті 8. Будь-яке втручання може бути виправдане тільки відповідно до статті 8 § 2, якщо воно відповідає закону, переслідує одну з законних цілей, до якої відноситься це положення, і є необхідним в демократичного суспільства для досягнення такої мети (див. Vukota-Bojić v. Switzerland, № 61838/10, § 60, 18 жовтня 2016 року).

56. Суд зазначає, що національні суди не розглядали питання про дії, які відповідають закону, оскільки вони не вважають, що оспорювана система відеоспостереження є втручанням в особисте життя заявників.

57. Однак Агентство із захисту персональних даних зробило це і прямо заявляло, що воно не відповідає закону, зокрема статтям 10, 35 і 36 Закону про захист персональних даних (див. пункт 11 вище).

58. У зв'язку з цим Суд зазначає, що в статті 35 встановлено, що державні установи - університет, згідно з власним поданням уряду, є одним з них, - може здійснювати відеоспостереження за сферами доступу до службових приміщень. Однак в даному випадку відео спостереження проводилося в амфітеатрах (лекційних залах).

59. Крім того, в статті 36 передбачається, що обладнання для відеоспостереження також може бути встановлено в службових приміщеннях, але тільки в тому випадку, якщо мета, передбаченою в цьому розділі, є, зокрема, безпека людей або майна або захист конфіденційних даних, яка не може бути досягнутою у будь-який інший спосіб. Суд зазначає, що в даному випадку в цілях забезпечення безпеки майна і людей, в тому числі учнів, і для спостереження за навчанням, було здійснено спостереження. Відзначається, що одна з цих цілей, особливо спостереження за навчанням, не передбачена законом взагалі як підстава для відеоспостереження. Крім того, Агентство прямо заявило, що не було доказів того, що ані власність, ані люди опинилися під загрозою, жодної з причин, щоб виправдати введення відеоспостереження (див. пункт 11 вище), і національні суди не розглядали це питання взагалі (див. пункт 14 вище). Уряд, в свою чергу, не надав жодних доказів про протилежне в цьому відношенні (див. пункт 52 вище) і не продемонстрував, що він навіть заздалегідь розглянув будь-які інші заходи в якості альтернативи.

60. З огляду на, що у відповідному законодавстві явно встановлено певні умови, які повинні бути виконані до того, як буде застосований нагляд за аудиторіями, і що в даному випадку ці умови не були виконані і з урахуванням рішення Агентства в цьому відношенні (за відсутності будь-якого розгляду цього питання національними судами), Суд не може не зробити висновок, що вказане втручання не відповідає закону, що є достатнім для  встановлення порушення статті 8. Беручи до уваги вище наведене, Суд не вважає за необхідне розглянути питання про дотримання інших вимог пункту 2 статті 8 (див. Amann проти Швейцарії [ВП], № 27798/95, § 81, ECHR 2000-II і Vukota-Bojić, процитоване вище, § 78).

Висновок: порушення (4 голоси проти 3). Стаття 41: 1000 євро відшкодування моральної шкоди

7. Лопез Рібалда та інші проти Іспанії

(рішення Великої палати від 17 жовтня 2019 року)

Зміст: Справа стосувалася прихованого відеоспостереження за працівниками, що призвело до їх звільнення.

У 2009 році заявники працювали касирами або продавцями в мережі супермаркетів М. Після того, як було встановлено невідповідність між запасами товарів магазину та їх продажем, менеджер супермаркету встановив як видимі, так і приховані камери відеоспостереження в червні того ж року.

Згодом (після встановлення камер відео нагляду) менеджер показав представнику профспілки відео, на якому було зафіксовано як заявники та інші працівники беруть участь в крадіжці товарів.

Чотирнадцять працівників включно із заявниками були звільнені через вчинення дисциплінарного проступку.

В наказах про звільнення зазначалося, що з відео було встановлено особи заявників, які допомагали викрадати речі клієнтам та іншим працівникам і самі викрадали їх.

Троє з п’яти заявників підписали мирову угоду, визнаючи свою причетність до крадіжок, та зобов’язувались не оскаржувати їх звільнення до суду, тоді як компанія-роботодавець, в свою чергу, не ініціювати проти них кримінальне провадження.

Згодом всі заявники звернулись до суду по трудових спорах, оскаржуючи свої незаконне звільнення і стверджуючи, що використання матеріалів відеоспостереження є порушенням їхнього приватного життя, і що такі записи не можуть бути використані як докази.

Справи перших двох заявників, які не підписували мирову угоду з колишнім роботодавцем, суд по трудових спорах розглянув і не встановив порушення права на повагу до приватного життя, вказавши, що запис відеоспостереження є належним доказом, а їх звільнення відповідало вимогам закону.

Суд по трудових спорах відхилив скарги інших трьох заявників, які підписали мирову угоду з колишнім роботодавцем.

Вищий суд підтримав рішення суду першої інстанції в порядку апеляції.

У своїх скаргах перший заявник також посилався на вимогу національного законодавства попередньо повідомляти про спостереження, але Вищий суд вказав, що такі заходи мають розглядатися у світлі критеріїв Конституційного суду щодо пропорційності втручання у право особи, і зазначив, що відеоспостереження у супермаркеті відповідало таким критеріям, а саме було виправданим у зв'язку із підозрами у неправомірній поведінці (крадіжках), відповідало меті та було необхідним.

Рішенням Палати від 9 січня 2018 року ЄСПЛ шістьома голосами проти одного констатував наявність порушення статті 8 Конвенції та відсутність порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

28 травня 2018 року Велика Палата ЄСПЛ задовольнила клопотання Уряду про передачу справи на розгляд Великої Палати ЄСПЛ.

В своєму новому рішенні Суд вказав, що принципи, викладені в рішенні Barbelescu v. Romania щодо контролю роботодавцем робочої пошти працівника можуть бути застосовними до справи про відеоспостереження на робочому місці.

Задля з’ясування обґрунтованості відеоспостереження національні суди мали б з’ясувати, чи були працівники поінформовані про відеоспостереження; визначити ступінь контролю та втручання; чи були надані законні причини для застосування такого спостереження; можливість застосування менш жорстких (інтрузивних) заходів; проаналізувати наслідки спостереження для працівників, надання відповідних гарантій, таких як відповідна інформація або можливість подачі скарги.

Велика Палата ЄСПЛ вказала, що національні суди правильно визначили інтереси, що були предметом у цій справі, з посиланням на право заявників на повагу до приватного і сімейного життя та необхідністю дотримання балансу між цим правом та правом роботодавця на захист своєї власності. Національні суди продовжили розглядати інші критерії, такі як законність причин для відеоспостереження, і з’ясували, що вони були законними у зв’язку із підозрою у крадіжці. Вони також розглянули міру дії заходу, який був обмежений зоною огляду, і не перевищив того, що було необхідно, а тому Суд не вважає висновок національних судів необґрунтованим.

ЄСПЛ відзначив, що заявники працювали в частині приміщення, яка є відкритою для публіки. Зокрема, зважаючи на те, що спостереження тривало десять днів, і що обмежене коло осіб могли переглядати відеозаписи, Суд вважає, що ступінь втручання у право заявників на приватне життя не досягнув високого ступеню серйозності. Окрім цього, ЄСПЛ звернув увагу, що відеозаписи не були використані для інших цілей, окрім як виявлення винних у недостачах осіб, і що не було іншого заходу, за допомогою якого можна було б досягти легітимної мети, яка переслідувалась.

У світлі аналізу рішень національних судів ЄСПЛ вказав, що лише першочергова вимога захисту істотних державних і приватних інтересів може бути виправдана відсутністю попереднього повідомлення, а національні суди не перевищили межі своєї дискреції («свобода розсуду»), встановивши, що втручання у право заявників на приватне життя було пропорційним.

Водночас Суд не погодився із тим, що проста підозра у вчиненні працівником правопорушення може виправдати встановлення роботодавцем прихованого відеоспостереження, однак зауважив, що обґрунтована/розумна підозра у вчиненні серйозного ступеня правопорушення та розмір заподіяної шкоди в цьому випадку можуть бути вагомим обґрунтуванням.

Більше того, заявники мали інші способи правового захисту, такі як подача скарги до Управління захисту персональних даних або позову до суду на втручання у їх права на підставі Закону про захист персональних даних, проте такими способами захисту вони не скористались.

Враховуючи національні правові гарантії, включно із засобами захисту, якими заявники не скористались, твердження, якими виправдовувалось відео спостереження, та оцінку їх національними судами, Велика Палата ЄСПЛ встановила, що органи влади не перевищили межі свободи розсуду, а тому порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя) не було.

Констатоване порушення: Відсутність порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя). Відсутність порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий суд).

Закон і Бізнес