Справедливость со второй попытки

Спешка и невнимательность являются самыми распространенными ошибками, которые приводят к изменению или отмене решений

При осуществлении правосудия апелляционный суд советует своим коллегам из первой инстанции обращать внимание на обещания ответчика, внимательнее исследовать вопрос о сроках исковой давности, не перебирать на себя полномочия других органов и не выносить приговоры знакомым лицам. Иногда же решения суда отменяются вообще без объяснений.

В очікуванні виплат

У Мурованокуриловецькому районному суді Вінницької області вивчили причини помилок, які торік допускалися при відправленні правосуддя.

Так, протягом 2014-го до Вінницького апеляційного адміністративного суду було оскаржено 12 рішень в адміністративних справах. 8 вердиктів було розглянуто, з них залишено без змін — 6, скасовано — 2.

Наприклад, була постановлена нова ухвала у справі, порушеній за поданням державного виконавця, про зміну способу і порядку виконання рішення суду. Суть спору викладалась Особою 1 у позові до районного управління Пенсійного фонду про визнання дій протиправними, зобов’язання нарахувати та виплатити щомісячну державну соціальну допомогу в розмірі 30% мінімальної пенсії за віком з
16 лютого 2011 року до дня припинення права на таку допомогу.

Позовна заява була залишена судом без розгляду, однак згодом задоволена апеляційною установою. На підставі вердикту до суду першої інстанції звернувся державний виконавець відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Він­ницькій області з поданням про зміну способу і порядку виконання рішення. Суд указане подання задовольнив.

Не погодившись із прийнятим рішенням, сторони оскаржили його в апеляційному порядку. Апеляційний суд установив, що, задовольняючи заяву державного виконавця, суд першої інстанції виходив з того, що позивачу проведено перерахунок пенсії, але в частині виплати вказаної пенсії постанова не виконана. Однак суд не взяв до уваги доводи управління Пенсійного фонду про те, що зазначена сума буде виплачена при відповідному фінансуванні. Таким чином, дії відповідача не свідчать про відмову виконати рішення суду в повному обсязі, у зв’язку із чим у задоволенні заяви про зміну способу і порядку виконання судового рішення слід відмовити.

Естопель по-вінницьки

Торік було оскаржено 30 рішень і ухвал у цивільних справах, 7 з яких були скасовані.

Наприклад, у кредитному спорі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до Особи 3 про стягнення заборгованості суд виніс заочне рішення, яким позов задовольнив частково. З 29198 грн., про які йшлося у вимогах позивача, на його користь було стягнуто 7957,88 грн. В решті позовних вимог було відмовлено на тій підставі, що строк позовної давності, обчислений судом від останнього платежу відповідача, був пропущений.

Апеляційний суд, скасовуючи це рішення, зазначив, що відповідно до п.5.5 Умов надання споживчого кредиту термін позовної давності за вимогами про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки — пені, штрафів за цим договором встановлено сторонами тривалістю 5 років. А згідно з ч.1 ст.259 Цивільного кодексу позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Таким чином, заочне рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення пені та штрафів скасоване й ухвалене нове рішення, яким указані позовні вимоги задоволено.

У справі, порушеній за позовом Особи 4 до ТОВ «Агрофірма», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, про визнання договору оренди землі недійсним та зобов’язання вчинити дії, суд відмовив у задоволенні позову в повному обсязі.

Ухвалюючи таке рішення, суд виходив з такого: хоча позивачка договір оренди землі не підписувала, а отже, її волевиявлення на його укладення не було, однак по захист свого порушеного права вона звернулася після спливу строку позовної давності, про застосування якого просив відповідач.

Апеляційний суд, скасовуючи це рішення, зазначив, що позовна давність на вимоги позивача не поширюється, оскільки відносини між сторонами є триваючими, а обов’язки, встановлені договором оренди, підлягають виконанню сторонами протягом всього строку дії договору. Отже, власник земельної ділянки, який фактично не укладав договору оренди, може пред’явити свої вимоги в будь-який час дії договору, незалежно від того, коли почалося порушення його прав.

Таким чином, рішення Мурованокуриловецького райсуду було скасоване й винесене нове, яким позовні вимоги задоволені в повному обсязі. Рішення Апеляційного суду Вінницької області переглядалося в касаційному порядку Вищим спеціалізованим судом з розгляду цивільних і кримінальних справ, який залишив його в силі.

Недитячі проблеми

У справі, відкритій за позовом Особи 5 до Особи 6, про стягнення додаткових витрат на дитину, суд виніс рішення, яким позов задовольнив частково, стягнувши з відповідача 75000 грн. (із заявлених 15000 грн.) як частину вартості освітньої послуги денної форми навчання за 2013—2014 роки.

Апеляційний суд вказане рішення скасував та ухвалив нове, яким позов задоволено в повному обсязі. У рішенні зазначено, що суд першої інстанції, задовольняючи позов частково, не перевірив належним чином матеріальне становище позивача та відповідача, віддавши при цьому перевагу бездоказовим поясненням останнього щодо відсутності в нього заробітку чи інших доходів.

Згодом Особа 5 знову звернулася з позовом до Особи 6 про стягнення додаткових витрат на сина за 2014 — 2015 роки. В задоволенні позову було відмовлено в повному обсязі. Відмовляючи, суд керувався ст.185 Сімейного кодексу, яка зобов’язує батьків брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами. А також — п.1 ст.6 СК, в розумінні якого син на момент подання позову перестав бути дитиною, оскільки досяг повноліття. Згідно зі ст.201 СК, зазначалось у вердикті, до відносин між батьками й повнолітніми дітьми щодо надання їм утримання застосовуються норми стст.187, 189—192 і 194—197 СК. Таким чином, дія положень ст.185 на ці відносини не поширюється.

Апеляційний суд скасував указане рішення та виніс своє, яким позовні вимоги задовольнив у повному обсязі. Причини неможливості застосування у цьому випадку ст.201 СК у рішенні апеляційного суду не наведені. Отже, питання потребує пильної уваги та додаткового роз’яснення.

За власною ініціативою

У справі, порушеній за позовом Особи 7 до селищної ради, про визнан­ня права власності на квартиру суд виніс рішення, яким позов задовольнив та визнав відмову органу приватизації житлового фонду територіальної громади селищної ради в наданні дозволу на приватизацію житлової квартири безпідставною. Також суд визнав за позивачкою та членами її сім’ї право власності на квартиру в порядку приватизації державного майна, що перебуває в комунальній власності.

Апеляційний суд рішення райсуду скасував та ухвалив нове, яким у позові відмовив. При цьому було встановлено порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права у зв’язку з тим, що він за власною ініціативою зобов’язав сторони надати документи, які відповідно до закону «Про приватизацію державного житлового фонду», Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом ­Міністерства з питань житлово-комунального господарства від 16.12.2009 №396 та Положення про орган приватизації житлового фонду мали б бути подані позивачем до органу приватизації, та не дослідив документів, на підставі яких було прийнято оскаржуване рішення органу приватизації.

Крім того, суд першої інстанції, визнавши за позивачем право власності на спірну квартиру в порядку приватизації державного майна, фактично перебрав на себе повноваження органу приватизації, оскільки мав лише дослідити рішення такого органу на предмет законності й правомірності та пакет документів, на яких грунтувалося таке рішення. Висновок суду першої інстанції про задоволення позову, визнання відмови в приватизації безпідставною та визнання права власності на спірну квартиру за позивачем є передчасним.

Рішення райсуду скасоване й ухвалене нове, яким у задоволенні позову відмовлено.

Уявлення про справедливість

У справі, відкритій за позовом Особи 8
до ТОВ «Лізингова компанія «Автофінанс», про захист прав споживача, визнання договору фінансового лізингу недійсним та стягнення коштів суд виніс рішення, яким позов задовольнив.

Зокрема, суд дійшов висновку, що окремі умови договору лізингу несправедливі, а тому їх слід визнати недійсними. Ці умови фактично змінюють інші положення договору, а тому на підставі ст.18 закону «Про захист прав споживачів» договір підлягає визнанню його недійсним. І як наслідок відповідно до ст.216 ЦК відповідач повинен повернути кошти, сплачені позивачем, у розмірі 15800 грн. Разом із цим суд відхилив доводи про нікчемність договору лізингу через відсутність його нотаріального посвідчення.

Апеляційний суд з таким висновком погодився лише частково, при цьому зазначив, що згідно з положеннями ст.18 указаного закону продавець (виконавець, виробник) не повинен включати до договорів зі споживачем умови, які є несправедливими. Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплене в ч.2 цієї статті: умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживачу. Для кваліфікації умов договору як несправедливих необхідна наявність одночасно таких ознак, як порушення принципу добросовісності, істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків сторін, завдання шкоди споживачеві.

Таким чином, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про відсутність одночасно зазначених ознак «несправедливих умов договору».

Також відсутній і дисбаланс договірних прав та обов’язків, адже майновий інтерес лізингодавця полягає у розміщенні та майбутньому поверненні з прибутком коштів, а майновий інтерес лізингоодержувача — в можливості користуватися та придбати предмет лізингу у власність. Належне виконання лізингоодержувачем обов’язків щодо сплати всіх лізингових платежів, передбачених договором, означає реалізацію ним права на викуп отриманого в лізинг майна.

Умовами договору чітко передбачено, що лізингодавець зобов’язаний придбати обраний клієнтом товар та здійснити всі необхідні дії щодо його реєстрації та страхування і після сплати лізингоодержувачем усіх передбачених договором платежів передати його в користування та володіння лізингоодержувачу.

Таким чином, апеляційний суд вирішив також, що висновок суду першої інстанції про відсутність у договорі конкретних визначень та розміру лізингових платежів є передчасним, оскільки в ст.8 договору чітко визначено поняття «лізингові платежі» та вказано формули, на підставі яких були обчислені конкретні суми.

Договором фінансового лізингу передбачено, в яких випадках ці суми можуть бути змінені (з підстав, які не залежать від лізингодавця), та встановлено, що в разі такої зміни між сторонами має бути підписана обов’язкова додаткова угода до договору, а також акт коригування вартості предмета лізингу.

Суд першої інстанції зробив правильний висновок про те, що нотаріальне посвідчення укладеного договору фінансового лізингу на підставі положень закону «Про фінансовий лізинг» та
§6 гл.58 ЦК не є обов’язковим, тому визнати договір недійсним не можна.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів апеляційного суду встановила, що суд першої інстанції не врахував, що між сторонами було укладено цивільно-правовий договір з дотриманням усіх передбачених чинним законодавством вимог, не встановив фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, дійсних прав і обов’язків сторін, які випливають із договору фінансового лізингу, і дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог.

Рішення райсуду було скасоване й ухвалене нове, яким у позовних вимогах про захист прав споживача, визнання договору фінансового лізингу недійсним та стягнення коштів відмовлено.

Сумніви в неупередженості

Протягом 2014 року до апеляційного суду було оскаржено 5 рішень у кримінальних справах.

Так, одне з кримінальних проваджень переглядалося в касаційному порядку ВСС. Останній задовольнив скаргу засудженої, скасувавши вирок районного суду й ухвалу апеляційного суду та призначивши новий розгляд у суді першої інстанції.

У цій справі вироком райсуду Осо-
бу 11 визнано винною і засуджено за ч.2 ст.125 КК до покарання у вигляді штрафу в розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (850 грн.). Ухвалою апеляційного суду вказане рішення залишене без змін. Суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до вимог п.1 ч.1 ст.438, п.2 ч.2 ст.412 Кримінального процесуального кодексу судове рішення в будь-якому разі підлягає скасуванню, якщо воно ухвалене незаконним складом суду. Незаконним визнається склад суду за умови, якщо були підстави, передбачені стст.75, 76 КПК, які виключали участь судді в розгляді справи.

Крім того, як указав Європейський суд у справі «Мироненко і Мартенко проти України» (рішення від 10.12.2009), наявність безсторонності має визначатися (з огляду на п.1 ст.6 Конвенції) за допомогою суб’єктивного та об’єктивного критеріїв. За суб’єктивним критерієм оцінюється особисте переконання та поведінка конкретного судді, тобто чи виявляв суддя упередженість або безсторонність у справі. Відповідно до об’єктивного критерію визначається серед інших аспектів, чи забезпечував суд загалом та його склад зокрема відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності (див. рішення у справах «Фей проти Австрії», від 24.02.93, та «Ветштайн проти Швейцарії», заява №33958/96). У кожній окремій справі слід визначити, чи мають відносини, які розглядаються, таку природу та ступінь, що свідчать про те, що суд не є безстороннім (див. рішення у справі «Пуллар проти Сполученого Королівства» від 10.06.96).

Безсторонність суду визнається, доки не надано доказів протилежного (див. згадане вище рішення «Ветштайн проти Швейцарії).

Як убачається з наданих касаційному суду матеріалів, під час розгляду цивільної справи про визнання права спільної сумісної власності подружжя та поділ майна подружжя, за зустрічним позовом про визнання нерухомого майна особистою приватною власністю, визнання спільним майном подружжя, набутим під час шлюбу, та поділ майна суддя райсуду, під головуванням якої було постановлено вирок щодо Особи 11,
заявила самовідвід.

Ухвалою районного суду заяву судді про самовідвід задоволено. Підставою для цього стало те, що суддя тривалий час перебувала в дружніх стосунках з колишнім подружжям та продовжує їх підтримувати з кожним з них після розірвання шлюбу.

Таким чином, на порушення вимог стст.75, 76 КПК, під час розгляду провадження щодо Особи 11, в якому потерпілою є розлучена, незважаючи на наявність обставин, які викликають сумнів у об’єктивності судді, головуюча в справі в суді першої інстанції не заявила про самовідвід, а розглянула провадження та постановила вирок, не забезпечивши при цьому достатні гарантії для виключення будь-якого сумніву з приводу своєї безсторонності.

На думку колегії суддів, доводи засудженої щодо необ’єктивності та упередженості судді можна вважати обгрунтованими, оскільки має місце порушення ст.75 КПК з урахуванням вищезазначених рішень Європейського суду з прав людини.