Жалуйся вволю!

Процедура повторного пересмотра определений не может привести к каким-либо последствиям, кроме одного — затянуть рассмотрение дела

Проблема злоупотребления сторонами гражданских дел своими процессуальными правами остается актуальной в течение многих лет. Причин возникновения этой проблемы много, основными из которых являются действующее законодательство, создающее широкие возможности для злоупотреблений, и низкий уровень правовой культуры общества.

Можливості для зловживань

Зловживання процесуальними правами займає окреме місце й серед причин порушення процесуальних строків розгляду цивільних справ.

Як один з різновидів таких зловживань особливої уваги заслуговує оскарження ухвал суду першої інстанції, що відповідно до положень ч.1 ст.293 Цивільного процесуального кодексу не можуть бути оскаржені. До них належать ухвали, спрямовані тільки на вирішення поточних питань (відкриття провадження, забезпечення доказів, призначення експертизи тощо). Їх постановлення саме по собі прав та інтересів сторін та інших учасників процесу не порушує, оскільки зацікавлена особа в будь-якому випадку має право на оскарження остаточного рішення у справі.

Останнім часом набула великого поширення практика повторного та неодноразового оскарження ухвал, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від судового рішення, щодо котрих ч.3 ст.293 ЦПК не передбачена можливість передання до апеляційного суду копій матеріалів, необхідних для розгляду скарги.

Так, відповідач не позбавлений процесуальної можливості нескінченно оскаржувати ухвалу про відкриття провадження у справі, посилаючись на недотримання правил підсудності. Дії суду першої інстанції в разі надходження апеляційної скарги на таку ухвалу чітко регламентовані ЦПК: він зобов’язаний направити скаргу разом з матеріалами справи до апеляційного суду незалежно від того, чи оскаржувалася ця ухвала раніше.

Після перевірки такої ухвали в апеляційному суді та повернення справи для продовження розгляду (в разі залишення її без змін) відповідач знову подає тотожну апеляційну скаргу, і справа надсилається апеляційному суду.

На практиці такі дії відповідачів призвели до існування справ, у яких ухвали про відкриття провадження у справі оскаржувалися понад 10 разів. Як наслідок, справи перебувають у провадженні кілька років, і немає жодної можливості провести бодай одне судове засідання.

Аналогічна ситуація виникає, наприклад, при неодноразовому оскарженні ухвали про призначення експертизи в частині зупинення провадження, що унеможливлює як проведення експертизи, так і подальший розгляд справи.

Оскарження як шлях до тяганини

Проте застосування такого підходу та невирішення цієї проблеми на законодавчому рівні суперечать і завданню, і принципам цивільного судочинства, для якого швидкий розгляд справи є суттєвим. Зокрема, відповідно до ч.1 ст.157 ЦПК суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження.

Крім того, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у свою чергу забезпечує право на судовий розгляд протягом розумного строку. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини критеріями для визначення розумності строку є складність справи (щодо її предмета), поведінка сторін (позивачів і відповідачів), поведінка органів судової влади (а також адміністративних органів, що втрутилися в процес) і важливість предмета спору для зацікавленої особи.

Направлення справи до апеляційного суду у випадках оскарження ухвал суду першої інстанції не можна вважати виправданим зволіканням. Адже для перегляду надсилається ухвала, яка вже перебувала на розгляді апеляційного суду. Єдине, що може зробити останній у таких випадках —
це винести ухвалу про відмову у відкритті провадження та повернути справу до суду першої інстанції. Тобто процедура повторного перегляду таких ухвал не може призвести до будь-яких наслідків, крім одного — затягнути розгляд справи. Направлення справи до апеляційного суду унеможливить її розгляд не тільки у максимально можливий двомісячний термін, а й узагалі в будь-які розумні строки.

Правильний і своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ в умовах процесуальної недобросовісності стає майже неможливим, оскільки дії однієї зі сторін перешкоджають цьому. Причому завдання правильного і своєчасного розгляду і вирішення цивільної справи ставиться не перед сторонами процесу, а перед судом. Особи, що беруть участь у справі, не мають прямого юридичного обов’язку сприяти суду в досягненні вказаної мети, проте за ними повинен бути визнаний обов’язок утримуватися від дій, здатних завадити судочинству.

Нині можна констатувати відсутність сформованої концепції в питанні протидії зловживанню процесуальними правами.

Наявність цієї проблеми визнається як ученими, так і юристами-практиками. Суд дуже обмежений у можливостях впливу на недобросовісну поведінку сторони, що дозволяє зацікавленій особі різними способами затягувати розгляд справи, перешкоджати ухваленню несприятливого для себе рішення й учиняти інші протиправні дії у сфері цивільного судочинства.

Як протидіяти недобросовісній поведінці?

Небезпека зловживання процесуальними правами полягає в тому, що формально дії особи не виходять за межі правового поля, але вона завдає шкоди інтересам правосуддя та інших учасників цивільного процесу. Такі дії (бездіяльність) важко довести, і особа, що зловживає правом, може використовувати всі можливі заходи захисту. При цьому особливо непокоїть безпорадність суду, який не може протистояти подібним проявам, а часом і не має правової можливості для такого протистояння.

Дотепер не створено чіткої концепції протидії зловживанням процесуальними правами, що базується на встановленні ознак такої поведінки учасників процесу та їхньої відповідальності. Відсутність концепції негативно позначається на ефективності цивільного судочинства в цілому, спричиняє збільшення строків розгляду, порушення матеріальних і процесуальних прав учасників процесу.

Викладене дає підстави для висновку, що положення ЦПК повинні тлумачитися, зокрема, і з урахуванням практики ЄСПЛ з прав людини. Адже ЦПК, як і будь-який інший процесуальний кодекс, не містить і не може містити відповіді на всі питання, що виникають під час розгляду справи.

Крім того, процесуальні кодекси, як і інші закони, розраховані на добросовісне їх використання, а випадки недобросовісної поведінки сторін ними не передбачені. Згідно із ч.3 ст.27 ЦПК особи, які беруть участь у справі, зобов’язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права й виконувати процесуальні обов’язки. Встановлюючи обов’язок сторін добросовісно користуватися процесуальними правами, ЦПК не містить будь-яких конкретних механізмів протидії зловживанню ними, зокрема й не визначає можливих дій судді в таких випадках. Повторне оскарження ухвал, що вже переглядалися в апеляційному порядку, є, очевидно, недобросовісним використанням стороною свого процесуального права на апеляційне оскарження.

Як можливе розв’язання цієї проблеми пропонується доповнити ст.293 ЦПК імперативною забороною повторного оскарження ухвал, які вже переглядалися в апеляційному порядку, та закріпити право суду першої інстанції своєю ухвалою повертати такі скарги.