Врятувати резидента

50 років тому СРСР і США обміняли перших засуджених розвідників

Після розсекречення ФСБ Росії частини документів, що стосуються радянського розвідника-нелегала Рудольфа Абеля, і судово-слідчих матеріалів у «справі Френсіса Пауерса», а також перекладу російською мовою спогадів американського пілота, з’явилася можливість порівняти, як суди двох держав оцінили докази, надані обвинуваченням, і до яких рішень прийшли у двох аналогіч¬них справах 50 років тому.

Він же Марк, він же Абель, він же…

«Справу Р.Абеля», полковника радянської розвідки, розглядав суд присяжних у федеральному суді Нью-Йорка в жовтні 1957 року. Проте серед співробітників служби зовнішньої розвідки СРСР полковник Абель не фігурував.
Один з кураторів агентурної мережі радянської розвідки в Північній Америці, котрий значився під ім’ям Марк, легалізувався в США як художник і власник фотостудії в Нью-Йорку Еміль Гольдфус. У нього був зв’язковий. Він-то і зрадив Марка. Після арешту радянський резидент заявив, що є полковником Р.Абелем.
Р.Абелем Марк назвав себе невипадково — так звали його недавно померлого друга. Взявши його ім’я, агент радянської розвідки послав у Москву сигнал — він провалений, але на співпрацю з органами слідства, судом і спецслужбами США не піде. І надалі Вільям Фішер, а саме так його звали насправді, ні на крок не відступив від вибраної лінії поведінки. Протягом усього процесу він зберігав мовчання, спілкуючись тільки з адвокатом.
Обвинувачення відносно полковника Р.Абеля будувалися головним чином на свідченнях підполковника КДБ Реїно Гейганена — зв’язкового резидента, який невдовзі після закінчення процесу потрапив під колеса автомобіля. За законами розвідки, зв’язковий у напрями діяльності куратора жодним чином не посвячувався. По суті, слідство не зуміло добути доказів, які б свідчили, що Р.Абелем зібрана і передана якась конкретна секретна інформація.
Джеймс Донован, адвокат арештованого розвідника, звертаючись до присяжних, сказав: «Оцінюючи показання цього свідка, постійно ставте собі запитання: каже він правду чи брехню, причому, можливо, настільки серйозну брехню, що вона може врятувати його власну шкуру. Те, що він розповідає, я вважаю, можна справедливо охарактеризувати як добре відрепетирувану історію. За винятком «показань» найжалюгіднішого зі свідків, які коли-небудь виступали в суді, в справі немає ніяких доказів того, що підсудним передавалася інформація, яка стосується національної безпеки і секретів США. Таких доказів у справі просто немає. Проте на підставі «свідчень» Гейганена вам пропонують послати людину, можливо, на смерть...»
Присяжні, напевно, сильно здивувалися б, якби дізналися, що Дж.Донован, котрий так гаряче захищав інтереси іноземного агента, є... його колегою.

Делікатне доручення ЦРУ

Про те, що Дж.Донован мав стосунок до американських спецслужб, Р.Абель (називатимемо В.Фішера ім’ям, що су¬проводжувало його до кінця життя), як професіонал, не міг не здогадуватися. Дуже вже наполегливо юрист пропонував своєму підзахисному стати посередником між ним і Центральним розвідувальним управлінням США, яке було готове зробити розвідникові, котрий прова¬лився, пропозицію про співпрацю.
Дійсно, Дж.Донован свого часу працював у військовій розвідці й навряд чи випадково виявився адвокатом іноземного агента. У тому, що суд не виніс Р.Абелю смертного вироку, поза сумнівом, велика заслуга його захисника. Проте подальші події показали, що справа тут, мабуть, не тільки в гуманізмі, який повинен бути властивим людині, яка вибрала професію адвоката. Очевидно, в розвідувальному управлінні вже тоді розглядали кілька варіантів використання радянського розвідника. І Дж.Доновану через кілька років належало виконати ще одне делікатне доручення ЦРУ.
Попри відсутність пря¬¬¬¬мих доказів, процес у «справі Р.Абеля», якому було тоді 55 років, завершився винесенням присяжними обвинувального вироку за всіма пунктами обвинувачення: винен у змові з метою збору і пе¬редан¬ня СРСР інформації оборонного значення. Тому вердикт був такий: 30 років ув’¬я第нення. Вийти на волю Р.Абель зміг би у 85 років.
Радянське партійне і державне керівництво в ті роки неодноразово заявляло, що СРСР не веде розвідувальної діяльності проти США. Тому в тодішній пресі Радянського Союзу знайти хоч би згадку про суд над своїм шпигуном було за визначенням неможливо. А передачі радіостанції «Голос Америки», яка транслювала на весь світ звіти про цей процес, в СРСР цілеспрямовано глушилися.

«Повітряний жокей»

Проте радянська інформа¬ційно-пропагандистська машина запрацювала на всю потужність, коли над Уралом був збитий американський висотний літак-розвідник, пілотований Ф.Пауерсом.
1 травня 1960 року Lockheed U-2 перетнув державний кордон СРСР за 20 км на південний схід від м.Кіровабада Таджиць¬кої РСР (тепер — м.Пяндж). А через кілька годин був збитий під м.Свердловськом (нині — м.Єкатеринбург) ракетою класу «земля — повітря». При цьому був збитий і радянський винищувач, пілот якого загинув.
Пошкоджений U-2 падав з висоти понад 20 км. Проте Ф.Пауерс не скористався катапультою і на висоті 10 км ви¬брався з літака самостійно. При вивченні уламків U-2 фахівці виявили в системі катапультування вибуховий при¬стрій. Ф.Пауерс знав про це, але вважав за краще залишитися в живих. Не скористався він, будучи затриманим на землі, і спеціальною отруєною шпилькою.
Вся його поведінка під час слідства і на суді також свідчить про прагнення за будь-яку ціну уникнути найвищої міри покарання і тривалого строку ув’язнення.
У своїх спогадах він написав про це так: «Я вдавав, що був не шпигуном, а просто повітряним жокеєм, якому платили за польоти за певним маршрутом і який вмикав і вимикав апаратуру, як було вказано на карті, не маючи поняття про наслідки своїх дій і не виявляючи при цьому цікавості».

Звинувачується капіталізм!

Залучені до справи речові докази: польотна карта з нанесеним маршрутом (від Аральського моря до Мурманська) і позначення військових об’єктів, зроблені рукою Ф.Пауерса, фотоплівка зі знімками важливих промислових і оборонних підприємств, військових частин, аеродромів, записані на плівку імпульси кількох радіолокаційних станцій, що входили до системи протиповітряної оборони країни, — говорили самі за себе.
За висновком експертів, відомості, зібрані Ф.Пауерсом під час польоту, становили державну і військову таємницю СРСР, що охоронялася законом.
Разом з тим державний обвинувач Роман Руденко під час дебатів сторін, за традицією того часу, змінив юридичну тональність на ідеологічну, за¬явивши, що «подсудимый Пауэрс не просто шпион, а особый и тщательно вымуштрованный преступник» (тут і далі стиліс¬тичні особливості цитованих джерел збережені. — Прим. ред.). Далі генеральний прокурор СРСР продовжив у тому ж дусі: «Если бы его хозяева попытались разжечь новую мировую войну, именно пауэрсы, выкормленные и воспитанные ими в условиях так называемого свободного мира, были бы готовы первыми сбросить на мирную землю атомные и водородные бомбы, как это сделали подобные же пауэрсы в Хиросиме и Нагасаки».
Адвокатові Михайлу Гриньо¬ву не залишалося нічого іншого, як звертатися до «найгуманнішого суду у світі»: «Если в этом процессе я, как защитник Пауэрса, прошу смягчить ему наказание, то исхожу не только из оснований, лежащих в мотивах преступления, в обстоятельствах, при которых оно совершено, и поведении Пауэрса после его задержания, а также исхожу из силы, могущества и мощи Советского Союза и из того положения, что инициатива и сила в настоящее время находятся в руках миролюбивых сил, лагеря мира и социализма».
Політична термінологія знайшла місце й у вироку військової колегії ВС СРСР: «Агрессивное вторжение самолета-разведчика У-2 в воздушное пространство Союза ССР 1 мая было преднамеренно подготовлено реакционными кругами США, чтобы сорвать парижское совещание в верхах, не допустить смягчения международной напряженности, оживить одряхлевшую и ненавистную всем народам политику холодной войны».
Проте, незважаючи на таку оцінку цього діяння, що наводила на думку про винесення смертного вироку, військова колегія, «учитывая чистосердечное признание Пауэрсом своей вины и его искреннее раскаяние в содеянном, исходя из принципов социалистического гуманизма, руководствуясь стст.319 и 320 УПК РСФСР», засудила його до позбавлення волі на 10 років, з відбуванням перших 3 років у тюрмі. Вирок оскарженню не підлягав.

Гуманізм за гратами

Ф.Пауерс згадує: «Моєю першою реакцією на вирок було відчуття нестримної радості. Ніби я задихався і раптом зміг глибоко зітхнути. Мене не розстріляють! Лише коли мене виве¬ли із залу суду, я раптом усвідомив усю тяжкість вироку. Десять довгих років!»
Ще під час судового розгляду МЗС СРСР дозволило приїхати в Москву батькам підсудного, сестрі, дружині та її матері. У своїх спогадах Ф.Пауерс так описує побачення з рідними і близькими перед відправкою у Володимирський централ: «У кімнаті, куди мене ввели, вже були мої мати, батько, сестра Джессіка, Барбара та її мати. Посеред кімнати стояв накритий стіл: бутерброди, ікра, свіжі фрукти, содова вода, чай...»
Радянська пенітенціарна система приготувала дружині засу¬дженого приємний сюр¬приз: після переведення Ф.Пауерса в ІТТ їй дозволялося поселитися поряд, щоб відвідувати чоловіка.
Що стосується Р.Абеля, який на той час уже 3 роки перебував у тюрмі штату Атланта, то американська Феміда була до нього суворішою. Дружина радянського розвідника (з цілком зрозумілих причин) приїхати в США не могла. Йому було заборонене навіть листування з рідними. Дж.Донован, котрий не втрачав надії на перевербування, намагався відстояти права свого клієнта, проте одержав з Міністерства юстиції лист такого змісту: «Міністерство прийняло рішення принципового характеру: позбавити Абеля привілею вести листування з будь-ким, зокрема з особами, котрі виступають як його дружина і дочка… Це наше рішення грунтується на переконанні в тому, що надання Абелю — засудженому радянському шпигунові — можливості здійснювати... листування з людьми з країн соціалістичного блоку не відповідатиме нашим національним інтересам».
А через деякий час почалися переговори на державному рівні про обмін Р.Абеля (його справжнє прізвище і в той пері¬од радянською стороною не називалося) на Ф.Пауерса.
10 лютого 1962 року на мосту Глінке через р.Шпрее, по якій проходив кордон між Східним і Західним Берліном, був здій¬снений перший в історії відносин між СРСР і США обмін співробітниками розвідувальних служб. Цікаво відзначити, що серед осіб, котрі представляли в момент процедури обміну американську сторону, був адвокат Дж.Донован.
Дочка радянського розвідника Евеліна пізніше розповідала, що Дж.Донован в останній день перед обміном знову спробував перевербувати свого радянського колегу. Проте безуспішно.
Обміни агентами між спецслужбами СРСР, Польщі, Туреччини, Франції, Фінляндії та Китаю проводилися ще в 1930—1940 роках. Найбільш відомий випадок — обмін Якова Броніна, резидента радянської війсь¬кової розвідки в Китаї, на сина генералісимуса Чана Кайші, який під прізвищем Цзінго перебував у Москві (його демонстративно звинуватили в тому, що він збирав відомості про Червону армію).
Під час Другої світової війни японці не раз пропонували обміняти засудженого до смерті радянського розвідника Ріхарда Зорге. Але Йосип Сталін вважав його подвійним агентом, і Р.Зорге стратили.
Відомі також випадки, коли співробітників радянської розвідки міняли на радянських же дисидентів.
До речі, при обміні Р.Абеля на Ф.Пауерса США виторгували ще двох американських громадян, один з яких відбував покарання в Україні, а інший — в НДР. Усе-таки полковника міняли на капітана.

Олександр СЕРГЄЄВ

З протоколу

«Я ніколи не чекав, що зустріну таке гарне ставлення тут»

З обвинувальної промови генерального прокурора СРСР Руденка

«Настоящий судебный процесс над американским летчиком-шпионом Пауэрсом разоблачает преступления, совершенные не только лично подсудимым Пауэрсом, но и до конца вскрывает преступные агрессивные действия правящих кругов США — истинных вдохновителей и организаторов чудовищных преступлений, направленных против мира и без¬опасности народов…
Товарищи судьи!
Я перехожу к юридической оценке деяний, инкриминируемых подсудимому Пауэрсу.
Согласно обвинительному заключению подсудимый Пауэрс обвиняется в том, что, будучи завербован в 1956 году Центральным разведывательным управлением США, вел активную шпионскую деятельность против Советского Союза, являющуюся выражением агрессивной политики, проводимой правительством США.
1 мая 1960 года он, Пауэрс, с ведома правительства США и по заданию американской разведки, осуществляющей на деле указанную агрессивную политику, на специально оборудованном разведывательном самолете «Локхид У-2» вторгся в воздушное пространство СССР с целью сбора сведений стратегического характера о расположении ракетных баз, аэродромов, радиолокационной сети и других особо важных оборонных и промышленных объектов СССР, то есть сведений, составляющих государственную и военную тайну Советского Союза.
Пролетев в глубь советской территории более 2000 км, произвел при помощи специального оборудования фотографирование ряда указанных выше объектов и запись сигналов радиолокационных станций, а также собрал другие данные шпионского характера.
Эти действия подсудимого Пауэрса предусмотрены ст.2 закона СССР «Об уголовной ответственности за государственные преступления».
Каждое положение в этой формулировке обвинения полностью установлено всеми имеющимися в деле доказательствами.
Согласно ст.2 упомянутого закона шпионаж рассматривается как «похищение или собирание с целью передачи ино¬странному государству, ино¬странной организации или их агентуре сведений, составляющих государственную или военную тайну, а также передача или собирание по заданию иностранной разведки иных сведений для использования их в ущерб интересам СССР».
У меня как государственного обвинителя нет никаких сомнений, что все признаки этого преступления наличествуют в деяниях подсудимого Пауэрса…
Виновность Пауэрса в шпионаже с точки зрения уголовного законодательства Советского Союза доказана бесспорно. Но мне хотелось бы подчеркнуть, что и согласно законодательству США действия подсудимого Пауэрса, если бы они имели место в Соединенных Штатах Америки и были направлены против Соединенных Штатов, также рассматривались бы как шпионаж и влекли за собой суровое наказание.
Я ссылаюсь на свод законов США, издания 1958 года (опубликован в Вашингтоне в 1959 году), т.4, разд.18-й, гл.37, именуемая «Шпионаж и цензура». Законодательство США предусматривает, что уголовной ответственности за шпионаж подлежит всякий, кто «вступает, проникает, пролетает или каким-либо иным способом получает оборонную информацию», которая может быть использована во вред Соединенным Штатам или в пользу любой иностранной державы.
Этим законодательством установлен обширный перечень объектов шпионажа. В их числе, например, указываются док, канал, железная дорога, фабрики, шахты, строения, учреждения, научно-исследовательские лаборатории и т.д. и т.п. В качестве объектов шпионажа перечисляются любые наброски, фотографии, фотонегативы, чертежи, планы, карты, модели, записи или заметки о чем-либо, связанном с национальной обороной.
Вот с какой скрупулезностью законодательство США предусматривает уголовную ответственность за малейшее по¬сягательство на безопасность своей страны. Но почему же, устанавливая у себя подоб¬ные строгие порядки, правящие круги США не желают счи¬таться с такими же порядками, установленными у себя другими государствами, заведомо и бесцеремонно идут на грубое попрание законов, изданных другими государствами в интересах охраны своей безопасности?
Подсудимый Пауэрс совершил тяжкое преступление против нашей страны, и он должен быть осужден по всей строгости законов советского государства, так же как это было бы сделано в любой другой стране…
Поддерживая в полном объеме государственное обвинение по «делу Пауэрса», в соответствии со ст.2 закона Союза ССР «Об уголовной ответственности за государственные преступления» я имею все основания просить суд применить в отношении подсудимого Пауэрса исключительную меру наказания. Но, учитывая чистосердечное раскаяние подсудимого перед советским судом в совершенном преступлении, я не настаиваю на применении к нему смертной казни и прошу суд приговорить Пауэрса к 15 годам лишения свободы».

(Тривалі аплодисменти.)

З промови адвоката Гриньова

«Появление Пауэрса над территорией Советского Союза — не результат проявления его личной воли, оно предопределялось волей стоящих за ним агрессивных кругов и, в частности, ЦРУ во главе с Алленом Даллесом, в системе которого Пауэрс является мелкой сошкой.
Я не снимаю ответственности с Пауэрса, а хочу подчеркнуть, что он совершил это преступление не по своей инициативе и разумению, а по приказу свыше, по приказу своих хозяев…
Как показал Пауэрс, приказ командира подразделения «10-10» полковника Шелтона перед вылетом самолета был таков, что в случае вынужденной посадки или оставления самолета он должен был его уничтожить вместе со всем оборудованием путем нажатия двух рычагов, а в случае пленения и плохого обращения с ним Пауэрс должен был покончить жизнь самоубийством.
Из этого приказа видно, с какой тщательностью ЦРУ оберегало тайну самолета «Локхид У-2» и оборудования, которым он был оснащен. Более того, из этого видно, как боялись хозяева Пауэрса его показаний, которые вы с таким вниманием выслушали на этом процессе…
Как известно, разглашение государственной тайны в США карается наказанием в уголовном порядке в виде 10 лет тюремного заключения или штрафа в сумме $10000, либо тем и другим одновременно. Несмотря на это, Пауэрс все же дал правдивые показания, чем вступил в резкий конфликт со своим работодателем.
Кто знает, может быть, все это — его собственноручно написанные показания и показания, которые он неоднократно добровольно давал следователю, — является результатом того внутреннего перелома, который начался у него с момента, когда он, хотя и не по доброй воле, вошел в соприкосновение с советскими людьми и понял, что очень многое из того, что говорили ему в Америке о Советском Союзе и о совет¬ском народе, находится в резком противоречии с действительностью. В одном из своих показаний по этому вопросу подсудимый Пауэрс сказал: «Меня обманули мои хозяева. Я никогда не ожидал, что я встречу такое хорошее отношение здесь».
В свое время Энгельс писал, что буржуазия не знает иного блаженства, кроме быстрого обогащения, не знает иных страданий, кроме денежных потерь; при такой алчности, при такой жадности к деньгам ни одно движение души человеческой не может оставаться незапятнанным.
А американская пословица, отражающая американскую действительность, по этому вопросу говорит: «Деньги — это бездонное море, в котором тонут честь и правда».
Таким образом, во имя наживы, во имя доллара буржуазная мораль считает вполне допустимым поступиться честью, честностью и правдивостью. Под влиянием этой морали Пауэрс жил в заблуждении, что деньги не пахнут, и не понимал того, что те $2500, которые он получает от ЦРУ, пахнут очень дурно, хотя у него при пос¬леднем продлении контракта возникли в этом некоторые сомнения.
Вынося судебный приговор, наш суд никогда не руководствовался соображениями жестокости и мести…
Ваш приговор будет еще одним из многочисленных примеров гуманности советского суда и явится резкой противоположностью тому отношению к человеку, которое имеется у хозяев Пауэрса — Центрального разведывательного управления, правящих реакционных сил США, пославших его на верную смерть и желавших его смерти…»

Останнє слово Пауерса

«Ви щойно прослухали всі докази, які стосувалися справи, і вам належить ухвалити рішення про мою долю.
Я усвідомлюю, що скоїв дуже тяжкий злочин і заслужив за нього покарання.
Я прошу суд зважити всі докази і взяти до уваги не тільки той факт, що я скоїв злочин, а також і обставини, що спонукали мене до цього.
Я також прошу суд узяти до уваги той факт, що ніяка секретна інформація не досягла свого призначення. Всі ці відомості опинилися в руках радянських властей.
Я усвідомлюю, що російські люди вважають мене ворогом. Я можу це зрозуміти. Але я хотів би підкреслити той факт, що особисто я не маю і ніколи не мав ніякої ворожнечі до російських людей.
Я звертаюся до суду з проханням судити мене не як ворога, а як людину, котра не є особистим ворогом російських людей, людину, яка ніколи ще не стояла перед судом ні за якими обвинуваченнями і яка глибоко усвідомила свою провину, шкодує про неї та глибоко розкаюється.
Дякую вам.»