Чи обгрунтованими є преференції окремим суб’єктам, що надають юридичні послуги?
Як повідомляв «ЗіБ», Конституційний Суд у рішенні від 11.07.2013 №6-рп/2013 констатував, що віднесення до судових витрат, які підлягають відшкодуванню в господарському судочинстві, лише сум, сплачених за послуги, надані адвокатом, не суперечить ч.1 ст.59 Конституції. Ми звернулися до юридичних фірм із проханням прокоментувати, наскільки обгрунтованими є подібні преференції адвокатам порівняно з іншими суб’єктами, котрі надають юридичні послуги. Та поцікавилися: чи доцільно закріпити на законодавчому рівні ці преференції також у цивільному та адміністративному судочинстві?
Максим БОЛДІН, адвокат, керуючий партнер офісу в Одесі ЮФ «Гвоздій та Оберкович»:
На перший погляд, надання преференцій адвокатам може виглядати дещо дискримінаційним з огляду на передбачене ч.2 ст.59 Конституції «забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах». Обгрунтовуючи свою позицію, КС виходив з того, що юридична особа самостійно вирішує питання про вибір свого представника в господарському суді. Це є її невід’ємним конституційним правом. Держава ж гарантує такій особі відшкодування судових витрат на юридичні послуги, що надаються лише адвокатом (ч.1 ст.44 Господарського процесуального кодексу).
Якщо звернутися до ч.1 ст.56 Цивільного процесуального кодексу, то в ній висуваються дві обов’язкові вимоги: по-перше, особа повинна бути фахівцем у галузі права (в законі щодо тлумачення цього поняття зазначена тільки наявність вищої юридичної освіти), по-друге, вона повинна мати право надавати правову допомогу (тут маються на увазі вимоги закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»). Отже, наявність диплома про вищу юридичну освіту ще не робить з особи фахівця в галузі права, а тим більше не надає права представляти інтереси особи в суді.
Закон «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» містить вичерпний перелік вимог, яким має відповідати фахівець у галузі права, аби отримати право на заняття адвокатською діяльністю. Серед них і стаж роботи, й успішне складання кваліфіспитів.
З огляду на це приписи ГПК повинні поширюватися не на всіх без винятку фахівців у галузі права, а тільки на адвокатів. Хоч і необхідно досягнути узгодженості з положеннями ЦПК та КАС, де сказано, що особи мають право на відшкодування витрат на юридичні послуги, надані як адвокатом, так і фахівцем у галузі права.
Закріплення на законодавчому рівні преференцій щодо адвокатських послуг у цивільному й адміністративному судочинстві може бути доцільним з огляду на підвищення якості надання юридичних послуг, забезпечення обов’язкового відшкодування витрат на них суб’єктам тощо.
Арсен МІЛЮТІН, адвокат, співкерівник практики податкових і митних спорів ЮБ «Єгоров, Пугінський, Афанасьєв і партнери»:
— Практика розвитку адвокатури в багатьох країнах світу рухається в той бік, що тільки адвокати мають право представляти клієнта в судовому процесі. Така позиція випливає з необхідності підтримки певного стандарту юридичної професії. Це зрозуміло, оскільки наслідки судового розгляду справи клієнта можуть бути не менш руйнівними в житті, ніж хвороба. Але не викликає жодних сумнівів потреба, приміром, ліцензування медичної практики, яка також здійснюється для підтримки певного стандарту діяльності.
У таких умовах важливість стандарту професії, який може задати лише адвокатура, не можна переоцінити. Цей стандарт, звичайно, передбачає володіння певним рівнем юридичних знань, дотримання важливих етичних норм (таких як недопущення конфлікту інтересів, неучасть у рейдерських чи інших сумнівних операціях), обмеження гонорару, який має відшкодувати сторона, що програла справу, та інші вимоги. Відповідно, наявність такого стандарту вимагає й певного рівня відповідальності адвоката —
дисциплінарної відповідальності перед своїми колегами, яка полягає в загрозі втрати можливості займатися такою роботою.
Одночасно наявність адвокатської відповідальності супроводжується комплексом прав і гарантій, які мають адвокати при провадженні своєї діяльності. Отже, наведене свідчить про те, що преференції у сфері адвокатської роботи виникають не на порожньому місці.
Тим клієнтам, які звикли давати доручення юристам без статусу адвоката, але послугами яких вони задоволені, буде незрозуміло, чому витрати на цих юристів не можна відшкодувати в судовому процесі. Втім, здається, в більшості цивілізованих країн уважають, що перевага має віддаватися першому підходу — в суді працює адвокатура.
Тому вважаємо, що у сфері судочинства має бути уніфікований підхід, у тому числі й у питанні преференцій для адвокатури. Разом з тим, можливо, законодавцю слід установити певні градації справ (від малозначущих до важливих), в яких визначити можливість представництва та відшкодування витрат на юридичні послуги.
Так, значна кількість адміністративних справ стосується стягнення незначних штрафів. Їх ведення, можливо, було б доцільним дозволити будь-яким юристам, але варто встановити обмеження суми відшкодування вартості їхніх послуг з боку держави у випадку програшу. У цивільному судочинстві можливим було б установлення грошового порогу, в межах якого представництво було б дозволено будь-якому спеціалісту у сфері права, але сума відшкодування також мала б бути обмежена.
Олена СЛИВНА, старший юрист АФ «Династія», м.Дніпропетровськ:
— Це рішення КС не здивувало спільноту правничого бізнесу України. Як висловлюються деякі правники, важко переоцінити перевагу кваліфікованого спеціаліста перед будь-ким, хто займається юридичною практикою. Але…
Якщо застосовувати принцип поділу таких фахівців, то тоді необхідно встановлювати й принцип розподілу витрат, які несуть ці спеціалісти. Адже це ставить під сумнів дотримання засад справедливості й рівності сторін у процесі. Ринок юридичних послуг насичений як посередніми фахівцями в галузі права, так і посередніми адвокатами. Дуже часто останні не в змозі забезпечити гарантії якості своїх послуг.
Що ж до закріплення таких преференцій у цивільному та адміністративному процесі, то правники впевнені, що в подальшому можна розраховувати на їх збільшення. І тому в найближчому майбутньому сподіваємося дочекатися зняття обмежень відносно цих витрат. Одначе цим сподіванням настане край, якщо законодавець знову вирізнить «касту» спеціалістів, яким нададуть більші переваги, виходячи тільки з того, що їм уже попередньо були надані статусні переваги порівняно з іншими фахівцями в галузі права.
Денис ДЬОМІН, юрист ЮФ «Спенсер і Кауфманн»:
— Якщо розглядати це питання з позиції пересічного клієнта — резидента України, особи, що прагне досягти певного результату (виникнення, зміни або припинення деяких прав та обов’язків) за допомогою наданих юридичних послуг, то, безперечно, клієнта не цікавить правовий статус особи, яка буде надавати такі послуги. Його цікавить співвідношення ціни, якості й оперативності їх надання. Оскільки ціна є одним з найважливіших факторів, які впливають на вибір, то цілком логічно, що компенсація витрат на правову допомогу певним «категоріям» правників впливатиме на міграцію клієнтів від юристів до адвокатів.
Отже, клієнту не вигідне поточне обмеження кола осіб, за послуги яких компенсуватимуться витрати, оскільки така законодавча преференція фактично обмежує вільний вибір юриста.
Моя особиста думка зводиться до того, що на законодавчому рівні преференції відносно компенсації послуг на правову допомогу не потрібні. Натомість необхідний жорсткий контроль за якістю надання юридичних послуг.
Інститут адвокатури в Україні, зокрема, і функціонує для того, щоб забезпечити контроль знань фахівців, які надаватимуть юридичну допомогу.
Отже, наразі актуальним для України є адаптація світового досвіду розвинених країн, який полягає в ліцензуванні абсолютно всіх осіб, які надають правову допомогу, а не закріплення певних преференцій.
Валерія ТРИФОНОВА, юрист АО «ЮФ «Василь Кісіль і партнери»:
— Питання про відшкодування судових витрат, які підлягають сплаті за юридичні послуги, надані не адвокатом, а іншим фахівцем у галузі права, є складним і неоднозначним.
З одного боку, надання преференцій адвокатам порівняно з іншими суб’єктами, які надають юридичні послуги, є необгрунтованим. Адже згідно з чинним українським законодавством надавати юридичні послуги в Україні мають право не лише адвокати, а й інші фахівці в галузі права у порядку й випадках, встановленим законом. Статтею 59 Конституції передбачено, що «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав». Крім того, чинним ГПК встановлено, що представляти інтереси особи в суді, крім адвокатів, мають право й інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю. Отже, якщо виходити з того, що надавати юридичні послуги, в тому числі з представництва інтересів особи в господарському суді, можуть поряд з адвокатами інші фахівці в галузі права, логічним було б включати до складу судових витрат на юридичні послуги, які підлягають відшкодуванню особі в господарському судочинстві, витрати, сплачені такою особою, за послуги не лише адвоката, а й іншого фахівця у галузі права. В іншому випадку порушується принцип рівності між суб’єктами, які мають право надавати юридичні послуги, та обмежується конституційне право особи на вільний вибір захисника.
З іншого боку, не варто забувати, що до адвоката закон висуває більше вимог, ніж до інших фахівців у галузі права, адвокат є особою, яка надає юридичні послуги на професійних засадах, а відтак послуги адвоката вирізняються більш високою якістю та професійністю. Крім того, адвоката за неналежне виконання професійних обов’язків може бути притягнено до дисциплінарної відповідальності, тому він більш сумлінно ставиться до виконання своїх обов’язків. Тому, якщо розглядати питання про надання преференцій адвокатам порівняно з іншими суб’єктами, які надають юридичні послуги з точки зору соціальної ролі адвоката в галузі права, позиція Конституційного Суду видається виваженою та обгрунтованою.
Разом з тим така позиція потребує внесення відповідних змін до чинного процесуального законодавства, зокрема закріплення в процесуальних кодексах положень, відповідно до яких здійснювати захист та представництво інтересів у судах мають право лише адвокати. Наразі ж чинне законодавство не містить таких норм, тому надання адвокатам переваг порівняно з іншими суб’єктами, які надають юридичні послуги, є дещо передчасним.
Чинним Цивільним процесуальним кодексом та Кодексом адміністративного судочинства передбачено, що правова допомога може надаватися адвокатами або іншими фахівцями в галузі права у порядку й випадках, установлених законом. До судових витрат, які підлягають відшкодуванню, належать витрати на правову допомогу адвоката та іншого фахівця в галузі права. Такий підхід в умовах сьогодення цілком відповідає нормам Конституції, іншим актам чинного законодавства та рівню розвитку адвокатури України. Тому закріплення у цивільному та адміністративному судочинстві певних преференцій для адвокатів порівняно з іншими суб’єктами, які надають правову допомогу, є недоцільним.
Олексій ПОКОТИЛО, старший юрист АК «Коннов і Созановський»:
— За великим рахунком, КС не міг дати іншого офіційного тлумачення положень ч.1 ст.44 ГПК, не розглянувши одночасно питання про конституційність самого обмеження, за яким до складу судових витрат на юридичні послуги, що підлягають відшкодуванню в господарському судочинстві, належать лише витрати на оплату послуг адвоката. Оскільки КС вирішив не виходити за межі конституційного звернення, він мусив виходити з недвозначних формулювань відповідних положень ГПК, який не визнає права на віднесення до судових витрат оплати послуг інших, окрім адвокатів, фахівців у галузі права.
При цьому КС доволі обережно висловився щодо використання законодавцем диференційованого підходу до визначення суб’єктів надання правової допомоги та до порядку відшкодування витрат на оплату їхніх послуг, а також щодо можливості в подальшому законодавчо врегулювати питання про відшкодування в господарському судочинстві витрат на оплату послуг, наданих іншими фахівцями в галузі права.
У результаті для клієнтів адвокатських об’єднань рішення КС не змінює нічого. Вони так само мають можливість претендувати на компенсацію витрат на послуги адвоката в господарських процесах, хоча на практиці мова зазвичай іде про компенсацію тільки частини таких витрат — з огляду на схильність судів обмежувати їх розмір. Суди при цьому посилаються на критерій розумної необхідності для кожної конкретної справи.
Якщо ж порушувати питання щодо обгрунтованості надання подібних преференцій адвокатам узагалі, то варто пам’ятати, що адвокатура на сьогодні день є фактично єдиним інститутом надання правової допомоги при вирішенні спорів у судах, який належним чином врегульований законодавчо, має систему допуску та перевірки кваліфікації кандидатів, а також механізми контролю за відповідністю діяльності захисників установленим вимогам. На противагу адвокатурі, здійснення юридичної практики іншими спеціалістами в галузі права не передбачає жодних законодавчих обмежень або контролю.
Тож найбільше запитань викликає саме диференційований підхід до визначення суб’єктів надання правової допомоги та до порядку відшкодування витрат на оплату їхніх послуг, про який зауважив у своєму рішенні КС. Пояснень цьому може бути багато, починаючи з банального браку часу або небажання законодавця запровадити уніфікований порядок для всіх видів судочинства. Також імовірним є навмисне збереження суворіших обмежень для відшкодування витрат на юридичні послуги в господарському судочинстві, де вони зазвичай набагато вищі, ніж у цивільному або адміністративному.
Ілля КОСТІН, партнер ЮК «Правовий Альянс»:
— Якщо дивитися на позиції клієнта, то можу сказати, що йому не потрібні ніякі правові конструкції, щоб стверджувати, справедливе це рішення чи ні. Якщо клієнт платить гроші, щоб доказати правову позицію, то він бажає бути впевненим, що його витрати повернуться.
Але ми, юристи, при аналізі тієї чи іншої ситуації, запитуємо своє друге "я" про правомірність з точки зору норм права. Стаття 59 Конституції України чітко вказує на виключну монополію адвокатури у здійсненні представництва у судах (між тим, ми пам'ятаємо про тлумачення пункту першого ст. 59 Основного закону Конституційним судом України у рішенні № 13-рп/2000 від 16.11.00 "справа про фахівців у галузі права"). Частина перша статті 44 ГПК України передбачає у складі судових витрат саме витрати на адвоката. Все. Інше, це бажання притягнути норму під конкретну ситуацію. Крім того, спеціалізований суд касаційної інстанції (Постанова пленуму ВГСУ від 21.02.2013 №7) теж чітко висловився відносно позиції про склад судових витрат у господарському процесі.
Тому я як юрист та адвокат розумію, що рішення Конституційного суду цілком обґрунтоване.
Але є інша сторона медалі. Підхід судів до питань доведеності судових витрат на правову допомогу та її розміру.
Клієнт повинен сплачувати гонорари адвокатам у вигляді авансу, щоб була можливість включити їх у судові витрати. У постанові від 01.10.2002 р. по справі N 30/63 ВС України чітко вказав, що до складу витрат включаються лише фактично сплачені стороною витрати. Більш того, судові витрати за участь адвоката при розгляді справи підлягають сплаті лише в тому випадку, якщо сплачені адвокату стороною, котрій такі послуги надавались, та їх сплата підтверджується відповідними фінансовими документами. Стягнення ж суми в рахунок майбутньої їх оплати у вигляді судових витрат чинним законодавством не передбачено.
Дуже часто трапляються ситуації, коли клієнти сплачують лише частину гонорарів адвокатів, інша частина підлягає сплаті при певних умовах. Наприклад, при позитивному рішенні суду.
Про позиції суддів відносно розміру судових витрат за правову допомогу, я взагалі говорити не хочу. Ситуація складна. У цивільних та адміністративних справах крапка вже стоїть (Зазначене питання регулюється Законом України "Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах" від 20.12.2011 р.). Залишилось питання ще у господарському процесі. Але колеги, думаю, що цей "бій" ми вже програли. Все буде по аналогії .
Закріплювати на законодавчому рівні ці преференції для адвокатів у цивільному та адміністративному судочинстві не треба. Це і так зрозуміло. Рішення Конституційного суду Україні № 13-рп/2000 від 16.11.00 приводить до непорозуміння і не тільки у простих громадян, а у фахівців у галузі права. Але цілком зрозумілим є той факт, що уніфікація підходів держави до уніфікації прав, виключно, адвокатів представляти інтересу у судах, буде продовжуватися.
Матеріали за темою
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!