Чому банк не може вимагати 3% річних, пропустивши строк пред’явлення виконавчого документа — ВП ВС

До відповідних грошових вимог щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням не можна застосовувати правила ч.2 ст.625 ЦК.

Такого висновку дійшла Велика палата ВС, залишаючи без змін попередні рішення у справі №754/511/23 та відступаючи від попереднього висновків, наведених у постанові ВС від 28.09.2021 у справі №759/4755/19, інформує «Закон і Бізнес».

У цій справі ПАТ «АБ «Укргазбанк» звернулося до суду з позовом до особи про стягнення 3% річних. Банк зазначав, що рішенням суду від 5.07.2011 з неї стягнуто заборгованість за кредитом у сумі понад $153 тис., пеню та штраф за невиконання умов договору щодо обов’язку страхування предмета іпотеки. Проте фактично заборгованість за кредитним договором не погашена, а рішення суду не виконано.

Суд першої інстанції. з висновком якого погодився апеляційний суд, в позові відмовив повністю, вважаючи, що у відповідача відсутній обов’язок у грошовому зобов’язанні за договором позики через сплив часового проміжку, наданого законом для пред’явлення виконавчого листа до виконання. Тому вважав, що відсутні правові підстави для стягнення можливого похідного зобов’язання, передбаченого ст.625 ЦК.

Своєю чергою, колегія суддів КЦС, передаючи справу на розгляд ВП ВС, зазначила, що чинне законодавство не пов’язує припинення зобов’язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових рішень про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов’язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч.2 ст.625 ЦК.

Тож ВП ВС мала з’ясувати, чи застосовуються до такого зобов’язання правила ч.2 ст.625 ЦК.

Велика палата зазначила, що сплив строку пред’явлення виконавчого документа до виконання не є формальністю, а є самостійною підставою для припинення можливості примусового виконання судового рішення. Відмова в поновленні строку судом означає остаточність правової ситуації, відсутність будь-яких подальших процесуальних механізмів виконання судового рішення, а отже, відносини щодо примусового виконання стають стабільними.

Тож ВП ВС зауважила: хоча формально позовна давність не застосовується, фактично зобов’язання втрачає юридичну примусовість, вимога за цим зобов’язанням стає такою, що не може бути захищена в примусовому порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном.

Зобов’язання зі сплати боргу, яке засвідчене судовим рішенням про його примусове стягнення, строк пред’явлення виконання за яким пропущено і в поновленні такого строку суд відмовив, а можливість його виконання втрачена, не може вважатися припиненим у матеріально-правовому сенсі (може бути виконаним добровільно боржником). Проте таке зобов’язання вважається тим зобов’язанням, вимоги за яким позбавлені примусового захисту, проте добровільне виконання яких визнається належним.

У такому випадку до відповідних грошових вимог (щодо яких вичерпана можливість стягнення в примусовому порядку за судовим рішенням) не можна застосовувати правила ч.2 ст.625 ЦК.

За протилежним (іншим) підходом, зауважила ВП ВС, буде складатися нерозумна ситуація, за якою після втрати права на примусове виконання судового рішення про стягнення основного боргу і припинення можливості його реалізації, зокрема у зв’язку з пропуском строку пред’явлення виконавчого документа для виконання і відмови в поновленні цього строку судом, за обставин неможливості стягнення основної суми боргу кредитор зберігатиме можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на невиконувану вимогу, що суперечитиме принципу правової визначеності.

Закон і Бізнес