Відчиніть, корупція!

Не було і немає поліції, яка змогла повністю позбутися охочих розбагатіти за будь-яку ціну

1 млрд руб. незабаром витратять на перейменування російської міліції в поліцію. І це тільки за найскромнішими оцінками. Ці гроші підуть тільки на заміну табличок на держустановах і перефарбування міліцейських машин. Тим часом світовий історичний досвід показує, що поліцейські скоюють злочини не рідше за міліціонерів.

«Де я знайду порядних людей?»

Поки в державного службовця є хоч трохи ніким не контрольованої влади, в нього завжди буде спокуса нею зловжити. Особливо велика ця спокуса в представників правоохоронних органів, тому що поліцейський з огляду на специфіку своєї роботи має великі можливості для того, щоб скоїти злочин і залишитися безкарним. Корупція вражає поліцейські сили різних країн, навіть дуже багатих і цілком демократичних. Коли ж власті вирішують схаменутись і починають наводити порядок, найчастіше виявляється, що корупцію у своєму відомстві розвели самі поліцейські начальники і без зміни керівництва вже не обійтися.
У середні віки зі злочинністю боролася міська варта, а також феодали, котрі мали у своєму розпоря¬дженні загони найманців. До XVII ст. в Європі ніхто навіть уявити собі не міг, що за порядком на вулицях може стежити централізована державна служба з широкими повноваженнями. Тим часом деякі міста настільки розрослися, що дбати про безпеку старими методами було вже неможливо.
У 1667 році король Франції Людовик XIV створив у Парижі службу, завданням якої було «оберігати мир і спокій суспільства і приватних осіб», а також стежити, щоб «кожен жив відповідно до свого становища і виконував свої обов’язки». Службу назвали поліцією, а очолив її талановитий юрист Габріель-Ніколя де ла Рейні. Генерал-лейтенанту поліції підпорядкувалися всі численні служби, які раніше стежили за порядком у французькій столиці.
Г.-Н.де ла Рейні блискуче справлявся з усіма обов’язками, але деколи і сам порушував закон. У 1690 році він сприяв арешту багатого купця-протестанта на ім’я Жан Кардель. Суконну мануфактуру арештанта конфіскували, а сам він опинився в Бастилії за обвинуваченням у змові проти короля. До нас дійшли документи з архіву Г.-Н.де ла Рейні, з яких стало відомо, що Ж.Кардель був невинною жертвою ¬рейдерів, котрі зазіхнули на його бізнес, і сам поліцейський начальник чу¬дово про це знав. Та все ж Г.-Н.де ла Рейні дозволив Ж.Карделю померти у в’язниці, в чому, мабуть, сам був зацікавлений.
Підлеглі Г.-Н.де ла Рейні не гребували хабарами і час від часу заплющували очі на неподобства, які чинилися в них під носом. Утім, дрібні грішки по¬ліцейських мало кого дивували в країні, де посади відкрито продавали та купували і де корупція була фактично легальною. Коли ж у 1759 році генерал-лейтенантом поліції став Антуан де Сартін, поліцейські зовсім утратили сором.
А.де Сартін купив посаду у свого попередника за 175 тис. ліврів і зробив усе для того, щоб повернути витрачені гроші. Він почав наймати для служби в поліції людей з кримінальним минулим, оскільки вважав, що справжній полі¬цейський повинен час від часу порушувати закон. Іноді А.де Сартін влаштовував показові пограбування, щоб повеселити своїх відомих друзів. Поліцейські проникали в якийсь будинок і крали все, що потрапляло під руку, включаючи табакерки, годинники і коштовності.
Коли ж А.де Сартіна запитували, чому він наповнив свою службу карними злочинцями, той відповідав: «Де я знайду порядних людей, які погодилися б займатися подібними справами?» Загалом співробітники з «інтелігентськими бо¬рідками» генерал-лейтенанту були не потрібні. Зрозу¬міло, підлеглі А.де Сартіна час від часу згадували про кримінальне минуле і покращували своє матеріальне становище за рахунок прос¬тих французів.

Генерал-крадієлов

Та все ж французьку по¬ліцію справедливо вважали найкращою в Європі, оскіль¬ки в інших країнах справи з корупцією йшли набагато гірше. В Англії до кінця XVIII ст. паралельно існували державна і приватна полі¬ція, причому обидві були корумповані. За порядком у Лондоні стежили два міські маршали, котрі отримували гроші з міського бюджету. У 1712 році посаду молодшого міського маршала за ‡700 купив Чарлз Гітчен. Ця людина знала, як повернути вкладений капітал. Ч.Гітчен брав хабарі з торговців, які не мали ліцензій, з власників борделів і зі злочинців, котрі хотіли уникнути арешту. Більш того, міський маршал почав скуповувати крадене, а злодії, які не бажали з ним працювати, опинялися за гратами. Частину поцупленого краму Ч.Гітчен повертав колишнім власникам за винагороду. Поступово Ч.Гітчен обклав даниною простих торговців Лондона. Тих, хто не платив головному полі¬цейському за захист, рано чи пізно обкрадали.
Приватна поліція була не кращою. Англійська корона щедро платила за пій¬мання злочинців, і деякі люди робили полювання на злодіїв своєю професією. Таких фахівців називали крадієловами (thief-takers). Якщо суд визнавав винним спійманого злодія, то крадієлову належало від держави 140 фунтів, що в три-чотири рази перевищувало суму річного доходу кваліфікованого ремісника. Нерідко до цієї суми додавалася нагорода від жертв спійманого злочинця, так що успішні крадієлови швидко набували капіталів.
Швидше за всіх розбагатів крадієлов Джонатан Вайлд, який спочатку тісно співпрацював з Ч.Гітченом. Дж.Вайлд очолював власну банду злодіїв. Крадене він збував самим потерпілим, отримуючи винагороду за повернення поцупленого майна. Бізнес процвітав. Дж.Вайлд тримав розкішний офіс у будівлі лондонського кримінального суду, називав себе генералом-крадієловом і голосно рекламував свої розшукові здібності. Цей чоловік дійсно був багато на що здатний. За легендою, він мав товсту комірну книгу, в якій були записані імена всіх лондонських злочинців. Якщо хтось із них чимось гнівив Дж.Вайлда, той ставив навпроти його імені хрест. Другий хрест, який перекреслював перший, означав вирок: Дж.Вайлд арештовував провинників і здавав суддям, отримуючи за це нагороду. Відтоді в англійській мові з’явився вираз «закреслювати по¬двійним хрестом», тобто «закласти», «здати з усіма бебехами».
Близько 1718 року Ч.Гітчен побачив, що Дж.Вайлд підкорив собі весь кримінальний світ Лондона, а злодіїв, вірних міському маршалу, здав правосуддю. Ч.Гітчен спробував виступити з публіч¬ними викриттями, але Дж.Вайлд швидко заткнув йому пельку за допомогою вбивчого компромату. Крадієлов звинуватив маршала в гомосексуалізмі, і Ч.Гітчен поступився, уникаючи гучного скандалу. Дж.Вайлд на довгі роки став кримінальним королем Лондона. Кінець його тіньо¬вій імперії настав тільки в 1725 році, коли Дж.Вайлда спіймали на організації втечі з тюрми й повісили. Через 2 роки настала черга і Ч.Гітчена, коли його схиль¬ність до содомії нарешті стала надбанням громадськості. Міського маршала побив натовп, він провів 6 місяців у буцегарні і згодом помер.
Хоча Дж.Вайлд і закінчив життя на шибениці, справа його не померла. Упіймати справжнього злочинця було досить непросто, тому крадієлови часто самі організовували правопорушення, щоб потім з блиском їх розкрити. Так, у 1754 році крадієлов Стівен Мак-Деніел спіймав двох молодиків, які обікрали такого собі Джеймса Селмона. Арештовані злодії розповіли, що їх підбив на злочин чоловік на ім’я Томас Блі. С.Мак-Деніел пообіцяв зловити негідника, але той зник. Та все ж Т.Блі потрапив до рук правосуддя і почав давати свідчення. Виявилося, що вся історія з крадіжкою була підстроєна С.Мак-Деніелом, причому пограбований містер Дж.Селмон був з ним на паях. Схема виявилася дуже простою: Т.Блі намовляв простаків на злочини, С.Мак-Деніел їх ловив, а потім співучасники ділили винагороду. У такий спосіб банда С.Мак-Деніела встигла віддати під суд 16 чоловік, причому деяких із засуджених стратили.

Перевертні в еполетах

Час від часу зловживання поліції викликали в громадськості обурення, і вона починала голосно вимагати змін. Влада прибирала по¬ліцейських начальників, котрі проштрафились, і проводила структурні реформи, які деколи давали плоди.
В Англії громадськість узяла у свої руки справу ¬оздоровлення по¬ліції. У 1749 році відомий письменник-сатирик Генрі Філдінг заснував організацію, якій було призначено стати прообразом усієї майбутньої поліцейської системи Великої Британії. Спочатку група Г.Філдінга складалася з восьми чоловік, завданням яких був пошук злочинців і викрадених цінностей. На відміну від крадієловів, люди Г.Філдінга отримували платню зі скарбниці й тому ¬вважали себе державними службовцями. Групу Г.Філдінга назвали «бігунами з Боу-стрит» на честь вулиці, на якій був розташований їхній офіс. Незабаром Г.Філдінг залишив роботу через погіршення здоров’я, передавши справи брату Джону. Той теж не вирізнявся ідеальним здоро¬в’ям — він був сліпим. Та все ж саме йому вдалося створити налагоджений розшуковий механізм, що працював як годинник.
У наступні десятиліття «бігуни» витіснили крадієловів, і поліцейська корупція в королівстві пішла на спад. Хоча повністю викоренити злочинність у лавах вартових порядку так і не вдалось. У 1816 році найзнаменитіший з детективів з Боу-стрит Джон Таунсенд розповів, як його намагалися підкупити родичі багатої жінки, викритої в злочині. Поліцейському пропонували хабар у розмірі ‡200. Дж.Таунсенд зізнався: «Ніщо не може бути небезпечнішим для слуги суспільства, ніж подібна спокуса... людина слабка за своєю природою, а гроші — дуже приваблива річ». Того разу Дж.Таунсенд устояв, але, на думку сучасників, він був швидше винятком, ніж правилом.
У Франції поліцію теж поступово реформували. Спочатку французи покінчили з традицією прийняття в поліцію колишнім злочинців. Ще при Наполеоні кримінальну поліцію країни Surete очолював колишній карний злочинець і агент-провокатор Ежен-Франсуа Відок. Найближчими соратникам Е.-Ф.Відока були злодій Коко Лакур, шахрай Гурі, шулер Ронкет й інші подібні особи. У роки Реставрації з’ясувалося, що служба Е.-Ф.Відока займалася тим самим, чим свого часу промишляли лондонські крадієлови. Агенти Surete самі організовували злочини, щоб потім їх розкрити і поділити нагороду. У 1830-ті роки уряд реорганізував службу, виключивши з неї осіб з темним минулим, і корупції стало менше.
У XIX ст. всі реформатори світу йшли одним і тим самим шляхом: очищали ряди поліції від карних злочинців, складали суворі статути і чітко прописували структуру правоохоронних органів, щоб кожен знав, хто і за що нестиме відповідальність. Завдяки по¬дібним заходам хвилю корупції вдалося зупинити навіть на «варварському березі», як у середині XIX ст. називали Каліфорнію, охоплену золотою лихоманкою і бандитизмом. У 1851 році публіцист Альберт-Бернард де Руссейль писав про департамент поліції Сан-Франциско: «Поліцейські сили здебільшого складаються з колишніх бандитів, які дуже занепокоєні тим, щоб урятувати від покарання своїх старих дружків. Поліцейських тут потрібно боятися не менше, ніж грабіжників. Адже якщо вони дізнаються, що у вас є гроші, то перші ж дадуть вам по голові. Ви їм платите за те, щоб вони охороняли ваш будинок, а вони влаштовують вам пожежу. Коротше кажучи, я вважаю, що всі люди, пов’язані з поліцією, перебувають у змові зі злочинцями».
У 1853 році в Сан-Франциско провели реформу, яка поклала край поліцейському бандитизму. Було вирішено, що мер і члени міської ради признача¬тимуть по два-три полі¬цейські. Тепер кожен знав, хто несе відповідальність за діяння конкретного копа, і кадровий склад департаменту значно покращився.
Протягом XIX ст. профе¬сіоналізм поліції у всіх ци¬вілізованих країнах суттєво зріс. Та все ж час від часу ставали відомими подробиці чергового внутрішнього розслідування, які шокували громадськість. Мабуть, найгучніший полі¬цейський скандал сторіччя вибухнув у знаменитому Скотленд-ярді в 1877 році. Тоді кримінальну поліцію Лондона очолювали чотири старші інспектори, яким підпорядковувалися 27 ін¬спекторів. Троє з чотирьох виявилися корумпованими, причому всі вони перебували в одній масонській ложі зі злочинцями.
У США, незважаючи на всі заходи властей, по¬ліцейська корупція була настільки звичною справою, що здавалася чимось природним. Нікого, наприклад, не дивувало, що Томас Бірнс, котрий очолював департамент поліції Нью-Йорка з 1880 до 1895 року, заробляючи в рік $2 тис., набув статків у розмірі $350 тис. Підлеглі Т.Бірнса були не кращими. Капітан Вільям Девері одного разу заявив своїм людям: «Кажуть, ви тут багато хабарів берете. Подейкують, що ви, хлопці, тут на хабарах собаку з’їли. Так ось, тепер усьому цьому кінець! Якщо хтось тепер і братиме хабарі, то тільки я!» Пізніше В.Девері судили за хабарництво, проте він зумів уникнути відповідальності й навіть став шефом поліції Нью-Йорка, а вийшовши на пенсію, купив бейсбольну команду. У цілому робота в нью-йоркській поліції була досить вигідною справою.
Одначе не все було таким безнадійним. У Нью-Йорку, наприклад, було достатньо призначити нового начальника поліції, щоб увесь департамент хоча б на якийсь час забув про корупцію. У 1895 році поліцію міста очолив майбутній президент Теодор Рузвельт, який вирізнявся невгамовною енергією. Він не тільки звільнив корупціонерів, а й посилив дисципліну серед рядового складу. Час від часу, так само як і халіф із «Тисячі й однієї ночі», він ночами обходив пости, за що й отримав прізвисько Гарун аль Рузвельт. Журналіст Джейкоб Ріїс, який супроводжував Т.Рузвельта, згадував: «Ми виявили, що з десяти патрульних тільки один виконував свою роботу. Двоє чи троє проводили час у салуні... Один сидів на бочці посеред тротуару й хропів так, що було чутно на іншому кінці вулиці». Всюдисущий Т.Рузвельт швидко закрутив гайки, проте невдовзі пішов далі кар’єрними сходами, і нью-йоркські копи повернулися до колишнього сонно-хабарницького життя.

«Синя стіна мовчання»

У ХХ ст. поліцейські не надто змінилися. При чесних і вимогливих керівниках вони ставали законослухняними і старанними, а при корумпованих — пускалися на всі заставки. Старший інспектор Скотленд-ярду Реджиналд Мор¬ріш, який працював у поліції з 1911 до 1937 року, все життя намагався боротися з корупцією, проте не досяг успіху, бо високе начальство і не думало йому допомагати. Р.Морріш зібрав досьє на колег, які брали хабарі й регулярно нехтували своїми обов’язками. Він виявив, зокрема, що статистика розкриття злочинів була фальсифікована. Якщо, наприклад, у жінки вкрали сумочку, то інцидент записували як ¬«утрату власності», а вбивства реєстрували як самогубства. Нарешті Р.Морріш пробився з доповіддю до глави лондонської поліції лорда Тренчарда. Наслідком цього стало переведення Р.Морріша на ви¬кладацьку роботу в школу поліції, де він уже не міг нашкодити чиїйсь кар’єрі.
Якщо в ліберальних країнах на зразок Англії полі¬цейське начальство просто покривало корупціонерів, оберігаючи честь мундира, то в тоталітарних державах керівники закликали підлеглих скоювати злочини. Мабуть, найодіознішим полі¬цейським формуванням ХХ ст. стали відомі тонтон-макути, створені в 1959 році диктатором Гаїті Франсуа Дювальє. У фольклорі Гаїті тонтон-макут — це людоїд, який запихає неслухняних дітей у мішок і потім пожирає. Поліцейські Ф.Дювальє теж викрадали всіх неслухняних і незгодних, а потім катували, вішали і спалювали трупи на очах у переляканих жителів. Утім, офіційно тонтон-макути були не полі¬цейськими, а міліціонерами. Їхня служба називалася Добровольчою міліцією національної безпеки.
Очолював цю міліцію Люкнер Камброн на прі¬з¬ви¬сь¬ко Карибський Вампір, якого багато хто вважав жерцем вуду. У 1972 році, коли після смерті Ф.Дювальє Л.Камброн утік до США, американська газета Time написала: «Де б тепер не оселився Камброн, йому явно не потрібна допомога у зв’язку з бідністю. Більш ніж десять років він грабував громадські фонди, залякував бізнесменів, вимагаючи подарунків, і будував власну бізнес-імперію. Він нажив приблизно $10 млн, що відповідає третій частині національного бюджету Гаїті... Камброн контролював експорт фруктів і деревини, йому належала велика фірма, котра експортує каву, й туристична компанія Ibo Tours... Він також займався контрабандою наркотиків і був партнером у фірмі, яка за копійки купувала в убогих гаїтян донорську кров і з великими прибутками експортувала її в США». Подейкували, що Л.Камброн продавав в американські анатомічні театри трупи гаїтян. Тіла для продажу поставляли невтомні зомбі в погонах — тонтон-макути.
Добровольча міліція сповнювала жахом гаїтян до 1986 року, коли війсь¬кові нарешті повалили Жан-Клода Дювальє, котрий керував країною після смерті батька. І знову на вулицях міст Гаїті стали спалювати трупи, цього разу — тіла тонтон-макутів, які стали жертвами народного гніву.
У демократичних країнах поліцейські також іноді поводилися не найкращим чином. У квітні 1970 року в The New York Times з’явилася стаття поліцейського Френка Серпіко, в якій той розповідав про «повсюдну, систематичну корупцію» в поліцейському департаменті Нью-Йорка. Ф.Серпіко вже не перший рік боровся проти корупції, сам принципово не брав хабарів, чим нажив собі чимало ворогів. Стаття справила вплив на громадсь¬кість, і міські власті створили спеціальну комісію Неппа (Knapp Comission) для розслідування сигналу. Проте у Ф.Серпіко були всі шанси не дожити до фінальної доповіді цієї комісії. 3 лютого 1971 року він брав участь в операції захоплення наркодилерів. Раптом його товариші ретирувалися, залишивши його одного зі злочинцями. Ф.Серпіко отримав кулю в голову і залишився спливати кров’ю, а поліцейські навіть не спробували йому допомогти. Найімовірніше, колеги просто підставили стукача, щоб він не заважав іншим копам робити свої справи.
Поліцейський дивом вижив і навіть допоміг Аль Пачино вжитись у роль чесного копа у фільмі «Серпіко». Проте комісія Неппа закінчила роботу й опублікувала доповідь. Комісія стверджувала, що всіх по¬ліцейських коруп¬ціонерів можна поділити на дві категорії — «м’ясоїдні» і «травоїдні». Перші — справжні хижаки, які вимагають хабарів; другі беруть те, що їм дають, не намагаючись нажити багатства. Вони ретельно покривають один одного. Така кругова порука називалася «Синьою стіною мовчання» через колір по¬ліцейських мундирів, тих, хто порушував неписаний закон, очікували великі неприємності.
Комісія з’ясувала, що поліцейські отримували «винагороди» цілими відділеннями. Кожний гральний заклад платив щомісячну мзду, яка на жаргоні називалася «корзиною». Потім кожному копові передбачався «горіх», тобто його частка в спільній здобичі. Сума «горіха» могла коливатися від $300 до $1,5 тис. залежно від ра¬йону, де розташовувалося відділення. У підрозділі, де служив Ф.Серпіко, «горіх» дорівнював $800 у місяць. Утім, найбагатшими були борці з торгівлею наркотиками. Найбільший хабар від наркомафії, про який дізналися члени комісії, сягав $80 тис. Прості патрульні теж мали свою частку корупційного доходу, щодня отримуючи дрібні подачки від водіїв, котрі порушили правила, дрібних підприємців, які не хотіли проблем, сутенерів, кишенькових злодіїв та інших правопорушників.

«Ненавиджу довбаних копів!»

Громадськість вимагала реформ, і вони дійсно почалися. Проте їх результат був помітний не відразу. Скандали, пов’язані з полі¬цейською корупцією, спалахували то в одному місті, то в іншому. Так, наприкінці 1970-х Філадельфію приголомшило розслідування газети Inquirer, присвячене тортурам і вбивствам у  відділку місцевої поліції. Підозрюваного Нормана Легга прикували до стільця, били, припікали сигаретами й душили, доки він не знепритомнів. Інший інцидент стався в Чикаго в 1981 році. На господаря ресторану Волласа Девіса напали грабіжники, і він викликав поліцію. Копи, побачивши, що В.Девіс чорношкірий, прийняли його за бандита й одразу почали бити. Той спробував щось заперечити, але вартовий закону про всяк випадок прострелив йому спину і сказав: «Краще, нігере, здохни сам, а то я тебе доб’ю».
Не можна сказати, щоб реформи не мали жодного ефекту. У поліції США, наприклад, встановили порядок, згідно з яким начальники несуть відповідальність за дії підлеглих, що не могло не позначитися на рівні дисципліни. У кожному відділенні поліції з’явилися відділи власної безпеки, котрі стежать за копами. З’явилися таємні інформатори, які доносили на колег. Зарплати полі¬цейським підвищили, а вимоги до добору кандидатів помітно посилили. Та все ж повністю вирішити проблему поліцейської злочинності так і не вдалося.
Попри суворість відбору, в поліцію час від часу потрапляли психічно неврівноважені люди на зразок Антуанетти Френк, котра пограбувала в 1995 році в’єтнамський ресторанчик, який охороняла, і при цьому застрелила кількох людей. А в поліцію Лос-Анджелеса прийняли на службу відразу кількох членів великого негритянського кримінального клану Bloods. У 1997 році зразковий по¬ліцейський Девід Мек, ¬нагороджений медаллю «За героїзм», пограбував відділення Bank of America, забравши $722 тис. Тільки після арешту з’ясувалося, що Д.Мек входив до складу  Bloods і був авторитетним бандитом.
У тому ж році в Лос-Анджелесі поліцейський Франк Ліга був змушений оборонятися від чорного здоровила, який розмахував пістолетом і обіцяв з ним покінчити. Ф.Ліга застрелив нападника, а той ви¬явився офіцером поліції ¬Кевіном Гейнсом. Ф.Ліга пізніше виправдовувався: «Мене вчили розбиратися в людях, а в цього хлопця на чолі було написано, що він у банді». К.Гейнс дійсно був бандитом і одного разу поліція навіть арештувала його за стрілянину в громадському місці з табельної зброї. Відбиваючись від колег-поліцейських, К.Гейнс тоді кричав: «Ненавиджу довбаних копів!»
Нарешті, в 1998 році офіцер Рафаель-Антоніо Перес украв з поліцейського сховища кокаїн на суму $800 тис. Р.-А.Перес теж виявився активним членом Bloods. Усе це призвело до чергового скандалу і чистки в поліції Лос-Анджелеса, але навряд чи хтось зможе запевнити, що тепер у поліції США не працює жоден бандит.
Проте є країни, де не так уже й легко зустріти по¬ліцейського, який не був би пов’язаний зі злочинним світом. У Мексиці триває війна з наркомафією, котра купує поліцейських цілими відділеннями. Так, у липні 2010 року на півночі Мексики затримали 48 полі¬цейських, а у вересні в руки правосуддя потрапили відразу 124 служителі закону. Серед заарештованих були працівники муніципальної, федеральної та прокурорської поліції, вклю¬чаючи кількох високопоставлених співробітників. Дехто з арештованих, на думку слідства, брав участь у викраданнях і вбивствах, організованих одним з місцевих наркокартелів. Рядовий мексиканський поліцейський заробляє $700 у місяць, що відповідає зарплаті чиновника і набагато перевищує дохід простого селянина чи робіт¬ника. Проте, як казав сищик з Боу-стрит Дж.Таунсенд, «гроші — дуже приваблива річ», устояти перед спокусою може далеко не кожен.
Скільки б держава не платила поліцейському, спокуса хабара, крадіжки чи іншого злочину завжди буде досить великою. Тому не було й немає поліції, яка змогла б повністю позбутися «м’ясоїдних» корупціонерів, охочих розбагатіти за будь-яку ціну. А ось утри¬мати «травоїдних» від масової корупції до снаги енергійній та наполегливій владі, яка хоче навести порядок у внутрішніх справах.

Кирило НОВИКОВ, «Коммерсант-Деньги»