Слова, всього лишень слова…

Чи мають значення формулювання порушеного права та способу захисту у переддоговірних спорах?

Чи випливає обов’язок внесення змін із обов’язку укладення договору? Чи може втрата чинності нормативно-правового акту бути підставою для примусового укладення договору? І чому Верховний Суд звернувся до тлумачення слова «зобов’язувати»?

Критерії та категорія

У Вищій школі адвокатури відбувся вебінар «Примусове укладення, зміна або розірвання договору в судовому порядку. Підстави та наслідки». Лектор заходу, адвокат Дмитро Величко проілюстрував правові аспекти договірних відносин прикладами з актуальної судової практики.

Так, у постанові Касаційного господарського суду від 18.11.2021 у справі №908/3233/20 вказані критерії визначення переддоговірних спорів та можливості їх судового розгляду. Зокрема зазначено, що спори, які виникають при укладенні господарських договорів, є переддоговірними. Також суд вказав на те, що спонукання до укладення договору можливе тоді, коли хоча б одна із сторін є зобов’язаною укласти договір через пряму вказівку закону або на підставі обов’язкового для виконання акту планування (в тому числі державного замовлення), який видано компетентним органом. До речі, останню підставу сам спікер назвав радянським рудиментом.

В постанові об’єднаної палати КГС від 18.09.2020 у справі №916/1423/18 розкривається питання належності способу захисту при формулюванні позовної вимоги «про зобов’язання укласти договір в редакції проекту договору позивача». Вона порівнюється із «визнанням договору укладеним в редакції проекту договору позивача».

Прикметно, що у цьому рішенні відбувається семантична розвідка щодо значення слова «зобов’язувати». Тут же суд зауважує, що головним є змістовне наповнення обраного позивачем способу захисту, яке визначається судом з прийняттям до уваги його правових обґрунтувань. А тому реалізація права на судовий захист не вимагає дослівного формулювання щодо порушеного права, способу захисту та охоронюваного інтересу саме у тих словосполученнях, які вживає законодавець у Цивільному кодексі. Сама справа в результаті була направлена на новий розгляд, в результаті якого судом першої інстанції позов задоволено повністю, а договір визнано укладеним.

Про нормативно-правовий акт, який втратив чинність на момент ухвалення судового рішення, як про підставу для примусового укладення договору судді посперечались у двох рішеннях — постанові ОП КГС від 25.05.2018 у справі №61/341 та постанові КГС від 13.07.2021 у справі №922/3594/18. У першому випадку суд став на сторону закону, що втратив чинність, а в другому — фактично звільнив від обов’язку через відсутність чинної норми.

Необов’язкове зобов’язання

А от питання визначення моменту визнання договору укладеним за судовим рішенням розглядалось в постанові КГС від 23.12.2021 у справі №910/1515/21. Суд вказав: якщо предметом судового розгляду є переддоговірний спір, договірне зобов’язання між сторонами виникає саме на підставі судового рішення, днем укладення договору вважається день набрання чинності рішенням суду в цій справі.

Д.Величко також звернув увагу на постанову Великої палати Верховного Суду від 9.02.2022 у справі №910/6939/20, в якій правовідносини із продажу активу на аукціоні у вигляді протоколу, оформленого за результатом торгів (аукціону), кваліфіковані як правовідносини за попереднім договором, добровільне невиконання якого має наслідком правомочність на примусове укладення основного договору через судове рішення.

Правовий висновок про те, що умови цивільно-правового попереднього договору за загальним правилом ст.635 ЦК не є підставою для примусового укладення основного договору у випадку ухилення від його добровільного укладення однією із сторін, містить постанова ВП ВС від 22.08.2018 у справі №401/3856/16-ц.

Однак важливо, що обов’язковість укладення договору не має наслідком обов’язковості внесення змін до нього. Помилка (описка) в договорі (в частині найменування сторони, як наслідок, відмова обслуговуючого банку провести оплату за договором коли назва платника у платіжному дорученні не відповідає назві платника, якому відкрито рахунок) не є підставою для його зміни. На це звернув увагу КГС у постанові від 13.01.2022 у справі №922/2054/21.

Також ВС зазначив про те, що такі предмети позову як спонукання до укладення договору про внесення змін та внесення змін до договору є схожими, однак за своєю суттю та характером правового регулювання є різними, що обумовлює різні правові підходи до вирішення спорів за такими позовами (постанова КГС від 13.01.2022 у справі №922/2054/21).

Однак у іншій справі — №908/299/18 (постанова ВП ВС від 26.05.2020) суд дещо інакше вийшов із ситуації: «якщо орендодавець відмовляється чи ухиляється від укладення додаткової угоди до договору оренди землі, обов’язковість укладення якої передбачена ч.8 ст.33 закону «Про оренду землі», то належним способом захисту порушеного права є визнання укладеною додаткової угоди із викладенням її змісту».

Тобто дійсно, вносити зміни до договору не обов’язково, як і не обов’язково укладати додаткову угоду. Втім суд може не зобов’язати внести зміни/ укласти, а просто визнати такі зміни чи угоди внесеними/ укладеними.

Істотність порушень

Важливим дороговказом може стати й постанова Касаційного цивільного суду від 9.12.2020 у справі №199/3846/19. Саме у ній зазначено, які чинники слід враховувати при оцінці істотності порушення умов договору як підстави для його розірвання:

1) значущість шкоди від порушення;

2) фактор неможливості або ускладненості покладання відповідальності за збитки на боржника;

3) значущість порушення як такого;

4) втрату кредитором інтересу у виконанні договору;

5) втрату довіри до боржника;

6) фактор передбачуваних негативних наслідків порушення;

7) принциповість суворого дотримання умов договору;

8) інтерес боржника у збереженні договору;

9) ступінь виконання договору до моменту його розірвання;

10) відсутність інтересу боржника у збереженні договору;

11) не оспорювання боржником здійсненої кредитором односторонньої відмови протягом розумного строку;

12) звільнення боржника від відповідальності за допущене порушення;

13) недобросовісність боржника;

14) врахування вини кредитора і його добросовісності;

15) неодноразовість порушення (визначення істотності порушення за сукупністю);

16) публічний характер порушеного договору;

17) неусунення боржником порушення в додатковий термін;

18) ненадання боржникові можливості усунути порушення;

19) готовність боржника усунути порушення, виражена у вигляді відповідного запиту;

20) об’єктивну неможливість усунення порушення;

21) можливість легкого виправлення порушення силами кредитора або залучених ним осіб.

А правові наслідки розірвання договору за загальним правилом ч.4 ст.653 ЦК детально проаналізовані у постанові ВП ВС від 08.09.2020 у справі №916/667/18. У ній зокрема зазначено, що унаслідок розірвання договору, на виконання якого одна сторона передала майно, не одержавши зустрічного задоволення, виникає зобов’язання, за яким друга сторона повинна повернути майно першій стороні у володіння і у власність, а перша сторона має кореспондуюче право вимагати виконання цього обов`язку. Способом захисту позивача в цьому разі є примусове виконання обов’язку в натурі (п.5 ч.2 ст.16 ЦК). Позовна вимога про стягнення майна з відповідача на підставі приписів гл.83 ЦК відповідає такому способу захисту.

Також протягом заходу спікер закцентував увагу на відмінності між обставинами непереборної сили (ст.617 ЦК) і істотною зміною обставин (ст.652 ЦК) та співвідношенні договірних підстав для зміни договору із актом органу місцевого самоврядування, на підставі якого визначається розмір орендної плати.

Закон і Бізнес