Перегони за сатисфакцію

Судові витрати: як обґрунтувати необґрунтованість дій позивача?

Наприкінці практично всіх судових перегонів зазвичай постає не менш складне, проте дуже делікатне питання відшкодування судових витрат стороні або учаснику, які здобули перемогу в такому спорі, або, принаймні, його не програли. За певних обставин, зокрема, відмови позивача від позову, це перетворюється на доволі копітку нову справу.

Універсальний фільтр

Прикметно, що із набуттям чинності 15.12.2017 нової редакції Господарського процесуального кодексу ч.3 його ст.130 передбачено можливість для відповідача отримати відшкодування судових витрат за рахунок позивача у випадку відмови останнього від позову. Але із певним застереженнями, а саме: за умови, що така відмова не зумовлена виконанням/ задоволенням відповідачем позовних вимог після пред’явлення позову.

Крім цього, ч.5 ст.130 ГПК визначає, що відповідач може у випадку закриття провадження вимагати компенсацію понесених ним витрат, пов’язаних із розглядом справи, за умови необґрунтованості дій позивача, а порядок розгляду цього питання передбачено ч.6 цієї ж статті.

Безпосередній взаємозв’язок цих норм (ч.3 та ч.5 ст.130 ГПК) та можливість їх реалізації відповідачем  може проявлятися, зокрема, у випадку відмови позивача від позову, що допускається на будь-якій стадії судового процесу (п.1 ч.2 ст.46 ГПК). Адже наслідком  такої процесуальної дії позивача є закриття судом провадження (п.4 ч.1 ст.231 ГПК).

Зауважимо, що тлумачення наведеного взаємозв’язку цих приписів було неодноразово висвітлено у практиці Касаційного господарського суду, зокрема, його постановах від 18.06.2019 у справі №922/3787/17, від 09.07.2019 у справі №922/592/17, від 24.03.2021 у справі №922/2157/20, від 21.01.2020 у справі №922/3422/18, від 26.04.2021 у справі №910/12099/17, від 19.04.2021 у справі №924/804/20 тощо. У зазначених справах Верховний Суд при вирішенні питання стягнення судових витрат у порядку ч. 5 ст. 130 ГПК зробив загальний висновок, що таке стягнення можливе лише у випадку встановлення необґрунтованості дій позивача. У зв’язку із цим, відповідачу слід довести, а суду встановити, які саме необґрунтовані дії позивача за позовом були ним здійснені в ході розгляду справи та в чому вони полягали. Зокрема, але не виключно:

чи діяв позивач недобросовісно та пред’явив необґрунтований позов;

чи протидіяв правильному та швидкому вирішенню спору;

чи недобросовісний позивач мав на меті протиправну мету — порушення прав та інтересів відповідача тощо.

Приведена судова практика стосується не лише випадків визначення необґрунтованості дій позивача у випадку його відмови від позову, але й випадків, коли позовна заява була залишена судом без розгляду за заявою позивача. Тим не менш, сформульований касаційним судом висновок, який, на мою думку, можна вважати за аналогією певним фільтром, має застосуватися в обох випадках. Тобто він є універсальним як у випадку закриття провадження судом на підставах, визначених ст.231 ГПК, так і у випадку залишення судом  позову без розгляду.

І навіть попри, здавалося б, чітку та зрозумілу конструкцію положень чч.3 та 5 ст.130 ГПК й досить чіткий та сталий правовий висновок щодо їх застосування у ході розгляду однієї господарської справи, яку супроводжував автор статті, наведені норми у розрізі перевірки правильності ухвали суду І інстанції про стягнення судових витрат на користь відповідача у зв’язку із відмовою позивача від позову застосовувалися судами досить неоднозначно.

Це наштовхнуло на думку про існування реальної загрози позбавити зазначені положення їх практичної реалізації.  Тому, метою цієї статті є висвітлення одного із шляхів доведення необґрунтованості дій позивача у вигляді відмови від позову з метою стягнення з останнього судових витрат.

Відмова на четвертому колі

Так, у провадженні Господарського суду Харківської області з червня  2017 року розглядалася справа № 922/2017/17 за позовною заявою ТОВ (тут і надалі найменування сторін, знаку для товарів і послуг, а також номер і дата свідоцтва на нього змінені) до ПрАТ про заборону використання знаку для товарів і послуг.

Вказаний позов ТОВ мотивувало тим, що воно використовувало знак для товарів послуг «К» на підставі свідоцтва на знак для товарів і послуг №001 від 01.01.2000, власником якого є ПП на підставі ліцензійного договору. Останнім серед переданих ТОВ прав було передано й право звертатися до суду із позовом про захист прав власника вказаного знаку для товарів і послуг.

У своїй позовних вимогах ТОВ просило суд заборонити ПрАТ використовувати знак для товарів і послуг «К» за свідоцтвом №001 для маркування та у рекламуванні своєї продукції, оскільки останнє не отримало дозволу від власника на таке використання знаку.

Ця господарська справа неодноразово розглядалася судами всіх інстанцій й тричі поверталася Касаційним господарським судом на новий розгляд. На четвертому колі в суді І інстанції ТОВ несподівано подало заяву про відмову від первісного позову. В зв’язку із цим ПрАТ також подало заяву про відмову від зустрічного позову, й ці обидві відмови суд своєю ухвалою прийняв, закривши провадження.

Водночас, заява ТОВ про відмову від позову не містила жодних обґрунтувань мотивів, з яких позивач за первісним позовом після 3,5 років судового провадження, неодноразових повторних розглядів справи з самого початку раптово відмовляється від свого позову, окрім вказівки на те, що таке право (тобто, право відмовитися від позову на будь-якій стадії судового процесу) в нього існує.

У свою чергу, на думку ПрАТ така відмова від первісного позову була зумовлена тим, що на той час у провадженні Господарського суду м.Києва перебувала інша справа №910/6518/18, в межах якої рішенням суду, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду, було припинено дію свідоцтва №0001 у зв’язку з перетворенням його в загальновживане позначення певного виду товарів чи послуг після дати публікації відомостей про видачу свідоцтва.

І хоча ПрАТ не було учасником господарської справи № 910/6518/18, проте таким учасником (відповідачем) було ПП, тобто власник зазначеного знаку для товарів і послуг «К», який передав за ліцензійним договором ТОВ права на цей знак.

Відтак, оскільки позовні вимоги за первісним позовом у справі №922/2017/17 стосувалися саме заборони використання знаку для товарів і послуг за свідоцтвом №001, то припинення дії цього свідоцтва з якого випливають усі права та обов’язки власника на той час знаку для товарів і послуг «К» і які були передані ТОВ, могло б створити у подальшому ціле поле негативних наслідків для останнього як користувача цього знаку та як позивача у справі.

Звісно ж у справі №910/6518/18 ПП подало касаційну скаргу на судові акти, якими було встановлено підстави для припинення дії свідоцтва № 001. КГС відкрив провадження 17.12.2020, проте дію оскаржуваних рішень судів попередніх інстанцій зупинив лише 19.01.2021, тобто станом на 30.12.2020 (дату подання ТОВ заяви про відмову від позову) дія свідоцтва №001 ще досі не була припинена, а господарська справа №922/2017/17 перебувала на стадії розгляду спору по суті.

З поваги до всіх учасників справи №922/2017/17 та з професійних міркувань, зауважимо, що справа №910/6518/18 станом на день написання цієї статті й досі не розглянута. Адже за наслідками касаційного перегляду була скерована на новий розгляд до суду першої інстанції. Проте принаймні у період з 08.10.2020 до 19.01.2021 дія свідоцтва №001 дійсно була припинена, які і всі права власника та користувача знаку для товарів і послуг «К».

Як зазначалося вище, посилаючись на цю обставину ПрАТ вважало, що відмова від первісного позову у справі №922/2017/17 була зумовлена саме нею. У свою чергу, заперечуючи цю обставину, ТОВ зазначило, що відмовилося від позову через фактичне задоволення ПрАТ позовних вимог у вигляді зупинення використання знаку для товарів і послуг «К» на свої продукції та у рекламі. Хоча у самій заяві про відмову від позову ТОВ це не вказало і доказів, які б підтвердили це не надало.

Відшкодування витрат: коло №1

Після прийняття судом І інстанції 12.01.2021 відмови ТОВ від позову, з огляду на досить таки тривалий період судових баталій та вважаючи такі дії ТОВ необґрунтованими, ПрАТ, як відповідач за первісним позовом вирішило скористатися своїм правом на відшкодування судових витрат. Відповідна заява була задоволена тим же судом І інстанції у повному обсязі та стягнуто на користь ПрАТ 127 тис. грн., з яких 92 тис. грн. — витрат, пов’язаних із наданням правової допомоги.

ТОВ не погодилися із таким рішенням та оскаржило його до апеляційного суду. І саме з цього часу фактично почався другий довготривалий та складний судовий процес.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 05.04.2021 (далі — постанова №1) було частково задоволено апеляційну скаргу ТОВ та скасовано ухвалу суду І інстанції в частині стягнення витрат, пов’язаних із наданням правової допомоги, у розмірі 92 тис. грн. Своє рішення апеляційний суд обґрунтував висновками  про те, що ПрАТ:

при вирішенні питання про стягнення цих витрат не подало розрахунку майбутніх витрат (хоча, як зазначалося вище, первісний позов був поданий у червні 2017 року, тобто до прийняття нової редакції ГПК);

передчасно отримало рахунок на оплату послуг, тобто ще до складення акту наданих послуг (хоча умовами договору послідовність оформлення та отримання рахунку на оплату послуг із актом наданих послуг не визначалася);

не надало документального підтвердження оплати своїх витрат (хоча підтверджуючі документи були подані разом із заявою, зокрема, договір про надання правової допомоги, додаткова угода до нього, рахунок на оплату послуг, окремий письмовий опис виконаних робіт та наданих послуг, який автор статті рекомендує подавати для демонстрації обсягу та вартості послуг разом із актом наданих послуг, а також відповідний акт прийняття послуг);

отримало обсяг послуг адвокатом при розгляді цієї справи, що не відповідає критерію реальності (хоча спір у цій справі вчетверте по суті не розглядався саме через відмову від первісного та зустрічного позовів сторін);

не було надано доказів понесених витрат із прибуттям до суду (хоча такі витрати не були включені до витрат, за які був виставлений ПрАТ рахунок).

Розглянувши касаційну скаргу ПрАТ, КГС своєю постановою від 29.07.2021 (постанова №2) скасував постанову №1, зробивши висновок, що сукупний аналіз норм процесуального кодексу, якими врегульовано питання розподілу судових витрат: ст.129 (розподіл судових витрат) та ст.130 ГПК (розподіл судових витрат у разі визнання позову, закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду) дає підстави для висновку, що у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду суд зобов’язаний виходити з положень ч.5 ст.130 ГПК.

Проте, апеляційний суд зосередившись на питанні подання попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, помилково розглянув заяву ПрАТ під іншим кутом, тобто за правилами, встановленими для розподілу судових витрат між сторонами справи у разі вирішення спору по суті, та не надав при цьому оцінку діям позивача, які призвели до закриття провадження у справі, на предмет їх обґрунтованості або необґрунтованості в розумінні приписів, що містяться у чч.5 та 6 ст.130 ГПК.

Крім цього, як зазначив КГС у суді апеляційної інстанції не врахували того, що станом на день подання первісного позову (червень 2017 року) попередня редакція ГПК не містила такої умови, як попереднє визначення розміру судових витрат.

У зв’язку із такими порушеннями, касаційний суд направив вирішення цього питання на повторний апеляційний розгляд.

Коло №2: нові мотиви для відмови

За його наслідками у постанові від 01.11.2021 (постанова № 3) апеляційний суд знову задовольнив частково апеляційну скаргу та скасував ухвалу в частині стягнення тих самих судових витрат, пов’язаних із наданням правової допомоги, в розмірі 92 тис. грн. Проте цього разу апеляційний суд виходив із інших мотивів, а саме, що ПрАТ не наведено будь-якого обґрунтування, що позивач діяв недобросовісно, протидіяв вирішенню спору чи мав на меті ущемлення прав та інтересів відповідача.

Також із посиланням на ст.231 ГПК («Закриття провадження») суд дійшов висновку, що саме лише подання заяви про відмову від позову не є необґрунтованими діями позивача, оскільки це його диспозитивне право, передбачене нормами господарського процесуального законодавства, яке не містить обмежень в його реалізації, й звернення до суду з позовом є суб’єктивним правом позивача, гарантованим стст.55, 124 Конституції, є безумовним доступом до правосуддя незалежно від обґрунтованості позову. Дії ТОВ спрямовані на захист його порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, та не можуть вважатися необґрунтованими, оскільки вчинені при здійсненні конституційного права на судовий захист.

У свою чергу, наступною постановою від 18.01.2022 (постанова №4) КГС знову підтримав доводи ПрАТ і також не погодився із приведеними мотивами апеляційного суду. Він зазначив, що останній виходив, зокрема, з того, що дії ТОВ зі звернення до суду спрямовані на захист його порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, не можуть вважатися необґрунтованими, оскільки вчинені при здійсненні конституційного права на судовий захист.

Водночас обов’язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень (ч. 1 ст.74 ГПК ). Отже, ТОВ у розгляді цього питання мало обґрунтувати свої дії з відмови від позову, а суду належало надати відповідну оцінку такому обґрунтуванню.

Водночас, апеляційний суд мав дослідити й доводи ПрАТ щодо необґрунтованості дій ТОВ пов’язаних із поданням позову та розглядом справи, зокрема, але не виключно: чи діяв позивач недобросовісно та пред’явив необґрунтований позов; чи протидіяв правильному та швидкому вирішенню спору; чи недобросовісний позивач мав на меті протиправну мету — порушення прав та інтересів відповідача тощо.

Відтак, касаційний суд знову направив розгляд питання стягнення судових витрат до апеляційного суду.

Коло №3: недоведеність «неправомірних дій»

За наслідками третього апеляційного розгляду постановою від 01.09.2022  (постанова №5), він задовольнив апеляційну скаргу ТОВ повністю, скасував ухвалу суду І інстанції та відмовив ПрАТ у стягненні судових витрат уже в повному обсязі.

Цього разу апеляційний суд погодився із ПрАТ, що заява ТОВ не містить посилань на мотиви відмови від позову, проте зазначив, що процесуальний закон не вимагає такої вказівки. Крім цього, апеляційний суд взяв до уваги доводи ТОВ щодо того, що відмова від позову була зумовлена фактичним задоволенням ПрАТ позовних вимог шляхом зупинення використання знаку для товарів і послуг «К» за свідоцтвом №001. Також, суд апеляційної інстанції вказував на те, що саме ПрАТ не доведено, зокрема «що спір у цій справі виник унаслідок необґрунтованих або неправильних дій позивача за первісним позовом», й зазначав про недоведеність «неправомірних дій» чи «зловживання правом» зі сторони позивача за первісним позовом.

У свою чергу, ПрАТ знову звернулося до суду касаційної інстанції, й останній вкотре погодився із помилковістю викладених вище висновків апеляційного суду. У постанові від 01.12.2022 (постанова №6) він зазначив, що при застосуванні ч.5 ст.130 ГПК має бути встановлена наявність/відсутність саме необґрунтованих дій позивача. Натомість, ГПК не містить норм, які б встановлювали критерії визначення необґрунтованості дій позивача. Однак, очевидно, що під такими діями можна розуміти таку реалізацію позивачем своїх процесуальних прав, унаслідок якої виникають підстави для закриття провадження або залишення позову без розгляду.

Скасовуючи постанову №5, КГС звернув увагу на те, що «поняття «необґрунтованість дій позивача» не є тотожнім таким поняттям як «зловживання правом», «неправомірність дій» або ж «встановлення того, що спір виник унаслідок необґрунтованих дій позивача». Крім цього, КГС визнав слушним доводи ПрАТ щодо відсутності оцінки апеляційним судом наведених обставин, з якими, на думку ПрАТ. була пов’язана відмова ТОВ від позову (стосовно зупинення дії свідоцтва №001).

З огляду на викладене суд касаційної інстанції направив справу на четвертий апеляційний перегляд.

Коло №4: об’єктивна оцінка

Наступною та останньою постановою САГС від 19.01.2023 (постанова №7) відмова ТОВ від первісного позову нарешті отримала свою об’єктивну оцінку та була визнана такою, як необґрунтована дія позивача, внаслідок чого у ПрАТ дійсно виникло право в порядку чч.3 та 5 ст.130 ГПК отримати компенсацію судових витрат, як це правильно встановив у своїй ухвалі ще суд І інстанції 27.01.2021.

Залишаючи без змін зазначену ухвалу апеляційний суд зробив такі висновки:

«Заява ТОВ не містила викладення мотивів вчинення відповідних дій (відмови від позову). Тобто, позивачем за первісним позовом було подано до суду заяву про відмову від позову без зазначення будь-яких причин чи підстав її подання, а лише вказано норми процесуального права, якими керувався позивач.

ТОВ не надано до матеріалів справи доказів того, що товариством було подало заяву про відмову від позову саме у зв’язку з тим, що ПрАТ  фактично задовольнив позовні вимоги ТОВ, а саме перестав незаконно використовувати знак для товарів і послуг «К» відповідно до Свідоцтва для товарів і послуг № 001 від 01.01.2000.

На підставі викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що у даному випадку, саме у зв’язку з поданням ТОВ позовної заяви до ПрАТ, останнє було вимушено звернутися до адвоката з метою захисту своїх інтересів в суді, в зв’язку з чим понесло витрати на правничу допомогу та витрати, пов’язані із проведенням у справі №922/2017/17 експертизи на замовлення.

З урахуванням того, що позивачем за первісним позовом у поданій заяві про відмову від первісного позову не було наведено жодних обґрунтувань і підстав її подання, лише посилання на норми ГПК , які передбачають таке право для позивача, позивачем за первісним позовом не надано доказів на підтвердження того, що він не підтримав своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем, колегія суддів вважає, що у даному випадку такі дії позивача як подання відповідної заяви підпадають під критерій необґрунтовані, в зв’язку з чим витрати на правничу допомогу та витрати, пов’язані із проведенням у справі № 922/2017/17 експертизи підлягають покладенню на ТОВ».

Із приведеного можна зробити загальний висновок, що довести факт  необґрунтованості дій позивача у випадках, коли такі дії фактично вчиняються у формі використання ним своїх процесуальних прав, та стягнути судові втирати — цілком реальна історія. Хоча й може бути довготривалою та далеко не легкою, а також потребувати виходу за межі однієї судової справи, в якій вирішується це питання.

***

Підсумовуючи викладене, можна лише побажати всім, хто стикається або може стикнутися із питанням стягнення судових витрат у порядку чч.5 та 6 ст.130 ГПК у випадку, якщо ваш опонент-позивач відмовляється від позову, не надаючи при цьому жодних обґрунтувань чи мотивів такої дії, ще й якщо такій відмові передував не один повноцінний судовий розгляд, за будь-якої можливості не втрачати наполегливості у доведенні та переконанні суду будь-якої інстанції в тому, що такі дії дійсно слід розцінювати, як необґрунтовані та боротися за справедливу сатисфакцію для себе чи свого клієнта.

Закон і Бізнес