За заявами держав

Україна та Нідерланди проти Росії: все, що треба знати про справу в ЄСПЛ

Нещодавно Європейський суд з прав людини оголосив про визнання прийнятною до розгляду міждержавну справу «Україна та Нідерланди проти Росії». Суд вирішив, що з 11 травня 2014 року події підпадають під юрисдикцію суду, оскільки території, захоплені сепаратистами, перебували під контролем Російської Федерації.

Загальний опис

Справа охоплює три міждержавні заяви:

- Україна проти Росії (щодо Сходу України) (№ 8019/16) стосується звинувачень України в системності («адміністративна практика») триваючих порушень Росією статей Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) в контексті конфлікту на сході України, починаючи з весни 2014 року.

- Україна проти Росії (II) (№ 43800/14), подана 13 червня 2014 року, стосується викрадення трьох груп дітей на сході України в період з червня по серпень 2014 року та їх тимчасове вивезення до Росії.

- Нідерланди проти Росії (№ 28525/20), подана 10 липня 2020 року, стосується збиття літака рейсу MH17 17 липня 2014 року.

Ця справа є однією з п’яти міждержавних справ, які розглядаються проти Росії щодо подій в Україні з 2014 року, також на розгляді Суду перебуває 8500 індивідуальних заяв щодо порушень у зв’язку з конфліктом в Україні.

Обсяг

Оскільки основні факти у цій справі мали місце до 16 вересня 2022 року, тому Суд був компетентним розглядати заявлені скарги.

Оцінюючи скарги щодо триваючих порушень, Суд пояснив що він розглядатиме наявні в нього докази до 26 січня 2022 року, тобто дати слухання справи щодо прийнятності. Докази подій, що відбулися після слухання щодо прийнятності, будуть мати значення для визначення Судом питання продовження юрисдикції Росії, встановленої після 26 січня та до 16 вересня 2022 року, дати, коли Росія перестала бути стороною Конвенції на будь-якій наступній стадії розгляду справи.

Оцінка доказів

Суд, розглядаючи справу, брав до уваги наступні види доказів:

- Звіти ОБСЄ та УВКПЛ

- Матеріали прокуратури Нідерландів та Спільної слідчої групи

- Звіт Голландської ради безпеки

- Доповіді громадських організацій та дослідницьких груп

- Урядові звіти та матеріали розвідки

- Показання свідків

- Інтерв’ю та прес-конференції

- Повідомлення ЗМІ

Суд зазначив, що він може взяти до уваги та надати значну вагу звітам неурядових організацій та дослідницьких груп якщо переконається в досвіді та репутації авторів доповіді та достовірності джерел інформації. Беручи до уваги попередній досвід та методологію, Суд вважає, що автори звітів Atlantic Council, Bellingcat та InformNapalm є досить ґрунтовними і заслуговують на довіру.

Суд зазначив, що статті у ЗМІ не можуть самі по собі розглядатися як докази щодо позицій сторін, але можуть бути взяті до уваги як відповідні елементи, які узгоджуються з іншими доказами у справі або суперечать їм. Статті, які підпадають під категорію журналістських розслідувань і, таким чином, базуються на дослідженні з перших рук (first-hand research), яке достатньо задокументовано, можуть заслуговувати на особливу увагу.

Про відсутність «дійсної заяви»

Росія стверджувала, що Україна, подавши дані заяви проти Росії, недобросовісно зловживала процесом («a bad faith abuse of process»). Зокрема, позиція Росії з цього приводу зводилися до аргументу, що заяви України є політичною пропагандою, заснованою на сфальсифікованих доказах.

Щодо заяв про політичну пропаганду, Суд, звернувшись до своїх висновків у рішенні Ukraine v. Russia (re Crimea) зазначив, що питання, які підіймаються у справі неминуче зачіпають політичні аспекти. Однак одного цього факту недостатньо, щоб позбавити їх правового характеру. Суд ніколи не відмовлявся вирішувати справу, лише тому, що вона мала політичний підтекст. Також Суд відкинув твердження Росії щодо надання державами-заявниками неправдивих доказів. (§496)

Щодо юрисдикції РФ

Уряд Росії стверджував, що ніколи не здійснював ефективний контроль над відповідними частинами на сході України, а їх участь у подіях на сході обмежувалася виключно гуманітарною допомогою.

Відповідно до первинної позиції уряду України Росія здійснювала ефективний контроль над відповідними частинами Донбасу «з початку березня 2014 року». На усних слуханнях у 2021 році, представник від України озвучив, що такий контроль був встановлений «що пізніше з кінця квітня 2014 року». Стверджувалося, що саме Росія спровокувала виникнення збройного конфлікту і протягом усього часу надавала військову, політичну та економічну підтримку сепаратистським силам.

Уряд Нідерландів в цілому фокусувався на доказах ефективного контролю Російської Федерації на момент збиття рейсу MH17, та що контроль над відповідною територією в будь-якому разі був встановлений сепаратистами «до 17 липня 2014 року».

Суд визнав, що Росія здійснювала ефективний контроль над вказаними територіями, внаслідок надання військової, політичної та економічної підтримки «ДНР» та «ЛНР».

Відправною точкою для цього Суд визначив 11 травня 2014 року, день, коли в результаті так званих «референдумів про незалежність» «ДНР» і «ЛНР» проголосили себе суверенними державами і сформували нові «уряди».

Суд зауважив, що ефективний контроль Росії над вказаними територіями тривав щонайменше до 26 січня 2022 року — дати слухання у справі. Питання визначення юрисдикції Росії після цієї дати потребуватиме додаткових доказів і окремої оцінки.

Даний висновок Суду означає, що події які мали місце з 11 травня 2014 року і принаймні до 26 січня 2021 року на контрольованій сепаратистами території, підпадають під юрисдикцію Росії ratione loci у значенні статті 1 Конвенції. Іншими словами, саме Росія буде відповідальною за дії та бездіяльність сепаратистів та підконтрольних їй адміністрацій.

Визначаючи наявність ефективного контролю Росії, Суд виходив з наступних елементів:

1. Військова присутність. Велика палата встановила факти присутності російських військовослужбовців на території Донбасу починаючи з квітня 2014 року, зокрема, Бородая, Гіркіна та Антюфєєва. Однак на підставі наданих матеріалів Суд не зміг встановити їх точну кількість, особливо до широкомасштабного розгортання в Іловайську. Таким чином, Суд не вважав встановленим поза розумним сумнівом, що Російська Федерація здійснювала ефективний контроль над територією «ДНР» і «ЛНР» з квітня 2014 року виключно завдяки військовій присутності своїх власних солдат.

2. Військова підтримка. Суд дійшов висновку, що кілька відомих сепаратистів на командних посадах, таких як Гіркін, були високопоставленими членами російських військових, які діяли за вказівками Росії, політична ієрархія якої мала значний вплив на військову стратегію сепаратистів.

3. Постачання військової зброї. Суд вважав встановленим поза будь-яким розумним сумнівом, що з перших днів існування сепаратистських адміністрацій та протягом подальших місяців і років, Російська Федерація у значних обсягах постачала зброю та іншу військову техніку сепаратистам на сході України, в тому числі під виглядом гуманітарних конвоїв.

4. Навчання. Встановлено доведеним, що Росія створила тренувальні табори поблизу українсько-російського кордону, де проходили навчання російські солдати, які надалі брали участь в бойових діях на сході України. Однак наданих Суду доказів не було достатньо для висновку про те, що Росія також здійснювала підготовку сепаратистів.

5. Застосування артилерії. Суд погодився, що Російська Федерація забезпечувала сепаратистів артилерійським прикриттям, на яке вони розраховували. Представлені щодо цього докази стосувалися здебільшого періоду літа 2014 року. Суд дещо розкритикував Уряд України через ненадання доказів, які від нього можна було розумно очкувати, наприклад, експертного аналізу місць ударів із висновками щодо траєкторій та походження артилерійських атак.

6. Нарощування військ на кордоні. Суд загалом погодився із твердженням Уряду України стосовно значного нарощування російських військ вздовж російсько-українського кордону у березні 2014 року для подальшого розгортання на сході України. Це є ще одним прикладом військової підтримки, яку Російська Федерація надає сепаратистам.

7. Політична підтримка. Докази вказують на вирішальну роль Російської Федерації у призначенні осіб на керівні посади в «ДНР. Серед іншого, перехоплені електронні листи 13 травня 2014 вказували, що Суркову був надісланий список рекомендацій на посади в «уряді ДНР», а відповідно до перехопленої розмови 15 травня 2014, імена затверджених осіб на ці посади були передані Пушиліну помічником пана Бородая. Суд дійшов висновку, що Сурков діяв як зв’язкова ланка між сепаратистами та російським керівництвом, щоб забезпечити надання першим необхідної підтримки.

8. Економічна підтримка. Сукупність доказів свідчить про тісний зв’язок між «ДНР» через Бородая та російською федерацією через Суркова з точки зору економічного виживання сепаратистського утворення. Росія відігравала активну роль у фінансуванні сепаратистських утворень, і Суду не було надано жодних доказів будь-якої іншої форми фінансування та потенційних альтернативних джерел коштів і послуг, які отримували «Л/ДНР».

Чому з 11 травня 2014 року?

Суд визнав встановленим поза будь-яким розумним сумнівом, що російські військові перебували на Донбасі вже з квітня 2014 року. Однак протягом цього періоду озброєні групи діяли з різним ступенем незалежності одна від одної, і зв’язки між ними не завжди були очевидними, а ступінь підтримки, яку ці озброєні групи отримували від Росії, міг суттєво відрізнятися. Суд не вважав «необхідним» доведення ефективного контролю Росії до 11 травня 2014 року, оскільки для цього потрібно було встановлювати які саме території перебували під контролем яких самих збройних формувань, а також аналізувати ступінь їх пов’язаності з  Росією (пункт 694).

Позиція Уряду України щодо дати встановлення ефективного контролю Росії була дещо розмитою, на відміну від позиції у справі України проти Росії стосовно Криму. Такими формулюваннями, як «з початку березня», «щонайпізніше з кінця квітня» уряд України проявив невпевненість і залишив питання визначення дати на розсуд Суду. ЄСПЛ, у свою чергу, не охоче бере на себе компетенцію по встановленню фактів, і у цій справі пішов шляхом найменшого спротиву, прив’язавши дату юрисдикції Росії до дати так званих референдумів у «Л/ДНР».

Оскільки, на думку Суду, призначення лідерів основних збройних груп на «державні» посади після «референдумів» підлягало схваленню  Росією та стало критичним кроком у переході масиву нерегулярних збройних формування в єдину «сепаратистську» адміністрацію.

Важливу у цьому роль відіграла і позиція Росії, уряд якої не надав ані адекватних пояснень, ані доказів, запитуваних Судом, які б могли «пролити світло» на обставини, які відбувалися на початку конфлікту, враховуючи вичерпані можливості отримати їх в інший спосіб.

Чи буде Росія нести відповідальність за порушення, вчинених на тимчасово окупованих територіях до 11 травня 2014 року?

У розглядуваному рішенні юрисдикція Росії за статтею 1 встановлена за принципом «ефективного контролю території», сформульованого Судом у справі «Al-Skeini та інші проти Сполученого Королівства». Однак чи здійснює Договірна держава ефективний контроль над територією поза межами своєї території є питання факту. У кожному випадку питання про те, чи існують виняткові обставини, які вимагають від Суду і дають йому підстави для констатації факту здійснення державою юрисдикції в екстериторіальному порядку, має вирішуватися з врахуванням конкретних фактів.

Слід додати, що виключення за територіальною юрисдикцією не обмежуються принципом ефективного контролю. Наприклад, у справі Hassan v. United Kingdom суд взагалі не вважав за доцільне вирішувати, чи здійснювала Велика Британія ефективний контроль над тимчасово окупованою територією Іраку, натомість застосував персональну концепцію юрисдикції, оскільки було доведено що брат заявника був затриманий і перебував під владою та контролем британських військових.

Дане рішення означає лише те, що під час подальшого розгляду справ юрисдикція Росії застосовується автоматично до усіх подій, що мали місце з 11 травня 2014 року, що не виключає відповідальність Росії за раніше вчинені порушення. Цей факт потребуватиме окремого доведення, так само як і щодо порушень після 26 січня 2021 року. Рішення Суду від 25 січня 2023 року містить багато корисної інформації, яка може у цьому допомогти.

Чи можуть деякі скарги бути виключені з просторової юрисдикції Росії?

Щодо артилерійських обстрілів Росії цивільних об’єктів на підконтрольній Україні території

Вищеописані висновки суду щодо відповідальності Росії належать до порушень, які відбувалися на території, що перебувала під ефективним контролем Росії. Однак, уряд України також заявляв про артилерійські атаки проти цивільних об’єктів, що призвели до знищення приватної власності та шкіл на підконтрольній Україні території, за межами районів, контрольованих сепаратистами. Тому Суд зазначив, що оскільки жертви перебували за межами просторової юрисдикції Росії, то такі напади не можуть підпадати під її юрисдикцію на цій підставі. У зв’язку з цим Суд повинен буде перевірити чи мала Росія персональну юрисдикцію щодо актів обстрілу. Тому Суд не визнав дані скарги України неприйнятними, а зазначив, що це питання настільки тісно пов’язане із суттю справи, що воно не може бути вирішене на даній стадії процедури і буде розглянуто при вирішенні справи по суті.

До речі, вирішення даного питання є дуже актуальним для усіх справ, які стосуються ракетних та артилерійських обстрілів Росією території України з початком широкомасштабного вторгнення. Проте наразі Суд не дає відповіді на питання чи підпадатимуть такі випадки під юрисдикцію Росії. Це питання буде вирішено у рішенні справи по суті.

Щодо збиття літака рейсу MH-17, то тут Суд однозначно відкинув твердження Росії, що ракета, яка збила літак була випущена з території, підконтрольній Україні і тому в даному аспекті просторова юрисдикція Росії зберігається.

Далі Суд проаналізував чи не виключає відповідальність Росії той факт, що збиття літака могло відбуватися в активній фазі військових дій, у сенсі «збройного протистояння та бойових дій між збройними силами противника, які прагнуть встановити контроль над територією в умовах хаосу» (на цьому наполягала Росія із посиланням на рішення Суду у справі Грузія проти Росії (II).) Суд зазначив, що хоча докази показують, що збиття рейсу MH17 відбулося в контексті активних боїв між двома протиборчими силами, було б абсолютно некоректно посилатися на будь-який «контекст хаосу», який перешкоджає юрисдикції на основі ефективного контролю. По-перше, поняття «хаосу», який може існувати на землі неможливо застосувати до ситуації, коли використовується ракета для ураження конкретних цілей у повітрі. Також Суд наголосив, що у цій справі немає жодних доказів будь-яких таких бойових дій у районах, які безпосередньо стосуються місця запуску ракети або місця падіння. По-друге, розслідування Спільної слідчої групи показало поза будь-яким сумнівом, що ракета, яка була поставлена та транспортована Російською Федерацією, була запущена з території, яка була підконтрольна сепаратистам. Отже, ці території перебували під юрисдикцією держави-відповідача у відповідний час, тому скарги уряду Нідерландів підпадають під просторову юрисдикцію держави-відповідача.

Юрисдикція ratione materiae

1. Щодо збройного конфлікту. Суд вкотре підтвердив свою позицію про одночасне застосування положень міжнародного гуманітарного права та положень Конвенції і те, що застосування МГП в контексті збройного конфлікту не може вивести заяви про порушення Конвенції з-під юрисдикції Суду ratione materiae.

Суд зазначив, що за заявленими порушеннями немає очевидного конфлікту між положеннями Конвенції та відповідними положеннями МГП, за винятком, можливо, скарг за матеріально-правовою частиною статті 2 Конвенції (право на життя). У тій мірі, в якій випадкове вбивство цивільних осіб не може бути несумісним з МГП з урахуванням принципу пропорційності, це може не повністю відповідати гарантіям, наданим статтею 2 Конвенції.

Мається на увазі, існують випадки, коли загибель цивільних під час збройного конфлікту не є порушенням норм МГП за умови, що такі наслідки виникли з дотримання умов пропорційності. Суд натякнув, що такий підхід з точки зору МГП може різнитися з гарантіями захисту за статтею 2 Конвенції. Але це питання Суд буде вирішувати на стадії розгляду справи по суті.

2. Щодо права на вільні вибори. Уряд України заявляв про порушення статті 3 Протоколу 1 до Конвенції, яка гарантує право на вибори до законодавчого органу влади. Зокрема, Україна посилалася на цю статтю щодо парламентських виборів, «виборів» у «ДНР» і «ЛНР» та скарги на «референдуми про незалежність» і президентські вибори в травні 2014 року. Однак у меморандумі до Великої палати Уряд України не надав детальних коментарів з цього приводу, також жодних додаткових аргументів щодо цієї скарги не було надано на усних слуханнях.

Оскільки формулювання скарги можна назвати загальним, Суд вважає, що вона не може розглядатися як така, що містить скаргу на вибори до парламенту України, оскільки жодних фактичних тверджень щодо цього не було представлено Великій палаті. Сама скарга прямо визначає лише президентські вибори, і слід зробити висновок, що український уряд-заявник скаржився саме на такі вибори.

Суд визнав дану скаргу неприйнятною, оскільки стаття 3 Протоколу № 1, у принципі не застосовуються до виборів глави держави.

Відповідність умовам прийнятності

Оскільки Україна заявляла про наявність адміністративної практики щодо заявлених порушень, то вимога щодо вичерпання не застосовується у випадку дійсно наявності адміністративної практики.

Щодо дотримання строку на звернення до Суду, то більшість заявлених порушень Україною є триваючими і строк відраховується з моменту закінчення порушення. Дане питання вирішується Судом при аналізі кожного окремого заявленого порушення. (див. нижче)

Щодо викрадення трьох груп дітей Суд встановив, що вимога шестимісячного строку звернення до Суду у цій частині скарг була дотримана.

Проте Суд мав зауваження щодо вичерпання національних засобів захисту в Росії.

Українська влада подала скаргу до слідчого комітету РФ щодо ймовірного викрадення першої групи дітей, але не оскаржила негативні рішення цього органу; скарги щодо другої та третьої груп дітей не подавалися. Суд встановив, що Уряд України не довів, що подання заяв про злочини у Росії щодо ймовірного викрадення дітей не давала розумних шансів на успіх. Суд зазначив, що український уряд повинен був надати російській владі можливість розслідувати їхні твердження та зібрані ними докази, щоб визначити, чи особи перетнули кордон вільно чи були примусово переміщені. Прості сумніви, які український уряд міг мати щодо перспектив успішного оскарження рішення слідчого комітету, не були достатніми, щоб звільнити їх, як законних опікунів дітей, від такої можливості.

Дані висновки Суду підтверджують, що у разі невикористання наявного засобу захисту, заявник повинен переконливо довести Суду очевидну неефективність такого засобу, в іншому випадку існує ризик визнання заяви неприйнятною.

Отже, висновок Суду у цій частині є таким: Що стосується тверджень уряду України про окремі індивідуальні порушення, ці скарги є неприйнятними згідно з пунктами 1 і 4 статті 35. Проте правило вичерпання не застосовується до звинувачень у адміністративній практиці, і далі в рішенні Суд встановив наявність адміністративної практики щодо вивезення дітей, отже дана заяви була визнана прийнятною.

Щодо збиття літака, то позиція Уряду Нідерландів полягала в тому, що офіційна політика заперечення з боку Російської Федерації дорівнює «офіційній толерантності» і що, хоча заява не може стосуватися моделі повторення дій (тобто наявність адміністративної практики), не можна сказати, що вона стосується окремого індивідуального порушення (an isolated individual violation). У зв’язку з цим, на думку Нідерландів, вимога вичерпання не застосовується. Суд дійшов висновку, що твердження, що засоби правового захисту не будуть ефективними у випадку повторюваності дій через бездіяльність влади не можуть бути застосовані до акту збиття літака. Таким чином, усі твердження щодо збиття літака рейсу MH17, слід розглядати як твердження в індивідуальних порушеннях.

Щодо вичерпання Нідерландами засобів захисту в Росії , то тут Суд спершу надав оцінку наявним засобам захисту в Росії. Так, Суд зазначив, що скарга щодо збиття рейсу MH17 була сприйнята  Росією загальним запереченням будь-якої причетності до подій і надалі Росія послідовно дотримувалася такої ж позиції з цього питання. Крім того, незважаючи на те, що збиття відбулося за межами суверенної території Росії і дані щодо виконавців на той час були невідомими, проте статтею 12 кримінального кодексу Росії передбачена можливість відкриття кримінального провадження за принципом універсальної юрисдикції щодо воєнних злочинів. Тобто не є обов’язковим, щоб злочинці мали російське громадянство для початку кримінального розслідування слідчим комітетом РФ. Далі Суд дослідив матеріали у відкритому доступі, опубліковані на інтернет-сайті Міноборони Росії, і дійшов висновку, що «останнім часом було відкрито низку таких розслідувань щодо подій в Україні з 24 лютого 2022 року. Проте варто зазначити, що всі розслідування ведуться щодо ймовірних воєнних злочинів, скоєних громадянами України. Згідно з опублікованою інформацією, жодного розслідування воєнних злочинів, нібито вчинених громадянами Росії, не було розпочато, незважаючи на широке висвітлення в ЗМІ фактів скоєння таких злочинів, які, здається, заслуговують на подальше вивчення. Більше того, Суд має занепокоєння щодо того, чи можна вважати засіб правового захисту, на який посилається Уряд-відповідач, ефективним у справах із політичним аспектом, у яких представники держави нібито причетні до скоєння злочину, засудженого Радою Безпеки ООН і такий, який навіть сьогодні залишається під пильною міжнародною увагою.» (§§804-805) Такі висновки Суду можуть свідчити, що у індивідуальних справах може бути визнано відсутність ефективних засобів захисті в Росії щодо воєнних злочинів під час збройного конфлікту в Україні. Тому висновки Суду у цій частині є дуже актуальними для усіх індивідуальних заяв щодо порушень в результаті агресії Росії в Україні.

Суд встановив, що щодо вичерпання засобів захисту стосовно збиття літака Росія не довела, що для родичів потерпілих був доступний ефективний засіб правового захисту, який мав розумні шанси на успіх щодо їхніх скарг.

Уряд Нідерландів надіслав скаргу щодо збиття літака 10 липня 2020 року, тобто через шість років після інциденту.

У зв’язку з цим, Нідерланди стверджували, що заявлені порушення щодо процесуального аспекту статті 2, а також статей 3 та 13 є триваючими і, як наслідок, шестимісячний строк ще не почав відраховуватися щодо цих порушень. Також Нідерланди наполягали, що заява щодо порушення за матеріальним аспектом статті 2 теж подано вчасно.

За загальним правилом, якщо відсутні ефективні засоби правового захисту, то строк звернення до Суду відраховується з дати порушення, проте з цього правила є виключення, таким виключенням є і даний випадок. Суд зазначив, що застосування такого підходу щодо цієї заяви було б несумісним з інтересами правосуддя та цілями самого шестимісячного строку. Суд зауважив, що уряд Нідерландів не можна звинувачувати в тому, що вони чекали отримання достатньо достовірних і конкретних доказів перед тим, як подати свою заяву, замість того, щоб передати скарги до Суду на основі припущень і матеріалів розвідки.

Суд також зазначив, що метою обмеження строку в статті 35 § 1 є сприяння юридичній визначеності та забезпечення розгляду справ, поки вони ще свіжі, до того, як сплив часу ускладнить встановлення відповідних фактів і робить справедливий розгляд спірного питання майже неможливим. Протягом усього часу з дати порушення справа про збиття рейсу MH17 розслідувалася і тому Суд вирішив, що затримка у зверненні до Суду не є перепоною у встановленні фактів, а навпаки за час розслідування вдалося встановити обставини, важливі для розгляду справи у Суді. Тому Суд оголосив скарги Нідерландів прийнятними.

Докази prima facie щодо заявлених порушень

На даному етапі розгляду справи Суд повинен дослідити надані сторонами докази і визначити чи є вони достатніми для встановлення наявності адміністративної практики повторення відповідних дій та офіційної толерантності Росії до таких порушень. Встановлення наявності таких доказів дозволить Суду перейти до розгляду заявлених порушень на наступному етапі розгляду.

Щодо заяви по порушеннях на сході України, то у рішенні Суд встановив наявність достатньо обґрунтованих доказів щодо повторюваності та офіційної толерантності стосовно таких порушень:

1. Право на життя (стаття 2 Конвенції). Незаконні військові напади російських військ та їхніх проксі на цивільних осіб та цивільні об’єкти, які спричинили багато жертв, включаючи збиття рейсу літака рейсу MH17, численні випадки розстрілу мирних жителів, позасудових страти цивільних, військовополонених та військових hors de combat.

2. Заборона катування (Стаття 3 Конвенції). Численні випадки катування цивільних, військовополонених та hors de combat, включаючи випадки сексуального насильства та зґвалтування; утримання цивільних та військових в неналежних умовах, що принижують їхню гідність.

3. Примусова праця (стаття 4 Конвенції). Використання примусової праці українських військовополонених та мирних жителів для риття траншеїв та інших укріплень.

4. Право на свободу (стаття 5 Конвенції). Викрадення, викрадення людей з метою отримання викупу, незаконні арешти та тривалі утримання під вартою.

5. Свобода думки, совісті, релігії (стаття 9 Конвенції). Навмисні напади і залякування різних релігійних конгрегацій, які не відповідають російській православній традиції.

6. Свобода вираження поглядів (стаття 10 Конвенції). Напади на незалежних журналістів як міжнародних, так і українських ЗМІ, перешкоджання роботі журналістів шляхом затримання, блокування українських мовників на окупованій території.

7. Право власності (стаття 1 Протоколу 1 до Конвенції). Знищення приватної власності російськими військами та проросійськими збройними групами, включаючи цивільні будинки та транспортні засоби, випадки крадіжок і пограбування приватної та комерційної власності на території, що знаходиться під їхнім контролем, незаконне привласнення приватної власності без компенсації.

8. Право на освіту (стаття 2 Протоколу 1 до Конвенції). Заборона навчання українською мовою.

9. Заборона дискримінації (стаття 14 Конвенції). Систематичні напади через етнічну чи політичну приналежність

Проте Суд не визнав достатніх доказів щодо заявленого порушення свободи зібрань та об’єднань (стаття 11 Конвенції).

Уряд України подав окрему заяву у 2015 році щодо переслідування членів політичних організацій, які підтримують територіальну цілісність України.

Суд зауважив, що дана скарга обмежується переслідуванням політичних організацій, які підтримують територіальну цілісність України, та їхніх членів, але не поширюється на обмеження інших об’єднань, включаючи правозахисні та гуманітарні організації, або загальне право на політичні протести та зібрання на території, контрольованій сепаратистами. Суд дійшов висновку, що уряд України не надав достатньо обґрунтованих prima facie доказів повторення дій, що становлять таку адміністративну практику після лютого 2015 року.

Щодо заяви про вивезення дітей. Суд визнав наявність адміністративної практики та толерантності за заявою про вивезення трьох груп дітей. В цій частині Україною були заявлені такі порушення: статті 3 (заборона катування), 5 (право на свободу), 8 (право на приватне і сімейне життя), стаття 2 Протоколу 4 (право на свободу пересування). Всі ці скарги були визнані прийнятними.

Щодо збиття літака. Суд визнав без сумніву достатність доказів для розгляду таких порушень:

- Право на життя (матеріальний і процесуальний аспекти статті 2 Конвенції): збиття  Росією літака та недотримання  Росією обов’язку провести розслідування.

- Заборона нелюдського та такого що принижує гідність поводження (стаття 3 Конвенції): страждання найближчих родичів загиблих.

- Право на ефективний засіб правового захисту (стаття 13 Конвенції): Росія не надала ефективного засобу правового захисту щодо скарг за статтями 2 і статті 3 Конвенції.

Таким чином, Суд визнав заяви, подані Україною та Нідерландами майже по усім порушенням прийнятними. Це рішення є остаточним і не може бути оскаржене. Надалі Суд перейде до розгляду заявлених порушень по суті.

Закон і Бізнес