Мін’юст вимагає спростувати норму Конституції

і ще 5 тез, які паплюжать недоторкану ділову репутацію державного органу

У шахістів є жартівливий девіз: «На кожен шах відповідаймо матом!». Схоже, у Міністерстві юстиції поставили собі за мету на кожну критичну публікацію відповідати позовом. І не зважають ні на витрачені ресурси, ні на можливості простішого способу реагування.

Чи є в міністерства репутація?

Спочатку — невеличкий екскурс в історію видання «Закон і Бізнес». За 30 років діяльності, а саме такий ювілей відзначатимемо цього року, редакції доводилося стикатися з такою ж кількістю позовів, скільки в нас було Президентів.

Претензії були різними. Наприклад, один з авторів конституційного звернення намагався відсудити компенсацію за те, що в рішенні Конституційного Суду, яке надрукувало видання, згадувалося його прізвище. Когось зачепила цитата, використана в репортажі із засідання парламентського комітету. Один високопосадовець намагався судитися за свою честь і гідність через публікацію про можливі фінансові зловживання…

Проте жодного разу не було вимог про захист «немайнового права позивача на недоторканність ділової репутації» (так написано в позовній заяві. — Прим. ред.) державного органу. Бо в нашій країні поєднання іменника «репутація» та словосполучення «державний орган» найчастіше сприймається як оксюморон.

Якщо зважати на результати опитувань, наприклад Центру Разумкова, то чи не найвищий показник недовіри в українців («не довіряю» або «скоріше не довіряю») — саме до державного апарату (77,3%). То чи можна «підірвати» те, чого фактично не існує?! Або чи можна певною публікацією «поставити під сумнів компетенцію» чиновників Мін’юсту, якщо сам позов проти ЗМІ з такими претензіями вже змушує замислитися…

Оскільки невдоволення міністерства викликала навіть не редакційна, а авторська стаття члена Дисциплінарної комісії приватних виконавців Олексія Соломка («Мін’юст усіх дойняв», №6 «ЗіБ»), немає сенсу вдаватися в юридичний аналіз вимог позивача. Це уже зголосився зробити сам автор, і з його аналізом ми ознайомимо у наступних числах видання. Проте цей позов уже сам по собі свідчить про те, як змінюється ставлення влади до критики на свою адресу та свободи слова як основи демократії.

Тепер звернімося до суті міністерських претензій. Не по порядку, а по суті.

Розійшлись у цифрах

Цитата №2: «Протягом 2020 року приватними виконавцями стали аж 24 особи. За той самий час Мін’юст зупинив діяльність 27 приватних виконавців. При цьому за каденції попередньої команди Мін’юсту було зупинено діяльність лише трьох осіб».

Претензії: не 24, а 42, і не 27, а 26. І не Мін’юст, а саме ДКПВ зупиняє діяльність, бо міністерство не має в цьому органі більшості. І це все є перекручуванням фактів, «очевидно, із метою дискредитації органу державної влади».

Тобто, за логіко авторів позову, той факт, що за рік зупинена діяльність на одного виконавця менше, ніж зазначено, цей орган уже не дискредитує.

До речі, то все ж таки міністерство чи комісія при ньому притягає до відповідальності? А хто видає наказ про зупинення діяльності? Дивно, що ті, хто опрацьовував позовну заяву, не читали додатків, які до неї долучили, бо самі ж приклали 24 копії таких наказів Мін’юсту.

Цитата №4: «За весь час каденції попереднього керівництва відомства ДКПВ розглянула тільки 55 подань стосовно приватних виконавців, з яких задоволено — 23. За нетривалої роботи Д.Малюськи через комісію пройшло вже 274 подання, за якими притягнули до відповідальності 66 виконавців».

І знову «дискредитація» числами. Мовляв, попередники розглянули 69 подань, а задовольнили — 14. Але ж, навпаки, менші числа притягнутих порівняно з нинішніми тільки свідчать про зростання тиску на приватних виконавців за часів нового міністра. Чи ті, хто готував позовну заяву, не зрозуміли, що таке уточнення — не на їхню користь?

Що там говорилося про формування сумнівів у компетенції?

Спростувати… Конституцію!

Утім, тут проблеми швидше не в компетенції, а в бажанні бодай до чогось причепитись. І перетворити спір про дифамацію на якийсь науковий диспут, в якому суддя (?) має обрати єдино правильну позицію, що не порочить компетенцію чиновників. Але, знову таки, залишимо юристам — юридичне.

Цитата №5: «Суддів просто вражає нехтування міністерством Конституції та законів. Відповідно до Конституції контроль за виконанням рішення здійснюється виключно судом. Це ж саме підтверджує закон, підкреслюючи, що скарги боржника розглядає тільки суд».

На думку міністерства, це не так. Бо на нього покладена функція реагувати на порушення приватними виконавцями дисципліни. Точніше — то функція ДКПВ при ньому. Якщо провести аналогію, це все одно, що стверджувати, нібито Вища рада правосуддя має право розглядати скарги на судові рішення, бо наділена повноваженнями притягати суддів до дисциплінарної відповідальності.

Не станемо заглиблюватись у наукові розвідки, на які посилається Мін’юст. Знаходимо ч.3 ст.129-1 Конституції: «Контроль за виконанням судового рішення здійснюється виключно судом». Може, редакція пропустила рішення Конституційного Суду, який дав протилежне тлумачення і сказав, що МЮ «теж при справі»?

До речі, чиновники й це речення вимагають спростувати. Вибачте, але не міністерству своїм позовом змінювати Основний Закон.

Як є порядок, то все в порядку?

Цитата №1: «Задекларований міністерством автоматичний арешт коштів також є профанацією… Із 74 діючих в Україні банків лише 7 задекларували можливість прийняття відсканованих копій постанов про арешт засобами електронної пошти».

Заперечуючи, Мін’юст посилаються на затверджений ним же порядок, який не передбачає друку, сканування постанов тощо. Чудовий аргумент, який навіть на журналіста не справляє враження. Бо прийняти порядок і домогтися його виконання всіма банками — далеко не одне й те саме.

Це нагадує ситуацію з паспортами в додатку «Дія», які, як виявилося, не всі виборчі комісії мали технічні можливості перевірити. Також можна стверджувати, що процесуальні кодекси передбачають функціонування ЄСІТС, тому жодних проблем з електронними документами не виникатиме. От якби Мін’юст гарантував, що всі банки приймають такі постанови через систему АСПВ, то це хоча б можна було перевірити. А для видання наказу, як усе має працювати, великих зусиль не потрібно.

Цитата №3: «Інформацію про дисциплінарну практику відносно приватних виконавців можна отримати лише з тексту судових рішень, якими рішення міністерства про притягнення виконавців до дисциплінарної відповідальності визнаються незаконними. До речі, майже всі такі рішення суди скасовують».

В МЮ із цим не згодні. Мовляв, на запит автора чиновники надіслали 10 сторінок таких рішень, а за решту треба було заплатити (що, як стверджував автор статті, він згодом і зробив). Тож це не означає, що таку інформацію не вдається отримати в принципі.

Можна порадити іншим дисциплінарним органам, як-от ВРП чи кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури, запровадити таку ж практику: не оприлюднювати свої рішення у вільному доступі, а брати за них плату. Попередньо досить зазначити, що всі такі акти належать до конфіденційної інформації для захисту репутації згаданих у них осіб.

Але що ще дивує: у позовній заяві є вимога спростувати і друге речення цитати, хоча міністерство жодним чином не заперечує його змісту. Напевне, рішення про притягнення приватних виконавців до відповідальності суди таки скасовують.

Читаємо між рядків

Цитата №6: «Останній випадок був уражаючий: громадянин особисто підтвердив, що скарги не писав, що вона сфальсифікована. Проте для міністерства це вже не мало значення: діяльність виконавця було зупинено».

Тут аргумент чиновників, вибачте за чорний гумор, схожий на прислів’я «Не вмер Данило — його болячка задавила. Мін’юст наполягає, що діяльність виконавця було зупинено, бо він не відреагував на запит під час перевірки, що була ініційована за згаданою скаргою. І це, мовляв, не має відношення до суті скарги. Бо відмова від неї надійшла після того, як міністерство направила вимогу виконавцеві надати матеріали для перевірки.

Проте який сенс відповідати на запит, якщо відпала підстава для його направлення — відкликана сама скарга? Напевне, мета була покарати за непослух — як приклад виховного характеру для інших. Одначе, якщо визнати за Мін’юстом право проводити перевірки навіть за сфальсифікованими скаргами, то ми швидко повернемось у 1937 рік.

А головне — що спростовувати в цих реченнях? Хіба в цитаті є хоч слово, що не вкладається в наведений міністерством розвиток подій? Чи якийсь кодекс вимагає доводити те, що написано між рядків? Тож дуже здивує суддя, який спроможеться прочитати ці речення в тому контексті, який бачить міністерство.

15000 л води та трохи дуба

Та найбільше, що здивувало навіть до прочитання тексту, то це вага позову. У прямому розумінні. Адже разом із додатками пакунок містив майже 400 аркушів добротного офсету.

Отже, щоб подати цей позов, у міністерстві витратили майже 3 пачки паперу: по 400 аркушів на двох відповідачів, позовна заява до суду та копія собі у справу. Студенти британського університету підрахували, що на виготовлення одного аркуша паперу формату А4 витрачається 10 л води та 20 см3 деревини. Тобто Мін’юст марно витратив 15 т життєво важливого ресурсу та дубову колоду, аби подати цей позов, замість того, щоби просто надіслати своє бачення та/або прохання виправити числа в інтернет-версії.

Що ж так розхвилювало чиновників, що вони принесли в жертву стільки води, деревини та власного часу? У позовній заяві сказано, що така публікація може позначитися на отриманні Україною макрофінансової допомоги в розмірі €1,2 млрд. Бо міністерство не зможе виконати взяті на себе зобов’язання щодо збільшення кількості приватних виконавців. Мовляв, ті, хто мав намір зайнятися цим видом діяльності, дізнаються про надмірний контроль з боку чиновників і передумають.

Що ж, добре, що Мін’юст не став вимагати від відповідачів компенсувати недоотриману допомогу, а тільки зажадав повернення судового збору. Та краще б урядовці передали ці 3 пачки паперу (чистого) сусідньому суду — користі для репутації було б більше.