«Незалежництво» дивовижним чином корелює у свідомості українців із сумом за часами СРСР
Те, що ідея соборності України з 1919 року стала значущим для мільйонів людей та політиків усіх країн світу символом, — це незаперечний факт. А по¬дібний символ, як зазначав російський філософ Павло Флоренський, «є така реальність, яка більша за себе саму». Комінтерн та Антанта, нацисти та лейбористи, американці та японці змушені були віднині зважати на цей символ, на його політичну вагу.
Туга за 2,20
Найвдаліше із зовнішніх щодо України сил ідею та символіку соборності екс¬плуатували більшовики. Доходило до майже фантасмагоричних ситуацій: нарком закордонних справ СРСР В’ячеслав Молотов 1940 року, аргументуючи перед німецькою стороною приєднання Північної Буковини до «Союзу непорушного», з усією серйозністю посилався на рішення місцевих національних зборів від листопада 1918 року про прилучення до Української соборної держави.
А перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов, вочевидь інфікований ідеями соборності всіх україн¬ських земель, спершу в 1939, а потім у 1944 році наполегливо просив Йосипа Сталіна включити до складу УРСР Холмську, Брестську та Кримську області...
З 1991 року само¬стійність стала доконаним фактом. Як показав на основі двох загальноукраїнських соціологічних опитувань Ярослав Грицак, «коли б не проводили референдум щодо незалежності, кожен раз результат був би одним і тим самим, що й у грудні 1991-го, хоча, зрозуміло, не завжди з одним і тим самим показником...»
І при цьому, за двома тільки відхиленнями у кризовому 2008 році, в усіх регіонах країни кількість прихильників незалежності стабільно (хоч і по-різному) перевищує кількість її противників. А це і є основа соборності — свідомий вибір людей.
Проте водночас українці не були б собою, якби, маючи незалежну і соборну (чи, якщо зважити на реальні обшири етнічних українських земель і геополітичні можливості минулого, майже соборну) державу, водночас не сумували за часами своєї бездержавності (точніше, номінальної квазідержавності). За часами, коли ковбаса була по 2,20, за квартиру платили символічні кошти — в обмін на демонстрацію лояльності в лавах жовтенят-піонерів-комсомольців, де надавали мінімум благ і соціальних гарантій, а сонце світило яскравіше. Іншими словами, не сумували за часами СРСР.
Статистика для роздумів
Згідно з результатами всеукраїнського (2000 респондентів) дослідження, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» у грудні 2010 року, близько 46% українців жалкують за Радянським Союзом. Не шкода його 36%, не змогли відповісти на запитання 18%.
Сумують за Радянським Союзом 19% молоді до 29 років та 69% осіб у віці понад 60 років; жалкують про розпад СРСР більш за все на Донбасі (65%), півдні (58%) і сході (55%), а найменше — на заході країни (18%).
Ностальгію за СРСР відчувають більше жінки (49%), аніж чоловіки (42%); більше жителі міст (48%), аніж сіл (40%); більше вірні УПЦ МП (59%) й атеїсти (47%), аніж вірні УПЦ КП (41%) і греко-католики (17%). Більше жалкують респонденти, для яких рідною є російська мова (57%), ніж респонденти, для яких рідною є українська (37%) або обидві мови (49%); більше росіяни за походженням (69%), ніж українці (43%).
І нарешті, існує пряма залежність між ставленням до розпаду СРСР та рівнем освіти респондентів: 63% опитаних із початковою та неповною середньою освітою жалкують про розпад СРСР, і тільки 39% опитаних із вищою чи неповною вищою освітою (в той час як 42% опитаних у цій категорії сказали: «Ні»).
Водночас 41% опитаних жителів України вважають, що розпаду Радянського Союзу можна було уникнути. У тому, що розпад СРСР був неминучий, упевнені 34% українців, й аж чверть (25%) не змогла відповісти на це запитання.
Що ж стосується того, до яких форм відносин між колишніми союзними республіками респонденти схиляються, то ідею об’¬єднання кількох таких республік у більш тісні союзи підтримують 18% опитаних українців. За відновлення СРСР у його колишньому вигляді висловилися 15% респондетів; за більш тісне об’єднання всіх колишніх союзних республік за типом Євросоюзу — також 15%.
Збереження СНД в його нинішньому вигляді прагнуть 10%; повністю незалежне існування всіх колишніх союзних республік підтримують 27% українців, а 15% опитаних не визначилися з відповіддю на це запитання.
Найбільше підтримують відновлення СРСР жителі Донбасу (25%), загалом Східної України (26%); об’¬єднання кількох колишніх союзних республік у більш тісні союзи — жителі південних регіонів (35%). Більш тісне об’єднання за типом Євросоюзу хотіли б бачити жителі північних областей (21%); незалежне існування колишніх союзних республік — на заході (59%), в центрі (31%) і на півночі України (30%).
Усі ці цифри свідчать: за незалежність виступає більшість українських громадян. Якщо скласти голоси всіх, для кого найбільш привабливою формою співпраці на теренах почилого в Бозі СРСР є співпраця на рівні незалежних держав (включно з інтеграцією типу ЄС, який також є об’¬єднанням держав, а не союзних республік), то одержимо 52% респондентів.
Чинники підсвідомого жалю
Проте «незалежництво» дивовижним чином корелює у свідомості українців із сумом за часами СРСР і жалем за його розпадом; відносна більшість майже всіх категорій опитаних шкодує про розпад Радянського Союзу і не вважає його неминучим...
Інша головна причина — це цілком зрозуміла дія ряду захисних механізмів психіки: витіснення, регресії, ідеалізації, ізоляції тощо (їм присвячені класичні праці Анни Фройд), притаманна передусім старшому поколінню. Отож і виникає уявлення: якби Союз зберігся, то і старість насувалася б дещо повільніше, і такої кількості похмурих зимових днів поспіль не було б...
Опитування незаперечно зафіксувало пряму залежність між інтенсивністю впливу російських мас-медіа (яка найбільша в де¬яких регіонах України) та гучністю плачу за покійним СРСР. Інакше кажучи, якби офіційний Київ проводив бодай мінімальну ідеологіч¬ну роботу, обгрунтовуючи цінність соборності та неминучість розпаду СРСР (і ще добре, що процеси такого розпаду не пішли югославським шляхом!), то й громадські настрої виявилися б істотно іншими.
Утім, існує ще один вагомий чинник, який викликає до життя почуття суму за радянськими часами. У цьому й полягає його заслуга. Білорусь менше за всіх пережила шок від розвалу СРСР. Немає бандитів, немає мафії, немає повсюдної фантастичної корупції, яка роз’їдає всі країни пост¬радянського простору. Той кланово-олігархічний капіталізм, який ствердився в Україні, на думку багатьох західних учених, є найгіршим з усіх різновидів капіталізму — і в плані суто економічної, і в плані соці¬альної ефективності. І якщо ще кілька років тому небезпідставними були сумніви, який же тип капіталізму переможе, то нині такі сумніви зникли: переміг такий капіталізм, соціальний вимір якого для абсолютної більшості населення куди менш привабливий за післясталінський радянський тоталітаризм. От тому й хочеться людям «додому», в СРСР, і щоб радянські соціальні гарантії поєднувалися з незалежним статусом України...
І що вже є найбільшим парадоксом сьогодення — то це опора політичної гвардії олігархічного капіталізму саме на тих виборців, на ті регіони й категорії населення, які найбільше сумують за розпадом Радянського Союзу.
Саме останній варіант дає шанс позбавитись і від неефективного олігархічного капіталізму, і від спокуси піти білоруським шляхом, і від колінкування перед «зоресяйним» Кремлем чи перед вкрай забюрократизованим Брюсселем.
Шанс цілком реальний, бо, як показують ті ж соціологічні дослідження, потенційна опора для його реалізації існує, передусім серед освіченого люду.
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!