Керуючий партнер ЮК «Касьяненко і партнери» Дмитро Касьяненко:

«Жодному зі своїх клієнтів я ніколи не пораджу йти в банкрутство»

Вересень — це традиційний початок нового політичного сезону, що несе із собою реформи та відсутність стабільності. За таких умов ключовими цінностями стають не лише професійні здобутки або ж завчасна критика влади, а й людські та сімейні цінності. Тож ми вирішили поспілкуватися з адвокатом, арбітражним керуючим, керуючим партнером Юридичної компанії «Касьяненко і партнери» Дмитром КАСЬЯНЕНКОМ та запитати у нього про те, як сімейні цінності допомагають у професійному житті, про його погляд на політику та причини звернення із позовом щодо коронавірусу.

«Я без жалю відмовився від роботи, яка приносила гроші, на користь праці за фахом»

— Дмитре Леонідовичу, ви часто акцентуєте увагу на тому, що народились у сім’ї військовослужбовців, з особливою пошаною згадуючи батька, який служив льотчиком на стратегічному бомбардувальнику-ракетоносці Ту-95. Чому ви не пішли слідами батька, а обрали юриспруденцію?

— Дійсно, мій батько все своє життя присвятив службі. Втім, тоді, коли я обирав спеціальність, батьки відмовляли мене продовжувати родинну справу. Адже військових та навіть революціонерів у моїй сім’ї було достатньо. Проте наприкінці 1990-х армія зазнала руйнації, люди, які віддали своє життя на користь держави, стали їй не потрібні. Тож батьки дали слушні поради, до яких я дослухався і не пожалкував у подальшому. Обирали престижну професію, тому я вступив до Київського університету туризму, економіки і права на спеціальність «правознавство».

— Чи не відчували ви вигорання або розчарування у професії? Адже це доволі часто трапляється з представниками популярних спеціальностей.

— Ні, бо я доволі швидко почав працювати за фахом. Я виріс у невеличкому місті Узин, що на Київщині, тож, перебравшись до столиці, почав одразу працювати. Втім, в юридичних фірмах студенти-першокурсники зазвичай не потрібні, тому спочатку це було дві — три роботи, які не мали жодного стосунку до права, проте принесли перші гроші.

Згодом я знайшов свою першу роботу помічником у юридичній фірмі і без жалю відмовився від роботи, яка приносила  гроші, на користь праці за фахом. На той час були дуже затребувані послуги з реєстрації підприємств, що займало купу часу, тож це було ідеальним місцем для студента другого курсу. Там я здобув свої перші навички та розуміння, з чого складається юриспруденція. Певно, саме це в подальшому вберегло мене від вигорання, адже я мав достатньо часу ще під час навчання, аби відчути специфіку роботи.

— За 20 років у сфері юриспруденції ви встигли попрацювати як у державному секторі, так і приватному. Де більше сподобалось?

— Виокремити щось одне було б не зовсім правильно, адже у кожній сфері я здобував досвід та знання, які стали в пригоді. Так, через деякий час після закінчення вишу я перейшов на державну службу. Займав посаду провідного юриста юридичного управління Державного комітету у справах національностей та релігій Міністерства культури. І це був дуже цікавий досвід.

Саме на цій посаді я вперше потрапив на судове засідання, яке вперше ж і програв. Тоді діяло доволі суворе законодавство, яким врегульовувалися питання щодо отримання статусу біженця. Проте незнання закону, як відомо, не звільняє від відповідальності. А Україна, зважаючи на своє географічне положення, мала вирішувати проблеми біженців із країн Близького Сходу, для яких ми були просто коридором до Європи. Втім, це був безцінний досвід.

Згодом повернувся до приватного сектора та почав працювати у ЗАТ «Холдингова компанія ЕМВ», яке спеціалізувалося на ринку електроенергетики. І це теж був дуже цікавий досвід. Власне, там я побудував необхідну та раціональну для бізнеса структуру та поєднував не лише посаду директора деяких підприємств, але й інхауса. Тобто, як бачите, кожний наступний крок був обумовлений знаннями та досвідом, які здобував на попередній роботі.

Згодом життя відчинило нові двері і я зайняв посаду начальника юридичного відділу ВАТ «КБ «Південкомбанк». До моєї зони відповідальності входив супровід усієї юридичної діяльності банку як по місту Києву, так і по всій області. Досвід, який я здобув під час роботи в банку, знання певних тонкощів та особливостей «внутрішньої кухні», дасть мені змогу в подальшому ефективно захищати своїх клієнтів, які зіткнуться із беззаконням з боку банків.

Я вважаю, що кожен етап у житті дуже важливий та готує до чогось більшого.

«Протистояння із місцевою владою та цукровим заводом обернулося обранням депутатом місцевої ради»

— З вами складно не погодитись. Проте згодом ви опинилися в політиці. Це була громадянська позиція чи бізнес-запрошення?

— Це не було ні бізнесом, ні покликанням душі. Все було набагато банальніше. Одного разу я приїхав до батьків до Узина та прокинувся вночі від смороду. Джерелом цього неприємного та навіть нестерпного запаху був цукровий завод, який почав працювати за державним замовленням, виготовляючи біоетанол.

Зважаючи на те, що в місті живуть мої батьки, я не залишився байдужим. Тож протистояння із місцевою владою та цукровим заводом обернулося обранням депутатом місцевої ради. Втім, якщо ти не представляєш певні політичні кола, то розвиватись у цій сфері доволі складно.

Якщо ти належиш до певної більшості або меншості, то можеш не лише впливати на стан справ у своєму місті, але й непогано заробляти. Якщо потрапляєш до політики самостійно, то роль, яку ти в цьому спектаклі будеш грати, несуттєва.

— Складається враження, що за таких умов децентралізація не матиме сенсу. Чи може депутат місцевої ради щось змінити?

— Звісно, може. Якщо ти працюєш, аналізуєш, за що голосуєш та які рішення підтримуєш, то маєш можливість впливати на багато процесів. Тож децентралізація з цього погляду є цілком виправданою. Проте потрібно, аби до цього доросли і депутати, і суспільство.

Історія з цукровим заводом, наприклад, закінчилася добре. Тож таке важливе питання, як екологія міста, ми тоді захистили. Все інше, до чого зазвичай мають інтерес депутати місцевих рад (наприклад, навколобюджетні способи заробітку), мене не цікавило. Отже, на цьому моя політична кар’єра, можна вважати, припинилась.

— Проте згодом ви балотувались навіть на пост Президента. Це були амбіції чи намагання щось змінити у державі?

— Так, я подавав документи до Центральної виборчої комісії, проте у реєстрації мені відмовили. Президенство в Україні вимагає багато грошей, наявності медіа- та політичного ресурсу. Тож самотужки або навіть з командою із цим не впоратися.

Я зі своєю командою зробив певні висновки, ми побачили, як працює державна машина, і я в цьому розчарований.

— Тобто весь досвід, який ви напрацювали, використаєте для супроводу політичних проектів?

— Ні, я не маю амбіцій щодо президентства. Та й політика зараз зовсім не така, яку ми хотіли б бачити. Тож, якщо ти йдеш у цю сферу, або продаєшся, або нівечиш свою репутацію. Всі ж бачать, що сталося з тими, хто отримав місця в Уряді та парламенті після майдану. Навіть чинний Президент, якого я підтримував на виборах, зараз не відповідає тим очікуванням, які на нього покладалися. Тобто вдруге я за нього не голосував би.

Інститут президентства себе винищив, адже ні чинний, ні попередній президенти не дбали про свою репутацію. Навіть якщо ти долучаєшся до певних процесів, то необхідно вчасно відходити, доки маєш чисту совість та бездоганну репутацію.

«Я завжди раджу своїм клієнтам домовлятися — хоч у судовому, хоч у позасудовому порядку»

— Зараз багато адвокатів та правників ідуть до державних структур та намагаються змінити ситуацію. Як ви до цього ставитесь та чи потрібні адвокати при владі?

— На жаль, такої політики, як у розвинених демократичних державах, в Україні не існує. Що ж до процесу законотворення, то тут все доволі просто. Головна біда — це гроші: якщо вони є, то державні програми будуть виконуватись, а громадяни відчують це. Якщо у бюджеті дірка, то скільки якісних та прогресивних законів не було б прийнято — нічого не зміниться. Ці закони не запрацюють, адже на їх виконання немає ресурсів.

Я це бачу навіть за тими законодавчими ініціативами, які я розробляв разом з командою. Зокрема, ми пропонували запровадити комунальну амністію, адже більшість з тих, хто має величезну заборгованість, — це пересічні громадяни, які опинились у скрутних життєвих обставинах. Більшість пострадянських держав запровадила для таких категорій громадян інститут комунальної амністії, проте в Україні такі ідеї не були сприйняті.

Навіть періодичні «банкрутства» підприємств, які надають комунальні послуги, це лише спосіб заробітку грошей. Адже заборгованість, яку показують такі підприємства, вони нарощують штучно. Крім власне тіла боргу, вони безперервно нараховують пені, штрафні санкції... Навіть позовна давність для таких справ не працює. Фактична заборгованість за надані послуги є набагато меншою за ті суми, які показують на папері та у звітності. Проте цей механізм дає змогу тиснути на боржників та забирати у них власність. Утім, у держави відсутня політична воля, аби вирішувати ці проблеми.

— Одним зі шляхів, який українцям запропонували європейські партнери, є інститут неплатоспроможності фізичних осіб. Адже, на думку прогресивної євроспільноти, борги необхідно віддавати, а ця процедура передбачає залишення у власності єдиного соціального житла. Як ви ставитеся до таких пропозицій?

— Жодному зі своїх клієнтів я ніколи не пораджу йти у банкрутство. Адже боржника спочатку роздягнуть до нитки, потім відберуть навіть те, що залишилося у спадок, та ще багато років будуть рахувати кожну копійчину в його гаманці. Банкрутство є доволі складною та дорогою процедурою, яка наразі себе не виправдовує. Крім того, боржник фактично сам віддає своє життя у руки арбітражного керуючого, який протягом багатьох років розглядатиме його під мікроскопом.

Я завжди раджу своїм клієнтам домовлятися — хоч у судовому, хоч у позасудовому порядку. Аналогічна ситуація і з кредитами. Так, процедура банкрутства не вирішить тих проблем, які нині існують з валютним та іпотечним кредитуванням. Якщо боржник вчасно звертається по допомогу до професіоналів, то банк у більшості випадків іде на відступлення боргу з великими дисконтами. Тож не варто економити на послугах адвокатів.

Банкрутство не дасть такого ефекту. Більше того, нині через кризу квартири знецінилися, тож їх продаж не покриє навіть четвертої або п’ятої частини кредиту. За таких умов не йдеться про те, аби залишитися у виграші. Пересічні громадяни, які доволі часто брали кредити на якісь потреби або ж на лікування, потрапляють до кредитної кабали. Проте банки, на відміну від підприємств, які надають житлово-комунальні послуги, якщо не мають можливості звернути стягнення на майно — домовляються із величезним дисконтом.

— За час роботи Юридичної компанії «Касьяненко і партнери» ви разом з командою захистили інтереси клієнтів на більш як $150 млн. Звісно, були справи, якими ви пишаєтеся. Розкажіть про такі.

— За цей час ми виграли величезну кількість справ, що принесло нам і визнання серед колег, і повагу клієнтів. Проте для мене найважливішими залишаються ті, коли ми знайшли для людини вихід зі складної ситуації.

Вигравати справи, коли в клієнта є ресурс, можливості та статус, не складно. А от ті справи, які ми періодично ведемо pro bono, коли особа брала кредити на тяжке лікування або ж опинилася в інших тяжких обставинах, а банк намагається забрати все та викинути її разом із сім’єю на вулицю, є найскладнішими. Втім, і найважливішими.

— Практика неможлива без розчарувань. Яких складнощів зазнавали на професійному шляху?

— Як не дивно, найбільше розчарувань я зазнавав не від співпраці з державою, а від тих осіб, з якими працював. Протягом певного часу я разом з командою йшов до того, щоб у кожному куточку України наші клієнти мали змогу оперативно отримати правову допомогу. Задля цього ми співпрацювали з адвокатами в регіонах. Утім, коли я довіряю людині, то роблю це без застережень та зайвих запитань. Тож коли раз по раз тебе підводять партнери, то це дуже боляче.

Для нас клієнт — це більш ніж спосіб заробітку грошей, задоволення амбіцій або ж побудова бізнесу. Клієнт — це людина, яка довіряє нам свій біль та своє життя, тож ми не маємо морального права не виправдати цієї довіри. Саме тому доводиться будувати систему так, щоб дії гравців у команді перевірялися і ми не отримували несподіваних результатів через чиюсь недбалість або ж втому.

«Права ніколи не роздають, за них завжди борються»

— Крім адвокатської, ви активно займаєтеся благодійницькою та правозахисною діяльністю. Що вас мотивує до цього?

— Першим кроком стала потреба вирішувати проблеми у рідному місті. Саме тоді було утворено громадську організацію «Громадська ініціатива міста Узина», яка консолідує громадян та допомагає вирішувати їхні проблеми. Побачивши потребу в об’єднанні небайдужих до свого міста громадян, ми поступово рухаємося далі. Як я вже казав, навіть у юридичній діяльності ми беремо доволі багато проектів тому, що людина опиняється в скрутному становищі й їй нема куди йти.

Крім цього, у 2017 році було засновано благодійну організацію «Міжнародний благодійний фонд Дмитра Касьяненка». У рамках цього проекту ми допомагаємо і ветеранським організаціям, і дитячим будинкам. Проте будь-яка благодійність потребує часу та активного залучення. Тож наразі не вдається активно розвивати цей напрям.

У 2018-му було засновано громадську організацію «Правниче партнерство України», яка активно долучається до захисту прав громадян. Зокрема, ми готуємо різні законодавчі ініціативи, беремо активну участь у розробці місцевих та регіональних державних програм. Будь-яка організація — меценатська чи громадська — працює над тим, щоб життя в Україні стало дещо кращим. І без об’єднання громадян це неможливо.

— Ваша активність вражає. Нещодавно ви направили до суду позовну заяву проти Китайської Народної Республіки у зв'язку з тим, що пандемія COVID-19 є прямим результатом грубих зловживань і обману з боку влади КНР. Чому ви звернулися з таким позовом, адже вірус не знає меж?

— Перш за все ми намагалися привернути увагу як в Україні, так і за її межами до проблем, пов’язаних з епідемією та змусити чиновників уважніше ставитись до тих рішень, які вони приймають. Адже одна з головних бід України — тотальна безвідповідальність.

Крім того, зараз чиновники з легкістю списують на коронавірус власний непрофесіоналізм та відсутність результатів своєї роботи. Епідемія в умовах України перетворюється на виправдання того ганебного становища, в якому перебуває держава.

Втім, суд залишається єдиною інституцією, на яку можуть сподіватися громадяни. Окрім суду, для захисту своїх прав йти нема куди. Під пильним поглядом правників, журналістів та суду чиновники уважніше ставляться до своєї роботи. А в умовах очікування судових засідань — приймають більш виважені рішення.

Ми не повинні закривати очі на ті процеси, з якими не згодні. Якщо це набуде масового характеру — одного дня ми прокинемося в правовій державі, в якій закони працюють. Проте для цього потрібна воля та єднання більшості в громаді.

Права ніколи не роздають, за них завжди борються. Так і з коронавірусом — ми повинні змусити чиновників відповідати за рішення, які впливають на наше життя.