Кримінальна відкритість

При детальному вивченні стає зрозумілим, що норми КПК жодним чином не обмежують право на зйомку судового процесу

Прописуючи обмеження на відеозйомку в судовому засіданні, законодавець не врахував розвитку ринку технічних засобів. Як наслідок, особи, які не тільки знають право, а й користуються сучасними гаджетами, можуть без зайвих труднощів обходити заборони та в разі потреби обгрунтовувати свою позицію перед судом.

Нормативне регулювання

Відповідно до чинного законодавства гласність і відкритість судового провадження є однією із засад кримінального судочинства. Забезпечується це шляхом повного фіксування судового процесу технічними засобами, надання можливості учасникам процесу отримати запис. Також важливим є те, що майже всі судові засідання в Україні відкриті. Це означає, що будь-який громадянин нашої держави може бути присутнім на будь-якому засіданні, якщо процес не є закритим.

Все це передбачено ст.27 Кримінального процесуального кодексу. Нормами цієї ж статті визначена й можливість кожного присутнього в залі засідання фіксувати процес відповідним чином. Ураховуючи розвиток інформаційних технологій, робити це можна багатьма способами. Що ж із цього приводу говорить кодекс?

Відповідно до ч.6 ст.27 КПК кожен присутній у залі судового засідання може вести стенограму, робити нотатки, використовувати портативні аудіозаписувальні пристрої. Проведення ж фотозйомки, відеозапису, транслювання судового засідання по радіо і телебаченню, а також здійснення звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури допускаються на підставі ухвали суду, що приймається з урахуванням думки сторін та можливості вчинення таких дій без шкоди для судового розгляду.

На перший погляд, все досить чітко. Однак якщо детально вчитатися в цю норму, то стає зрозумілим, що законодавець, як завжди, не встиг за розвитком суспільства, а тому закон залишає широкі можливості для «маневру».

Скористатися недоліками

Для того щоб зрозуміти, в чому ж полягають недоліки правового регулювання, слід використати принцип «дозволено все, що не заборонено», а при аналізі ч.6 ст.27 КПК — принцип «все, сказане вами, може бути використане проти вас».

Спочатку з’ясуємо, що особі дозволено робити в залі суду: вести стенограму, робити нотатки чи аудіозапис засідання.

Швидше за все, законодавець, записуючи це правило до кодексу, розраховував на те, що особі це потрібно для власного використання. І, відповідно, нотатки чи аудіозапис процесу залишатимуться в її розпорядженні. На жаль, він ніяк не міг передбачити, що завдяки технічним засобам хід процесу може відразу транслюватися назовні.

Використання інформаційних та комп’ютерних технологій дозволило учасникам перетворити «для себе» на «для всіх». Тепер можна робити нотатки, наприклад, у Твіттері, і будь-кому, хто стежить за вашим акаунтом, одразу стають відомі деталі слухання. Жодних порушень тут немає, адже кодекс не уточнює, як та де саме можна робити нотатки: у своєму блокноті чи на особистій сторінці в соцмережі, де доступ до інформації має необмежене коло осіб.

Далі КПК говорить, що лише на підставі ухвали суду, прийнятої з урахуванням думки сторін, нам можуть дозволити фотозйомку, відеозапис, звукозапис із застосуванням стаціонарної апаратури або ж транслювання засідання по радіо і телебаченню. І знову ніяких уточнень. Розберемося з усім по порядку.

Що таке фотозйомка та звукозапис із застосуванням стаціонарної апаратури більш-менш зрозуміло, а от щодо поняття «відеозйомка» виникають запитання. Єдиного загальноприйнятого визначення у вітчизняному праві немає, і кожна галузь права використовує своє.

Найбільш наближеним до нашої ситуації є визначення, наведене в Законі «Про авторське право і суміжні права», відповідно до якого «запис (звукозапис, відеозапис) — це фіксація за допомогою спеціальних технічних засобів (у тому числі й за допомогою числового представлення) на відповідному матеріальному носії звуків і (або) рухомих зображень, яка дозволяє здійснювати їх сприйняття, відтворення або сповіщення за допомогою відповідного пристрою».

Тут необхідно звернути увагу на характерну ознаку відеозапису — фіксацію на матеріальному носії. Тобто, простіше кажучи, якщо ви проводите відеозйомку, то такою вона буде вважатися, якщо ви все фіксуєте на телефон, відеокамеру тощо, а потім маєте можливість неодноразово відтворювати із цього ж пристрою чи носія.

І знову законодавець не квапиться враховувати технічний прогрес. Уже ні для кого не є таємницею, що сьогодні необов’язково записувати події на матеріальні носії, їх можна одразу транслювати в Інтернеті, застосовуючи ресурси відповідних сайтів. Перегляд судового засідання в режимі реального часу привертає увагу більшої кількості осіб. І якщо законодавець нормою про можливість застосування відеозапису тільки після винесення ухвали хотів обмежити публічність справи, ефекту він досяг протилежного.

Аналогічно з транслюванням процесу по радіо та телебаченню. Новинні ресурси та ресурси онлайн-ТБ часто практикують трансляції в мережі. Однак у цьому випадку ні особа, що проводить зйомку, ні новинний ресурс не нестимуть відповідальності, оскільки відео, яке знімається в залі засідань, передається на сторонній інтернет-ресурс чи сайт, тобто не напряму на телебачення.

Таким чином, норми ст.27 КПК дають можливість законно обходити чи законно та обгрунтовано оскаржувати заборони суду щодо обмеження фіксації процесу.

Практика зарубіжжя

Можливість вільного висвітлення розгляду справи як журналістами, так і її учасниками є не тільки ознакою демократії, а й певною гарантією того, що процес, який відбувається під пильним оком громадськості, буде справедливим та неупередженим.

Одним із основних принципів європейського правосуддя є те, що судовий процес повинен бути відкритим для журналістів та публіки. Оскільки суд має захищати права та свободи людини, захист права на інформацію стає одним із головних завдань суду.

Якщо звернутися до практики українських судів, то відкритість процесу обмежується розмірами зали судових засідань, куди, звісно, не можуть потрапити всі охочі.

В Європі практика дещо інша. Там суд, зокрема, обирає більшу залу для проведення слухань або ж виділяє окрему кімнату для всіх охочих, куди в режимі реального часу транслюється процес. Саме такий підхід до розв’язання проблеми був застосований у Франції при розгляді справи щодо колишнього президента Жака Ширака.

У Великій Британії Верховний суд офіційно дозволив журналістам використовувати сервіс мікроблогів Твіттеру для передання повідомлень із судових засідань. Їм також дозволено надсилати повідомлення з мобільного телефону й користуватися електронною поштою.

Вперше громадськість була поінформована через миттєві повідомлення з мобільних телефонів про події, що відбувалися в залі суду під час слухань у «справі Джуліана Ассанжа». До того у Сполученому Королівстві не дозволяли користуватися соціальними мережами в залі суду, а також забороняли фото- та відеозйомку. Диктофони журналісти могли використовувати лише у виняткових випадках. За порушення цих правил було передбачено відповідальність за неповагу до суду, до якої притягав сам суд.

Якщо звернутися до практики розгляду справ у США, то відносини між пресою та правосуддям там дещо відрізняються від європейських, оскільки ЗМІ США не мають права проводити фото- чи відеозйомку у федеральних судах. Висвітлення електронними ЗМІ перебігу кримінальних процесів у федеральних судах однозначно підпадає під заборону, що міститься у федеральному правилі кримінального судочинства 53 — одному із правил кримінального судочинства, прийнятих ще у 1946 р. У ньому сказано: «Суд не повинен дозволяти проведення фотографування у залі суду під час слухання справи та трансляцію слухання справи по радіо із зали суду».

Загалом безперешкодний доступ журналістів на судові засідання, їх відкритість є нормою демократичного суспільства, що забезпечує підконтрольність судочинства суспільству. Українські судді, намагаючись закрити провадження, роблять собі ведмежу послугу і дають більше підстав для сумнівів у їх неупередженості.

Громадяни мають право знати, хто і як приймає суспільно важливі рішення, як їх виконують і як це впливає на суспільство загалом. Якщо це право порушується, виникають ризики недотримання прав людини, дискредитації суду, зниження рівня довіри до нього населення, розвивається зловживання владою і корупція. В умовах сьогодення суди повинні боротися із цими явищами, а не «підкладати дров до багаття» закритими засіданнями.