Тактична перемога

Вибори повернули Ердогану повноту влади, але на перехід до президентської республіки розраховувати не доводиться

Голосування на парламентських виборах у Туреччині завершилося з несподіваним результатом. Мало хто з експертів і аналітиків припускав, що пропрезидентська Партія справедливості та розвитку (ПСР) на чолі з прем’єром Ахметом Давутоглу зуміє здобути перемогу: їй пророкували близько 40% голосів, що означало формування коаліційного уряду. Проте все вийшло по-іншому.

Сюрприз з глибинки

В останні дні перед виборами ситуація в Туреччині була вкрай напруженою: опозиція скаржилася на безпрецедентний тиск і звинувачувала владу в підготовці провокацій. Було закрито два опозиційні телеканали й дві газети, турецькі сили безпеки заарештували деяких активістів прокурдської партії ДПН. Проте саме голосування пройшло, як не дивно, спокійно.

Через півтори години після закриття останньої дільниці турецька ЦВК оголосила перші результати. Експерти й політологи, передрікаючи ПСР поразку, були шоковані. За підсумками опрацювання 42% бюлетенів, в основному із сільської глибинки, партія Реджепа Таїпа Ердогана набирала 54% й була буквально за крок від конституційної більшості.

Коли справа дійшла до великих міст і заможних західних приморських провінцій, показники ПСР пішли вниз. Після оголошення результатів на останніх дільницях стало зрозуміло: хоча партії Р.Ердогана вдалося зробити майже неможливе й повернути втрачені в червні голоси, набравши 317 мандатів з 550 можливих, до конституційної більшості (330 мандатів) вона так і не дотягла.

Скандали, інтриги, розслідування

За турецькою конституцією, для формування уряду необхідна проста більшість у парламенті — 276 місць. Цей результат ПСР перекрила з лишком. Проте червнева поразка не була випадковістю. Жодну з її причин усунути поки що не вдалося, а значить, новому уряду знову доведеться наступати на ті ж граблі.

Передусім мова йде про численні скандали, шлейф яких тягнеться за правлячою верхівкою з грудня 2013 року: тоді після звинувачень у корупції подали у відставку три міністри. Потім розгорівся «телефонний скандал» за участю самого Р.Ердогана: було обнародувано результати прослуховування його телефонних розмов із сином Білялем, і турки дізналися, що їх прем’єрові нікуди дівати величезні суми готівки, що зберігаються в його квартирі. Відтоді за всяку провину Р.Ердогану «давали києм у спину», тим більше що він сам постійно давав приводи для цього. Чого тільки варте зведення знаменитого 1100-кімнатного палацу за рахунок держбюджету.

Особливо зухвало ця східна розкіш виглядала на тлі безрадісної економічної ситуації: уповільнення темпів зростання, здешевлення ліри, зростання зовнішньоторговельного дефіциту. Вперше за 27 років у країні зафіксовано відплив капіталу. Рівень безробіття перевищив 10%, причому працевлаштуватися не можуть насамперед молоді люди, тобто той самий соціальний прошарок, який підтримав свого часу «арабську весну».

Ситуацію посилили помилки в зовнішній політиці. Коли в 2011 році почалася сирійська криза, турецький лідер, вирішивши, що Башару Асаду недовго ряст топтати, відкрито підтримав опозицію. І помилився: Б.Асад зумів утриматися, а до Туреччини хлинув потік сирійських біженців. Крім цього, провалився виплеканий Р.Ердоганом проект перетворення Туреччини на регіонального лідера, заради чого він пожертвував стратегічним партнерством з Ізраїлем.

Проте партія, незважаючи ні на що, перемогла. І допомогло їй у цьому курдське питання.

Курди допомогли

На червневих виборах прокурдська Демократична партія народів набрала понад 13% голосів, уперше в історії подолавши виборчий бар’єр і отримавши аж 80 місць у парламенті. Це стало можливим передусім завдяки підтримці курдів, котрі розчарувалися в Р.Ердогані, який загравав з турецькими націоналістами. Для президента успіх ДПН став ляпасом. Потрібно було взяти реванш і напередодні нових виборів скомпрометувати конкурента, а заразом згуртувати націю.

20 липня в м.Суруч на кордоні із Сирією стався теракт, загинули 32 людини, в основному курди. Теракт учинила «Ісламська держава». Бійці «Робітничої партії Курдистану» звинуватили владу в таємному пособництві терористам і оголосили про розірвання дворічного перемир’я з Анкарою.

Курди розпочали партизанську війну в східних регіонах країни, армія та поліція у відповідь — воєнну операцію. Точна кількість загиблих невідома: кожна сторона стверджує, що знищила близько 1500 солдатів противника й визнає втрату 100—150 своїх бійців.

Ситуація ще більше ускладнилася після того, як турецька авіація включилася в кампанію проти «ІД», головним чином, правда, завдаючи ударів по позиціях сирійських курдів, яких в Анкарі вважають крилом РПК.

Зайнявши жорстку позицію щодо курдів, Р.Ердоган затіяв небезпечну гру. Нестабільність на південному сході країни загрожувала йому значними іміджевими втратами, передвиборні опитування попереджали, що прокурдська ДПН може поліпшити червневий результат на відсоток або два. Але результати голосування показали, що президент усе розрахував правильно: ДПН ледве подолала 10%-й бар’єр, — від неї відвернулося багато тих, хто співчував боротьбі курдів. Крім того, завдяки жорсткому курсу президента ПСР зуміла відібрати голоси у праворадикальної Партії націоналістичного руху, що позбулася майже 5% голосів.

Що далі

Таким чином, ПСР удалося знову взяти владу. Проте ця перемога тактична, а не стратегічна. Р..Ердоган так і не зміг досягти своєї головної мети — запустити процес перетворення парламентської республіки на президентську. Для того щоб винести питання про зміни до конституції на референдум, необхідно 330 голосів. Цього в партії Р.Ердогана немає і не передбачається.

На думку турецького експерта Серкана Демірташа, результати виборів, по суті, дали президентові кілька спокійних років для реформ: «Враховуючи, що строк Р.Ердогана також закінчується в 2019 році, президент і прем’єр спробують за цей час привести світогляд населення Туреччини у відповідність до своїх поглядів. Мета Р.Ердогана — стати одноосібним правителем країни й втриматися при владі до 2023 року — сторіччя Турецької республіки».

Проте не факт, що плани турецького президента утіляться в реальність. Хоча Р.Ердогану вдалося отримати підтримку виборців, перед Туреччиною, як і раніше, майорить економічна криза, курди на південному сході країни не збираються складати зброю, а провал зовнішньої політики Анкари все помітніший. У цих умовах мову потрібно вести не про «переформатування» системи державної влади, а про те, як виправити допущені помилки, не втративши обличчя. Проте Р.Ердогана недарма прозвали султаном. Він цілком здатний піти ва-банк, а значить, Туреччину найближчим часом можуть чекати нові потрясіння.