Ректор КНУ Леонід Губерський:

«За часів побудови правової держави фахових спеціалістів, а тим паче юристів, багато не буває»

Сьогодні точаться запеклі дискусії з приводу реформування правничої сфери. Окремі закиди лунають і в бік вищої школи, яка начебто не здатна підготувати професіоналів у галузі юриспруденції. Про те, чому така думка може виявитися хибною та навіть непатріотичною, чому заздрять європейці та чого дійсно не вистачає українському освітянству, «ЗіБ» розповів ректор Київського національного університету ім. Т.Шевченка, академік Національної академії наук України, академік АПН України, доктор філософських наук, професор Леонід ГУБЕРСЬКИЙ.

«Ми повинні готувати фахівців, яких потребує наша держава»

— Леоніде Васильовичу, один мудрець сказав: якщо володар дивиться в минуле, він реформує армію, якщо піклується про сьогодення — перебудовує фіскальну систему, а якщо дбає про майбутнє своєї країни, він розвиває систему освіти. Нині в Україні говорять про необхідність реформування всього і всіх: судів, міліції, прокуратури, адвокатури, місцевого самоврядування та сфери адміністративних послуг. А як щодо ВНЗ? З ними у нас все в порядку, як ви вважаєте?

— Сьогодні в царині освітянства з’являються так звані фахівці, які без упину критикують систему. З їхньої подачі в суспільстві формується думка, що національна вища школа є чи не найгіршою у світі. Безперечно, це уявлення є хибним і навіть більше — непатріотичним. Неприпустимо безпідставно критикувати своє та посипати голову попелом.

Ми ретельно досліджуємо іноземний досвід, і, можу запевнити, проблеми в освітній царині є скрізь. Звісно, деякі питання в нас стоять гостріше, ніж у європейських країнах. Зокрема, це стосується фінансування освітньої сфери. За цим параметром ми, певна річ, не можемо конкурувати з такими освітянськими гігантами, як, скажімо, Гарвард чи Оксфорд, але ж хіба в цьому провина вишів? Не варто забувати, що є багато інших параметрів, за якими ми не пасемо задніх.

Свідченням цього є блискучі перемоги вітчизняних студентів на міжнародних олімпіадах із фізики, хімії, біології, інформатики, надзвичайно висока оцінка нашої молоді іноземними викладачами та роботодавцями, досягнення українських науковців, які активно впроваджуються в інших країнах.

Ми маємо багатий досвід і величезний потенціал. Природно, ми не повинні зупинятися на досягнутому. Реформи у вищій освіті конче потрібні. Сьогодні з’являються новітні технології та нові спеціальності, а отже, зростає потреба суспільства в нових фахівцях. Ми повинні готувати професіоналів, яких потребує наша держава, та які могли б на рівних конкурувати з іноземними колегами. Для цього має бути докорінно змінений підхід до найважливішої складової вищої школи — якості освіти.

«Лекції мають перетворитися на дискусійні заходи, а великий обсяг інформації молоді доведеться освоювати самотужки»

— Ще в минулому році прийнято новий закон «Про вищу освіту». Вже тоді його автори запевняли, що цей акт поліпшить якість освітніх послуг, а також розв’яже низку інших проблем, які накопичились у цій галузі. Чи виправдовують себе їхні заяви сьогодні?

— Документ є надзвичайно актуальним. В його розробленні брав участь і наш університет. Та ще більше зусиль необхідно буде докласти під час реалізації цього правового акта. Дійсно, якість освіти є ключовим аспектом серед усіх, що охоплюються цим законом. Він складається з багатьох параметрів, на які законодавець нарешті звернув свою увагу. Наприклад, автономія вишів. Причому однаково важливою є як академічна, так і фінансова свобода, якою наділяється вища школа. Щоправда, фінансове питання, а саме — змога ВНЗ розпоряджатися власними коштами досі залишається відкритим. Для його остаточного вирішення потрібна воля Кабінету Міністрів, на яку ми очікуємо найближчим часом.

Що ж до академічної свободи, то закон зобов’язує виші переглянути підходи до формування навчальних планів і програм. Приєднання України до Болонського процесу вимагає якісно змінити навантаження на студента. Лекції мають перетворитися на дискусійні заходи, а великий обсяг інформації молоді доведеться освоювати самостійно, набуваючи навичок самоосвіти. З питань, які залишаться для них незрозумілими, студенти зможуть консультуватись із викладачами.

Самі ж викладачі звільняються від зайвого академічного навантаження, яке сьогодні може сягати 900 навчальних годин, чого немає в жодному європейському вузі. Звичайно, за таких умов у викладача не залишається часу на наукову роботу, індивідуальні заняття зі студентами тощо. Вже з
1 вересня цього року в нашому університеті максимальне навантаження на викладача не перевищуватиме 600 годин.

Надзвичайно важливим для освітянства є положення закону, якими повноваження щодо контролю якості вищої освіти передаються від профільного міністерства Національному агентству забезпечення якості освіти. На цю структуру ми покладаємо величезні надії. Серед іншого ми сподіваємося, що їй вдасться розробити критерії, котрим має відповідати ВНЗ, та визначити, які виші сьогодні мають можливості для надання освітніх послуг належної якості.

Основною ж метою закону є максимальне адаптування вітчизняної системи вищої освіти до європейських стандартів. Це розв’яже також проблему з визнанням  українських дипломів  на території інших держав та закордонних дипломів на території України. Як наслідок, збільшиться мобільність студентства та представників науки, які легко зможуть знаходити роботу як усередині, так і поза межами країни.

«Є виші, які дають знання, а є такі, що видають дипломи»

— Ви згадали про перспективу скорочення кількості ВНЗ. Тобто зараз їх дійсно забагато?

— Сьогодні в Україні 325 вищих навчальних закладів III—IV рівня акредитації. Це надзвичайно багато. До того ж відомо, що є виші, які дають знання, а є такі, що видають дипломи.

Недобросовісні вузи необхідно виявляти. Звісно, можна було б вимагати їхнього закриття. Адже тоді доведеться вирішувати цілу низку питань, на кшталт: що робити зі студентами, котрі в них навчаються, чи будуть дійсними дипломи, які вже були видані тощо. Отже, розглядати зазначену проблему доцільніше крізь призму поглинання сильнішими в плані наукової, методичної, матеріальної бази вишами слабших. При цьому ні студенти, ні викладачі нічого не втратять. Молодь, тобто споживачі, отримає більш якісні послуги, а викладачі залишаться на робочих місцях (тільки у складі іншого ВНЗ). А от керівництва стане менше, що теж можна розцінювати як позитивний аспект в плані якості освіти. На жаль, саме він стає на заваді конструктивного підходу до формування системи ВНЗ, адже ніхто не хоче добровільно залишати свої посади.

— Чи мають потрапити до чорного списку приватні, зокрема однопрофільні, скажімо, юридичні виші, велика кількість яких була відкрита за роки незалежності України?

— За жодних умов мова не може йти про чорні чи іншого кольору списки. Реформування системи вишів вимагає об’єктивного оцінювання та виважених рішень. Я розумію, чому ви ставите питання про юридичні ВНЗ. Сьогодні дійсно звідусіль лунають закиди стосовно величезної кількості випускників-юристів, які не можуть знайти собі роботу за фахом. Це твердження є дещо гіперболізованим: фахових професіоналів, а тим паче юристів, за часів побудови правової держави багато не буває. Проблема насправді полягає в іншому.

Річ у тім, що відкриття юридичного ВНЗ або юридичного факультету в технічному університеті вимагає наявності власної школи. Залучення кількох докторів та кільканадцяти кандидатів юридичних наук не означатиме її створення. Школа формується протягом десятиліть в атмосфері, що просякнута гуманітарним духом. Відмінність між випускником, який отримав знання, продуковані юридичною школою, і тим, хто отримав знання від колективу науковців, утвореного нашвидкуруч, разюча. Це бачать і роботодавці. Про це варто пам’ятати абітурієнтам ще на етапі обрання ВНЗ.

«Оплатна освіта по-українськи означатиме, що фінансовий тягар ляже на батьків»

— До слова, а чому юридичні ВНЗ та факультети значно обходять за кількістю виші іншої спрямованості?

— Тут спрацьовує попит. Особливо це стосується приватних вишів, які відкриваються на запити суспільства. Ця тенденція характерна не тільки для України, а й для майже всіх економічно розвинутих держав.

Обираючи майбутню спеціальність, випускники шкіл прислуховуються до найбільших авторитетів —
батьків. Як розмірковують батьки? Передусім їх цікавить питання: ким буде працювати їхня дитина після закінчення ВНЗ та чи зможе заробити на шматок хліба? Отже, своїм чадам вони радять обирати вигідні спеціальності, на кшталт юриспруденції, економіки та їм подібних, ігноруючи математику, фізику, кібернетику тощо.

— Тож керуються суто меркантильним інтересом. Чи не варто в такому випадку переглянути концепцію фінансування вищої школи? Наприклад, можна зробити вигідні спеціалізації більш дорожчими, або більше — перевести всю вищу освіту на оплатну основу. До речі, побутує думка, що таким чином можна було б подолати корупцію у вишах. Адже окремі фахівці стверджують, що студенти купують собі безоплатне навчання.

— У деяких країнах вища освіта є повністю оплатною. Яскравим прикладом цієї моделі може слугувати Велика Британія — держава зі стародавніми освітянськими традиціями. Однак якщо ми дослідимо цю модель, то виявимо таке. Вступаючи до вишу, абітурієнт має можливість оформити кредит на навчання з умовою його виплати після закінчення ВНЗ. При цьому виплачувати він почне лише з того моменту, коли його середній заробіток за рік перевищуватиме £21000. Такий підхід розвиває в молодої людини відповідальність, а також розуміння того, що після закінчення вишу вона має влаштуватися на роботу за фахом.

На жаль, нині в Україні подібну модель запровадити неможливо. Держава наразі не в змозі забезпечити всіх охочих кредитами, а також гідними робочими місцями, які гарантували б їх повернення. Тож оплатна освіта по-українськи означатиме, що фінансовий тягар ляже на батьків, і не всі зможуть дозволити собі його нести.

Наявність безоплатної освіти є стимулом для студентства до здобуття якісних знань. Адже наша система передбачає можливість обдарованої молоді перевестися з оплатного на безоплатне навчання вже після вступу до ВНЗ. А якість отриманих знань є однією із гарантій працевлаштування в будь-якій сфері, зокрема і в юридичній.

«Думка роботодавців, особливо сьогодні, має для нас неабияке значення»

— Мабуть, у ваших випускників-юристів проблем із працевлаштуванням немає, адже університет є своєрідним брендом на ринку праці?

— У нас немає даних про десятки непрацевлаштованих випускників-юристів. Як правило, всі, хто хоче працювати за фахом, знаходять гідну роботу. Дехто розпочинає кар’єру, ще будучи студентами 3-х—4-х курсів. Це взагалі характерно для гуманітаріїв. Є й такі, що свідомо обирають дещо інший напрям діяльності. Можливо, отримують вигідніші пропозиції. Однак і в цьому разі проблем вони не зазнають.

Річ у тім, що наш навчальний заклад є класичним університетом, який поєднує в собі гуманітарні та природничо-технічні факультети. Більшість світових провідних ВНЗ мають саме таку структуру, і вона виправдовує себе уже не одне сторіччя. Студент класичного університету отримує фундаментальні знання з різних напрямів — історії, філософії, української та іноземних мов тощо. Це значно розширює світогляд молодої людини, привчає її мислити та аналізувати. Отже, таку особу, про що часто говорять і самі роботодавці, простіше довчити або адаптувати до виробничих вимог, ніж випускника, скажімо, однопрофільного вишу.

— Як часто ви дослухаєтеся до роботодавців? Чи послуговуєтесь їхніми пропозиціями під час формування навчальних програм?

— Безперечно, думка роботодавців, особливо сьогодні, має для нас неабияке значення. Кожен факультет, кожна кафедра підтримують зв’язки із роботодавцями, аби забезпечити в навчальному процесі поєднання теоретичних та практичних аспектів. До слова, наші прагнення отримали схвалення бізнесу, куди поступово вливаються випускники університету.

Мабуть, ви помітили, що останнім часом у засобах масової інформації стали з’являтися рейтинги вишів, які включають різноманітні параметри оцінювання. Так, одним із таких обов’язкових параметрів є думка роботодавців. За цим параметром університет завжди посідає чільну позицію.

— А за іншими?

— До інших параметрів окремі вітчизняні фахівці відносять оцінку науково-педагогічного потенціалу, якості навчання, інтегрального показника діяльності або, скажімо, міжнародного визнання. За цими показниками університет також займає провідні позиції. До того ж уже кілька років поспіль ми беремо участь у всесвітньому оцінюванні QS World University Rankings, до якого входять 800 найкращих університетів світу. У створенні рейтингу беруть участь понад 60000 дослідників, викладачів та адміністраторів з усього світу, які оцінюють виші за такими показниками, як:

• академічна репутація університету;

• рівень фахової підготовки, який аналізували роботодавці;

• співвідношення кількості викладачів і студентів;

• індекс цитування наукових праць викладачів університету;

• кількість іноземних студентів та іноземних викладачів у виші тощо.

В іншому, так званому шанхайському рейтингу, або рейтингу Academic Ranking of World Universities, який ­публікується китайським університетом Цзяо Тун, одним із головних показників якості вишу є коефіцієнт фінансування. Звісно, за цим показником ми значно поступаємось англійським та американським університетам, однак, як я вже зауважував, вирішення цього питання від вишу не залежить.

«Величезна кількість законопроектів правового напряму проходить через експертизу університету»

— Як щодо законодавчої бази? Чи встигають викладачі й майбутні юристи опрацювати численні законодавчі новації, які продукуються українськими парламентарями?

— Повинні встигати. Зі свого боку ми робимо все, аби полегшити їм це завдання. Величезна кількість законопроектів правового напряму проходить через експертизу університету та отримує оцінки наших співробітників. Звісно, до обговорення цих документів викладачі прагнуть залучати й студентів, демонструючи їм не тільки готовий, якщо так можна сказати, акт, а й саму «кухню» створення нового закону з усіма позитивними та негативними аспектами можливих наслідків прийняття документа. Таким чином, наші студенти не тільки отримують змогу орієнтуватися в питанні, як застосувати новий акт, а й розуміють логіку законодавця, який прийняв саме таке рішення.

— Це не надто складно для молодої особи? Звісно, європейське навчання передбачає самостійний аналіз, однак ці традиції формувалися десятиріччями на так званому культі знань. Від українських же студентів вимагають негайно перейти чи не від механічного конспектування лекцій до самостійної роботи.

— Новий підхід до освіти, закладений у законі «Про вищу освіту», передбачає зміщення акцентів у навантаженні студентів з кількості на якість. Так, уже в цьому навчальному році значно скорочується кількість дисциплін. Студенти отримують змогу обирати деякі дисципліни на власний розсуд. Лекції матимуть характер дискусії, в якій студенти братимуть участь на рівних з викладачем. Все це в поєднанні з надзвичайно жорсткими вимогами ринку праці не може не вплинути на ставлення молоді до процесу навчання. Сьогодні студент не може не розуміти, що від того, як він ставитиметься до навчального процесу, залежатиме його майбутнє.

Зі свого боку і виші мають осягнути зміни, яких вимагає сьогодення. Надзвичайно важливо готувати високоякісних фахівців. Але цього виявляється недостатньо. Стіни альма-матер мають покидати не тільки високоосвічені, а й  висококультурні, патріотичні молоді люди. Університети, як і колись, мають стати осередком високої культури. Лише в такому середовищі може сформуватися культ знань у тому сенсі, який вкладають у це поняття вітчизняні аналітики у своїх статтях про «китів» освіти — Оксфорд, Гарвард тощо.