Які законодавці, таке й майбутнє… Парламент є таким лише тому, що іншим його не хочуть бачити люди, які фінансують політикум

Скільки можна плакатися, що світло в тунелі української державності з кожним роком усе тьмяніше, а сам тунель — усе глибше.

Чи можна весь час тільки нарікати на владу і чи не пора вже й самим пропонувати якісь конкретні заходи щодо покращення ситуації, не писати весь час, хоч і красиво, про те, хто винен (це й так усім давно відомо), а говорити, що і як робити?

На моє глибоке переконання, основною причиною всіх наших, та й не тільки наших, негараздів у всіх сферах суспільного життя є вміння до такого ступеня заговорити будь-яку проблему, що її вирішення вже навіть шляхом простого відвантаження апельсинів бочками (за Аркадієм Райкіним) усім здається зрозумілим і доцільним.

Чим вимірюється демократія?

Візьмемо таке популярне для всіх поняття «демо¬кратія». Чомусь, особливо останнім часом і особливо в Україні, основним мірилом демократичності су¬спільства називається свобода слова, насамперед — у засобах масової інформації. Безумовно, свобода слова — річ важлива. Можливість вільно висловлювати свої думки є одним з основних прав людини, можливість говорити людині дано, як дихати, пити і їсти. Але свобода слова в загальнолюдському розумінні та свобода слова в ЗМІ це далеко не одне й те саме.
Відсутність належного рівня свободи слова в Україні визначається перед¬усім не намаганням влади хоч би якоюсь мірою цензурувати приватні ЗМІ, що, до речі, є абсолютно нормальним явищем. Це ви¬значається насамперед відсутністю суспільних, незалежних ні від держави, ні від олігархічних грошей, по-справжньому доступних для пересічного громадянина засобів масової інформації. У тому, щоб якомога довше не допустити утворення їх в Україні, однаково зацікавлені як владні інституції, так і наявні приватні ЗМІ, а точніше їхні власники.
Проте навіть справжня свобода слова не є основою, сутністю демократії. Демократія, як би це набридливо не звучало, є не що інше як «влада народу». Має народ у державі реальну владу — держава демо¬кратична, а якщо ні — ні про яку демократію й говорити не доводиться, хоч би при цьому кожен мав свою газету або канал на телебаченні. Адже можливість вільно висловлюватись і можливість володарювати — речі абсолютно різні. Можливо, нинішній гарант додержання Конституції спробує щось змінити в цьому плані, принаймні він це пообіцяв.
Ще одним критерієм демократичності визнається наявність у суспільстві можливості вільно обирати та такої ж можливості бути обраним. Одначе по-справжньому демократичними, такими, де люди не купують кота в мішку, а мають реальну можливість обирати тих, хто їм підходить, є вибори лише в окре¬мо взятому селі, селищі з населенням не більш ніж 5000 осіб, де всі одне одного знають. У таких округах вибори, як правило, є дійсно усвідомленим волевиявленням кожного. В усіх інших випадках можливість вільного вибору підмінюється виборчими технологіями або елементарною купівлею голосів.
Крім права обирати, рівень демократичності суспільства визначається також можливістю абсолютного, нічим не обмеженого права громадян відкликати обраних осіб, якщо, на думку перших, другі не справляються зі своїми обов’язками або скомпроментували себе. Така норма в українському виборчому праві практично відсутня.

Сутність — у джерелі

Проте і вибори не є основним критерієм демо¬кратичності суспільства. Сутністю демократії, єдиним способом, при якому народ дійсно безпосередньо може реалізовувати свої владні повноваження, є референдум. Чим більше питань державного устрою, діяльності органів влади вирішується шляхом прямого народного волевиявлення, тим демократичніше суспільство, тим реальніша в такій державі влада народу. І, відповідно, навпаки.
Згідно з положеннями ст.5 Конституції носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Чи може хтось навести бодай один приклад здійснення українським народом влади безпосередньо? Так, Президент Леонід Кучма провів один референдум, але це народне волевиявлення, як і все інше, заговорили, засміяли, а в результаті жодне рішення народу так і не було виконано. Склалося враження, що й глава держави був не надто зацікавлений у реалізації рішень референдуму, а задовольнився самим фактом його проведення.
Стаття 74 Конституції, яка визначає, що референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії, є взагалі курйозом української демократії. Адже в цьому випадку слуги народу визначили, на що цей народ як носій суверенітету має право, а до чого йому зась. Правила ст.72 Основного Закону, за якими всеукраїнський референдум можуть ініціювати не менш як 3 млн громадян України, причому їх має бути не менш ніж по 100000 у 2/3 областей, фактично ¬означають, що реалізувати таку народну ініціативу можуть лише ті представники народу, статки яких вимірюються сотнями міль¬йонів доларів і які в змозі профінансувати збір необхідних підписів.
Отже, для того, аби можна було говорити про наявність реальної демократії в Україні, необхідно реалізувати такі конкретні речі. Насамперед створити справді незалежні суспільні ЗМІ й законодавчо забезпечити обов’язкове реагування органів державної влади та місцевого самоврядування на опубліковані матеріали щодо корупційних проявів та інших порушень. За умови підтвер¬дження таких матеріалів повинні бути застосовані відповідні заходи щодо винних осіб. Якщо факти не підтвердились і є підстави вважати опублікований матеріал замовним та наклепницьким, повинні бути вжиті такі ж заходи щодо обов’язкового реагування через суди чи інші органи про відповідальність друкованого чи іншого засобу масової інформації та авторів таких публікацій. Відповідальність має бути взаємна.
Крім того, необхідно законодавчо встановити реальну можливість виборців відкликати осіб, обраних ними до органів державної влади та місцевого самоврядування. Також слід конституційно встановити періодичність проведення (не рідше одного разу на два роки) загальноукраїнських та місцевих референдумів. Перелік питань, які не можуть бути внесені на вирішення референдумом, з Конституції виключити: такий перелік може бути встановлений виключно самим народом як єдиним джерелом влади.
Натомість запропонувати перелік питань, які обов’язково мають виноситися на всенародне голосування. І це мають бути питання не тільки державного устрою. На референдумі можуть вирішуватись питання, наприклад, кількості державних резиденцій у країні, можливості залишення в довічному користуванні державних президентських чи інших апартаментів, дач, обслуги, охорони, транспортного забезпечення високих посадовців, які іменують себе слугами народу. Адже народ і повинен установлювати умови утримання своїх високопосадових слуг. Обов’язково всенародно повинне вирішуватися питання довіри посадовцям.

Чи може кухарка «варити» закони?

Тепер уже очевидна помилковість майданових гасел. «Разом нас багато, нас не подолати!» Та виявилося, що багато не нас, а інших — так званих «любих друзів». «Ющенко, так!» Виявилося, що Віктору Ющенку — ні, не зміг бути так. Слід було висувати інші вимоги і добиватись їх виконання: «Даєш референдум як народний контроль за владою!»; «Даєш свободу слова через громадське телебачення та інші громадські незалежні ЗМІ!»; «Даєш пряме відкликання посадовців!»; «Даєш професійний парламент!».
Останній лозунг не має прямого стосунку до демо¬кратії, проте також може бути віднесений до основних причин усіх невдач, прорахунків та інших негативних явищ, що супроводжують суспільно-економічний розвиток нашої незалежної держави.
Жодна реформа — чи то економічна, чи судоустрою — не матиме позитивних результатів доти, доки ми не змінимо принципи формування органів влади, насамперед Верховної Ради. Потрібно бути сліпим і глухим, щоб не помічати українського законодавчого маразму. Останній приклад — закон про місцеві вибори: тільки прийняли, як уже збирають позачергову сесію для внесення змін. Якби ж то так було тільки з одним актом… Тому й перетворився наш парламент із законодавчого на «законозмінний» орган. І так буде доти, доки ми не оновимо наш значною мірою незмінний за персональним складом парламент.
Україну та українську незалежність до погибелі доведуть не москалі, про що твердять наші націонал-патріоти, і навіть не терористи. Україну зведуть зі світу неуки — свої, доморощені. Бо чомусь ми вважаємо, що в парламентській, на 99% науковій, роботі правило професіоналізму не діє.
Під парламентськими неуками маються на увазі люди освічені, грамотні, але ті, котрі займаються роботою, щодо якої не мають не те що належної фахової підготовки, а й найменшого уявлення про те, що вони роблять. Так, серед них чимало дійсно талановитих людей — олімпійські чем¬піони, музиканти від Бога, талановиті журналісти, співаки, лікарі… Але навіщо вони беруться за справу, в якій зовсім нічого не тямлять? Законотворчість — це вищий пілотаж у юриспруденції, вершина кар’єри юриста-вченого. Між іншим, автор цих рядків, який має за плечима вищу юридичну освіту ще радянського зразка та понад 30 років практичного досві¬ду, вважає і себе не готовим до належної законотворчої роботи, парламент¬ським неуком — не той рівень наукової підготовки. Можу бути максимум помічником справжнього народного депутата-законотворця.
Можна заперечити, що за радянських часів і кухарки керували державою, оскільки серед більшості депутатів Верховної Ради УРСР були не вчені — юристи чи економісти, а передові доярки, агрономи, шахтарі, письменники, артисти. Це дійсно так. Проте принципова різниця між тодішніми й нинішніми депутатами полягає в тому, що за радянських часів Верховна Рада лише освячувала голосуванням проекти законів, розроблених найкращими фахівцями цієї справи, і жодним чином не втручалась у процес їх підготовки.

Право піару не товариш

Багато ж хто з тепе¬рішніх народних депутатів при прийнятті окремих законів насамперед дбають про особисті матеріальні та бізнесові інтереси. Крім того, трансляція пленарних засідань під¬штовхує частину народних обранців «світитися», демонструючи виборцям свою значущість. Тому й намагаються один поперед одного вносити поправки до будь-яких законопроектів, навіть якщо ці пропозиції абсолютно безграмотні та необгрунтовані. Більше того, є безліч прикладів, коли дуже важливі проекти ставлять на голосування навіть за наявності негативних висновків юридичного управління ВР.
Та що там висновок юридичного управління! Конституційний Суд неодноразово зазначав у своїх рішеннях про недопустимість унесення законами про державний бюджет на той чи інший рік змін до інших законів. Проте парламент знову і знову продовжував актами про держ¬бюджет кроїти інші законодавчі норми. Аналогічна ситуація неодноразово відбувалась і щодо законодавства про соціальний захист — парламент раз у раз свідомо йшов на прямі порушення конституційних норм навіть за наявності відповідних рішень КС із цих питань.
Ніколи, ні за яких обставин Україна не буде правовою державою, ніколи не досягнути в українському суспільстві належної поваги до Конституції та інших законів, якщо єдиний законодавчий орган держави не навчиться цього робити сам.
Найважливіше, що саме від законодавців, від їхньої роботи залежить не тільки майбутнє різних реформ, від цих людей залежить майбутнє українського народу. Іншими словами, які законодавці, таке й майбутнє. І не потрібно себе обманювати, при такому стані речей світла в кінці нашого тунелю нам не побачити.

Один професіонал = 10 неукам

Замість висновку — конкретні пропозиції. Український парламент — у кількості 45 народних депутатів, рішення провести, звичайно, через всеукраїнський референдум. Чому саме 45? Та хоча б тому, що один справжній доктор наук вартий як мінімум 10 парламент¬ських неуків. ВР має складатися не лише з юристів: 30 докторів юридичних та 15 докторів економічних наук.
Не пам’ятаю, хто з американських президентів, мабуть, Джордж Буш Молодший, сказав: «У моїй адміністрації є посадовці білої та чорної рас, чолові¬ки і жінки, молоді і не дуже, але їх об’єднує одне — всі вони висококласні юристи та економісти». Такими ж є, як правило, американські сенатори та конгресмени.
Українська юридична наука поділена на приблизно десять спеціальностей, у рамках яких відбувається підготовка та захист кандидатських і докторських дисертацій. Така ж приблизно ситуація і в науках економічних. У кожній із цих спеціальностей є своя група докторів наук. Так от, 45 народних депутатів повинні бути не просто докторами наук, а представляти у ВР усі ці спеціальності на підставі відповідних рекомендацій вчених у рамках цих спеціальностей. У сьогоднішніх юридичних, економічних чи якихось інших науках унаслідок об’ємності наукового матеріалу практично не залишилося місця науковцям-енциклопедистам, а тому для забезпечення справді ефективної роботи парламенту обов’язково повинна враховуватися наукова спеціалізація вченого. Очевидно, що якась спеціальність (знову ж таки внаслідок об’ємності знань у цій сфері) напри¬клад цивільне право, буде представлена більшою кількістю народних депутатів, інша — меншою, але це вже суто технічні моменти, які будуть вирішені самими вченими.
45 округів утворюються з урахуванням представництва вчених від усіх спе¬ціалізацій. Для реєстрації кандидат повинен подати до ЦВК не якісь надумані програми, а чітку інформацію про те, коли і який вуз закінчив, коли і де захистив кандидатську та докторську дисертації, за якими темами, навести перелік наукових монографій, статей тощо. Надати рекомендації відповідних учених рад щодо можливості фахово виконувати професійні обов’язки народного депутата. При такому підході виборча система не матиме практично жодного значення, про закриті списки ніхто й не згадуватиме, не буде ніяких виборчих каруселей, а український парламент стане чи не найосвіченішим в Європі. А які фахові та фундаментальні закони отримає українська держава! Адже кожен професор права чи економіки, котрий хоча б більш-менш себе поважає, не дозволить собі халтурити.
За часів української незалежності ми вже забули, як має виглядати по-справжньому фаховий закон, в якому не лише окремі його положення, статті, речення, слова, а навіть розділові знаки мають велике значення. Досконалий закон повинен бути гармонійним не тільки внутрішньо, а й бути в такій же гармонії з іншими законами. І зробити українське законодавство саме таким зможуть лише справжні професіонали, люди найвищої кваліфікації.
На жаль, за часів незалежності наш парламент став не професійним законотворчим органом, а таким собі політичним ристалищем. А тому при всіх розкладах вони не здадуться. Звичайно, можна було б у порядку відкупного для політиків піти на створення двопалатного парламенту: одна палата законодавча з тих самих 45 науковців, друга — палата політиків у кількості 30 сенаторів. Проте, знаючи наших політиків, можу з упевненістю сказати: останні не тільки самі не працюватимуть, а й не дадуть можливостей для нормальної роботи і депутатам-професіоналам. Та й навряд чи знайдемо з-поміж україн¬ських учених 45 осіб, які б погодилися стати народними депутатами: влада, як правило, їм не потрібна.
На завершення назву ще одну, на цей раз уже дійсно найголовнішу причину всіх негараздів нашого, і не тільки, суспільства. Очевидно, що державами, народами фактично керують не парламенти, і навіть не закони. Світом правили, правлять і будуть правити гроші. Й український парламент є таким, яким є, тільки тому, що іншим його не хочуть бачити люди, які фінансують український політикум. Тому тільки тоді, коли українські фінансово-бізнесові богатирі захочуть бачити владу справді професійною, можна сподіватися на світло в кінці україн¬ського державницького тунелю.

Василь ЮРЧЕНКО

Опитування

Чи можуть «кухарки» приймати закони?

А законодавці хто? Схоже, це питання турбує виборців, які спершу довірили володарям мандатів вершити правову долю країни, а потім самі стали заручниками законодавчих колізій. Дехто вважає, що неякісні правові продукти, які нерідко «випускають» із будівлі під куполом, є свідченням низької фахової підготовки. Адже парламент чи не єдиний владний орган, де немає спеціального «фейс-контролю»: спершу дивляться на партійний квиток, а не на професію. Наше видання вирішило поцікавитись у народних обранців: чи можуть усе ж таки непрофесіонали (не юристи і не економісти) приймати закони?

Юрій КАРМАЗІН, фракція блоку «НУНС»:
— Саме це в парламенті нині і відбувається: закони ухвалюють непрофесіонали. При цьому хіба може фаховий юрист мати такий же голос, як, наприклад, двірник, який у цих питаннях не розуміється. Тому ми і маємо величезні проблеми в законодавстві: один акт суперечить іншому. На моє переконання, цього не було б, якби документи створювали фахівці.

Михайло ЧЕЧЕТОВ, фракція ПР:
— Справа в тім, що в демократичних державах закони приймають політики, тобто ті, кого обрав народ. Там на паспорт і на диплом про освіту не дивляться. На моє переконання, саме в цьому і полягає принцип народної демократії.

Тарас ЧОРНОВІЛ, позафракційний:
— Очевидно, приймати можуть, питання в іншому: хто їх має розробляти? Законодавчий орган має приймати по¬літичне рішення щодо доцільності схвалення того чи іншого акта. Відповідно, контроль за їх розробкою і підготовкою мають здійснювати спеціалісти, у даному випадку головне науково-експертне управління парламенту. Проблема полягає в тому, що ВР нерідко нав’язується політична воля інших органів, зокрема й Адміністрації Президента. У такому випадку думка наших юристів повністю ігнорується.

Олег ЗАРУБІНСЬКИЙ, фракція НП:
— Складне питання. На мою думку, парламент має бути зібранням відповідальних фахівців з різних галузей: економіки, господарства, освіти та ін. Водночас ці люди повинні мати базову юридичну підготовку, тому що процес законотворення має свою особливу процедуру. До ВР повинні прийти особи, які досягли певного успіху в тих сферах, в яких вони працювали. Зрозуміло, що сюди не мають обиратися люди, для яких перший запис у трудовій книжці — народний депутат.

Андрій СЕНЧЕНКО, фракція БЮТ:
— На мій погляд, можуть. Оскільки до складу парламенту не можуть входити лише юристи й економісти. Більше того, думаю, що чим менше юристів, тим краще. Тому ВР і складається з політиків, які повинні консультуватись із юристами та економістами. Тим паче що закони можуть бути різного профілю, наприклад, стосуватися прав і свобод громадян. І що, в такому випадку всіх економістів потрібно спровадити з парламенту?.. Питання полягає в іншому: у ВР мають працювати люди, які повинні мати певний життєвий довід і яким виборці довірили право представляти їхні інтереси.

Записала Ольга КИРИЄНКО