Должники должника

Обращение взыскания на дебиторскую задолженность: что следует учесть

Когда у должника не обнаружено имущества, на которое можно было бы обратить взыскание, возникают основания для возврата взыскателю исполнительного документа без исполнения. Впрочем, не стоит забывать о потенциальном активе – дебиторской задолженности.

Помилки з вимогами

Чимало компаній в Україні, навіть за наявності відкритих виконавчих проваджень, продовжують вести господарську діяльність та отримувати кошти. Наявність ліцензій та дозволів, укладені контракти на виконання робіт, надання послуг, поставку товару тощо — усе це зумовлює необхідність ведення господарської діяльності боржником, навіть маючи запис у реєстрі боржників. При цьому жодного майна чи коштів на рахунках такого боржника виконавцем не виявляється. То що ж робити виконавцю і, відповідно, стягувачу в таких ситуаціях?

Стаття 53 закону «Про виконавче провадження» надає виконавцю право на звернення стягнення на майно боржника, що перебуває в інших осіб, у тому числі і на кошти. Крім права виконавця на звернення стягнення на таке майно, ця норма також встановлює обов’язок для дебіторів боржника подавати всю наявну у них інформацію про заборгованість, а також про майно та кошти, які вони повинні передати боржнику.

Відтак виконавцю важливо направляти вимогу особам, які мають заборгованість перед боржником, із коректним та чітким формулюванням запиту щодо інформації та документів, які йому необхідно отримати для звернення до суду надалі. Але тут виконавці іноді припускаються помилок, наприклад, вимагають лише загальну інформацію щодо наявності в особи майна, або коштів, які належать боржнику. Такі запити є вкрай неефективними для досягнення позитивного результату, оскільки самої лише інформації про наявність заборгованості є недостатньо.

Інколи виконавці взагалі намагаються обійти встановлену законом процедуру стягнення дебіторської заборгованості боржника. Так, отримавши інформацію про наявність дебіторської заборгованості, виконавець, замість вимоги про надання документів, які підтверджують виникнення такого боргу, вимагає направити кошти, які повинні бути сплачені боржнику, на рахунок органу ДВС (приватного виконавця).

Така вимога є юридично неправильною та може бути справедливо проігнорована особою, яка має заборгованість перед боржником, оскільки:

1) законодавством встановлено спеціальну процедуру щодо порядку стягнення таких коштів — ст.336 ГПК;

2) наявність між сторонами договірних відносин зобов’язує їх до чіткого дотримання умов договору, у тому числі і щодо належного його виконання;

3) господарські правовідносини в деяких сферах діяльності, наприклад на ринку електричної енергії, вимагають проведення розрахунків виключно на спеціальні рахунки контрагентів.

Всі ці обставини дозволяють правомірно відхилити вимогу виконавця щодо перерахування коштів за заборгованістю перед боржником на розрахунковий рахунок безпосередньо приватному виконавцю або органу ДВС.

Крім того, неправильне формулювання вимоги виконавця призводить до затягування часу, у період якого особа, що має заборгованість перед боржником, може просто виконати своє зобов’язання поза межами виконавчого провадження, що надалі призведе до втрати можливості виконання рішення за рахунок такого активу боржника. 

Отже, з метою належного та своєчасного вчинення виконавчих дій щодо стягнення дебіторської заборгованості виконавцю слід направляти вимогу саме про надання не лише інформації стан заборгованості, але і документів, що підтверджують виникнення такого боргу. 

Довести заборгованість

Процесуальний порядок звернення стягнення на кошти особи, яка має заборгованість перед боржником, врегульовано ст.336 ГПК, відповідно до якої суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може за заявою стягувача або виконавця звернути стягнення на грошові кошти, якщо відповідна заборгованість не оспорюється такою особою, або вона є підтвердженою судовим рішенням, що набрало законної сили.

Сьогодні судами сформована практика, відповідно до якої предметом дослідження суду в таких справах має бути факт наявності заборгованості, що повинен підтверджуватися доказами, які відповідають вимогам стст.76—79 ГПК. Зокрема, це може бути рішення суду та факт беззаперечності заборгованості особи, якій належать кошти, на які виконавець просить звернути стягнення. Тобто, звертаючись до суду із заявою, виконавець має довести факт наявності заборгованості особи перед боржником саме належними та допустимими доказами. В іншому випадку це може обернутися вкрай негативними наслідками для стягувача.

Показовою в цьому випадку є справа №917/234/21, в якій виконавець звернувся до суду в порядку ст.336 ГПК та просив звернути стягнення на дебіторську заборгованість боржника. На обґрунтування своїх доводів зазначив про наявність договору між сторонами та факту часткової його оплати особою, яка має заборгованість перед боржником. На переконання виконавця, зазначених доказів було достатньо для підтвердження існування боргу. Застосувавши стандарт вірогідності доказування, суди попередніх інстанцій заяву задовільнили та звернули стягнення на дебіторську заборгованість боржника.

Однак, скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд у постанові від 22.01.2024 зазначив, що, встановивши обставини того, що договір виконується його сторонами та дійшовши висновку про те, що несплачена сума із загальної ціни договору є заборгованістю перед боржником, суди попередніх інстанцій не зазначили якими належними, допустимими та достовірними доказами підтверджується факт виконання виконавцем та замовником своїх зобов’язань за договором.

Надалі судом першої інстанції в цій справі з урахуванням висновків ВС було відмовлено виконавцю в задоволенні заяви про звернення стягнення на дебіторську заборгованість боржника та застосовано поворот виконання ухвали, яка на той час була виконана, стягнувши зі стягувача у виконавчому провадженні безпідставно отримані кошти.

Таким чином, важливим доказом у доведенні обставин наявності дебіторської заборгованості боржника є саме його належність, допустимість і достовірність.

Уникнення ризиків

Тож процедура виявлення дебіторської заборгованості та отримання рішення суду про звернення стягнення на неї є досить розтягнутими у часі, що дозволяє боржнику у виконавчому провадженні отримати виконання такого боргу і розпорядитися відповідними коштами не на користь стягувача. 

Для уникнення такого ризику законодавством передбачено відповідний механізм забезпечення заяви про звернення стягнення на дебіторську заборгованість боржника, яким нехтують більшість стягувачів.

Так, за змістом ч.5 ст.336 ГПК за заявою стягувача суд може накласти арешт на кошти, які перебувають на рахунках у фінансових установах і належать особі, яка має заборгованість перед боржником. Одночасно суд вирішує питання про зустрічне забезпечення та про заборону такій особі вчиняти дії щодо погашення заборгованості перед боржником та (або) зупиняє виконання судового рішення, згідно з яким з такої особи на користь боржника стягуються кошти в межах загальної суми стягнення, до закінчення розгляду питання про звернення стягнення на грошові кошти (ч.6 ст.336 ГПК).

Відповідну заяву може бути подано стягувачем ще до направлення виконавцем основної заяви про звернення стягнення на дебіторську заборгованість боржника. Тому важливим є те, що вже у цій заяві необхідно подавати докази наявності заборгованості особи перед боржником.

Втім ключовою особливістю законодавчого регулювання в цьому випадку є те, що заяву про забезпечення може подати лише стягувач. Виконавець відповідним правом чомусь не наділений. Особливість такого правового регулювання підтверджується також судовою практикою.

Так, залишаючи без змін ухвалу Господарського суду м.Києва від 15.01.2024 у справі № 910/3600/22 в частині відмови в задоволенні заяви приватного виконавця про заборону перераховувати кошти, Північний апеляційний господарський суд у постанові від 20.03.2024 зазначив, що ч.6 ст.336 ГПК слід тлумачити у нерозривному зв’язку з іншими частинами даної правової норми. Так, якщо ч.1 даної статті надає право звертатися з заявою про звернення стягнення на кошти як стягувачу, так і державному чи приватному виконавцю, то ч.5 чітко визначає, що накладення арешту на кошти і т.д., що належать особі, яка має заборгованість перед боржником, здійснюється за заявою стягувача.

Відтак важливо пам’ятати про особливість законодавчого регулювання подання заяви про накладення арешту на кошти особи, що має заборгованість перед боржником, яка може бути подана виключно стягувачем.

Окремо слід звернути увагу на особливості забезпечення заяви про звернення стягнення на заборгованість боржника, яка підтверджена судовим рішенням, що набрало законної сили.

Безспірність такої заборгованості, на перший погляд, не викликає жодних сумнівів. Оскільки відповідні судові рішення є в публічному доступі, деякі виконавці, керуючись стст.53 та 56 закону «Про виконавче провадження», своєю постановою накладають арешт на кошти особи, яка має заборгованість перед боржником у межах виконавчого провадження без звернення до суду за арештом.

Втім правомірність таких заходів є досить спірною, оскільки, по-перше, законом чітко визначено порядок забезпечення такої заяви, про що зазначалося попередньо, а по-друге, факт наявності рішення суду, яке набрало законної сили, не означає, що така заборгованість існує на момент її виявлення, оскільки виконавцю не може бути достеменно відомо про відсутність її часткового чи повного погашення.

Отже, в разі безпідставного накладення арешту на кошти, що містяться на рахунках особи, яка має заборгованість перед боржником, дії виконавця можуть бути кваліфіковані як втручання у господарську діяльність та зловживання владою.

***

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що наразі звернення стягнення на дебіторську заборгованість є досить дієвим механізмом виконання рішення суду. Чимало боржників, не маючи майна та коштів, продовжують виконувати укладені контракти та отримують право вимоги за відповідними зобов’язаннями контрагентів, які виникають із таких договорів.

Також досить сталою є практика задоволення судами відповідних заяв виконавців про звернення стягнення на майно та кошти, які належать боржнику від інших осіб.

Таким чином, основним завданням виконавців і стягувачів є доведення належним чином наявності у боржника дебіторської заборгованості та забезпечення відповідної заяви.

Закон і Бізнес