Неприемлемо, когда органы власти не ограничиваются пассивным наблюдением за судебным производством, а откровенно вмешиваются в него.
Європейський суд з прав людини
Інформаційний бюлетень *
Грудень 2020 року
Переклад:
ОЛЕКСАНДР ДРОЗДОВ, адвокат, президент Спілки адвокатів України, доцент кафедри кримінального процесу НЮУ ім. Ярослава Мудрого, член науково-консультативної ради при Верховному Суді, д.ю.н., заслужений юрист України;
РАСІМ БАБАНЛИ, керівник департаменту аналітичної та правової роботи Верховного Суду, д.ю.н.;
ОЛЕНА ДРОЗДОВА, помічник судді Великої палати Верховного Суду, доцент кафедри кримінального права і правосуддя Міжнародного економіко-гуманітарного університету ім. академіка С.Дем’янчука, к.ю.н.;
ОЛЬГА САЛЕНКО, науковий консультант департаменту аналітичної та правової роботи Верховного Суду, к.ю.н.;
ЮЛІЯ ІСАЄВА, головний спеціаліст департаменту аналітичної та правової роботи Верховного Суду
* Цей інформаційний бюлетень не є вичерпним та не має для Суду обов’язкової сили.
§1 ст.6 (право на справедливий суд — незалежний судовий орган) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод:
«Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення…»
НЕЗАЛЕЖНІСТЬ І ПРАВО НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУДОВИЙ РОЗГЛЯД
«Remli v. France»
23 квітня 1996 року
Ця справа стосувалася відмови суду присяжних у задоволенні клопотання французького відповідача алжирського походження про складення акта щодо расистського висловлювання одним із присяжних за межами зали суду. Це було зафіксовано в письмовій заяві свідка. Заявник скаржився, зокрема, на відсутність розгляду справи неупередженим судовим органом.
Суд постановив, що мало місце порушення §1 ст.6 конвенції. Він зазначив, що §1 ст.6 конвенції встановлює обов’язок для кожного національного суду перевіряти відповідно до встановленої процедури, чи був «неупередженим судовий орган», зокрема, якщо це оскаржено, як і у справі заявника, з підстави, яку не було визнано необґрунтованою. У вказаній справі суд присяжних не провів жодної перевірки таких обставин, чим позбавив заявника можливості виправити ситуацію, яка суперечила вимогам конвенції, якщо це було б необхідним. З огляду на довіру, яку суди повинні гарантувати тим, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, зазначеного було достатньо для того, щоб Суд постановив, що мало місце порушення §1 ст.6 конвенції.
«Stafford v. the United Kingdom»
28 травня 2002 року (Велика палата)
Заявник, раніше засуджений до довічного позбавлення волі, був умовно-достроково звільнений. Згодом його повернули до в’язниці за обвинуваченням у фальсифікації. Пізніше державний секретар видав наказ про продовження строку тримання його під вартою відповідно до початкового вироку суду про довічне ув’язнення.
Суд зазначив, зокрема, що поняття поділу влади між виконавчою та судовою набуло ще більшого значення в його прецедентному праві. У цій справі повноваження звільняти заявника мав державний секретар, а не Комісія з питань умовно-дострокового звільнення. Суд установив, що повноваження виконавчої влади приймати рішення про затримання заявника на підставі можливої злочинної поведінки в майбутньому, не пов’язаної з початковим обвинувальним вироком, не відповідали духу конвенції. Суд, акцентувавши увагу на верховенстві права та захисті від свавілля, констатував порушення §1 ст.5 (право на свободу та особисту недоторканність) конвенції.
«Luka v. Romania»
21 липня 2009 року
У 1999 році заявника було звільнено компанією, в якій він працював одним із менеджерів та керівником ІТ-відділу. Після цього заявник звернувся до суду з позовом про скасування цього рішення, вимагаючи також відшкодування шкоди. Національні суди задовольни вимоги позивача в обох аспектах. Згодом було розглянуто ще кілька проваджень, пов’язаних з підрахунком збитків і виконанням вже прийнятого судового рішення. Стосовно цього заявник стверджував, що суд не був неупередженим та незалежним, оскільки народні засідателі («помічники суддів»), які брали участь під час вказаних слухань, входили до складу судового органу, який попередньо розглядав його справу.
Суд констатував порушення §1 ст.6 конвенції, установивши, що сумніви заявника в незалежності та неупередженості суду були об’єктивно обґрунтованими. Суд зауважив, що для визначення того, чи можна вважати судовий орган «незалежним», необхідно врахувати спосіб призначення його членів і термін їх повноважень, існування гарантій від зовнішнього тиску, а також з’ясувати питання, чи виглядає орган незалежним. У справі заявника Суд не заперечив переваги суду, до складу якого входили професійні судді та народні засідателі, досвід яких був необхідним для вирішення певних питань, що виникають у конкретних справах. Суд зазначив, що така система, яка існувала в ряді держав — учасниць конвенції, сама по собі не суперечила вимогам конвенції.
Натомість права та обов’язки «судових помічників», які в той час були встановлені законодавством Румунії, зробили їх вразливими до зовнішнього тиску, а національне законодавство не давало достатніх гарантій для їх незалежності під час виконання обов’язків. Народні засідателі («помічники суддів») не були незмінними та не були захищені від передчасного припинення їхніх повноважень, та, крім того, могли виконувати інші функції та займатися діяльністю, покладеною на них організаціями, від імені яких вони були обрані (асоціації роботодавців та профспілки).
КРИТЕРІЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Судовий орган, установлений законом
«Zand v. Austria»
12 жовтня 1978 року (report of the European Commission of Human Rights)
Заявник працював ювеліром у майстерні. Роботодавець заявника подав позов проти нього про відшкодування збитків. Заявник скаржився на те, що суд з розгляду трудових спорів, який розглядав його справу, не був незалежним і неупередженим судовим органом, установленим законом.
Європейська комісія з прав людини постановила, що у справі заявника не було порушення §1 ст.6 конвенції. Зокрема, було встановлено, що суд з розгляду трудових спорів був незалежним судовим органом. Комісія зауважила, що відповідно до прецедентного права комісії та ЄСПЛ термін «незалежний» складається з двох елементів: незалежності судів від виконавчої влади та незалежності суддів від сторін процесу. Комісія також зазначила, що відповідно до прецедентного права Суду метою поняття «суд, установлений законом», що закріплено в §1 ст.6 конвенції, є гарантування того, «щоб судова гілка влади в демократичному суспільстві не залежала від розсуду органів виконавчої влади, а її діяльність регулювалася законом, що приймається парламентом».
«Kleyn and others v. the Netherlands»
6 травня 2003 року (Велика палата)
Заявники, приватні особи й компанії, чиї будинки та офісні приміщення були розташовані на або поруч з новою гілкою залізничної колії, яку будували через Нідерланди від порту Роттердам до кордону з Німеччиною, узяли участь у судовому процесі щодо оскарження рішення про визначення маршруту згаданої залізничної гілки. Це «маршрутне» рішення було прийнято в порядку, передбаченому законом «Про планування транспортної інфраструктури».
Заявники стверджували, що адміністративний юрисдикційний відділ Державної ради Нідерландів, який ухвалив рішення у справі, не був незалежним і неупередженим судовим органом, оскільки Державна рада виконувала як консультативні функції, даючи консультативний висновок стосовно прокладення згаданого залізничного маршруту, так і судові функції, приймаючи рішення за результатами апеляційних проваджень згідно з адміністративним законодавством.
Суд постановив, що §1 ст.6 конвенції не було порушено, оскільки сумніви заявників у незалежності та неупередженості адміністративного юрисдикційного відділу Державної ради Нідерландів не були об’єктивно обґрунтовані. Суд зазначив, що, хоча питання розподілу влади між виконавчою та судовою гілками влади набуло ще більшого значення в його прецедентному праві, ні ст.6 конвенції, ні будь-яке інше положення конвенції не вимагають від держав дотримання будь-яких теоретичних конституційних концепцій щодо дозволених меж взаємодії влади. Питання полягало в тому, чи дотримано вимог конвенції в конкретній справі. За обставинами цієї справи Адміністративний юрисдикційний відділ Державної ради Нідерландів мав необхідний «вид» незалежності та «об’єктивної» неупередженості.
«Gurov v. Republic of Moldova»
11 липня 2006 року
Заявниця після суперечки зі страховою компанією щодо укладеного з нею договору ініціювала цивільне провадження, вимагаючи наказу, який змусив би страхову компанію виплачувати їй пенсію. Заявниця скаржилася на відсутність справедливого розгляду справи судовим органом, установленим законом, у зв’язку із закінченням терміну повноважень одного із суддів, який брав участь у розгляді її справи.
Суд констатував порушення §1 ст.6 конвенції, установивши, що справа заявниці не розглядалася судом, установленим законом. Суд зауважив, що уряд Молдови визнав те, що судді, термін повноважень яких закінчився, невизначений період мали право виконувати свої функції до того часу, поки президент не вирішить питання про їх призначення. Крім того, уряд Молдови визнав, що законодавство не регулювало цього питання. За таких обставин Суд уважав, що участь у розгляді справи заявниці судді, термін повноважень якого закінчився, не мала правової основи. Крім того, така практика суперечила принципу, згідно з яким організація судів у демократичному суспільстві не повинна залежати від повноважень виконавчої влади.
«Maktouf and Damjanović v. Bosnia and Herzegovina»
18 липня 2013 року (Велика палата)
Обидва заявники були засуджені судом Боснії та Герцеговини за воєнні злочини, скоєні проти цивільного населення під час війни в 1992—1995 роках. Перший заявник скаржився на те, що, на порушення §1 ст.6 конвенції, йому не було забезпечено справедливого судового розгляду незалежним судом. Він стверджував, що суд, який ухвалив вирок стосовно нього, не був незалежним через те, що двоє його членів були призначені управлінням верховного представника Боснії і Герцеговини на поновлюваний дворічний строк.
Суд відповідно до §1 ст.6 конвенції оголосив скаргу першого заявника неприйнятною як явно необґрунтовану. Суд не знайшов підстав сумніватись у висновку Конституційного суду Боснії і Герцеговини щодо справи про незалежність державного суду. Він установив, що немає підстав вважати, що міжнародні судді державного суду залежали від політичних органів Боснії і Герцеговини, сторін у справі та інституту верховного представника. Призначення міжнародних суддів було мотивоване бажанням зміцнити незалежність державного суду щодо розгляду справ про воєнні злочини та відновити довіру суспільства до судової системи. Крім того, той факт, що ці судді були відрядженні з числа професійних суддів у своїх країнах, був додатковою гарантією від зовнішнього тиску.
Звичайно, строк їхніх повноважень був відносно коротким, але це можна зрозуміти з огляду на тимчасовий характер міжнародної присутності таких суддів у державному суді та функціонування міжнародних відряджень.
Сталість законодавства
«Zielinski and Pradal and Gonzalez and others v. France»
28 жовтня 1999 року (Велика палата)
Заявники, які працювали в органах соціального забезпечення в Ельзасі-Мозелі, скаржилися на втручання держави в судовий процес унаслідок дії ретроспективного законодавства, що суперечило принципу рівності сторін і сприяло несправедливості провадження.
Суд констатував порушення §1 ст.6 конвенції щодо права на справедливий судовий розгляд. Він зазначив, що загалом у цивільних справах законодавчому органу не заборонялося приймати нові ретроспективні положення для регулювання прав, що виникали відповідно до законів. Водночас принцип верховенства права та поняття справедливого судового розгляду, що закріплені в ст.6 конвенції, виключають будь-яке втручання законодавчого органу в здійснення правосуддя, за винятком наявності переконливих підстав щодо загального інтересу.
НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, ЯКА ВСТАНОВЛЕНА ЗАКОНОМ
Об’єктивні та суб’єктивні критерії
«Piersack v. Belgium»
1 жовтня 1982 року
Заявник стверджував, що голова суду присяжних, який визнав його винним у подвійному вбивстві та засудив до тюремного ув’язнення, брав участь у його справі під час досудового розслідування як заступник прокурора. Він скаржився на те, що його справу не розглянув незалежний та неупереджений судовий орган.
Суд постановив, що мало місце порушення §1 ст.6 конвенції, установивши, що неупередженість судового органу, який розглядав справу про обвинувачення заявника, була сумнівною. Суд зазначив, що неупередженість — це зазвичай відсутність упереджень або необ’єктивності, існування або відсутність яких можна перевірити за допомогою різних способів відповідно до §1 ст.6 конвенції.
У цьому контексті можна встановити різницю між суб’єктивним підходом, який передбачає особисте переконання певного судді в цій справі, та об’єктивним підходом, який визначає, чи забезпечив суд гарантії, достатні для виключення будь-яких законних сумнівів. Суд наголосив, що з метою забезпечення довіри громадськості до судової системи слід ураховувати питання внутрішньої організації суду. А тому виправданими є побоювання громадськості щодо відсутності достатніх гарантій неупередженості суду у випадку, коли особа, яка обіймала посаду в органах прокуратури та розглядала відповідні питання в межах своїх повноважень, згодом засідала в одній і тій самій справі як суддя. Наведене мало місце в цій справі.
«Langborger v. Sweden»
22 червня 1989 року
Заявник скаржився, зокрема, на те, що позов, який він подав, про виключення пункту з його договору оренди не розглядався незалежним та неупередженим судом. Пункт, про який іде мова, передбачав, що орендна плата повинна встановлюватися шляхом переговорів між об’єднанням орендодавців та об’єднанням орендарів квартири.
Суд констатував порушення §1 ст.6 конвенції у вказаній справі у зв’язку з тим, що розгляд справи заявника здійснювався Судом з розгляду житлових питань та оренди, що складався з двох професійних суддів та двох народних засідателів, призначених Шведською федерацією власників майна, Національною спілкою орендарів та урядом, а також був останньою інстанцією у вирішенні питань факту та права. Суд зазначив, що для встановлення того, чи можна вважати орган незалежним, необхідно враховувати серед іншого спосіб призначення його членів та термін їх повноважень, існування гарантій від зовнішнього тиску та вирішення питання, чи виглядає орган незалежним. Щодо визначення неупередженості суду необхідно розмежувати суб’єктивний аспект, який передбачає особисте переконання певного судді в цій справі, та об’єктивний аспект, спрямований на з’ясування того, чи суддя пропонував гарантії, достатні для виключення будь-якого законного сумніву у зв’язку із цим.
Що стосується народних засідателів, то Суд вважав, що в цій справі складно визначити неупередженість і незалежність суду. Хоча участь народних засідателів у вирішенні спорів між орендодавцями та орендарями загалом відповідала вказаним принципам, Суд визнав, що їх незалежність і неупередженість могли викликати сумніви при розгляді певної справи. У цій справі не було підстав для сумнівів у їх особистій неупередженості через відсутності будь-яких доказів стосовно цього.
Водночас щодо їх неупередженості та того, чи виглядають вони незалежними, Суд зазначив, що вони були призначені двома асоціаціями та мали тісні зв’язки з ними, обидві були зацікавлені в продовженні існування відповідного пункту договору оренди. Оскільки заявник намагався виключити цей пункт, він міг законно побоюватися, що народні засідателі мали спільний інтерес, який суперечить його власному, а отже, баланс інтересів, притаманний складу суду з розгляду житлових питань та оренди, міг бути порушений. Той факт, що до суду з розгляду житлових питань та оренди також уходили двоє професійних суддів, незалежність і неупередженість яких не викликала сумнівів, не мав значення.
«Mustafa Tunç and Fecire Tunç v. Türkey»
14 квітня 2015 року (Велика палата)
Ця справа стосувалася смерті молодого чоловіка під час проходження військової служби, який був відряджений до місця, що належало приватній нафтовій компанії, якій національна жандармерія надавала послуги охорони. Заявники стверджували, що розслідування обставин смерті їхнього родича не задовольняло вимог ст.2 (право на життя) конвенції.
У своєму рішенні Суд вважав корисним дати деякі роз’яснення щодо вимоги незалежності досудового розслідування відповідно до ст.2 конвенції та стосовно того, чи повинні відповідати критеріям незалежності, які встановлені в ст.6 конвенції, слідчі органи в широкому розумінні. Передусім Суд уважав, що, хоча вимоги справедливого судового розгляду можуть поширюватися на розгляд процесуальних питань згідно з іншими вимогами конвенції, такими, які визначені в стст.2 або 3 цієї конвенції, надані гарантії не обов’язково повинні оцінюватися в такий самий спосіб.
Суд установив відсутність порушення ст.2 конвенції відповідно до її процесуального аспекту, зазначивши, що розслідування, проведене у справі, було досить ретельним і незалежним, а заявники були залучені в достатньому обсязі для захисту своїх інтересів і можливості здійснювати свої права.
Що стосується незалежності перегляду, проведеного військовим судом, то Суд зазначив, що з урахуванням положень, чинних у відповідний час, існували фактори, які ставили під сумнів установлену судами незалежність військового суду, який був покликаний розглядати апеляційні скарги заявників на рішення прокуратури про відмову у відкриті кримінального провадження. Проте Суд уважав, що згідно зі ст.2 конвенції ці міркування самі по собі не були достатніми для висновку про відсутність незалежного розслідування.
Стаття 2 конвенції не вимагала абсолютної незалежності й, крім того, незалежність розслідування мала оцінюватися на основі фактів певної справи. Оскільки суб’єкти, які брали участь у розслідуванні, користувалися встановленою законом незалежністю, Суд уважає, що розслідування було достатньо незалежним у значенні ст.2 конвенції.
Відсутність зовнішнього впливу
«Sramek v. Austria»
22 жовтня 1984 року
Громадянка Сполучених Штатів скаржилася на процедуру, передбачену законом про операції з нерухомим майном у Тіролі, згідно з якою їй як іноземній особі було відмовлено в дозволі на придбання певної земельної ділянки через небезпеку надмірного володіння іноземною власністю. Зокрема, вона стверджувала, що регіональний орган з питань операцій з нерухомим майном, який розглядав її справу, не був незалежним і неупередженим судовим органом. Останній складався, крім іншого, з трьох працівників державних служб із питань землі, які займалися питаннями сільськогосподарських і лісових ділянок, один з яких виконував функції доповідача.
Суд, зокрема, зазначив, що для того, щоб визначити, чи був суд незалежним, як цього вимагає ст.6 конвенції, важливе значення може мати видимість такої незалежності. Він постановив, що мало місце порушення §1 ст.6 конвенції у зв’язку з тим, що в цій справі серед членів судового органу була особа, підлегла одній зі сторін справи, що може викликати законний сумнів у незалежності такої особи. Суд наголосив, що така ситуація серйозно вплинула на довіру, яку суди повинні викликати в демократичному суспільстві.
Невтручання виконавчої або законодавчої влади у справу
«Campbell and Fell v. the United Kingdom»
28 червня 1984 року
Перший заявник, ув’язнений на момент викладу фактів, стверджував, inter alia, що він не отримав справедливого судового розгляду Радою відвідувачів, яка визнала його винним за дисциплінарними звинуваченнями, які, по суті, становили обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення. Він стверджував, зокрема, що ув’язнені не вважали ради незалежними органами й на практиці вони були представниками виконавчої влади.
Суд установив відсутність порушення §1 ст.6 конвенції щодо скарг першого заявника стосовно того, що Рада відвідувачів не була незалежним і неупередженим судовим органом. Суд зауважив, що той факт, що члени Ради відвідувачів, які призначалися міністром внутрішніх справ, який відповідав за управління в’язницями в Англії та Уельсі, не підтверджував, що вони не були незалежними від виконавчої влади. У противному випадку це означало б, що судді, призначені міністром або за його рекомендацією, який відповідав за сферу управління судами, також не були незалежними. Хоча Міністерство внутрішніх справ могло видавати Раді відвідувачів керівні настанови щодо виконання своїх функцій, вона не підпорядковувалась його вказівкам при прийнятті рішень судового характеру. Щодо незалежності Ради відвідувачів з огляду на те, що вона виконувала як судову, так і наглядову роль, Суд зазначив, що переконання ув’язнених у тому, що Рада відвідувачів тісно пов’язана з виконавчою владою та адміністрацією в’язниці, є відображенням правила, відповідно до якого «правосуддя повинне не просто вершитися: має бути видно, що воно здійснюється».
Водночас існування таких вражень в ув’язнених, чого, ймовірно, неможливо було уникнути в умовах ув’язнення, було недостатнім для встановлення відсутності «незалежності» Ради відвідувачів. Вимога ст.6 конвенції не могла бути виконана, якщо б через часті контакти між Радою відвідувачів та адміністрацією ув’язнені обґрунтовано могли думати, що перша залежить від останньої; проте Суд не вважав, що сам факт цих контактів, які існують також із самими ув’язненими, може обґрунтовувати сумніви в незалежності Ради відвідувачів.
«Toni Kostadinov v. Bulgaria»
27 січня 2015 року
Справа стосувалася досудового ув’язнення заявника, колишнього працівника національної поліції, який був заарештований за підозрою в причетності до злочинної банди, а також поваги до його права на презумпцію невинуватості. Заявник стверджував, зокрема, що коментарі міністра внутрішніх справ на прес-конференції, в яких він однозначно був визнаний як один з найвпливовіших членів банди, порушили його право на презумпцію невинуватості.
Суд постановив, що мало місце порушення §2 ст.6 (презумпція невинуватості) конвенції, установивши, що коментарі міністра порушили право заявника на презумпцію невинуватості. Суд зауважив, що презумпція невинуватості була одним з елементів справедливого кримінального процесу, яку може порушувати не лише суддя, а й інші державні органи влади: спікер, прокурор, міністр внутрішніх справ або працівники поліції. За особливих обставин справи та з огляду на високу посаду урядовця Суд уважав, що міністр внутрішніх справ був зобов’язаний вжити необхідних запобіжних заходів для уникнення плутанини щодо обсягу впливу його коментарів на проведення та результати розгляду справи заявника.
Щодо питання невтручання виконавчої або законодавчої гілки влади у справу, яка розглядається судами, див. також серед іншого: «Schiesser v. Switzerland», рішення від 4.12.1979; «Beaumartin v. France», рішення від 24.11.1994; «Daktaras v. Lithuania», рішення від 10.10.2000; «Sovtransavto Holding v. Ukraine», рішення від 25.07.2002; «Mosteanu and others v. Romania», рішення від 26.11.2002; «Filippini v. San Marino», ухвала від 26.08.2003; «Y.B. and others v. Türkey», рішення від 28.10.2004.
Відсутність втручання сторін у спорі
«Holm v. Sweden»
25 листопада 1993 року
Заявник, економіст за фахом, який на той час працював у Шведській промисловій федерації, скаржився на те, що позов про наклеп, поданий ним проти автора та видавця книги, не був вирішений незалежним і неупередженим судовим органом через політичний характер справи та присутність п’ятьох активістів — членів Соціал-демократичної робітничої партії Швеції (SAP) у складі суду присяжних окружного суду.
Суд постановив, що мало місце порушення §1 ст.6 конвенції, зауваживши, що сумніви заявника в незалежності та неупередженості окружного суду були об’єктивно обґрунтованими. Суд зазначив, що той факт, що загалом обвинувачені в кримінальному провадженні користувалися перевагами певних гарантій, пов’язаних із залученням присяжних, які не були доступні заявнику як приватному обвинувачу, не становило законну підставу для сумніву в незалежності та неупередженості суду. Проте зв’язки між обвинуваченими та присяжними, відводу яких вимагав заявник, могли викликати сумніви щодо незалежності та неупередженості суду присяжних (один з обвинувачених і видавництво перебували в непрямій підпорядкованості SAP, а інший обвинувачений працював у цій компанії та був ідеологічним радником SAP).
Крім того, оскаржені уривки книги мали явно політичний характер і, безсумнівно, викликали занепокоєння SAP. Крім того, юрисдикція апеляційного суду, як і юрисдикція окружного суду, була обмежена змістом вироку присяжних, а тому похибка, допущена в провадженні останніми, не могла бути виправлена шляхом подання скарги до апеляційного суду.
«Thaler v. Austria»
3 лютого 2005 року
Заявник, який на той час був лікарем, порушив два судових провадження проти Тірольської обласної ради з медичного страхування у зв’язку з виплатою гонорару лікаря. Він стверджував, зокрема, що розмір гонорару лікаря, який був визначений загальною угодою між Асоціацією рад з соціального страхування та Тірольською обласною радою з медичного страхування, був занадто малим. Його справа була відхилена регіональною апеляційною комісією, а його наступна скарга про те, що регіональна апеляційна комісія не була незалежною, була відхилена Конституційним судом. Заявник стверджував, що регіональну апеляційну комісію неможна вважати незалежним та неупередженим судовим органом.
Суд констатував порушення §1 ст.6 конвенції. Зокрема, він зазначив, що юридичні радники, призначені до регіональної апеляційної комісії, були запропоновані та мали тісні зв’язки з двома органами, які уклали генеральну угоду, про яку йде мова. Під час першого провадження лише той факт, що обидва органи призначили юридичних радників до регіональної апеляційної комісії, сам по собі був достатнім для обґрунтованих побоювань заявника у відсутності незалежності та неупередженості комісії.
У другому провадженні двоє юридичних радників, призначених Асоціацією рад з соціального страхування, були також вищими посадовими особами Тірольської регіональної ради з медичного страхування, що, імовірно, посилило побоювання заявника. Також відсутність незалежності або неупередженості регіональної апеляційної комісії не була виправлена в апеляційній інстанції; її рішення не підлягало перегляду судовим органом, оскільки можливість апеляційного оскарження рішення до адміністративного суду виключалася законом, а юрисдикція конституційного суду обмежувалася питаннями конституційного права.
Відсутність впливу всередині системи правосуддя
«Agrokompleks v. Ukraine»
6 жовтня 2011 року
Ця справа стосувалася справи про банкрутство, розпочатої приватною компанією проти найбільшого нафтопереробного заводу в Україні, яка намагалася стягнути непогашені борги. Компанія-заявник скаржилася, зокрема, на несправедливість провадження щодо неплатоспроможності, стверджуючи, що національні суди не були незалежними або неупередженими з огляду на інтенсивний політичний тиск навколо справи, а також того, що державні органи були зацікавлені в результаті розгляду справи.
Суд постановив, що мало місце порушення §1 ст.6 конвенції щодо відсутності незалежності та неупередженості національних судів. Він зазначив, що українські органи влади неодноразово втручались у судові провадження, що було підтверджено документальними доказами. Суд також нагадав, що він вже в найсуворіший спосіб засудив спроби несудових органів утручатися в судові провадження, уважаючи це несумісним з поняттям «незалежного та неупередженого судового органу». Було логічним, що провадження привернуло пильну увагу органів державної влади з огляду на те, що провадження в цій справі стосувалося неплатоспроможності найбільшого нафтопереробного заводу країни на той час, в якому держава була основним акціонером. Проте було неприйнятним, що органи влади не обмежилися пасивним спостереженням за судовим провадженням, а відверто втручалися.
Суд наголосив, що обсяг обов’язку держави забезпечувати незалежний та неупереджений судовий розгляд не обмежується судовою владою, а також передбачає зобов’язання будь-якого іншого державного органу влади поважати й виконувати постанови та рішення судів. Крім того, незалежність судової влади вимагала, щоб окремі судді не мали неналежного впливу, у тому числі з боку судової влади.
Отже, той факт, що в цій справі голова Вищого арбітражного суду давав прямі вказівки своїм заступникам переглянути рішення суду, яким він відхилив заяву найбільшого нафтопереробного заводу в Україні про перегляд суми боргу, суперечив принципу внутрішньої незалежності судової влади.
Див. також: рішення від 22.12.2009 у справі «Parlov-Tkalčić v. Croatia».
ОБ’ЄКТИВНІ ГАРАНТІЇ ЩОДО КАР’ЄРИ СУДДІВ
Призначення або звільнення виконавчою чи законодавчою владою
«Filippini v. San Marino»
26 серпня 2003 року (рішення про прийнятність)
Заявнику, якого переслідували в судовому порядку за наклеп, було призначено покарання у вигляді штрафу. Він стверджував, що той факт, що судді Сан-Марино призначалися парламентом, означав, що його справу не міг розглядати незалежний та неупереджений судовий орган.
Суд оголосив скаргу заявника неприйнятною як явно необґрунтовану, установивши, що політичні симпатії, які можуть відігравати роль у процесі призначення суддів, самі по собі не можуть викликати законні сумніви в їх незалежності та неупередженості. Суд зазначив, зокрема, що той факт, що суддів обирав парламент, не впливав на їхню незалежність, якщо з їх статусу було зрозуміло, що після призначення вони не зазнавали жодного тиску й не отримували вказівок від парламенту та діяли повністю незалежно.
Закон Сан-Марино, який розглядався, закріплював статус суддів у цьому значенні. Єдиний факт, що суддів призначав парламент, не обґрунтовував висновку, що парламент давав указівки суддям у контексті їх судових повноважень. У цій справі не було об’єктивних підстав підозрювати, що судді, які розглядали це питання, не діяли відповідно до свого правового статусу. Крім того, заявник не стверджував, що відповідні судді діяли згідно зі вказівками або проявляли упередженість.
«Clarke v. the United Kingdom»
25 серпня 2005 року (рішення про прийнятність)
Справа стосувалася стверджуваної відсутності незалежності та неупередженості районних та окружних суддів у провадженнях проти департаменту лорд-канцлера. Проти заявника було ухвалено рішення за його позовом до місцевого органу влади та страхової компанії та зобов’язано сплатити судові видатки. Заявник жодного разу не погасив боргу за рішенням суду й був визнаний банкрутом. Згодом він порушив судове провадження проти департаменту лорд-канцлера стосовно формуляра, який суди надали йому в його початковому позові, який, на його думку, увів його в оману.
Суд оголосив скаргу заявника неприйнятною як явно необґрунтовану. Він зазначив, зокрема, що головне питання полягало в тому, чи були окружні та апеляційні судді, які приймали рішення за позовом заявника в першій та другій інстанціях, незалежними та неупередженими, оскільки вони були призначені лорд-канцлером. У цій справі Суд визнав, що спосіб призначення обох цих суддів був сумісним з вимогами конвенції.
Крім того, оскільки між суддями та департаментом лорд-канцлера не існувало ієрархічного або організаційного зв’язку, не було й підстав для занепокоєння або ризику будь-якого зовнішнього тиску на цих суддів для вирішення справ певним чином. Крім того, що стосується перевірки суб’єктивної неупередженості, у справі не було жодної заяви, що будь-який із суддів керувався особистими упередженнями або необ’єктивністю. Стосовно елементів, які могли об’єктивно свідчити про відсутність незалежності було встановлено, що, незважаючи на повноваження лорд-канцлера звільняти з посад суддів окружних та апеляційних судів, будь-яке таке відсторонення підлягало судовому перегляду.
Крім того, не існувало справ, в яких такі повноваження щодо звільнення впливали на неупередженість суду, і практично не було випадків звільнення з посад суддів окружних та апеляційних судів. Таким чином, в об’єктивного спостерігача не було підстав для занепокоєння з приводу звільнення судді з посади за обставинами цієї справи.
«Sacilor-Lormines v. France»
9 листопада 2006 року
Ця справа стосувалася несправедливості провадження в Conseil d’État через присутність у складі цього органу члена, який потім був призначений генеральним секретарем Міністерства економіки, фінансів і промисловості, щодо розгляду спору між компанією-заявником та цим міністерством.
Суд констатував порушення §1 ст.6 конвенції, установивши, що сумніви компанії-заявника в незалежності та неупередженості Conseil d’Etat, яка прийняла рішення в його справі, були об’єктивно обґрунтованими. Суд зазначив, що оскаржене призначення могло викликати сумніви в неупередженості Conseil d’État, оскільки під час провадження, про яке йде мова, або навіть протягом деякого часу до цього одному із членів колегії, яка розглядала справу заявника, було запропоновано керівну посаду в тому самому міністерстві, яке виступало проти компанії-заявника у великій кількості важливих спорів.
Див. також серед іншого справи: «Brudnicka and others v. Poland», рішення від 3.03.2005; «Majorana v. Italy», ухвала від 26.05.2005; «Flux v. Moldova» (№6), рішення від 29.07.2008; «Zolotas v. Greece» (№2), рішення від 29.01.2013.
Свобода суддів під час виконання ними своїх обов’язків
«Pabla Ky v. Finland»
22 червня 2004 року
Компанія-заявник, яка керувала рестораном, подала позов проти власника приміщення ресторану після сплати підвищеної орендної плати на покриття ремонтних робіт, які не були завершені згідно з планом. Вона скаржилася на те, що апеляційний суд, який розглядав цивільне провадження, не був незалежним або неупередженим, оскільки один із суддів був депутатом фінського парламенту.
Суд установив відсутність порушення §1 ст.6 конвенції, зауваживши, що побоювання заявника щодо відсутності незалежності та неупередженості апеляційного суду через участь спеціаліста в певній сфері, який також був членом парламенту, не можуть уважатися об’єктивно обґрунтованими. Суд зазначив, що не існувало вказівки про те, що суддя, який був членом парламенту, дійсно або суб’єктивно упереджено ставився до заявника, розглядаючи його справу в апеляційному порядку.
Суд також не був переконаний в тому, що лише той факт, що суддя був членом органу законодавчої влади в той час, коли він розглядав справу заявника в апеляційному порядку, був достатнім для того, щоб викликати сумнів у незалежності та неупередженості апеляційного суду. Хоча заявник посилався на теорію поділу влади, абстрактно цей принцип не був вирішальним.
«Thiam v. France»
18 жовтня 2018 року
Ця справа стосувалася кримінального провадження проти заявника, під час якого колишній президент Французької Республіки подав заяву про приєднання до провадження як цивільна сторона. Заявник стверджував, зокрема, що той факт, що президент приєднався до провадження як цивільна сторона, порушив право на незалежний та неупереджений судовий орган.
Суд постановив, що у справі заявника не було порушення §1 ст.6 конвенції, зауваживши, що залучення колишнього президента Французької Республіки як цивільної сторони в кримінальне провадження проти заявника не створило дисбаланс у правах сторін та в ході провадження. Суд зазначив, що участь у провадженні громадського діяча, який відіграв інституційну роль у кар’єрному розвитку суддів, може викликати законний сумнів у незалежності та неупередженості суду. Проте після розгляду способу призначення суддів, їх нормативно-правої бази та особливих обставин справи, Суд не знайшов підстав для висновку, що судді, які ухвалили рішення у справі заявника, не були незалежними.
Гарантії перебування на посаді судді
«İbrahim Gürkan v. Turkey»
3 липня 2012 року
Під час проходження військової служби заявник був засуджений військовим кримінальним судом за умисну непокору керівнику. Він стверджував, що його справа не розглядалася незалежним судовим органом, оскільки суд складався з військового офіцера без юридичної освіти та двох військових суддів.
Суд констатував порушення §1 ст.6 конвенції, зазначивши, що військовий кримінальний суд, який засудив заявника, не можна вважати незалежним та неупередженим. Суд зауважив, що участь народних засідателів як така не суперечила ст.6 конвенції, а відсутність у військового офіцера юридичної освіти не завдали шкоди незалежності або неупередженості суду. Проте такий член суду був офіцером, що перебував на дійсній військовій службі, залишився на службі в армії та підпорядковувався військовій дисципліні. Він також був призначений в суддівську колегію його ієрархічним керівництвом і не користувався такими ж конституційними гарантіями, як інші двоє військових суддів.
«Baka v. Hungary»
23 червня 2016 року (Велика палата)
Ця справа стосувалася дострокового припинення повноважень заявника як голови Верховного суду Угорщини після його критики законодавчих реформ, а також того факту, що він не мав можливості оскаржити це рішення в суді. Його 6-річний строк повноважень був припинений за 3,5 роки до звичайної дати закінчення терміну повноважень голови ВС. Це сталося внаслідок набуття чинності основним законом (нова конституція), який передбачав створення Kúria, найвищої судової інстанції Угорщини на заміну ВС.
Суд постановив, що мало місце порушення §1 ст.6 конвенції, зауваживши, що Угорщина порушила саму сутність права заявника на доступ до суду. Суд зазначив, що дострокове припинення строку повноважень заявника не розглядалося й не передавалося на розгляд звичайного суду або іншого органу, що здійснює судову владу. Суд уважав, що така відсутність судового перегляду стала наслідком прийняття законодавства, сумісність якого з вимогами верховенства права була сумнівною.
Суд також наголосив на зростаючому значенні міжнародних документів та документів Ради Європи, а також прецедентного права міжнародних судів і практики інших міжнародних органів щодо процесуальної справедливості у справах, пов’язаних із відстороненням чи звільненням суддів з посад, включно з втручанням органу, незалежного від виконавчої та законодавчої влади, в кожне рішення, що стосується припинення повноважень судді.
Див. також серед інших справи: «Sacilor-Lormines v. France», рішення від 9.11.2006; «Oleksandr Volkov v. Ukraine», рішення від 9.01.2013; «Denisov v. Ukraine», рішення (ВП) від 25.09.2018; «Ramos nunes de Carvalho e Sá v. Portugal», рішення (ВП) від 6.11.2018.
Імунітет суддів від цивільної або кримінальної відповідальності
«Sergey Zubarev v. Russia»
5 лютого 2015 року
Ця справа стосувалася відмови судів у прийняті позову заявника (адвоката) проти судді про наклеп у зв’язку з дією вимог щодо судового імунітету. Суддя, про якого йде мова, звернувся до колегії адвокатів з проханням відкрити дисциплінарне провадження проти заявника через його поведінку в цивільному провадженні, стверджуючи, що він спричинив затримку в розгляді цивільної справи, в якій він був одним із представників унаслідок неявки без поважної причини. Згодом суди відмовилися прийняти до розгляду позов заявника проти судді у зв’язку з дією вимог щодо імунітету судді від відповідальності внаслідок виконання обов’язків головуючого в цивільній справі.
Суд встановив відсутність порушення §1 ст.6 конвенції, виявивши, що, виконуючи свої зобов’язання щодо ведення цивільного процесу, національні органи влади не перевищили межі розсуду, обмежуючи право заявника на доступ до суду. Також можна стверджувати, що між судовим імунітетом під час здійснення правосуддя та законною метою, яка переслідується в інтересах суспільства, існувало розумне співвідношення пропорційності.
Суд зазначив, що судовий імунітет є юридичною практикою, яка існує в тій чи іншій формі в багатьох державах — учасницях конвенції. Суддівський імунітет був створений на користь громадськості, в інтересах якої те, щоб судді могли вільно виконувати свої функції, не побоюючись наслідків. У той час як сторони в судовому процесі могли захистити себе від судових помилок, подаючи скарги до апеляційного суду та не вдаючись до позовів про особисту відповідальність судді.
Відповідно, Суд визнав, що в цій справі імунітет судді від притягнення до відповідальності може розглядатися як такий, що має законну мету, а саме — переслідує інтереси здійснення правосуддя.
ДОКТРИНА ЗОВНІШНІХ ПРОЯВІВ
Сприйняття незалежності
«Findlay v. The United Kingdom»
25 лютого 1997 року
Заявник у справі, який проходив військову службу в армії, скаржився, що військовий трибунал, ухвалюючи рішення про притягнення його до відповідальності та призначення покарання у вигляді позбавлення волі до двох років, зниження його поточного рангу до рангу гвардійського офіцера та звільнення його з армії, не був незалежним та неупередженим (безстороннім) судовим органом, оскільки серед іншого всі призначені до його складу посадові особи були безпосередньо підпорядковані цьому офіцерові, який виконував роль «скликаючого офіцера», тобто відповідав за скликання військового трибуналу та організацію діяльності такого органу, а також здійснював повноваження представника органу прокуратури.
Суд постановив, що у цій справі мало місце порушення §1 ст.6 конвенції та, ураховуючи основну роль, яку виконував офіцер, уповноважений скликати засідання військового судового органу, встановив, що сумніви заявника щодо незалежності та неупередженості судового органу, який розглядав його справу, були об’єктивно виправданими. Суд, зокрема, зазначив, що офіцер, який скликав засідання органу для вирішення справи, відіграв основну роль у пред’явленні заявникові обвинувачення, а його діяльність була тісно пов’язана з органами прокуратури з тих причин, що він вирішував, які обвинувачення слід пред’являти, призначав склад колегії військового судового органу, визначав сторін обвинувачення і захисту, забезпечував явку свідків у судовому засіданні.
Отже, перед Судом постало питання, чи були члени військового трибуналу достатньо незалежними від нього та чи забезпечила організація судового розгляду належні гарантії неупередженості. У зв’язку із цим Суд зазначив, що всі члени трибуналу були військовими, підпорядкованими за званнями офіцеру, уповноваженому на скликання засідання суду, який як «затверджуючий офіцер», мав також повноваження змінювати призначене покарання.
«Incal v. Turkey»
9 червня 1998 року
Заявник, засуджений за участь у процесі виготовлення та розповсюдження листівки із закликами до ненависті та ворожнечі, аргументував, зокрема, що він був позбавлений справедливого судового розгляду його справи Судом із питань національної безпеки (національний суд), який, на його думку, не може вважатися незалежним та неупередженим судовим органом.
Суд постановив, що мало місце порушення §1 ст.6 конвенції, встановивши, що один із суддів зі складу національного суду був військовим суддею та міг вплинути на розгляд справи, яка, по суті, не мала нічого спільного зі справою заявника, проте давала законні підстави сумніватися у незалежності та неупередженості національного суду. Суд, зокрема, зазначив, що існувала ймовірність сумніватися у незалежності та неупередженості національного суду, оскільки до складу зазначеного суду частково входили офіцери армії, тоді як заявник у справі був офіцером цивільно-військового співробітництва гвардії.
Зокрема, Суд надав вагомого значення тому факту, що заявник, представник офіцерів цивільно-військового співробітництва гвардії, мав постати перед судом, до складу якого входили (хоча і частково) представники збройних сил. Суд також зазначив, що у зв’язку із цим навіть видимість може мати певне значення.
Питання стосується довіри, яку суди в демократичному суспільстві повинні викликати у громадськості, і перш за все це стосується кримінального провадження щодо обвинуваченого. Для того щоб встановити, чи є законна причина висловлювати побоювання щодо того, чи вистачає певному суду незалежності чи неупередженості, слід враховувати позицію обвинуваченого, яка не має статусу остаточної. Визначальним для встановлення є також те, чи можна вважати сумніви заявника об’єктивно виправданими.
Див. також Oleksandr Volkov v. Ukraine, рішення від 9.01.2013.
Збіжні судові функції в одній і тій самій справі
«Ettl and others v. Austria»
23 квітня 1987 року
Заявниками у цій справі є фермери, земельні ділянки яких були предметом процедури консолідації земель. Згідно із твердженнями фермерів органи державної влади з питань сільського господарювання, які брали участь у відповідних провадженнях, кожен з яких складався з трьох суддів та п’яти державних службовців, не були незалежними та неупередженими судовими органами.
Суд постановив, що не було порушення §1 ст.6 конвенції, констатувавши, що провінційна та верховна ради з питань земельної реформи, до яких заявники звертались щодо оскарження деяких рішень про консолідацію землі, не були незалежними та неупередженими судовими органами. Незалежність та неупередженість суддів, як зазначив Суд, не були предметом розгляду.
Що стосується державних службовців, то факт їхньої присутності (участі у провадженні) фактично не суперечив положенням §1 ст.6 конвенції: конституція та відповідне національне законодавство передбачали їх незалежність та забороняли органам державної влади давати їм будь-які вказівки щодо виконання ними своїх судових обов’язків.
Крім того, заявники не заявляли, що державні службовці, які розглядали їх справу, отримували будь-які інструкції щодо розгляду спірних питань. Члени ради були незалежними не лише від органів виконавчої влади, а й від сторін у справі, а саме — власників відповідної земельної ділянки. Ураховуючи обставини цієї справи, ієрархічні зв’язки, які існували в інших контекстах між державними службовцями у межах одного й того самого підрозділу в провінційній чи федеральній службі, до якої вони належали, теж не мали наслідків.
Також членство державних службовців, які працювали з урахуванням досвіду роботи в агрономії, лісовому та сільському господарствах, не могло викликати сумнівів у незалежності та неупередженості членів ради. Вони були фахівцями у своїх галузях, і такі експерти мали бути залучені до розгляду справ щодо консолідації земель, що є діяльністю, яка стосується вирішення питання високого рівня складності.
«McGonnell v. the United Kingdom»
8 лютого 2000 року
Під час провадження щодо використання сільськогосподарських земельних ділянок заявник скаржився, зокрема, на відсутність незалежності та неупередженості Королівського суду Гернсі через присутність судового пристава як судді Королівського суду, який додатково наділений законодавчими та виконавчими функціями у Гернсі.
Суд постановив, що у цій справі було порушення §1 ст.6 конвенції. Суд, зокрема, зауважив, про упередженість судового пристава: справа стосувалася того, чи мав судовий пристав необхідну видимість незалежності чи необхідну об’єктивну неупередженість.
Застосовуючи цей тест у цій справі, Суд зазначив, що судовий пристав брав безпосередню участь у справі, оскільки він був головуючим у державній нараді, коли було прийнято відповідний план розвитку. Тоді він був головою Королівського суду, який розглядав апеляційне провадження у справі заявника щодо планування. Суд встановив, що таке поєднання функцій викликало сумніви щодо неупередженості судового пристава під час засідання у Королівському суді.
«Morel v. France»
6 червня 2000 року
Ця справа стосувалася ролі судді з розгляду справ про банкрутство, першочергово у провадженні щодо реорганізації компанії, що належала заявникові, а пізніше у процедурі її ліквідації. Заявник стверджував, зокрема, про відсутність неупередженості судді з питань банкрутства в господарському суді на тій підставі, що судді, які розглядали справу про банкрутство, втручались у діяльність компанії у межах процедури спостереження на етапі судової реорганізації, також згодом суддя був головуючим під час проведення ліквідації.
Суд постановив, що не було порушення §1 ст.6 конвенції, встановивши, що занепокоєння заявника не були об’єктивно виправданими. Суд, зокрема, зазначив, що сам факт того, що суддя вже ухвалював рішення на стадії досудового вирішення спору, сам по собі не може розглядатися як підстава для виправдання такого занепокоєння щодо його неупередженості. Важливим був обсяг та характер вжитих суддею заходів до судового розгляду справи по суті.
Крім того, той факт, що суддя детально дослідив матеріали справи, не спричинив жодних упереджень з його боку, які перешкоджали б вважати його неупередженим під час прийняття рішення по суті. Попередній аналіз наявної інформації у матеріалах справи також не означав, що результат остаточного аналізу був передбачений. Важливим було те, щоб аналіз було проведено під час винесення рішення та обґрунтовано доказами і аргументами, наданими під час судового засідання.
У справі заявника Суд не знайшов жодних об’єктивних підстав вважати, що характер та обсяг обов’язків судді у справі про банкрутство протягом періоду спостереження (які мали на меті забезпечити щоденне управління компаніями) спричинили будь-які упередження щодо окремо розглянутого питання, яке господарський суд мав вирішити стосовно ефективності плану заявника для компаній, які продовжували торгівлю наприкінці періоду спостереження, та фінансових гарантій, наданих під час слухання справи судом.
«Wettstein v. Switzerland»
21 грудня 2000 року
Заявник скаржився на відсутність неупередженості (безсторонності) двох суддів (юристів, які здійснювали правосуддя за сумісництвом) в адміністративних провадженнях, у яких він брав участь як сторона. Судді виступали в окремих провадженнях або безпосередньо як адвокати, або через партнера компанії.
Суд постановив, що мало місце порушення §1 ст.6 конвенції у контексті невідповідності вимозі щодо неупередженості судового органу під час розгляду справи. Суд, зокрема, зазначив, що справа заявника та окремі провадження, в яких обидва адвокати виступали як законні представники, не були між собою пов’язані, фактично відбувся збіг обставин у часі. Оскільки останнє провадження ще тривало і було предметом розгляду Федерального суду, тоді як попереднє було розпочато і фактично закінчилося лише за два місяці до того, як було ухвалено рішення адміністративним судом.
Таким чином, заявник міг мати законні підстави висловити занепокоєння щодо того, чи відповідний суддя продовжуватиме розглядати його як протилежну сторону, і така ситуація могла мати обґрунтовані підстави для сумніву, що суддя не ставився до розгляду справи із необхідною неупередженістю. Той факт, що інший колега представляв опонента заявника в іншому провадженні, хоча і не мав важливого значення, міг бути розглянутий як підтвердження для висловлювання таких побоювань.
Див. також серед інших: Pabla Ky v. Finland, рішення від 22.06.2004; Mežnarić v. Croatia, рішення від 15.07.2005; Švarc and Kavnik v. Slovenia, рішення від 8.02.2007.
«Fazli Aslaner v. Turkey»
4 березня 2014 року
Ця справа стосувалася особливостей її розгляду у межах адміністративного судочинства, в якому судді Вищого адміністративного суду Туреччини неодноразово брали участь у провадженнях щодо розгляду подальших апеляційних скарг із питань права. Заявник скаржився на те, що деякі судді, які були членами судової колегії Вищого адміністративного суду, який розглядав і вирішував його справу по суті, також брали участь у засіданнях загальних зборів. Заявник стверджував, що такі судді не могли бути неупередженими, оскільки вони вже висловлювали свою думку щодо суті справи.
Суд постановив, що мало місце порушення §1 ст.6 конвенції, встановивши, що переконання заявника щодо неупередженості членів загальних зборів, які розглядали цю справу, можуть бути розглянуті як об’єктивно виправдані. Він, зокрема, зазначив, що той факт, що деякі судді вже раніше сформували свою правову позицію щодо суті справи, сам по собі не був достатнім для висновку про те, що він постраждав від неупередженості членів загальних зборів судових колегій в адміністративних справах.
Разом з тим Суд констатував у цій справі, що кількість або (відносно незначна) кількість суддів, яких стосується питання об’єктивної неупередженості, не є вирішальною і що переконання щодо кількості не впливають на розгляд справи по суті, стверджуючи, що не існувало жодної серйозної підстави щодо абсолютно необхідної участі 3-х суддів, про яких іде мова, у складі суду разом із правом голосу.
Крім того, одна з трьох суддів, обрана на посаду заступника голови Вищого адмінсуду, очолювала загальні збори і, відповідно, була доповідачем під час обговорення, що стало додатковою обставиною, що поставило під сумнів видимість неупередженості суду.
Див. також серед іншого: Toziczka v. Poland, рішення від 24.07.2012; Kamenos v. Cyprus, рішення від 31.10.2017.
Подвійні функції вищих адміністративних судів
«Procola v. Luxembourg»
28 вересня 1995 року
Заявник — молочне господарство, створене відповідно до люксембурзького законодавства як сільськогосподарська асоціація, скаржився, зокрема, на те, що судовий комітет державної ради не був незалежним та неупередженим на тій підставі, що деякі члени комітету, які ухвалювали рішення щодо його заяви про судовий перегляд розпоряджень міністерства, за змістом яких встановлено розмір «молочних квот», раніше висловлювали свою думку щодо законності оскаржуваних положень.
Суд постановив, що мало місце порушення §1 ст.6 конвенції, встановивши, що заявник мав законні підстави висловити побоювання, що позиція членів судового комітету була пов’язана з попередньо висловленою думкою і що такі сумніви (самі по собі незначні за обґрунтуванням) були достатніми для усунення неупередженості відповідного судового органу. Суд, зокрема, зазначив, що 4 члени державної ради виконували як консультативні, так і судові функції в одній і тій же справі.
В контексті такої установи, як Державна рада Люксембургу, сам факт того, що певні особи послідовно виконували ці два види функцій щодо одних і тих самих рішень, міг поставити під сумнів структурну неупередженість установи.
«Kress v. France»
7 червня 2001 року (ВП)
Ця справа стосувалася участі урядового уповноваженого (commissaire du gouvernement) в обговоренні на засіданні державної ради. Заявниця стверджувала, що вона була позбавлена справедливого розгляду її справи в адміністративних судах. Вона, зокрема, поскаржилася, що урядовий уповноважений був присутній на обговореннях у закритому судовому засіданні, коли останній раніше заявляв, що апеляційну скаргу заявниці слід відхилити, що поставило під сумнів неупередженість суду.
Суд постановив, що мало місце порушення §1 ст.6 конвенції у зв’язку з участю урядового уповноваженого у судовому засіданні та обговоренні, встановивши, що незалежно від визнаної об’єктивності урядового уповноваженого і незважаючи на той факт, що він не брав участі у голосуванні, його участь в обговореннях могла б дати йому додаткову можливість «утвердити» свої подання на користь однієї зі сторін під час проведення закритого судового засідання.
Зокрема, Суд ще раз звернув увагу на підвищену чутливість громадськості до справедливого здійснення правосуддя, яка виправдовувала зростаючу роль зовнішніх проявів судочинства. Як стверджувалося, урядовий уповноважений, остання особа, яка досліджувала матеріали справи, мав можливість відповісти на будь-які запитання, поставлені суддями під час обговорення. Однак користь для національного суду від цієї виключно технічної допомоги необхідно порівнювати з вищим інтересом учасника процесу, якому мало бути гарантовано, що урядовий комісар не зможе вплинути на зміст судового рішення через свою присутність на судовому засіданні. Французька система на той час не передбачала такої гарантії.
Див. також Martinie v. France, рішення від 12.04.2006 (ВП).
«UFC Que Choisir Côte d’Or v. France»
30 червня 2009 року (ухвала щодо прийнятності)
У провадженні, що стосується справи щодо швидкісної залізничної лінії, асоціація-заявник, зокрема, засуджувала відсутність незалежності та неупередженості державної ради. Зокрема, заявник скаржився на відсутність (структурної) неупередженості вищого суду внаслідок того, що державна рада мала як консультативні, так і судові повноваження, а також керувалася принципом «подвійного призначення». Таким чином, члени суду мали б розглядати адміністративні акти, щодо яких вони раніше надавали висновок.
Суд визнав скарги асоціації-заявника неприйнятними, оскільки вони є явно необґрунтованими, встановивши, що побоювання щодо незалежності та неупередженості колегії, яка вирішувала справу, не можуть розглядатися як об’єктивно виправдані. На думку Суду, питання полягало в такому: чи мала державна рада необхідну видимість незалежності або необхідну об’єктивну неупередженість разом з тим, що такі питання повинні бути розглянуті спільно, оскільки концепції незалежності та об’єктивної неупередженості є тісно пов’язаними.
У зв’язку із цим Суд посилався на свою прецедентну практику, зокрема, на рішення Sacilor-Lormines v. France (див. вище), в якому наголосив: навіть якщо державна рада була органічно близькою до виконавчої влади, це не було достатнім для встановлення відсутності незалежності. Суд постановив, що накази про призначення та подальше професійне зростання членів державної ради були сумісними з вимогами §1 ст.6 конвенції.
Суд також зазначив, по-перше, що він не повинен абстрактно вирішувати питання про те, чи є консультативні повноваження державної ради сумісними із судовими функціями та вимогами незалежності та неупередженості, про які йде мова, а по-друге, що принцип розподілу повноважень «не є визначально абстрактним». У кожній конкретній справі слід встановити, чи містив висновок вищого суду «своєрідний упереджений стан» щодо судового рішення, яке є предметом перегляду, «що у результаті призводить до сумнівів щодо «об’єктивної» неупередженості формування належного судового рішення внаслідок послідовного здійснення консультативних та судових функцій».
Однак у цій справі, ураховуючи зауваження сторін, Суд постановив, як було встановлено, що жоден член колегії, який розглянув заяву про скасування відповідного наказу, раніше не був членом колегії, яка висловила свою думку щодо цього тексту.
Судова чи адміністративна роль прокурорів
«Vasilescu v. Romania»
22 травня 1998 року
Ця справа стосувалася безперервного зберігання цінностей, незаконно вилучених працівниками міліції (miliţia), та неможливості доступу заявника до незалежного судового органу, уповноваженого зобов’язати їх повернути. Верховний суд Румунії визнав, що, оскільки заява про відшкодування збитків була рівнозначною апеляційній скарзі щодо оскарження вжитих заходів забезпечення кримінального провадження, державний обвинувач мав виключну юрисдикцію щодо розгляду цього питання.
Суд постановив, що мало місце порушення §1 ст.6 конвенції, встановивши, що державний обвинувач не може вважатися незалежним судовим органом відповідно до положень конвенції, а отже, заявник був позбавлений права доступу до суду. Суд зазначив, що у випадках (зокрема, як і в цій справі), коли державний обвинувач округу здійснював повноваження, що за своєю природою мали характер здійснення правосуддя, він діяв як член відділу генеральної прокуратури, який підпорядкований спочатку генеральному прокуророві, а також міністрові юстиції. Неодноразово підтверджуючи, що лише установа, яка мала повну юрисдикцію та задовольнила ряд вимог, таких як незалежність органів виконавчої влади, а також сторін — учасників провадження, підпадала під визначення поняття «судовий орган» у розумінні §1 ст.6 конвенції, Суд дійшов висновку, що ні державний обвинувач, ні генеральний прокурор не відповідали таким установленим вимогам.
«Medvedyev and others v. France»
29 березня 2010 року (ВП)
Заявники у цій справі — члени екіпажу вантажного судна, зареєстрованого в Камбоджі, були заарештовані у відкритому морі після перехоплення їх судна французькими органами влади у зв’язку із пред’явленням підозри у незаконному обігу наркотичних засобів до того, як їх справу розглянув слідчий суддя, коли вони прибули до Франції. Заявники скаржились на те, що їх незаконно позбавили волі, а також на неможливість негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати правосуддя.
Суд постановив, що мало місце порушення §1 ст.5 конвенції (право на свободу та особисту недоторканність), а також дійшов висновку про відсутність порушення §3 ст.5 конвенції (право негайно постати перед суддею або іншою посадовою особою, яка уповноважена законом здійснювати правосуддя) стосовно заявників у справі. Він, зокрема, зазначив, що «посадова особа суду» має запропонувати необхідні гарантії незалежності від органів виконавчої влади та сторін, що виключає його подальше втручання у кримінальне провадження від імені органу прокуратури, а також він/вона повинні мати повноваження видавати накази про звільнення після проведення допиту особи, встановлення законності та обґрунтування його арешту та затримання.
«Moulin v. France»
23 листопада 2010 року
Заявниця у справі є адвокатом, яка була заарештована і поміщена під варту у відділенні поліції за підозрою у порушенні таємниці судового розслідування у справі про незаконну торгівлю наркотичними засобами. Після спливу строку тримання під вартою справу заявниці було передано на розгляд заступнику прокурора, який наказав утримувати особу у в’язниці з метою подальшої передачі слідчим суддям. Рішенням суду заявницю було притягнуто до кримінальної відповідальності, їй було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Вона стверджувала, що її не було негайно передано до судді чи іншої посадової особи, уповноваженої законом здійснювати правосуддя.
Суд постановив, що у цій справі було порушення §3 ст.5 конвенції (право постати перед суддею або іншою посадовою особою, уповноваженою законом здійснювати правосуддя). Суд, зокрема, констатував незмінюваність заступників прокурора; вони були членами державного міністерства (ministère public) (органів прокуратури) під керівництвом міністра юстиції, члена уряду, а отже, і виконавчої влади.
Ієрархічні відносини між міністром юстиції та органами прокуратури на відповідний час були предметом дискусії у Франції, і Суд не повинен був зайняти позицію у спорі, що стосувався національних органів влади. Для власних цілей Суд вважав, що завдяки своєму статусу прокурори у Франції не задовольняли вимогу незалежності від виконавчої влади, що (разом із неупередженістю) було однією з гарантій, властивих автономному поняттю «посадова особа».
Крім того, за змістом положень законодавства на органи прокуратури покладалось ведення кримінального провадження від імені держави. Органи прокуратури були представлені як неподільний орган під час проваджень у суді першої та апеляційної інстанцій при розгляді ними кримінальних справ. Однак необхідні гарантії незалежності від виконавчої влади та сторін перешкоджали посадовій особі, зокрема, виступати третьою особою у подальшому кримінальному провадженні, порушеному проти обвинуваченого.
Не є важливим той факт, що у цій справі заступник прокурора працював в іншому судовому окрузі, що відрізнявся від округу, де працювали двоє слідчих суддів; у попередній справі (що розглядалася) той факт, що заступник прокурора після продовження строку ув’язнення передав матеріали справи іншому працівникові правоохоронних органів, Суд не розглядає як переконливий аргумент у зв’язку із цим.
Отже, заступник прокурора, представник державного міністерства, не надав гарантій незалежності, необхідних для того, щоб бути кваліфікованим як суддя або інша посадова особа, уповноважена законом здійснювати правосуддя у розумінні такого положення.
ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК З ІНШИМИ ПРАВАМИ, ЩО ГАРАНТОВАНІ КОНВЕНЦІЄЮ
Принцип неупередженості
«De Cubber v. Belgium»
26 жовтня 1984 року
Заявник стверджував, зокрема, що кримінальний суд, який ухвалив рішення про притягнення його до кримінальної відповідальності, не був безстороннім, оскільки один із суддів раніше брав участь у провадженні як слідчий суддя у цій самій справі.
Суд постановив, що мало місце порушення §1 ст.6 конвенції, встановивши, що у заявника були підстави сумніватися у неупередженості суду. Враховуючи те, що сам Суд не мав підстав для сумніву в неупередженості представника органу судової влади, який проводив попереднє розслідування, він все ж таки визнав, що його участь у засіданні була законною підставою для вираження заявником сумнівів.
У цій справі Суд нагадав, що обмежувальне тлумачення §1 ст.6 конвенції, зокрема щодо дотримання основного принципу неупередженості судів, не співвідноситься із об’єктом і метою положення, ураховуючи те важливе місце, яке займає право на справедливий суд у демократичному суспільстві у розумінні конвенції.
«Ramos nunes de Carvalho e Sà v. Portugal»
6 листопада 2018 року (ВП)
Ця справа стосувалася дисциплінарного провадження, порушеного проти судді, за результатами якого Вища судова рада суддів Португалії (Вища рада) щодо судді застосувала дисциплінарні стягнення, що було предметом апеляційного перегляду Верховним судом. Заявниця, зокрема, стверджувала, що існували об’єктивні причини для сумніву у незалежності та неупередженості судової колегії ВС. Вона серед іншого стверджувала, що голова вищої ради одночасно був на посаді голови ВС. У межах повноважень голови ВС він щороку призначав членів спеціального підрозділу, який розглядав скарги на рішення вищої ради у дисциплінарних справах. Ураховуючи такі обставини, за твердженнями заявника, підрозділ ad hoc не був і не міг вважатися та/або розглядатися громадськістю відокремленим від вищої ради.
Суд постановив, що не було порушення §1 ст.6 конвенції щодо скарги, що стосується відсутності незалежності та неупередженості судової колегії ВС. Він, зокрема, вирішив, що подвійна роль голови ВС не є такою, що ставить під сумнів незалежність та об’єктивну неупередженість цього суду при винесенні рішення щодо апеляційних скарг заявника на рішення Вищої ради.
Крім того, ураховуючи всі конкретні обставини справи та гарантії, спрямовані на захист судової колегії ВС від зовнішнього тиску, Суд установив, що побоювання заявника не можуть розглядатися як об’єктивно виправдані та що наявна система перегляду дисциплінарних рішень Вищої ради, а саме — звернення із апеляційною скаргою до судової колегії, не порушило вимоги незалежності та неупередженості відповідно до §1 ст.6 конвенції.
Див. також серед іншого: Le Compte, Van Leuven and De Meyere v. Belgium, рішення від 23.06.1981; Langborger v. Sweden, рішення від 22.06.1989; Padovani v. Italy, рішення від 26.02.1993; Ferrantelli and Santangelo v. Italy, рішення від 7.08.1996; Castillo Algar v. Spain, рішення від 28.10.1998; Morel v. France, рішення від 6.06.2000; Wettstein v. Switzerland, рішення від 21.12.2000; Cooper v. the United Kingdom, рішення від 16.12.2003, ВП; Cianetti v. Italy, рішення від 22.04.2004; Mancel and Branquart v. France, рішення від 24.06.2010; Mutu and Pechstein v. Switzerland, рішення від 2.10.2018.
Професійна етика правосуддя
«Oberschlick v. Austria (n1)»
23 травня 1991 року
Заявником у справі є журналіст, який скаржився на незаконне засудження за наклеп на політичного діяча. Зокрема, він стверджував, що порушене провадження проти нього у судах першої та апеляційної інстанцій, результатом розгляду якого було його засудження та проголошення обвинувального вироку, було порушенням права на справедливий судовий розгляд і що суд апеляційної інстанції під час розгляду його справи на стадії апеляційного провадження не був незалежним та неупередженим судовим органом, оскільки головуючим у справі був той самий суддя, який вже брав участь у розгляді у суді першої інстанції, і два інших судді апеляційної інстанції також брали участь у розгляді справи судами першої та апеляційної інстанцій.
Суд постановив, що мало місце порушення §1 ст.6 конвенції щодо неупередженості суду апеляційної інстанції. Він, зокрема, зазначив, що відповідно до національного законодавства до складу апеляційного суду в такому випадку не входитиме жоден суддя, який раніше розглядав цю справу в суді першої інстанції, що зобов’язує національного законодавця усунути всі обґрунтовані сумніви щодо неупередженості цього суду. Отже, недотримання цього правила означало, що апеляційну скаргу заявника розглядав суд, безсторонність якого, за змістом положень національного законодавства, визнана такою, що викликає сумніви.
Таким чином, у справі заявника Суд встановив, що не лише голова суду, а й інші два судді цього суду мали б бути відсторонені від здійснення правосуддя ex officio (за посадою).
«Demicoli v. Malta»
27 серпня 1991 року
Заявник, редактор політичного сатиричного періодичного видання, якого Палата представників визнала винним у порушенні привілеїв щодо нібито наклепів на членів палати, заявив, що під час розгляду справи йому не було забезпечено справедливого судового розгляду незалежним та неупередженим судовим органом.
Суд постановив, що мало місце порушення §1 ст.6 конвенції, встановивши, що неупередженість судового органу під час розгляду справи виправдано викликала сумніви і побоювання. Суд, зокрема, зазначив, що два члени палати, поведінка яких у парламенті зазнала критики в оскаржуваній статті і привілеї яких були порушені у палаті, брали участь у провадженні, порушеному проти обвинуваченого, включаючи визнання вини та (за винятком одного з них, який у той період часу помер) проголошення вироку.
Див. також серед іншого H.B. v. Switzerland (n 26899/95), рішення від 5.04.2001.
СВОБОДА ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ
Неупередженість (безсторонність) та свобода вираження поглядів для членів судової влади
«Albayrak v. Turkey»
31 січня 2008 року
Ця справа стосувалася дисциплінарного провадження проти заявника, який працював суддею, за читання юридичних публікацій Робочої партії Курдистану (PПK, незаконна збройна організація) та перегляд підконтрольного РПК телевізійного каналу. Заявник заперечував усі звинувачення, аргументуючи тим, що вірив у основоположні принципи держави і віддано їй служив. Він, зокрема, скаржився, що накладення на нього дисциплінарного стягнення порушило його право на свободу вираження поглядів.
Суд постановив, що стосовно заявника було порушено ст.10 конвенції (свобода вираження поглядів). Він, зокрема, встановив, що у матеріалах справи не було посилань, які б свідчили про те, що поведінка заявника не була безсторонньою і що органи державної влади Туреччини надавали важливого значення тому факту, що заявник слідував або намагався наслідувати дії ЗМІ, пов’язані з РПК. Отже, Суд вважав, що втручання у свободу слова заявника не було достатньо обґрунтованим і не було необхідним у демократичному суспільстві.
Див. також серед іншого: Wille v. Liechtenstein, рішення від 28.10.1999 року (ВП); Toni Kostadinov v. Bulgaria, рішення від 27.01.2015; Baka v. Hungary, рішення від 23.06.2016 (ВП).
Право відреагувати на напади та захищати репутацію судової влади
«De Haes and Gijsels v. Belgium»
24 лютого 1997 року
Ця справа стосувалася рішення щодо заявників, двох журналістів, за наклеп на мирових суддів. Вони, зокрема, заявляли, що ухвалені вироки порушили право заявників на свободу вираження поглядів і що вони не мали справедливого судового розгляду в незалежному та неупередженому суді.
Суд постановив, що мало місце порушення ст.10 конвенції (свобода вираження поглядів), встановивши, що із урахуванням особливого характеру обставин цієї справи та питань, що є предметом розгляду, необхідність втручання у здійснення свободи слова заявників не було продемонстровано, крім випадків, коли йдеться про згадування у частині минулого життя батька одного із суддів. Суд, зокрема, повторив, що преса відігравала важливу роль у демократичному суспільстві. Незважаючи на те, що преса не має порушувати межі допустимого втручання, зокрема щодо репутації та прав інших людей, її обов’язок все ж таки полягає у тому, щоб висвітлювати — у спосіб, що відповідає її зобов’язанням та відповідальності — інформацію та ідеї щодо питань, які становлять суспільний інтерес, зокрема, у частині функціонування судової влади.
Він також зазначив, що суди є гарантами здійснення правосуддя, роль яких є основоположною у державі, що ґрунтується на принципі верховенства права, і вони повинні мати довіру громадськості. Разом з тим суди мають бути захищені від руйнівних нападів, які є необґрунтованими, особливо враховуючи, що судді зобов’язані дотримуватися суддівського розсуду, що стримує їх у критичних судженнях.
У цій справі, як і в інших, національні органи влади визначають необхідність втручання у здійснення свободи вираження поглядів. Однак те, що вони можуть зробити у зв’язку з цим, як зазначає Суд, є предметом нагляду з боку європейської спільноти, що охоплює як законодавство, так і рішення, які вони застосовують, навіть тоді, коли вони були проголошені незалежним судом.
У цій справі, хоча зауваження заявників, без сумніву, були дуже критичними, вони все ж таки були пропорційними хвилюванням та обуренню, що мали своїм наслідком питання, про які йде мова в статтях. Суд також постановив, що мало місце порушення §1 ст.6 конвенції, констатувавши порушення принципу процесуальної рівноправності сторін (заявників у справі).
«Morice v. France»
23 квітня 2015 року (ВП)
Ця справа стосувалася засудження заявника — адвоката — за співучасть із газетою у наклепі на слідчих суддів.
Суд постановив, що мало місце порушення ст.10 (свобода вираження поглядів) конвенції, установивши, що рішення щодо заявника за співучасть у наклепі може розглядатися як непропорційне втручання у його право на свободу вираження поглядів. Суд, зокрема, зазначив, що оскаржувані зауваження заявника не становили серйозної шкоди та, по суті, становили безпідставні напади на дії судів. Однак критика щодо слідчих суддів у межах дискусії щодо питань, які становлять суспільний інтерес у контексті функціонування правосуддя, а також у контексті справи, із самого початку отримала широке висвітлення у ЗМІ. Хоча ці зауваження можна визнати жорсткими, вони, зокрема, становили ціннісні судження з достатньою фактичною основою.
Суд також постановив, що у цій справі мало місце порушення §1 ст.6 конвенції, встановивши, що були серйозні підстави для сумніву щодо неупередженості касаційного суду, і побоювання заявника у зв’язку з цим можуть розглядатися як об’єктивно виправдані.
Необхідне утримання (necessary restraint)
«Buscemi v. Italy»
16 вересня 1999 року
Ця справа стосувалася неодноразових відмов суду у справах неповнолітніх (національний суд) у призначенні опіки над дитиною його батьком. Заявник скаржився, зокрема, на упередженість з боку голови національного суду та нзаподіяння шкоди його репутації та його сімейному життю внаслідок заяв, зроблених ним для преси.
Суд постановив, що мало місце порушення §1 ст.6 конвенції, встановивши, що публічні заяви голови національного суду були такими, що об’єктивно виправдовували побоювання заявника щодо його неупередженості. Він, зокрема, зазначив, що обов’язок неупередженості вимагав від судових органів дотримання максимального розсуду щодо справ, які перебувають у них на розгляді, навіть там, де вони були спровоковані.
«Lavents v. Latvia»
28 листопада 2002 року
Заявник у справі, колишній латвійський бізнесмен, стверджував, що кримінальне обвинувачення проти нього розглядалось судом, який не мав жодних гарантій незалежності та неупередженості. Зокрема, у національній пресі були опубліковані заяви голови обласного суду, яка розглядала справу, і містили висловлювання щодо її позиції в частині оцінки численних клопотань заявника про відвід судді та підстав захисту, підготовлених адвокатами заявника, які, за твердженнями судді, не є для неї зрозумілими.
Суд постановив, що мало місце порушення §1 ст.6 конвенції, встановивши, що суд, який розглядав справу заявника, не був безстороннім. Суд, зокрема, зазначив, що у своїх заявах, опублікованих у пресі, голова районного суду, яка розглядала справу, піддала критиці засоби захисту заявника. Вона також передбачила ймовірні результати розгляду справи та заперечила можливість його виправдання.
Крім того, вона була здивована наполегливістю заявника, який не визнавав своєї вини за всіма обвинуваченнями, і порадила йому довести свою невинуватість. На думку Суду, такі заяви не просто мали негативний характер щодо оцінки справи заявника, а полягали в прийнятті чітко визначеної позиції щодо результатів розгляду справи з чітко встановленою позицією ухвалення обвинувального вироку й притягнення заявника до відповідальності.
Окрім причин, які змусили суддю висловити свою думку в такий спосіб, Суд дійшов висновку, що її заяви не були сумісними з вимогами §1 ст.6 конвенції та заявник мав найбільш вагомі причини побоюватися, що вона була позбавлена неупередженості.
«Previti v. Italy»
8 грудня 2009 року (ухвала щодо прийнятності)
У контексті справи, що набула широкого розголосу, щодо корпоративного контролю над основною групою хімічних речовин хімічної промисловості заявника звинуватили в хабарництві та засудили до ув’язнення. Він скаржився на незаконність кримінального провадження, порушеного проти нього, а також стверджував, що національні суди не були неупередженими.
Суд визнав заяву неприйнятною як явно необґрунтовану. Суд, зокрема, зазначив, що неупередженість чи інший принцип судової системи як на стадії розслідування, так і на стадії судового розгляду були предметом спору в межах національних проваджень та предметом тривалих публічних дебатів у Італії.
Заявник вважав, що суд, який розглядав його справу, був заплямований ідеологічними упередженнями щодо його участі у політичній діяльності. Він стверджував, що лівоцентристські елементи італійської національної юридичної служби публічно виступали проти законопроектів, які могли б мати сприятливий вплив на його позицію в судах. Крім того, деякі члени національної юридичної служби, які брали участь у справі, були лівоцентристами й неодноразово демонстрували свою неприязнь до заявника.
Суд констатує, що, хоча було б краще, щоб члени відповідної національної юридичної служби були більш обережними у своїх публічних коментарях, відсутні були докази наявності упередженості щодо заявника. Разом з тим не було жодних доказів того, що їхні ідеологічні переконання могли переважати над дотримання присяги в частині неупередженості, яку вони складали при призначенні на посаду.
Див. також справу «Salaman v. the United Kingdom», ухвала щодо прийнятності від 15.06.2000.
Право на повагу до приватного життя
«M.D.U. v. Italy»
28 січня 2003 року (ухвала щодо прийнятності)
Під час провадження щодо податкових правопорушень заявник, член політичної партії, стверджував, зокрема, що судова колегія касаційного суду, яка ухвалила рішення за результатами розгляду його апеляційної скарги, не була безстороннім судом через політичні погляди суддів, які входили до складу колегії, що суперечило його переконанням.
Суд визнав скаргу неприйнятною, оскільки вона є вочевидь (явно) необґрунтованою, встановивши, що ситуація, на яку скаржився заявник, сама по собі не може виправдати застереження щодо неупередженості судової колегії касаційного суду, яка постановила рішення за результатами розгляду апеляційної скарги.
Він, зокрема, зазначив, що в цій справі в заявника виникли сумніви щодо неупередженості суддів у зв’язку з висловленими політичними уподобаннями двох суддів, що були у складі колегії. Ймовірно, що такий факт може викликати сумніви в апелянта, проте він не може розглядатися як об’єктивно виправданий.
Зокрема, Суд вважав, що той факт, що суддя мав інші політичні переконання, ніж обвинувачені у справі, сам по собі не міг спричинити конфлікт інтересів, який би виправдав відвід відповідного судді. Однак у справі заявника не було об’єктивних підстав для сумніву в тому, що причетні судді не вважали присягу, яку вони склали при призначенні на посаду, переважаючою над будь-якими іншими соціальними чи політичними зобов’язаннями.
«Özpinar v. Türkey»
19 жовтня 2010 року
Заявниця у цій справі була звільнена з посади судді згідно з рішенням вищої ради з питань судової влади за результатами дисциплінарного провадження, що стосувалося серед інших питань її нібито близьких стосунків із кількома чоловіками, її зовнішнього вигляду та неодноразових запізнень на роботу. Зокрема, вона стверджувала, що її звільнення обґрунтовано деякими аспектами її приватного життя.
Суд постановив, що мало місце порушення ст.8 конвенції (право на повагу до приватного життя), встановивши, що втручання в особисте життя заявниці не було пропорційним законній меті, яка ставиться стосовно обов’язку суддів: виражати стриманість, щоб зберегти свою незалежність та авторитет у частині здійснення правосуддя. Суд, зокрема, зазначив, що етичні обов’язки суддів можуть посягати на їхнє приватне життя, коли їх поведінка призводить до негативних наслідків стосовно належного іміджу чи репутації судової влади.
Однак у справі заявниці, навіть якщо певні аспекти поведінки, про які могла йти мова, були підставою для її звільнення, у межах проведеного розслідування не були обґрунтовані пред’явлені обвинувачення та були враховані численні дії, не пов’язані з її професійною діяльністю.
Крім того, їй не було забезпечено гарантії в повному обсязі під час провадження проти неї, тоді як будь-який суддя, якому загрожувало звільнення з підстав, пов’язаних із приватним чи сімейним життям, повинен мати гарантії від свавілля, зокрема гарантію змагальності в незалежному та неупередженому наглядовому органі. Дотримання таких гарантій було набагато важливішим у справі заявниці, оскільки після її звільнення вона автоматично втратила право провадити адвокатську діяльність.
Заявниця прийшла на засідання вищої ради з питань судової влади лише тоді, коли в оскаржила її звільнення та попередньо не отримала звітів інспектора або показань свідків.
Свобода віросповідання
«Pitkevich v. Russia»
8 лютого 2001 року (ухвала щодо прийнятності)
Ця справа стосувалася звільнення судді, члена церкви живої віри, яка належала до Російського союзу євангельських християнських церков, за те, що вона нібито зловживала своїм службовим становищем з метою прозелітизму. Заявниця у справі, зокрема, стверджувала, що вона ніколи не зловживала службовим становищем через неналежне вираження своїх поглядів і що вона законно використовувала свої релігійні та моральні принципи для сприяння вирішенню справ, які перебували у неї на розгляді.
Суд визнав скаргу заявниці неприйнятною як вочевидь (явно) необґрунтовану, встановивши, що в цілому очевидним є те, що заявниця порушила свої встановлені законом професійні обов’язки та поставила під загрозу суддівську неупередженість, яку суддя має продемонструвати суспільству. Таким чином, ураховуючи певну свободу розсуду в цьому сенсі, викладені органами державної влади причини були достатніми, аби виправдати таке втручання.
Суд, зокрема, зазначив, що заявницю було звільнено у зв’язку з тим, що вона виражала свої релігійні переконання під час здійснення правосуддя, що становило втручання в її свободу вираження поглядів. Однак такий захід був передбачений законом і мав законну мету захист прав інших осіб та збереження авторитету судової влади.
Що ж до пропорційності втручання в цій справі, то в матеріалах справи відсутня інформація щодо того, чи органам державної влади вистачило компетенції або добросовісності для встановлення фактів. На підставі численних свідчень і скарг представників органів державної влади та фізичних осіб було встановлено, що заявниця серед іншого схиляла колег до свого віросповідання, публічно молилася під час судових засідань та обіцяла деяким учасникам сприяти у вирішенні їх справ у разі приєднання до її релігійної громади.
Крім того, такі дії призводили до затягування судового розгляду справ, а також подання численних скарг на неї. Така поведінка заявниці була визнана несумісною з вимогами займаної посади, а отже, була причиною її звільнення. Підстави для її звільнення стосувалися виключно її службової діяльності, а не особистого вираження поглядів.
Допустимі обмеження свободи зібрань та об’єднань
«Maestri v. Italy»
17 лютого 2004 року (ВП)
Заявник у справі — суддя в Італії — скаржився, зокрема, на те, що рішення національної ради з питань судочинства, залишене без змін рішенням суду касаційної інстанції, про притягнення його до дисциплінарної відповідальності та накладення на нього дисциплінарного стягнення у вигляді догани у зв’язку з фактом його членства в масонській ложі в період з 1981 до березня 1993 року порушило його право на свободу зібрань та об’єднання.
Суд постановив, що мало місце порушення ст.11 конвенції (свобода об’єднань), установивши, що втручання в право заявника на свободу об’єднання не було передбачуваним, а отже, не було встановлено законом.
Суд, зокрема, зазначив, що, хоча директива національної ради з питань судочинства про невідповідність займаної посади із членством у масонській ложі була прийнята в 1990 році, дебати, які мали місце в національній раді, мали за мету радше сформулювати проблему, ніж її остаточно вирішити.
Крім того, формулювання директиви не було достатньо чітким для усвідомлення заявником, ураховуючи статус судді, що його членство в масонській ложі може призвести до накладення на нього санкцій. Таким чином, умова забезпечення передбачуваності також не була дотримана.
Отже, оцінка Суду обґрунтована тим, що національна рада з питань судочинства на власний розсуд вирішила розглянути це питання в липні 1993 року й констатувала, що здійснення судових функцій не є сумісним із членством у масонській ложі.
Материалы по теме
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!