Председатель комитета НААУ по вопросам юридического образования Ольга Поединок:

«Добропорядочность, и не только академическая, — это то, к чему следует приучать с самого детства»

Юриспруденция стала одним из наиболее популярных направлений среди абитуриентов — ее место среди лидеров держится уже около четверти века. Но с абитуриентами и выпускниками растет и количество проблем. Об образовательных дилеммах, правовых перспективах и подготовке профессиональных юристов «ЗиБ» поговорил с председателем комитета Национальной ассоциации адвокатов Украины по вопросам юридического образования Ольгой ПОЕДИНОК.

«Я не підтримую ідеї про елітарність юридичної освіти загалом»

— Дедалі частіше сьогодні говорять про пошук золотої середини між кількістю отриманих дипломів та якістю освіти. Тенденція до скорочення вишів — це шлях до якісних змін у навчанні? Чи має освіта, зокрема юридична, стати елітарною?

— Слово «еліта» та похідні від нього переслідують мене ще з підліткового віку. Коли я навчалася в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету ім. Т.Шевченка, нам казали, що ми — майбутня еліта України. Потім продовжила навчання в не менш «елітному» Інституті міжнародних відносин. Адвокатів також нерідко називають частиною інтелектуальної еліти нації.

Утім, я б не зловживала цим гучним поняттям, тому що зараз воно «обросло» негативними конотаціями: «зверхність», «пиха», «корупція» тощо. І я бачу, як таке викривлене сприйняття впливає на спеціальність «міжнародне право», яку в ході чергового етапу реформування юридичної освіти намагаються викреслити з переліку тих, за якими може здобуватися повноцінна вища юридична освіта. Так, «міжнародників» майже у 40 разів менше за «класичних» юристів (тобто тих, які спеціалізуються на праві України). Але чи робить це «міжнародне право» елітарним, тобто недоступним для «простих смертних»? Звичайно, ні.

Це міф, який, можливо, відповідав дійсності за радянських і ранніх пострадянських часів. Але тепер завдяки зовнішньому незалежному оцінюванню, єдиному вступному іспиту з іноземної мови після бакалаврату та єдиному фаховому вступному випробуванню — правничому «ЗНО» для вступу на магістратуру за юридичними спеціальностями, а також численним можливостям навчатися за кордоном це зовсім не так.

Навчання за спеціальністю «міжнародне право» дає ґрунтовну загальну юридичну підготовку, але з урахуванням міжнародної специфіки, яка диктує високі вимоги до володіння іноземними мовами, а також компетентністю, пов’язаною з порівняльно-правовими дослідженнями, міжнародним публічним і приватним правом, європейським правом, міжнародними відносинами та країнознавством.

— Тобто право — в маси, і юрист за освітою необов’язково повинен стати юристом на практиці?

— Я не підтримую ідеї про елітарність юридичної освіти загалом. Наявність знань про свої права та обов’язки ще нікому не завадила, в якій би сфері людина потім не працювала. У цьому сенсі юридичну освіту можна назвати універсальною, і я б рекомендувала обирати її (а також іноземну філологію) всім тим молодим людям, які ще точно не визначилися з майбутньою професією, але все-таки хочуть здобути вищу освіту.

Я бачу проблему не в тому, що багато хто хоче йти вчитися «на юриста», а в прагненні буквально всіх і кожного здобути бодай якусь вищу освіту. Заклад, спеціальність, якість — усе це часто є другорядним, бо головне — диплом. У результаті бачимо багатьох осіб, які перекваліфіковуються, працюють не за фахом, чиї «корочки» припадають пилом і в кращому випадку радують батьків. У той же час спостерігаємо, як економічно успішнішими стають ті, хто обрав, скажімо, робітничі професії, які вищої освіти не вимагають.

Те саме стосується й кількості правничих шкіл: ті, які не пропонують якісної підготовки, що дозволятиме демонструвати гідні результати на ЄВІ, ЄФВВ, ЄДКІ (єдиний державний кваліфікаційний іспит, який невдовзі складатимуть випускники магістратури) та успішно конкурувати на ринку праці, поступово скоротять набори (бо не буде охочих), а згодом і взагалі зникнуть.

«Вища освіта стає дедалі зарегульованішою»

— Юристів дедалі більшає, і це добре, що частина із них вміє вибороти своє право реалізувати себе у професії. А що робити із рештою дипломованих юристів? Можливо, все ж таки варто зменшувати ліцензійні обсяги?

— Держава не повинна перейматися тим, «що робити із рештою дипломованих юристів». Це дорослі люди, які повинні подбати про себе самостійно. Якщо треба — підвищити кваліфікацію, у деяких випадках — змінити сферу діяльності, словом, проявити гнучкість і винахідливість, якими, як показують у юридичних серіалах, правники повинні бути щедро наділені.

Що стосується скорочення ліцензійних обсягів, то, повторюся, я проти зловживання подібними штучними методами. Я виступаю за поступовість і природність врівноваження попиту та пропозиції на ринку освітніх послуг.

Узагалі держава повинна якомога менше втручатися в питання вищої освіти. Стаття 53 Конституції передбачає обов’язкове здобуття повної загальної середньої освіти, і саме на цьому держава має зосередити свої зусилля. Утім, зараз вища освіта стає дедалі більш зарегульованою.

Більше того, ця тенденція посилюється: новими нормами створюються нові органи, які, у свою чергу, продукують нові норми. Це зачароване коло, через яке університети концентруються на тому, щоб устигати формально відповідати вимогам, які постійно змінюються, заповнювати безкінечні форми, збирати папірці. Це заважає зосередитися на тому, що дійсно важливо: на реальному підвищенні якості освіти. Мені як викладачеві, наприклад, корисніше прочитати нову книжку чи відвідати тренінг, ніж витрачати час на безглузде заповнення незліченної кількості табличок, які часто відрізняються хіба що послідовністю розміщення стовпців і рядків.

— Але ж у нас, здається, є зрушення щодо реформування юридичної освіти…

— У питаннях юридичної освіти держава прагне йти навіть далі у своєму бажанні все контролювати: у планах парламенту — прийняття окремого закону про вищу юридичну освіту. Як стверджують особи, яким ця ідея належить чи які цю ідею лобіюють (мені складно сказати, з яким саме випадком ми тут маємо справу), нібито це єдина освіта, специфічне регулювання якої передбачене Конституцією. На мій погляд, це є вельми сумнівне твердження, яке ґрунтується на дуже вільному тлумаченні конституційних положень.

Нагадаю, що в 2017 році вже робилася спроба прийняти такий закон, однак вона не була успішною, оскільки відповідний проект викликав обурення в професійних колах. Зараз широко обговорюється розміщений на веб-сторінці Комітету Верховної Ради з питань освіти, науки та інновацій проект Концепції розвитку юридичної освіти. Однак єдина думка щодо цього документа також не склалася. Воно й не дивно, оскільки там порушуються дуже контроверсійні питання, зокрема наскрізної магістратури (без ступенів молодшого бакалавра та бакалавра) та перспективи підготовки юристів виключно за денною формою здобуття освіти.

«Самі здобувачі вищої освіти оцінюють денну форму як більш ефективну»

— Наскільки доцільними є такі форми навчання для юристів, як дистанційна та заочна? Хоча вебінари у Вищій школі адвокатури проводяться ефективно, але ж це підвищення кваліфікації, яке передбачає наявність певної бази.

— У мене немає однозначної відповіді на це запитання. Якщо є міцний фундамент, то будувати на ньому можна що та як завгодно. Особливо коли йдеться про людину, яка вміє вчитися самостійно. На жаль, далеко не всі дорослі досвідчені люди здатні це робити, не кажучи вже про 17-річних першокурсників.

Тому першочергове завдання професорсько-викладацького складу полягає в наданні інструментарію для самостійної роботи. Адже ніхто за студента вчитися не буде. Якщо ми зазирнемо в робочі програми навчальних дисциплін, то побачимо, що навіть на «стаціонарі» основний обсяг годин припадає на самостійну роботу.

Інша річ, що більша кількість аудиторних занять дає більше стимулів учитися. Тут і більша варіативність форм проведення занять (наприклад, навчальні судові засідання та диспути, які складно провести у великих групах онлайн), і суворіший контроль за дотриманням академічної доброчесності, і харизма викладача. До речі, більшості моїх колег, так само як і мені, більше подобається викладати офлайн. Адже це дає змогу бачити зворотну реакцію аудиторії, орієнтуватися, чи всі розуміють зміст сказаного, а також відповідати на запитання, щойно вони з’являються.

— Але онлайн-формат став необхідністю у цьому році. І тепер вже можна підбивати певні підсумки щодо ефективності такої форми.

— Так, карантинні обмеження всіх дуже швидко перевели на дистанційне навчання. Мені пощастило, бо я того семестру викладала на магістратурі (очній і заочній), тобто в людей, більшість із яких має компетентності, необхідні для такого формату роботи. Відповідно, все було достатньо спокійно та, сподіваюся, ефективно.

А от студентство з різних регіонів України, яке цього року складало ЄФВВ, невдоволене, скаржиться та відносить дистанційне навчання до факторів, які завадили належній підготовці. На мій погляд, це свідчить про те, що самі здобувачі вищої освіти оцінюють денну форму як більш ефективну.

Утім, ставити крапку в цій дискусії зарано, оскільки «заочниками» деколи стають люди, які мають великий досвід практичної роботи в юридичній сфері чи близьких до неї галузях, а також велику мотивацію для професійного розвитку. А саме цього завзяття часто не вистачає тим, кого на «стаціонар» привели батьківське бажання чи мода на професію.

— Усі говорять про те, що юристам потрібно більше практики під час навчання, яке у нас є суто теоретичним. Можливо, є якісь ідеї, як це втілити в життя?

— Так, практичного компоненту українській юридичній освіті справді бракує, і студентство надолужує його, починаючи працювати мало не з першого курсу. На мій погляд, це не дуже правильно, бо може відволікати від навчання. Знаю це з власного досвіду, бо й сама працювала, коли навчалася.

Які є альтернативи? Є екстенсивний варіант — збільшити час навчання внаслідок року (двох, трьох…) практики. А є й інтенсивний — посилити практичний компонент і впроваджувати його впродовж усього навчання. Це можуть бути й знайомі всім виробничі практики (тільки реальні, а не формальні, під час яких відпрацьовуються хіба що навички підписування та заклеювання конвертів), і робота в юридичних клініках, і вирішення юридичних завдань (казусів), і впровадження елементів дуальної форми здобуття освіти тощо.

У своїй викладацькій роботі я запрошую фахівців, які працюють із певними питаннями, аби вони запропонували студентам вирішити якусь реальну ситуацію, що мала місце у професійному житті. Крім того, Інститут міжнародних відносин активно співпрацює з Українською Гельсінською спілкою з прав людини в рамках курсу «Практикум з правозахисної діяльності». Протягом семестру студентська група відвідує офіс УГСПЛ, де знайомиться з провідними українськими правозахисниками та особливостями їхньої роботи, знаходить натхнення та матеріали для дипломних робіт, отримує можливість пройти реальну практику. Варіантів безліч, було б бажання!

«Ми не критикуємо заради критики МОН, ЗВО, майбутніх колег. Це шлях у нікуди»

— Чи впливає діяльність вашого комітету на реформування юридичної освіти? Є якісь плоди взаємодії між комітетом та Міністерством освіти і науки і ЗВО?

— Наш комітет обрав шлях «глибокого занурення» у проблематику розвитку правничої освіти. Ми не критикуємо заради критики МОН, ЗВО, майбутніх колег. Це шлях у нікуди. Набагато ефективніше — докласти об’єднаних зусиль для підвищення якості юридичної освіти вже сьогодні, щоб не сумніватися в підготовці тих, із ким уже завтра випаде зустрітися на професійному шляху.

Саме тому члени комітету погоджуються на пропозиції щодо входження до різноманітних робочих груп і комісій, зокрема при МОН, створюють та рецензують завдання на ЄФВВ, беруть участь в експертних і громадських обговореннях різноманітних аспектів реформування юридичної освіти. Комітет регулярно надає письмові зауваження та пропозиції до проектів нормативно-правових актів і кожного кварталу видає бюлетень, із якого всі охочі можуть почерпнути інформацію про новини у сфері вищої юридичної освіти.

Це дуже багато неоплачуваної та подеколи непомітної щоденної праці, і я вдячна колегам, що вони це роблять, попри високу зайнятість. Адже йдеться про висококваліфікованих і затребуваних фахівців, які поєднують практичну адвокатську діяльність із викладацькою роботою. До речі, якщо серед читачів є такі ж ентузіасти, то запрошую до співпраці з комітетом.

— А як щодо діалогу із вишами, вдається його налагодити?

— Що стосується співпраці з вишами, то, крім регулярних зустрічей зі студентством, комітет береться й за більш масштабні проекти, зокрема «Практика онлайн». Він спрямований на надання можливості проходити практику в онлайн-режимі в умовах карантинних обмежень.

Реалізація проекту передбачає кілька етапів: збір інформації про колег, готових приймати студентів для проходження практики у віддаленому режимі; донесення інформації про таких адвокатів студентству; налагодження комунікації між адвокатами та студентами; проходження відібраними студентами практики; збір і аналіз даних про результати практики. Зараз завершився перший із них, попереду багато роботи.

«Така чеснота, як доброчесність, є особливо важливою для правників»

— Здається, в Україні тільки нещодавно почали тлумачити поняття «академічна доброчесність» і робити це стали одразу на практиці. В чому тут позитив, а в чому негатив для студента чи науковця?

— Так, одноманітна практика тлумачення ст.42 закону «Про освіту» ще не напрацьована, що, на жаль, призводить до помилок у правозастосуванні. На найбільш поширені з них МОН звернуло увагу в недавньому листі «До питання уникнення проблем і помилок у практиках забезпечення академічної доброчесності» від 20.05.2020 №1/9-263, додатком до якого є аналітична записка «Запобігання окремих проблем і помилок у практиках забезпечення академічної доброчесності». Сподіваюся, завдяки цьому документу, іншим публікаціям з цієї проблематики, обережному запозиченню найкращого іноземного досвіду з урахуванням національних особливостей, а також розумності та добросовісності суб’єктів правозастосовної діяльності прикрих помилкових ударів по честі, гідності та діловій репутації окремих осіб ставатиме все менше.

Водночас сам факт наявності положень про академічну доброчесність у законодавстві України є безумовним позитивом. Адже доброчесність (не лише академічна) — це те, до чого слід привчати із самого дитинства. Ця чеснота є особливо важливою для правників, оскільки велика кількість посад передбачає відповідну формальну вимогу.

— У парламентарів є ідея (проект №3764) штрафувати як тих, хто замовляє написання академічних робіт, так і тих, хто заробляє на цьому своїм розумом. Що ви думаєте з цього приводу? Адже у нас наукова та творча діяльність навіть не вважається сумісництвом.

— Не вдаючись до аналізу згаданого проекту, погоджусь із самою ідеєю посилення відповідальності за такі дії. Можливо, перспектива бути оштрафованими зупинить хоча б частину тих, хто пише на замовлення. Це справжня біда української освіти та науки. І саме на цю проблему державі слід звернути особливу увагу, замість того щоб регулювати те, що регулювання не потребує.

— Хто більше зацікавлений у тому, аби існував ринок послуг з написання курсових, рефератів чи дипломних робіт, — студенти чи викладачі?

— Знову-таки, це ринок, де попит породжує пропозицію. На жаль, іноді цими послугами користуються і ті, хто навчається, і ті, хто навчають. Адже замовляють не лише курсові та дипломні роботи, але й кандидатські та докторські дисертації.

У будь-якому випадку ЗВО повинні мати етичні кодекси та механізми реагування на такі порушення.

— Як слід боротись із корупцією на юридичних факультетах? У КНУ ім. Т.Шевченка нещодавно реорганізували юридичний факультет в Інститут права. Це може впливати на наявність або відсутність корупції чи потрібно, як кажуть, змінювати всю систему?

— Будь-який заклад, зокрема освітній, це не назва, не табличка на вході, не організаційна структура — це колектив. Причому не лише окремі люди, а й ті відносини та схеми взаємодії, що склалися між ними. І це стосується будь-яких питань, а не лише проблеми толерування корупції.

Мені складно коментувати ситуацію довкола колишнього юрфаку, оскільки я працюю в іншому структурному підрозділі alma mater, який навіть територіально розміщений в іншому районі Києва. Можу лише побажати успіху новому інституту та його очільниці Олені Орлюк.

Я радію цьому призначенню не лише тому, що маю всі підстави поважати її, але й тому, що Інститутом права керує жінка. Повірте, для цього університету це майже революційний крок, що дає підстави припускати, що подальші зміни будуть не менш радикальними та, сподіваюся, позитивними.