ВСС визначився з колом суб’єктів відповідальності за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки

У другій частині узагальнення судової практики розгляду судами цивільних справ про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки (першу частину узагальнення див. у №19—20), судді Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ Дмитро ЛУСПЕНИК, Борис ГУЛЬКО та головний консультант управління вивчення та узагальнення судової практики ВСС Ганна ГРИДАСОВА підготували роз’яснення щодо суб’єктного складу сторін у спірних правовідносинах.

Позивачі та відповідачі

Відповідно до положень ч.3 ст.386 ЦК власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди. Згідно з ч.1 ст.30 ЦПК сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.

Як вбачається зі змісту стст.33, 36, 119 ЦПК, на позивача покладено обов’язок визначати відповідача у справі. Водночас позивач не позбавлений права звернутися до суду з клопотанням про залучення до участі у справі співвідповідачів і третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог.

Як свідчить практика, суб’єктний склад сторін у спорах такої категорії, як правило, складається з учасників дорожньо-транспортної пригоди; володільців-користувачів транспортних засобів; власників джерела підвищеної небезпеки, з якими винні особи знаходилися у трудових відносинах; страхових компаній, з якими власники транспортних засобів знаходяться у договірних відносинах; осіб, з вини яких сталася ДТП, відшкодування за якою було проведено страховими компаніями, та третіх осіб, зазвичай, водіїв-учасників, які не заявляють самостійних вимог.

Загалом суди дотримуються вимог норм процесуального права та правильно встановлюють сторони спірних правовідносин. Разом із тим є випадки допущення судами помилок щодо правильного встановлення належних сторін у справі та третіх осіб, що нерідко призводить до скасування рішень.

Так, у справі за позовом Б. до Д., К. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди Томашпільським районним судом Вінницької області ухвалено рішення, яким стягнуто солідарно з Д. і К. на користь Б. матеріальну шкоду в розмірі 15121 грн. 51 коп. та моральну шкоду в розмірі 3000 грн. За обставинами справи К. є власником автомобіля, яким під час ДТП керував відповідач Д., з вини якого сталася ДТП. Стягуючи солідарно з Д. та К. на користь позивача шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки (автомобілем), яким керував на відповідній правовій підставі Д., суд першої інстанції виходив із того, що відповідачі завдали шкоди позивачеві солідарно, причому К. — лише через те, що він є власником автомобіля.

Така правова позиція суду першої інстанції при вирішенні справи вбачається помилковою, оскільки, виходячи із загальних норм стст.1166, 1167, 1187, 1190 ЦК, підстави для цивільної відповідальності К. перед Б. лише через те, що К. є власником автомобіля, відсутні.

За загальними правилами, зазначеними вище, тягар цивільної відповідальності в таких випадках має нести винна у завданні шкоди особа, якою є водій автомобіля, чи особа, яка на відповідній правовій підставі керувала автомобілем та з вини якої сталася ДТП.

Окремо слід зазначити, що за змістом норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, зміна власника транспортного засобу, яким керувала особа, винна у завданні шкоди потерпілому, не змінює суб’єктного складу сторін у спорі.

Загалом, позивачами у справах про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, можуть бути фізичні та юридичні особи, яким завдано майнової шкоди, у тому числі власники та володільці майна, фізичні особи, яким заподіяно моральну шкоду.

Відповідачем за таких правовідносин виступають: володілець транспортного засобу; винна особа — володілець транспортного засобу; винна особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом; власник (володілець) транспортного засобу, недбалість якого сприяла неправомірному заволодінню ним; роботодавець — за шкоду, завдану працівником під час виконання трудових обов’язків; страхова компанія — за шкоду, завдану застрахованою особою; батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники, чоловік (дружина) у випадках, передбачених стст.1178, 1179, 1183, 1186 ЦК та стст.1187, 1188 ЦК.

Статтею 1187 ЦК встановлено відповідальність за завдання шкоди особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Вирішуючи питання про притягнення тієї чи іншої особи до відповідальності за ст.1187 ЦК, слід визначити дві основ­ні ознаки володільця: юридичну та матеріальну (фактичну).

Юридична ознака володільця полягає в тому, що володільцем визнається тільки та особа, яка на відповідних правових підставах володіє об’єктом, діяльність з яким створює підвищену небезпеку.

У свою чергу матеріальна, або фактична, ознака володільця джерела підвищеної небезпеки означає, що особа повинна здійснювати фактичне володіння (експлуатацію, використання, зберігання, утримання) небезпечними об’єктами. У разі якщо управління небезпечним об’єктом передається третій особі без належного юридичного оформлення (наприклад, управління транспортним засобом без оформлення довіреності), вважається, що об’єкт не виходить із володіння його безпосереднього володільця і саме він нестиме відповідальність за заподіяну шкоду. Тобто, як правило, обидві ознаки володільця небезпечного об’єкта повинні мати місце, крім випадків, передбачених законом.

Наприклад, Р. звернувся до суду з позовом до Н. і ПП «Махнітол», третя особа — Х. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Свої вимоги позивач обгрунтовував тим, що з вини водія Х., який на підставі трудового договору з ПП «Махнітол» керував автомобілем ГАЗ 33021, належним на праві власності Н., сталася ДТП, внаслідок якої було пошкоджено належний йому автомобіль ВАЗ 21-01. Рішенням Київського районного суду м.Полтави від 7.10.2010 (№2-1407/10) позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з відповідача Н. заподіяну матеріальну та моральну шкоду, у задоволенні позовних вимог до ПП «Махнітол» відмовлено. Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із того, що Н. передав належний йому автомобіль ГАЗ 33021 в оренду ПП «Махнітол» на підставі договору, укладеного в простій письмовій формі, чим порушив вимоги чинного законодавства, оскільки відповідно до ч.2 ст.799 ЦК договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Згідно з ч.3 ст.640 ЦК договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення. Частиною 1 ст.220 ЦПК передбачено, що в разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Отже, за таких обставин суд першої інстанції правильно дійшов висновку, що ПП «Махнітол», водій Х., який керував автомобілем під час ДТП на підставі трудового договору з ПП «Махнітол», не можуть вважатись володільцями цього транспортного засобу. В апеляційному порядку ця справа не переглядалась.

 Правила і винятки

 За загальним правилом, встановленим ч.2 ст.1187 ЦК, шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Винятки із цього правила встановлено ч.3, ч.5 ст.1187 ЦК, згідно з якими особа, яка на відповідній правовій основі володіє транспортним засобом (власник, орендар, підрядник тощо), звільняється від обов’язку відшкодування шкоди, завданої транспортним засобом у випадках неправомірного заволодіння третьою особою транспортним засобом, завдання шкоди внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Ухвалою ВСС від 21.09.2011 (справа №6-4204св11) касаційну скаргу К. задоволено частково, а рішення Старобешівського районного суду Донецької області від 29.06.2010 та рішення Апеляційного суду Донецької області від 7.12.2010 скасовано. Справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням районного суду позов задоволено та стягнуто солідарно з Д. та ТОВ «Уником-Сервіс» матеріальну та моральну шкоду на користь К. Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 7.12.2010 рішення районного суду змінено й у задоволенні позову К. до ТОВ «Уником-Сервіс» про відшкодування шкоди відмовлено, виключено з рішення суду вказівку про солідарне відшкодування шкоди та відшкодування судових витрат.

Районний суд, з висновками якого частково погодився суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов, виходив із зобов’язання відшкодувати шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, особою, яка її завдала, та власником автомобіля в повному обсязі.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення в частині стягнення шкоди з ТОВ «Уником-Сервіс», посилався на ту обставину, що Д. не перебував з останнім у трудових відносинах, тому підстави для стягнення шкоди в солідарному порядку з власника транспортного засобу відсутні.

Проте з такими висновками погодитися не можна.

Відповідно до вимог ч.2 ст.1187 ЦК шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Згідно з ч.3, ч.4 ст.1187 ЦК особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов’язана відшкодувати її на загальних підставах. Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода, завдана діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення.

Судами встановлено, що 29.09.2009 Д.,керуючи автомобілем ВАЗ, що належить ТОВ «Уником-Сервіс», на Ленінському проспекті в м.Донецьку не дотримався безпечної швидкості руху, що призвело до зіткнення з автомобілем рено, що стояв праворуч, який належить позивачеві. Постановою Старобешівського районного суду Донецької області від 18.11.2009 за вчинення правопорушення, передбаченого стст.124, 130 КпАП, на Д. накладено штраф у розмірі 3400 грн.

Під час скоєння вказаної дорожньо-транспортної пригоди Д. керував автомобілем за відсутності належних правових підстав.

Судом апеляційної інстанції не з’ясовано питання неправомірності заволодіння Д. транспортним засобом, а також не обговорено питання недбалості власника транспортного засобу, що сприяла неправомірному заволодінню ним, питання відповідальності за шкоду, спричинену позивачеві, особою, яка керувала транспортним засобом, та власником транспортного засобу, які можуть нести спільну відповідальність, про що мовиться у ст.1187 ЦК.

^{Не вважається володільцем джерела підвищеної небезпеки й не несе відповідальності перед потерпілим за шкоду особа, яка управляє джерелом підвищеної небезпеки й перебуває в трудових відносинах з володільцем цього джерела.}

Зазначені випадки мають бути підтверджені належними доказами (матеріалами кримінальної справи, якими встановлюється факт неправомірного заволодіння третьою особою транспортним засобом; документами, що підтверджують дію непереборної сили або умисел потерпілого), про що обов’язково має бути зазначено в мотивувальній частині судового рішення.

У разі якщо судом не отримано належних доказів на підтвердження винятків із правила, встановленого ч.2 ст.1187 ЦК, то основним завданням суду повинно бути визначення відповідальної за шкоду особи. Вирішується це завдання шляхом витребування та дослідження належних доказів, що підтверджують правову підставу володіння джерелом підвищеної небезпеки, зокрема транспортним засобом.

Ухвалою ВСС від 12.10.2011 касаційну скаргу В. задоволено частково (справа №6-6744св10), а рішення Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 21.04.2010 та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 18.11.2010 скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Установлено, що в листопаді 2009 року Б. звернувся до суду з позовом до В. і М. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди. Свої позовні вимоги обгрунтовував тим, що 12.11.2008 о 21.20 по вул. Героїв Сталінграда в м.Запоріжжі з вини М., який керував автомобілем ГАЗ-2106, сталася ДТП, внаслідок якої пошкоджено належний йому на праві власності автомобіль ВАЗ 210990. Просив суд стягнути з М. та В. (власника автомобіля ГАЗ 2106) шкоду.

Рішенням Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 21.04.2010 позов Б. задоволено частково й стягнуто з ТОВ «Запорізька дистриб’юторська компанія» на користь Б. 13911 грн. 21 коп. на відшкодування матеріальної шкоди, 1700 грн. на відшкодування моральної шкоди, 759 грн. 11 коп. судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 18.11.2010 вказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов Б. задоволено частково. Стягнуто з В. на користь Б. 13911 грн. 21 коп. на відшкодування матеріальної шкоди, 1700 грн. на відшкодування моральної шкоди, 627 грн. 61 коп. судових витрат. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Суд апеляційної інстанції, частково задовольняючи позов та стягуючи з В. на користь Б. матеріальну та моральну шкоду, дійшов висновку, що згідно з положеннями ч.2 ст.1187 ЦК на В. як на власника автомобіля покладається відповідальність за відшкодування шкоди, завданої позивачеві, оскільки він не надав суду належних доказів, що автомобіль ГАЗ 2106 на час дорожньо-транспортної пригоди на будь-якій правовій підставі знаходився у володінні іншої особи.

Судом установлено та вбачається з матеріалів справи, що 12.11.2008 з вини М., який керував автомобілем ГАЗ 2106, сталася ДТП, внаслідок якої пошкоджено належний Б. на праві власності автомобіль ВАЗ 210990. Власником автомобіля ГАЗ 2106 є В. Оскільки судом установлено, що М. допустив порушення Правил дорожнього руху, що призвело до зіткнення керованого ним транспортного засобу з автомобілем позивача, тому відповідати за шкоду, завдану Б., повинен саме М., а В. може нести часткову відповідальність лише у випадку, коли передача ним автомобіля М. стала однією з причин настання ДТП. У своєму рішенні апеляційний суд вказав, що В. видав на ім’я М. дорожній лист для здійснення перевезень вантажу на період із 10.11.2008 до 10.12.2008 та передав М. автомобіль. Однак, ухвалюючи рішення про стягнення з В. на користь Б. коштів на відшкодування шкоди, суд не зазначив, у чому саме полягають винні дії В. та яким нормам закону вони не відповідають.

Отже, якщо М. керував автомобілем за відсутності належних правових підстав, суду необхідно обговорити питання щодо неправомірного заволодіння транспортним засобом, питання недбалості власника транспортного засобу, що сприяла неправомірному заволодінню майном, питання відповідальності особи, яка керувала транспортним засобом, та власника автомобіля, які можуть нести спільну відповідальність згідно з положеннями ч.4 ст.1187 ЦК.

 Підстави володіння

 Відповідно до Правил державної реєстрації та обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок, затверджених постановою Кабінету Міністрів від 7.09.1998 №1388 (далі — Правила), власники транспортних засобів зобов’язані зареєструвати їх в органах Державної автоінспекції Міністерства внутрішніх справ. При цьому прізвище, ім’я, по батькові або найменування юридичної особи — власника (співвласника) транспортного засобу вказуються у свідоцтві про реєстрацію такого транспортного засобу. Експлуатація транспортних засобів, не зареєстрованих у підрозділах Державної автоінспекції, забороняється.

Доказами, що підтверджують правову підставу володіння автомобілем, можуть бути свідоцтво про реєстрацію автомобіля або документ, що підтверджує право користування та (або) розпорядження вказаним автомобілем, і виданий на період дії такого документа тимчасовий реєстраційний талон.

Разом із цим п.16 зазначених Правил встановлено, що отримання власником транспортного засобу, який передав право користування і (або) розпорядження належним йому транспортним засобом, тимчасового реєстраційного талону не є обов’язковим і здійснюється за бажанням.

Отже, якщо у фізичної особи, яка керує транспортним засобом, але не є його власником, відсутній тимчасовий реєстраційний талон, проте є, наприклад, дійсний нотаріально посвідчений договір оренди, вона вважається такою, що володіє цим транспортним засобом на відповідній правовій підставі.

Навпаки, особа, яка на підтвердження права на керування транспортним засобом пред’являє тимчасовий реєстраційний талон, виданий на підставі довіреності, вже скасованої власником, з юридичної точки зору не може вважатися володільцем транспортного засобу.

Рішенням Ялтинського міського суду від 1.10.2009 (справа №2-1568/09) було частково задоволено позовні вимоги М. до К., М. про відшкодування матеріальної й моральної шкоди, завданої пошкодженням автомобіля внаслідок ДТП, що сталася з вини М. під час керування автомобілем, належним на праві приватної власності К. Суд поклав відповідальність за заподіяну позивачу матеріальну й моральну шкоду на відповідача М., а в позові до К. відмовив.

В апеляційній скарзі М. просив скасувати рішення суду в частині відмови в позові до К. й ухвалити нове рішення про солідарне стягнення ним сум з обох відповідачів. При цьому позивач посилався на те, що М., хоча й керувала належним К. транспортним засобом у його присутності, але не може вважатися його володільцем, оскільки не мала при собі талона, що додається до посвідчення на право керування транспортним засобом, як це передбачено пп.«а» п.2.1 ПДР.

Ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 13.01.2010 скаргу М. відхилено, а рішення Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 1.10.2009 залишено без змін.

Відхиляючи довід позивача про відсутність у М. правової підстави на володіння транспортним засобом, колегія суддів виходила з того, що п.2.2 ПДР встановлено, що власник транспортного засобу, а також особа, яка використовує такий транспортний засіб на законних підставах, можуть передавати у своїй присутності керування транспортним засобом іншій особі, яка має при собі посвідчення на право керування транспортним засобом відповідної категорії, а також особі, яка навчається водінню відповідно до вимог ПДР.

Крім того, відповідно до ч.9 ст.15 закону «Про дорожній рух» право на керування транспортними засобами відповідної категорії підтверджується посвідченням водія з установленим терміном дії, що виключає наявність талона у водія.

Крім того, ст.16 зазначеного вище закону встановлено, що водій під час керування транспортним засобом повинен мати при собі та на вимогу працівників міліції пред’являти для перевірки посвідчення водія та реєстраційний документ на транспортний засіб.

Таким чином, фактично скасовується інститут довіреності на право керування транспортним засобом, що необхідно враховувати при визначенні наявності відповідної правової підстави володіння транспортним засобом.

Законом передбачені випадки, коли особа, яка фактично володіє (управляє) об’єктами зі шкідливими властивостями, не визнається володільцем джерела підвищеної небезпеки та не несе відповідальності перед потерпілим на підставі ст.1187 ЦК.

Так, відповідно до п.4 вказаної вище постанови Пленуму Верховного Суду від 27.03.92 №6 не вважається володільцем джерела підвищеної небезпеки й не несе відповідальності перед потерпілим за шкоду особа, яка управляє джерелом підвищеної небезпеки й перебуває в трудових відносинах з володільцем цього джерела (шофер, машиніст, оператор тощо). Така особа може бути притягнена до відповідальності лише самим володільцем джерела підвищеної небезпеки в регресному порядку, враховуючи характер відносин, які між ними склалися.

Згідно з роз’ясненнями п.5 зазначеної вище постанови під час розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди за ст.1172 ЦК суди повинні мати на увазі, що крім загальних підстав, передбачених ст.1166 ЦК, відповідальність юридичної особи настає лише у випадках, коли особа, з вини якої заподіяно шкоду, перебуває в трудових відносинах із цією організацією, і шкоду було заподіяно нею у зв’язку з виконанням трудових (службових) обов’язків незалежно від того, яким саме працівником цієї організації (постійним, сезонним, тимчасовим, за трудовим договором чи на інших умовах) вона була. Господарські (підприємницькі) товариства, кооперативи відповідають за шкоду на підставі ст.1172 ЦК у випадках її заподіяння як їхнім учасником (членом) під час здійснення ним підприємницької або іншої діяльності від імені товариства (кооперативу), так і особами, які виконують роботу за трудовим договором.

^{Місцеві суди допускають помилки при визначенні суб’єктного складу сторін у разі захисту позивачем свого речового права.}

Факт наявності між володільцем та особою, яка управляє джерелом підвищеної небезпеки, трудових відносин має бути підтверджений належними доказами (первинними документами, довідкою Фонду соціального страхування на випадок безробіття, довідкою органу Державної податкової служби тощо).

Не впливають на виникнення обов’язку володільця джерела підвищеної небезпеки з відшкодування заподіяної ним шкоди наступні обставини:

1) в який час було вчинено заподіяння шкоди — службовий або неслужбовий;

2) чи було джерело підвищеної небезпеки ввірено працівникові в процесі виконання ним трудових обов’язків, або він самовільно, неправомірно використав його у своїх особистих цілях.

Вивчення справ за позовами потерпілих до осіб, працівники яких, керуючи транспортними засобами, заподіяли шкоду під час виконання трудових обов’язків, дає підстави стверджувати, що суди в переважній більшості вирішують їх правильно і враховують положення ст.1172 ЦК, згідно з якими юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану її працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов’язків.

 Вина — без обговорення

 Не може відповідати особа, яка управляла джерелом підвищеної небезпеки у зв’язку з трудовими відносинами, також і перед страховиком, який виплатив страхове відшкодування потерпілому.

Проте якщо громадянинові було заборонено керувати транспортним засобом, а він без дозволу скористався ним в особистих цілях, то це діяння вважатиметься неправомірним заволодінням і обов’язок відшкодувати шкоду буде покладено на винну особу (ст.1187 ЦК).

Частиною 3 ст.1187 ЦК передбачено, що особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов’язана відшкодувати її на загальних підставах.

Вказане означає, що така особа несе відповідальність за завдану шкоду, як і особа, яка володіє джерелом підвищеної небезпеки на правовій основі. Тлумачення ч.3 ст.1187 ЦК у такий спосіб, що особа, яка незаконно заволоділа джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду на загальних підставах, встановлених ст.1166 ЦК, без урахування спеціального положення ч.5 ст.1187 ЦК, було б неправильним.

Місцеві суди допускають помилки при визначенні суб’єктного складу сторін у разі захисту позивачем свого речового права.

Відповідно до ст.396 ЦК особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень гл.29 цього кодексу, в тому числі — на відшкодування завданої майнової та моральної шкоди (ст.386 ЦК).

У деяких випадках суди не враховують, що положення ст.1172 ЦК стосуються відшкодування як майнової, так і моральної шкоди.

Рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 7.05.2010 (справа №2-8409/10) стягнуто з ТОВ «Українські лінії» на користь Р. матеріальні збитки в розмірі 34499 грн. 72 коп., судовий збір в розмірі 345 грн., витрати на ІТЗ розгляду справи в розмірі 120 грн., стягнуто з водія М. на користь Р. моральну шкоду в розмірі 1700 грн., судовий збір у розмірі 17 грн. Солідарно стягнуто з М. та ТОВ «Українські лінії» на користь Р. витрати на правову допомогу в розмірі 1500 грн.

Ухвалою Апеляційного суду м.Києва від 17.11.2010 рішення суду першої інстанції залишено без змін. При цьому суд в частині щодо відшкодування моральної шкоди послався на ст.1167 ЦК, відповідно до якої шкода, завдана фізичній особі неправомірними діями, відшкодовується особою, яка її завдала.

Покладаючи відповідальність за заподіяну позивачеві моральну шкоду на водія М., суд посилався лише на наявність його вини в заподіянні цієї шкоди і ч.1 ст.1167 ЦК, не врахувавши, що спірні правовідносини також регулюються ч.1 ст.1172 ЦК. Крім того, у п.8 постанови Пленуму Верховного Суду «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.95 №4 (зі змінами) визначено, що за моральну (немайнову) шкоду, заподіяну працівником під час виконання трудових обов’язків, відповідальність несе організація, з якою цей працівник перебуває у трудових відносинах, а останній відповідає перед нею в порядку регресу.

Слід зауважити, що при розгляді справи про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок, що набрав законної сили, або постанову суду в справі про адміністративне правопорушення, це рішення є обов’язковим для суду лише щодо з’ясування питань, чи мали місце такі дії та чи вчинені вони цією особою. Тому розглядаючи позов, який випливає з кримінальної справи чи зі справи про адміністративне правопорушення, суд не вправі обговорювати вину відповідача, а може лише вирішувати питання про розмір відшкодування. Інші прийняті в рамках кримінальної справи чи справи про адміністративне правопорушення постанови оцінюються судом згідно з положеннями ст.212 ЦПК. На підтвердження висновку суду щодо розміру збитків у рішенні, крім посилання на вирок у кримінальній справі чи постанову у справі про адміністративне правопорушення, необхідно також вказати докази, подані сторонами при розгляді цивільної справи, а також урахувати матеріальне становище відповідача або вину потерпілого.

Так, Г. звернувся до Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області з позовом до С., третя особа — Б., про стягнення матеріальної шкоди в сумі 27047 грн. 70 коп. та моральної шкоди на суму 5000 грн., заподіяної внаслідок ДТП, та судових витрат (справа №2-510/10). Судом першої інстанції позовні вимоги задоволено частково, із С. стягнуто на користь Г. матеріальну шкоду, заподіяну ДТП, у сумі 24786 грн. 80 коп., у задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 23.03.2010 рішення суду першої інстанції скасовано в частині задоволення позовних вимог, стягнення судових витрат, відмовлено в задоволенні позову Г. до С. про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок ДТП. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що ДТП сталась із вини відповідача, який порушив вимоги п.16.11 ПДР, проте погодитись із таким висновком неможливо, оскільки позивачем не надано суду належних доказів на підтвердження позову. Відповідач вини в порушенні ПДР та у вчиненні ДТП не визнав. Матеріали справи не містять схеми ДТП, переліку пошкоджень автомобілів, протоколу про адміністративне правопорушення, пояснень свідків.

Складними для судів виявляються питання застосування положення ч.4 ст.61 ЦПК (щодо звільнення від доведення вини) у разі, якщо постанова у справі про адміністративну відповідальність не вказує на винну особу, наприклад, провадження у справі закрито у зв’язку із закінченням строку притягнення до адміністративної відповідальності.

Так, Верховним Судом 9.06.2010 (справа №6-11887св10) скасовано з направленням справи на новий розгляд рішення Біляївського районного суду від 5.10.2009 та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 3.02.2010, якими позов Ю. до А. про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої з вини відповідача позивачу внаслідок ДТП, було задоволено. Задовольняючи позов, суди послалися на те, що вину відповідача підтверджено постановою суду в справі про адміністративне правопорушення і ця обставина не підлягає доведенню, а те, що апеляційним судом постанову суду скасовано, не має значення, оскільки її скасовано не з реабілітуючих підстав, а внаслідок закінчення строку притягнення до адміністративної відповідальності.

Проте Верховний Суд вказав, що згідно з ч.4 ст.61 ЦПК постанова у справі про адміністративне правопорушення є обов’язковою для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено постанову суду, з питань, чи мали місце ці події та чи вчинені вони цією особою. При цьому згідно з постановою апеляційного суду однією з підстав скасування постанови судді у справі про адміністративне правопорушення щодо відповідача було те, що відповідальність, за ст.124 КпАП, настає лише за наявності ушкодження транспортних засобів унаслідок порушення правил дорожнього руху, а ні органи ДАІ, ні суд такої обставини не перевірили й такого порушення з боку відповідача не встановили.

Отже, як правильно вказав Верхов­ний Суд, зазначені ним обставини судами не перевірено, суди не визначились і з тим, чи містить постанова апеляційного суду про закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення щодо А. відповіді на питання, чи мало місце зіткнення транспортних засобів сторін та чи сталося це з вини відповідача, не з’ясували й не врахували, що за відсутності преюдиціального доказу вини відповідача у завданні шкоди позивачеві його посилання на вину відповідача та заперечення відповідача щодо цього підлягали перевірці судом на загальних підставах доказування.

Із вивчених справ, наданих для узагальнення, вбачається, що суб’єктний склад у справах цієї категорії переважно становили сторони у справі — фізичні особи, спір між якими виник при завданні шкоди джерелом підвищеної небезпеки — автомобілем.

Водночас є випадки звернення юридичних осіб до суду з позовом про відшкодування шкоди.

Так, рішенням Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 4.11.2010 (справа №2-1586/10) позов­ні вимоги ТОВ «Комплекс Агромарс» до З. про відшкодування шкоди, завданої внаслідок ДТП, задоволено в повному обсязі.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з положень ч.2 ст.1187 ЦК, згідно з якими шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі володіє транспортним засобом.

Підсумовуючи, можна сказати, що судді дотримуються вимог законодавства в частині визначення кола суб’єктів відповідальності за завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки, під яким слід розуміти особу, яка на відповідних правових підставах володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.