Сад і город при розлученні не діляться

Ділянка для ведення підсобного господарства не є спільною сумісною власністю подружжя, незважаючи на її приватизацію в період шлюбу

Верховний Суд України

Іменем України
Ухвала

2 березня 2011 року м.Київ

Колегія суддів Верховного Суду України у складі:
головуючого — Яреми А.Г.,

суддів: Балюка М.І., Романюка Я.М., Григор'євої Л.І., Сеніна Ю.Л.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 6 до Особи 7 про визнання права на частку в майні подружжя за касаційною скаргою Особи 6 на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8.09.2008,

ВСТАНОВИЛА:

У квітні 2005 року Особа 6 звернулася до суду з уточненим в подальшому позовом до Особи 7 про визнання права на частку в спільному майні подружжя. Позивачка зазначала, що з квітня 1991 року до січня 2003 року перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі. 18.10.2001 вони з відповідачем за рахунок коштів сімейного бюджету придбали жилий будинок за Адресою 1, за яким була закріплена земельна ділянка площею 0,099 га для його обслуговування та площею 0,0319 га для ведення особистого підсобного господарства. Уважаючи за таких обставин будинок і земельні ділянки об'єктами права їхньої з відповідачем спільної сумісної власності і посилаючись на те, що правовстановлюючі документи на них оформлено на відповідача, який її право на ці об'єкти не визнає, позивачка просила визнати за нею право власності на 1/2 частини будинку і на таку ж частину кожної із земельних ділянок.

Рішенням Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 1.07.2008 позов задоволено.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8.09.2008 рішення суду першої інстанції скасовано. Визнано за Особою 6 та Особою 7 право власності по 1/2 частині будинку за Адресою 1 за кожним. У задоволенні позову Особи 6 до Особи 7 про визнання права власності на 1/2 частину кожної із земельних ділянок відмовлено.

У касаційній скарзі Особа 6, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду, дослідивши матеріали справи і перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла виснов­ку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що будинок і земельні ділянки, які закріплені за ним, набуто сторонами в період зареєстрованого шлюбу, відтак вони є об'єктами спільної сумісної власності сторін і за позивачкою слід визнати право власності на 1/2 частини кожного із цих об'єктів.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині визнання за позивачкою права власності на 1/2 частини земельних ділянок, апеляційний суд указав, що право на них у відповідача виникло на підставі державного акта, який позивачкою не оскаржено і який недійсним у встановленому законом порядку не визнано.

Однак із таким висновком погодитися не можна.

Відповідно до змісту ст.30 Земельного кодексу 1991 р. при переході права власності на будинок і споруди разом із цими об'єктами переходить і право власності на земельну ділянку, призначену для їх обслуговування, чи право користування нею. Аналогічне право в учасників спільної сумісної власності на будинок і споруди виникає при приватизації цієї земельної ділянки.

Судом установлено, що сторони з квітня 1991 року до січня 2003 року перебували в зареєстрованому шлюбі. 18.10.2001 відповідачем, Особою 7, укладено договір купівлі-продажу, за яким було придбано будинок за Адресою 1. За цим будинком була закріплена земельна ділянка для його обслуговування площею 0,099 га, яка рішенням виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 20.12.2001 за №3210 і згідно з виданим 27.12.2001 на підставі цього рішення державним актом передана у власність відповідача, Особи 7, а позивачка вимагає визнати право власності на 1/2 частини цієї земельної ділянки за нею.

За таких обставин суду відповідно до ч.4 ст.10 і п.1 ч.6 ст.130 ЦПК слід було уточнити позовні вимоги і з'ясувати, чи не зводяться вони до оскарження зазначеного вище рішення виконавчого комітету та державного акта в частині земельної ділянки, призначеної для обслуговування жилого будинку.

Таким чином, у частині вирішення вимоги про визнання права власності за позивачкою на 1/2 частини земельної ділянки для обслуговування жилого будинку судом допущено порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, котрі мають значення для правильного вирішення справи, і відповідно до ч.2 ст.338 ЦПК є підставою для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій у цій частині і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Стосовно земельної ділянки площею 0,0319 га для ведення особистого підсобного господарства, яке також зазначеним вище рішенням виконавчого комітету передано у власність відповідача, Особи 7, з видачею державного акта, то відповідно до положень стст.6 і 22 чинного на час виникнення спірних правовідносин Земельного кодексу 1991 р. і Декрету Кабінету Міністрів від 26.12.92 №15 «Про приватизацію земельних ділянок» ця земельна ділянка є частиною державного земельного фонду, одержаною відповідачем у власність у процесі приватизації, тобто його особистою власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя незалежно від того, що приватизована вона ним у період шлюбу з позивачкою.

За таких обставин апеляційним судом правильно ухвалено рішення про відмову в задоволенні позовної вимоги щодо визнання за позивачкою права власності на частину цієї земельної ділянки.

Також правильно судом визнано за позивачкою право власності на 1/2 частину будинку, оскільки той придбано сторонами в період зареєстрованого шлюбу і за кошти сімейного бюджету, що відповідає ст.22 чинного на час виникнення спірних правовідносин Кодексу про шлюб та сім'ю України, відповідно до якої майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.

Таким чином, у цій частині рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, що відповідно до ст.337 ЦПК є підставою для відхилення касаційної скарги і залишення зазначеної частини рішення апеляційного суду без змін.

Керуючись пп.1, 2 ч.1 ст.336, ст.337, ч.2 ст.338, пп.1, 2 ч.1 ст.344 ЦПК, колегія суддів Верховного Суду

УХВАЛИЛА:

Касаційну скаргу Особи 6 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8.09.2008 в частині вирішення позовної вимоги Особи 6 про визнання за нею права власності на 1/2 частину земельної ділянки для обслуговування жилого будинку скасувати і передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

У решті рішення Індустріального районного суду м.Дніпропетровська від 1.07.2008 і рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8.09.2008 залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.