Опозиційний проект Конституції:

порушення передвиборних обіцянок та орфографічні помилки

На минулому тижні завершився черговий етап розвитку процесу реформування конституційних засад організації та діяльності судової влади в Україні, оскільки Конституційний Суд України оприлюднив свій висновок, яким визнав проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України щодо посилення гарантій незалежності суддів» таким, що відповідає вимогам статей 157 та 158 Основного Закону. Таким чином проект, який до цього вже отримав позитивний висновок Європейської комісії «За демократію через право», знайшов підтримку і в КС. Тепер лише від народних депутатів залежить чи буде прийнятий цей документ, ухвалення якого є важливим для подальшого реформування судочинства нашої держави, його наближення до європейських стандартів, а також для виконання умов підписання угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом.

Зауваження без концептуальної різниці

Про те, що подальше проходження цього законопроекту у стінах парламенту буде непростим свідчить той факт, що у окремих нардепів є зауваження до цього законопроекту, а представники опозиційних депутатських фракцій ВО «Батьківщина», ПП «Удар» та ВО «Свобода» розробили свій альтернативний проект.

Аналізуючи як один із варіантів можливого розвитку подій врахування парламентом пропозицій народних депутатів України та відповідне доопрацювання законопроекту, поданого Президентом України, варто зауважити, що з огляду на положення пункту 2 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 9 червня 1998 року № 8-рп/98 (справа щодо внесення змін до Конституції України), внесення до законопроекту про внесення змін до Конституції України у процесі його розгляду Верховною Радою України будь-яких поправок, вимагатиме повторного отримання висновку Конституційного Суду України.

І якщо можливість отримання ще одного висновку Конституційного Суду України на доопрацьований законопроект, з огляду на час, що залишився до Вільнюського саміту, хоч і складне, однак можливе завдання, то повторне вивчення Венеціанською Комісією змінених положень Основного Закону видається майже нереальним.

Крім того, проаналізувавши пропозиції, які викладені у законопроекті народних депутатів України від опозиційних депутатських фракцій, що потенційно могли б бути враховані Верховною Радою України при доопрацюванні президентського законопроекту, можна прийти до висновку, що деякі з ключових ідей цього проекту Закону є спірними та такими, що не узгоджуються із міжнародними стандартами судочинства.

Серед позитивних новел законопроекту народних депутатів України опозиційних депутатських фракцій варто відзначити положення, якими виключається роль парламенту у процесі обрання та звільнення суддів, скасування п’ятирічного строку на який суддя призначався на посаду вперше, зміна складу Вищої ради юстиції із забезпеченням більшості в цьому органі представникам суддівського корпусу, зміна порядку утворення, ліквідації та реорганізації судів загальної юрисдикції, а також зміна процедури надання згоди на затримання та арешт судді і виключення з неї парламенту.

Однак всі ці положення містяться і в проекті Закону України «Про внесення змін до Конституції України щодо посилення гарантій незалежності суддів», поданого Президентом, і концептуальної різниці між ними немає, а тому незрозуміло проти чого так заперечують народні депутати України від опозиційних депутатських фракцій, коли мова йде про необхідність прийняття цього законопроекту.

Ліквідація Конституційного Суду

Стосовно ж однієї із ключових ідей, яка неодноразово була анонсована – ліквідації Конституційного Суду України, варто зауважити, що в цій частині зміни до Конституції автори законопроекту намагаються прийняти із порушенням самої Конституції та законів України.

Так, відповідно до законопроекту, із тексту Конституції України вилучаються положення про Конституційний Суд України, а його повноваження та функції передаються Верховному Суду України. У зв’язку з такою пропозицією проект Закону передбачає, зокрема, внесення змін до статті 159 Конституції України.

Однак стаття 159 Конституції міститься у розділі ХІІІ Основного Закону, що відповідно зумовлює необхідність дотримання особливої процедури для зміни її положень.

Зокрема, згідно положень частини першої статті 156 Конституції України, законопроект про внесення змін до розділу ХІІІ «Внесення змін до Конституції України» може бути поданий до Верховної Ради України не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, тобто відповідний законопроект мали підписати не менш як 300 народних депутатів України.

Однак, аналізований законопроект був поданий до секретаріату парламенту за підписом лише 165 парламентарів.

Крім того, відповідно до положень статті 143 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України», у разі виникнення необхідності одночасного комплексного внесення змін до звичайних розділів Конституції України та до розділу І, ІІІ або ХІІІ Конституції України, ініціатор подання таких змін вносить до парламенту одночасно два законопроекти.

Отже, навіть для формального початку процедури розгляду Верховною Радою змін до Конституції України щодо припинення діяльності Конституційного Суду України, народним депутатам України від опозиційних депутатських фракцій необхідно було подати два законопроекти, один із яких (про внесення змін до статті 159 Основного Закону України) мав бути підписаний не менш як 300 народними депутатами України.

Варто також враховувати, що з метою остаточної імплементації в текст Конституції ідеї про ліквідацію Конституційного Суду України, відповідні положення має затвердити всеукраїнський референдум, оскільки це є обов’язковою вимогою статті 156 Основного Закону України.

Крім того, переконаний, що пропозиція ліквідувати орган конституційної юрисдикції через те, що окремим народним депутатам України не подобається склад чи рішення КС, навряд чи б отримала розуміння зі сторони європейських інституцій. Свого часу Венеціанська Комісія даючи оцінку прийнятій Конституції (Висновок CDL-INF (97)2 від 11 вересня 1997 року) зазначила, що створення постійно діючого Конституційного Суду України повністю відповідає практиці демократичних країн і такий крок можна тільки вітати.

Більше того, у заяві від 16 грудня 2005 року Венеціанська Комісія відзначила, що у країнах, де було створено конституційний суд, він є критично важливим інститутом, покликаним забезпечувати функціонування різних державних органів у конституційних межах, а також забезпечувати дотримання основоположних принципів демократії, захисту прав людини та верховенства права.

Про окремі повноваження Конституційного Суду України, а отже й про необхідність існування цього органу йдеться також у п. 11 Висновку № 190 (1995) Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо вступу України до Ради Європи.

Таким чином, якщо народні депутати України від опозиційних депутатських фракцій вбачають проблеми у функціонуванні Конституційного Суду України, то потрібно вносити пропозиції, які б дозволили збалансувати склад цього органу, виключити будь-які чинники впливу при прийнятті рішень та зробити діяльність цього органу ефективнішою, а не займатися втіленням популістичних гасел, причому намагаючись зробити це в неконституційний спосіб.

Процедура імпічменту суддів

Ще однією із основних ідей законопроекту опозиційних депутатських фракцій є пропозиція про процедуру імпічменту суддів.

Враховуючи, що імпічмент судді, згідно з пропозиціями авторів відповідного проекту Закону, може бути ініційований 150 народними депутатами з причин, які не розкриваються законопроектом, то прийняття таких змін може призвести до ще більшої політизації процесу звільнення суддів та позапроцесуального тиску на них з боку Верховної Ради України.

Навіть діючі на сьогодні положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів», коли Верховна Рада України приймає рішення про звільнення суддів виключно на підставі та відповідно до подань Вищої ради юстиції викликає нерозуміння та критику з боку Венеціанської Комісії (пункт 127 Висновку СDL-AD (2010)026 від 18 жовтня 2010 року).

Можливість ж народних депутатів України чи населення адміністративно-територіальної одиниці висловлювати імпічмент судді, без проведення об’єктивної перевірки та з’ясування при цьому всіх обставин можливих порушень з боку судді, без заслуховування його позиції, без надання можливостей на оскарження відповідного рішення, жодною мірою не сприятиме посиленню гарантій незалежності суддів та прямо суперечить міжнародним стандартам у цій сфері.

Так, відповідно до п.1.3 Європейської хартії про закон «Про статус суддів» щодо будь-якого рішення, пов’язаного, зокрема, з припиненням перебування на посаді судді, закон повинен передбачати втручання органу, незалежного від виконавчої і законодавчої влади, у якому не менше половини осіб, які беруть участь у засіданні є суддями, обраними самими ж суддями. Крім того, з урахуванням пунктів 5.1 та 7.1 цього акту, провадження, за результатами якого має прийматися рішення про звільнення судді має відбуватися з повним заслуховуванням сторін, при цьому судді, проти якого відкрито провадження, має бути надане право на представництво його інтересів.

Аналогічні за своїм змістом положення містяться й у п. 69 Рекомендації CM/Rec (2010)12 Комітету Міністрів Ради, який закріплює, що дисциплінарне провадження щодо судді повинен проводити незалежний орган влади або суд із наданням гарантій справедливого судового розгляду і права на оскарження рішення та покарання.

Запропоновані у законопроекті положення несуть в собі ризик істотного посилення залежності суддів від політичних чинників, зменшення їх незалежності та здійснення на них позапроцесуального тиску при прийнятті судового рішення. Складно говорити про незалежність та об’єктивність судді при розгляді, наприклад, виборчого спору, в результатах якого зацікавлена будь-яка політична партія чи партії, кількість представників яких у парламенті складає більше 150 осіб, які в будь-який момент можуть ініціювати питання про імпічмент судді.

Якщо ж автори законопроекту керувалися бажанням забезпечити участь народу чи його представників у прийнятті рішень, пов’язаних із суддівською кар’єрою, то незрозуміло чому у законопроекті не міститься пропозицій щодо виборності суддів, хоча така засада закріплена у передвиборчій програмі однієї із партій (представники якої підписали цей законопроект) на виборах до Верховної Ради України у 2012 році.

У контексті виборності суддів одразу варто зауважити, що подібні положення вже неодноразово містилися у законопроектах про внесення змін до Конституції України, однак завжди наштовхувалися на нерозуміння з боку європейських експертів. Зокрема у п. 24 Висновку CDL-AD (2009)008 від 16 березня 2009 року, Венеціанська Комісія зауважила, що відповідно до європейських стандартів всі рішення щодо кар’єри судді повинні бути засновані на об’єктивних критеріях. Обрання народом завжди політичний акт. Це не буде грунтуватися на об’єктивній оцінці заслуг судді, а призведе до політизації судової системи.

Враховуючи, який підхід Венеціанська Комісія висловила щодо участі народу в обранні судді, переконаний, що аналогічною була б і її позиція в частині участі громадян та народних депутатів України в запропонованій у законопроекті процедурі «імпічменту суддів», де частка політичних міркувань може бути набагато більшою, ніж при обранні особи на посаду судді.

Крім того, із законопроекту народних депутатів, чітко не зрозуміло, які ж наслідки матиме для судді прийняття рішення про імпічмент. Так, у частині п’ятій статті 126 Конституції України імпічмент судді закріплюється як одна із підстав, за наявності яких суддя може бути звільнений з посади, однак вже в іншій частині цієї ж статті (частина 11), прийняття рішення про імпічмент судді тягне за собою припинення повноважень судді. Однак різниця між звільненням і припиненням повноважень є очевидною, оскільки у першому випадку необхідно прийняття рішення уповноваженим на це органом, а в другому – суддя перестає займати посаду автоматично, одночасно із виникненням відповідних обставин. На необхідності чіткого розмежування цих понять вказувала і Венеціанська Комісія у Висновку СDL-AD (2013)014 від 15 червня 2013 року (п. 22).

Повноваження Президента

Одним із основних положень проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України щодо посилення гарантій незалежності суддів», який неодноразово критикувався народними депутатами України від опозиційних депутатських фракцій, є участь Президента у процесі призначення та звільнення суддів. Відповідно до положень цього законопроекту Президент України приймає рішення про призначення та звільнення суддів на підставі та згідно з поданням Вищої ради юстиції, тобто його роль у цьому процесі носить фактично церемоніальний характер, а зміст його рішення визначається змістом рішення органу, більшість складу якого складають судді.

У законопроекті, запропонованому народними депутатами від опозиційних депутатських фракцій, Президент також бере участь у призначенні суддів і його роль у цій процедурі теж церемоніальна, оскільки після прийняття рішення про обрання судді безстроково Вищою радою юстиції, відповідне рішення направляється Президентові України для підписання.

Таким чином в аналізі ролі Президента України різниця між законопроектами відсутня, оскільки основне рішення прийматиме в обох варіантах Вища рада юстиції.

Хоча варто нагадати, що у передвиборній програмі об’єднаної опозиції «За Батьківщину» з якою вона йшла на вибори у минулому році містилася позиція щодо деполітизації процесу призначення та обрання суддів на посади і позбавлення цих повноважень Президента та Верховної Ради.

Як бачимо, Президент України як суб’єкт призначення суддів у запропонованих опозиційними депутатськими фракціями змінах до Конституції України залишився і його роль у цьому процесі така ж як і у президентському варіанті законопроекту.

Більше того, конструкції, які закладені у законопроекті народних депутатів України щодо участі Президента України у процесі призначення, звільнення та переведення суддів при їх уважному вивченні демонструють цілий ряд неузгодженостей.

Так, відповідно до редакції п. 23 частини першої статті 106 Конституції України Президент України «вводить в дію рішення Вищої ради юстиції про призначення суддів на посади безстроково, звільнення їх з посад, переведення суддів у судах загальної юрисдикції».

Водночас, у редакції статті 128 Конституції України, яка регулює процедуру зайняття посади судді йдеться вже про рішення Вищої ради юстиції про «обрання на посаду судді». Рішення про обрання судді на посаду після його прийняття повинен підписати Президент України. Напевно це і є «введення в дію» у розумінні авторів законопроекту.

Разом з тим, у проекті Закону ніде не зазначено, що така ж процедура застосовується до рішень Вищої ради юстиції про звільнення суддів та про їх переведення.

З огляду на це, Президент України, враховуючи вимоги частини 3 статті 106 Основного Закону України, що на виконання своїх повноважень він видає укази і розпорядження, у випадку звільнення чи переведення судді повинен буде видати окремий акт.

Незрозуміло, чи мають тут місце просто грубі помилки при формулюванні конституційних норм чи авторами законопроекту свідомо закладається така різниця для подібних за своєю суттю процедур.

Судова система і роль Верховного Суду

Не менш важливе місце у політичних заявах представників опозиційних депутатських фракцій відводилось ролі та повноваженням Верховного Суду України.

Аналізуючи запропоновані народними депутатами України пропозиції щодо Верховного Суду України, варто зупинися на положеннях законопроекту, згідно з якими Верховний Суд України визначає неврегульовані законом процедури розгляду судових справ, а також здійснює перегляд справ у касаційному порядку.

Перша пропозиція прямо не узгоджується з положеннями пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України, відповідно до якого судочинство (тобто процедури розгляду та вирішення справ) визначаються виключно законом, тобто Верховний Суд України апріорі не зможе здійснювати такі повноваження.

Стосовно положення про перегляд справ у касаційному порядку, то у цьому випадку незрозуміло, яку ж роль відіграватимуть у процесі здійснення правосуддя вищі спеціалізовані суди, які сьогодні є судами касаційної інстанції.

До слова кажучи, зрозуміти із законопроекту народних депутатів України від опозиційних депутатських фракцій, яка система судів загальної юрисдикції ними пропонується неможливо, оскільки чинна стаття 125 Конституції України, де закріплено ці положення, викладається у новій редакції і в ній не згадується ні про місцеві, ні про апеляційні, ні про вищі спеціалізовані суди. Натомість передбачається, що система судів загальної юрисдикції базується на таких засадах як «ефективність та доступність гарантованого державою права судового захисту». Як на практиці відповідно до таких критеріїв вибудовувати систему судів загальної юрисдикції і хто встановлюватиме наявність таких підстав – на це питання законопроект відповіді не дає.

Згадка про суддів місцевих, апеляційних та вищих спеціалізованих судів міститься лише у редакції статті 126 Конституції України при розкритті процедури імпічменту суддів, тобто можна припустити, що відповідні суди все таки мають існувати, а відтак постане і питання про повноваження на перегляд судових рішень у касаційному порядку.

Додатковим фактором, який на практиці внесе суттєву плутанину у питання розмежування повноважень між Верховним Судом України та вищими спеціалізованими судами є й положення законопроекту, згідно з якими Верховний Суд України здійснює перегляд судових рішень у зв’язку з «винятковими обставинами». Таким чином, отримаємо ситуацію за якої Верховний Суд України розглянувши справу як суд касаційної інстанції матиме змогу її переглянути ще й за винятковими обставинами, тобто виступатиме як суд у своїй ж справі.

Звільнення та переведення суддів

У питаннях, які безпосередньо пов’язані із статусом суддів, істотних змін у законопроекті не пропонується.

Разом з тим, варто зауважити, що суддя відповідно до проекту Закону, розробленого народними депутатами, і надалі може бути звільнений з такої підстави як порушення присяги судді, що неодноразово критикувалося Венеціанською Комісією. Зокрема, у п.90 Висновку Венеціанської Комісії CDL-AD (2009)024 від 15 червня 2009 року зазначається, що дозвіл на звільнення судді з посади за «порушення присяги» є небезпечним, оскільки таке положення може бути використане (чи неправильно використане) для позбавлення посади судді, оскільки положення присяги, без сумніву, будуть дуже нечіткими.

Крім того, із законопроекту розробленого народними депутатами від опозиційних депутатських фракцій, незрозуміло в чому полягає різниця між такою підставою для звільнення як «порушення присяги» і «скоєння суддею вчинків, або його бездіяльність, що несумісні з виконанням суддівських функцій» та які критерії розмежування цих двох підстав.

Особливо цікавим у контексті заяв опозиційних лідерів про їхнє прагнення посилити незалежність суддів є викладена у статті 126 Конституції України пропозиція, що суддя може бути призначений або переведений на іншу посаду без його згоди у випадку, коли до нього вживаються дисциплінарні заходи.

Не буду зупинятися на аналізі ідеї застосування примусового переведення на іншу посаду як дисциплінарного стягнення, з точки зору її відповідності закріпленій у міжнародних конвенціях концепції заборони примусової праці. Варто лише зауважити, що така пропозиція суперечить загальним стандартам незалежності суддів та істотно посилює ризик впливу на суддів при здійсненні правосуддя.

Так, згідно примітки до пункту 15 Монреальської універсальної декларації про незалежність правосуддя, за винятком системи регулярної зміни (ротації) кадрів, судді не можуть бути переведені з одного суду до іншого чи з одної посади на іншу без їхньої особистої згоди. Якщо цей принцип не прийнятий, переведення може використовуватися для покарання незалежного та сміливого судді і служити способом застороги для інших суддів, утримуючи їх від наслідування його прикладу.

Нові суб’єкти законотворчості

Не оминули народні депутати України від опозиційних депутатських фракцій своєю увагою і органи суддівського самоврядування, встановивши у законопроекті, що «З’їзд суддів України виключно встановлює організаційні структури суддівського самоврядування, компетенцію, правила їх діяльності та формування».

Однак система органів суддівського самоврядування, їх повноваження, можливість та форми участі суддів у роботі таких органів є невід’ємними складовими судоустрою та статусу суддів, які відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України повинні визначатися виключно законом.

Тобто маємо або помилку при конструюванні конституційної норми або бажання авторів законопроекту зробити З’їзд суддів України ще одним органом законодавчої влади.

Аналіз законопроекту свідчить, що при його розробці автори не звернули увагу на висновки та рекомендації Венеціанської Комісії, оскільки закріпили у проекті Закону положення, які свого часу вже отримали її негативну оцінку.

Так, у законопроекті пропонується закріпити положення про позасудове врегулювання спорів. Однак Венеціанська Комісія аналізувала таку пропозицію і у пункті 51 Висновку СDL-AD (2013)014 від 15 червня 2013 року не підтримала необхідність таких змін, зауваживши, що незрозуміло, чому такі положення мають бути виведені на конституційний рівень.

Пропозиція про те, щоб Вища рада юстиції відігравала істотну роль у процесі прийняття рішень, пов’язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією судів свого часу також не отримала схвалення Венеціанської Комісії. Зокрема, аналізуючи пропозицію Конституційної Асамблеї про те, що закони, які забезпечують утворення, ліквідацію та реорганізацію судів можуть бути внесені на розгляд парламенту Президентом України тільки за поданням Вищої ради юстиції, Венеціанська Комісія у п. 48 Висновку СDL-AD (2013)014 від 15 червня 2013 року зауважила, що хоча, звичайно, треба консультуватися щодо таких пропозицій з Вищою радою юстиції, однак не є розумним надавати їй повноваження, які в дійсності можуть бути правом вето. Судді можуть бути невиправдано обережними, коли йтиметься про зміни до законодавства або в таких справах, як реорганізація судів.

Крім того, аналізуючи положення законопроекту про те, що суди створюватимуться, ліквідовуватимуться і реорганізовуватимуться парламентом шляхом прийняття законів варто звернути увагу і на інші недоліки такої пропозиції. Передбачаючи, що такі закони Верховна Рада України прийматиме за поданням Вищої ради юстиції, народні депутати фактично наділяють у цій частині Вищу раду юстиції правом законодавчої ініціативи, однак при цьому не вносять зміни до статті 93 Основного Закону, де закріплено коло суб’єктів, які наділені правом законодавчої ініціативи.

Аналогічна помилка допущена авторами законопроекту при формулюванні положення, відповідно до якого кількість суддів Верховного Суду України визначається законом за поданням Голови Верховного Суду України. Знову ж таки – Голова Верховного Суду України не є суб’єктом права законодавчої ініціативі згідно статті 93 Конституції України, зміни до якої законопроектом не передбачені.

Концепція про наділення Пленуму Верховного Суду України правом надавати судам роз’яснення з питань застосування законодавства, яка міститься у змінах, свого часу теж не знайшла повного розуміння у Венеціанської Комісії, з позицією якої щодо цього питання автори законопроекту можуть ознайомитися у п.20 Висновку Венеціанської Комісії CDL-AD (2007)003 та її Доповіді CDL-AD (2010)004 від 16 березня 2010 року щодо незалежності судової системи (п. 71).

Дослівна імплементація

При дослідженні тексту законопроекту складається враження, що його автори, маючи бажання імплементувати в Конституцію міжнародні стандарти, в прямому розумінні цього слова вирішили прямо переписати окремі положення рекомендацій міжнародних та європейських інституцій, без будь-якого їх опрацювання. В результаті цього на рівні законопроекту були закріплені положення, які в контексті Конституції позбавлені змісту та є юридично неправильними. Для прикладу:

- положення абзацу 8 частини третьої статті 129 Конституції України, що суддя повинен «виказувати повагу до членів адвокатури, експертів, прокурорів, публічних обвинувачів та присяжних» є дослівним відтворенням п. 38 Монреальської універсальної декларації про незалежність правосуддя . І хоч загальна спрямованість цієї норми є цілком зрозумілою, однак її детальний аналіз може призвести до проблем щодо визначення поняття «публічний обвинувач» та можливості його розмежування із поняттям «прокурор», різницю між якими автори законопроекту навряд чи зможуть пояснити.

- положення частини четвертої статті 124 Конституції України про те, що судові рішення «не можуть бути скасовані органами законодавчої та виконавчої влади, за винятком рішень про амністію, помилування чи інші подібні заходи» є майже дослівним калькуванням пункту 17 Рекомендації CM/Rec (2010)12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо судді: незалежність, ефективність та обов’язки.

Однак, міжнародні стандарти містять загальні норми, є результатом вивчення та узагальнення практики багатьох держав, а тому їх імплементація повинна відбуватися таким чином, щоб привносилася основна ідея, принцип, який містить відповідна норма, однак її формальне закріплення не обов’язково повинно дослівно відтворювати її текст.

Відповідно до чинного Кримінального кодексу амністія чи помилування можуть мати своїм наслідком звільнення засудженого від покарання або його подальшого відбування чи пом’якшення покарання (статті 74, 86, 87), тобто вони не скасовують саме судове рішення, а лише стосуються його фактичного виконання.

Закріплення в Конституції України запропонованого положення призведе до того, що Президент України чи Верховна Рада України матиме право скасовувати судове рішення, що впливатиме не лише на результат (покарання), а й на встановлені судом обставини кримінального правопорушення та вину особи у його вчиненні.

Переконаний, що в рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи не закладалася така ідея, а малося на увазі саме можливість шляхом амністії, помилування чи інших подібних заходів впливати на виконання відповідного судового рішення, тобто фактично анулювати для певної особи чи групи осіб негативні наслідки його прийняття.

Такий висновок підтверджується й положеннями інших міжнародних стандартів судочинства. Зокрема, відповідно до пункту 4 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями Генеральної Асамблеї ООН, заборона втручання у процес правосуддя не перешкоджає здійснюваному відповідно до закону пом’якшенню вироків, винесених судовими органами.

У зв’язку з простим перекопіюванням більше десятка положень міжнародних актів, текст законопроекту є дуже неузгодженим, перевантаженим значною кількістю загальних понять, в яких використовуються терміни, що не кореспондуються з іншими положеннями Основного Закону і потребуватимуть подальшого уточнення.

Зокрема, незрозуміло, як на практиці застосовувати положення про «несправедливе» засудження як підставу для відшкодування шкоди (зміни до статті 62 Конституції України), як дисциплінарним органам розглядати таку підставу для ініціювання дисциплінарного провадження щодо судді як неефективне виконання суддею своїх обов’язків (зміни до статті 126) і чому суддя повинен забезпечуватися «адекватними засобами» лише для «належного відкриття провадження» (зміни до частини першої статті 130), а не для всієї діяльності пов’язаної із розглядом та вирішенням справи.

Певне враження щодо ступеня підготовки аналізованого законопроекту залишає після себе не лише йог юридична складова, а й суто технічне виконання – законопроект містить значну кількість орфографічних помилок, зокрема, у тексті можна побачити і «Вищу Раду юстиції» і «Вищу раду юстиції», «Верховний Суд України» та «Верховний суд України» та інші неточності.

Схоже, що народні депутати-автори цього законопроекту, за своїми повсякденними клопотами, брифінгами та невтомною критикою діяльності інших суб’єктів права законодавчої ініціативи якось зовсім забули, що вони пишуть зміни до Конституції, де кожне слова має бути максимально чітким та виваженим.

Однак забутим залишилося не тільки це, а й ті політичні завдання та програмні цілі опозиційних політичних партій в частині судоустрою, з якими вони лише минулого року йшли на парламентські вибори:

- Формувати склад Вищої ради юстиції виключно на З’їзді суддів України (передвиборча програма політичної партії «Удар»);

- Суддівський корпус має бути сформований заново (політична програма політичної партії «Удар»), проведення люстрації судової влади (передвиборча програма Всеукраїнського об’єднання «Свобода»)

- Надання Верховному Суду України права законодавчої ініціативи з питань здійснення правосуддя (передвиборча програма Об’єднаної опозиції «За Батьківщину»);

- Прийняття положень, які дозволять запрацювати суду присяжних (передвиборча програма Об’єднаної опозиції «За Батьківщину»);

- Позбавлення суддів недоторканності (передвиборча програма Об’єднаної опозиції «За Батьківщину»);

- Обрання суддів місцевих судів громадою (передвиборча програма Всеукраїнського об’єднання «Свобода»).

Схоже реалізація цих обіцянок (хоча б на рівні законопроекту), які не так давно були надані громадянам України, в черговий раз відкладається – мабуть до наступних виборів.

Закон і Бізнес