Німецька юстиція вважала карателів «помічниками», а суддям-нацистам дозволила безкарно вийти на пенсію
Півстоліття тому у ФРН перед судом постали члени так званої оперативної групи «Тільзіт», на рахунку якої тисячі вбивств під час Другої світової війни. Ухвалений вирок вплинув не тільки на долі злочинців, а й на юридичну і політичну системи Німеччини в цілому. Під час розслідувань з’ясувалося, що колишні нацисти влаштувалися на непогані посади, а деякі... продовжували відправляти правосуддя.
З підсудних — у свідки
9 травня 1958 року з тюрми міста Ландсберга вийшли останні з нацист¬ських злочинців, що сиділи там, серед яких був колишній штандартенфюрер СС Мартін Зандбергер. Дипломований юрист у 1948-му був засуджений американцями до смерті за керівництво «оперативною групою 1а» (німецький термін Einsatzgruppe не має відповідника в українській мові), яка була відповідальна за тисячі вбивств євреїв і комуністів на території окупованої Естонії.
Через 3 роки смертний вирок замінили довічним ув’язненням, а ще через 7 років арештанта ам¬ністували.
Через кілька днів ¬М.Зандбергер і ще п’ятеро амністованих нацистів знову постали перед судом, але цього разу як свідки. Тепер не союзницькі власті, а самі німці намагалися розібратися, що ж відбувалося на території їхньої країни кілька років тому.
«Кримінальна справа Ks 2/57 відносно Бернгарда Фішера-Шведера й інших» (так вона називається в архівних матеріалах), свідком в якій виступив М.Зандбергер, стала однією з основоположних для судової системи молодої ФРН. Крім того, вона виріз¬нялась і розмахом: протягом 60 днів, починаючи з 28 квітня 1958 року, було допитано 173 свідки, серед яких опинилися колишні керівні працівники СС, а матеріали обвинувачення зайняли понад 3500 сторінок.
На лаві — за збігом обставин
Судові власті ФРН розслідували злочини нацистів неохоче. Після того як союзники засудили кількох фашистських злочинців у перші повоєнні роки, вироки колишнім членам НСДАП у ФРН не виносилися. Тому й процес у «справі Фішера-Шведера» — не результат послідовної роботи німців щодо пошуку нацистських злочинців, а наслідок випадкового збігу обставин.
На початку 1955 року колишній оберфюрер СС і член НСДАП Б.Фішер-Шведер, який до 1945-го працював шефом поліції в Мемелі (німецька назва литовської Клайпеди), був призначений керівником табору біженців Ульм-Вільгельмсбург! Проте відразу після цього призначення стало відомо, що новоспечений начальник подав для оформлення на роботу фальшиві документи.
На цю обставину цілком могли б заплющити очі (після війни багато німців змінило імена і прізвища), якби не одне «але»: в процесі перевірки з’ясувалося, що Б.Фішер-Шведер був активним членом нацистської партії. Ця деталь його біографії зацікавила місцеву судову владу і пресу.
Варто сказати, що спочатку журналісти виступили на боці підозрюваного, назвавши його (правда, за його ж словами) «другом євреїв і поляків». Галас, зчинений місцевою пресою, привернув увагу одного з колишніх співробіт¬ників поліції Мемеля, який повідомив владі, що Б.Фішер-Шведер улітку 1941 року керував розстрілом євреїв на німецько-литовському кордоні.
Німецька судова влада заходів на виживання спочатку, посилаючись на за¬плутаність справи і склад¬ність у збиранні доказів. Проте в справі стали з’являтися нові жахливі епізоди, і кількість обвинувачених зросла. Звісно, це привертало увагу громадськості.
Звірства опергрупи «Тільзіт»
Головний прокурор Штутгарта Ервін Шуле (місто Ульм, де проводилося слідство, належало до його юрисдикції) був змушений відсторонити від справи всіх, хто гальмував розслідування, і призначити нових співробітників. Він турбувався про те, аби нові слідчі не були пов’язані з нацистською партією і нацистським судочинством, що забезпечило б чесне і неупереджене розслідування всіх обставин справи. Одночасно із цим Е.Шуле почав докладне вивчення матеріалів Нюрнберзького процесу й особистих справ співробітників СС, які американські власті передали в Берлінський архів. Крім того, до розслідування справи залучили провідних експертів-криміналістів та істориків.
Вивчивши документи і вислухавши свідків, Е.Шуле дійшов висновку, що розмах звірств СС на Східному фронті був справді жахливим. Тому замість того, щоб розслідувати «справу Фішера-Шведера» епізод за епізодом (як зазвичай і відбувається при розслідуванні вбивств), прокурор вирішив об’єднати всі скоєні вбивства в одну справу — «справа опер¬групи «Тільзіт».
Ця група, створена в червні 1941 року, складалася зі співробітників гестапо, розвідки (СД), поліції та литовських колабораціоністів. За наказом шефа Головного управління імперської безпеки Рейнгарда Гайдріха за кілька тижнів ці люди ліквідували понад 5,5 тис. євреїв і комуністів (серед них були жінки і діти) в районі німецько-литовського кордону. Всі проведені «заходи» були докладно описані в спеціальних оперативних протоколах: у них називалися місця розстрілу і точна кількість жертв.
Ці записи і було покладено в основу обвинувачення. Проте виникла серйозна проблема: більшість можливих очевидців були недоступні для суду, оскільки проживали на території Східної Німеччини, а деякі просто боялися говорити. За дивним збігом обставин троє зі свідків, котрі погодилися співпрацювати зі слід¬ством, вкоротити собі віку. Проте через деякий час в Е.Шуле було достатньо доказів, щоб обвинувачені постали перед судом присяжних.
Замість шибениці — строк
Серед десяти учасників опергрупи «Тільзіт», які опинилися на лаві підсудних, були не тільки очільники місцевих відділів гестапо і СД Ганс-Йоахим Беме і Вернет Герсман, а й литовський поліцейський Пранас Лукус. Дивно, але всі обвинувачені без жодних проблем влаштувалися в повоєнній Західній Німеччині. Наприклад, Г.-Й.Беме, який після подій на німецько-литовському кордоні очолював оперативну групу, що орудувала на території СРСР, спокійнісінько працював юрисконсультом в одному з німецьких банків.
Процес став одним з найгучніших в історії ФРН. Спочатку громадськість не виявляла до нього особливої цікавості, проте в міру того як слідство розповідало про жорстокі розправи нацистів на окупованих територіях і життя членів групи, в суспільстві зчинявся галас.
Наприклад, з’ясувалося, що обвинувачений Г.-Й.Беме любив здійснювати усамітнені прогулянки перед розстрілами. Або що вбивці охоче фотографувалися на тлі поховань роз¬стріляних ними людей, або гуляли на гроші, відібрані в жертв за кілька хвилин до вбивств. На суді також з’ясувалося, що майже всі обвинувачені добровільно погоджувалися брати участь у розстрілах, хоча могли відмовитися від цього без жодних наслідків для себе.
У своїй емоційній обвинувальній промові прокурор Е.Шуле так говорив про жертв оперативної групи «Тільзіт»: «Це були люди, які сміялися, плакали, працювали і любили... Вже 17 ро¬ків їм не світить сонце, і навіть спокій могили їм недоступний, адже їхні тіла викопали, спалили, а попіл розвіяли за вітром».
Вирок у справі виголосили 29 серпня 1958 року. В обвинувальному висновку, який суддя Едмунд Ветцель зачитував протягом 5 год., похвилинно були реконструйовані злочини опергрупи.
Проте головних підсудних засудили зовсім не за численні вбивства. Замість того щоб опинитися на шибениці, вони отримали строки від 3 до 15 років за «допомогу в масових убивствах». Суд вирішив, що головними злочинцями в цій справі слід уважати Адольфа Гітлера, Генріха Гіммлера і Р.Гайдріха; обвинувачені, які не хотіли нікого вбивати, лише виконували наказ і були «знаряддям фюрера».
60 мільйонів «помічників»
Ульмський процес став відправною точкою для низки подібних справ по всій Німеччині. Всі вони розглядалися за зразком «справи опер¬групи «Тільзіт»: похвилинно реконструювалися жорстокі розправи нацистів, а потім підсудні отримували строки за «допомогу в масових убивствах».
«Виходить, є тільки один злочинець — Гітлер, і 60 млн помічників — весь німецький народ», — писав судовий криміналіст Юрген Бауманн, коментуючи ці рішення.
Процес виявив недоліки судової системи ФРН у боротьбі з наслідками нацизму. Західнонімецькі соціологи провели масштабне опитуваня щодо того, як німці оцінюють результати судового переслідування нацистських злочинців. 54% респондентів сказали, що вироки, винесені у справах оперативних груп, дуже м’які. Відповідно, судову систему і політику ФРН стали піддавати жорсткій критиці.
Через кілька тижнів після оголошення вироку в «справі опергрупи «Тільзіт» Міністерство юстиції вирішило створити спеціальне відомство, яке мало займатися розслідуванням злочинів колишнього режиму. 1 грудня 1958 року Центральне управління з роз¬слідування злочинів нацистів почало роботу в місті Людвігсбургу поблизу Штутгарта. Першим керівником організації став Е.Шуле.
Протягом кількох місяців почалися розслідування в більш ніж сотні справ, схожих з процесом опергрупи «Тільзіт». Деякі розслідування закінчилися великими розглядами, найпомітнішим з яких стало франкфуртське розслідування вбивств у концтаборі Аушвіц у 1961-му.
Проте іноді тільки втручання ззовні допомагало перемозі справедливості, та й то в досить своєрідний спосіб.
«Смертельне» правосуддя
25 лютого 1960 року група студентів організувала в Західному Берліні спеціальну виставку з промовистою назвою «Безкарна нацистська юстиція». Молоді люди, ідейним натхненником яких став майбутній мовознавець Рейнгард Штрекер, зібрали всі доступні їм документи, що стосувалися роботи надзвичайних судів (Sondergerichte) в нацистській Німеччині. Звісно, відвідувачі могли дізнатися й імена суддів, котрі виносили смертні вироки в справах.
Наприклад, вони довідалися, що 19-річну Ерну Вацинську, жительку невеликого містечка Вольфенбюттель (Нижня Саксонія), яка допомогла сусідам урятувати майно, котре вціліло після пожежі, нацистське судочинство обвинуватило в мародерстві. 21 жовтня 1944 року Е.Вацинську засудили до смерті.
Схожий випадок стався у Веймарі. Там звичайний посильний після посиде¬ньок у шинку вирішив допомогти випадковому перехожому витягнути вцілілі пожитки з охопленого вогнем будинку. Серед старих меблів і посуду хлопець виявив шматок ковбаси, який прихопив із собою. Вирок — страта. І подібних рішень у 1944 році в Німеччині винесено сотні.
Проте вражали навіть не ці факти жорстокості кри¬мінального переслідування в нацистській країні (яке, втім, не особливо відрізнялося від законів, що діяли по інший бік фронту — в Радянському Союзі. — Прим. ред.). Організатори ви¬ставки зібрали інформацію про те, на яких посадах працювали в повоєнній Німеччині юристи, котрі під час війни співпрацювали з нацистами. З’ясувалося, що багато хто з них не тільки не втратив своїх місць, а й отримав підвищення.
За амністією — на посаду
Ефект був приголомшливий, а скандал вийшов далеко за межі Західного Берліна. Світовій громадськості стало зрозуміло, що судді, котрі співпрацювали з властями тре¬тього рейху, займають високі посади в молодій Німеччині.
Наприклад, Ганноверський федеральний суд очолював Курт Бельманн, який у 1940-і роки керував судовою колегією в кримінальних справах в окупованій Празі. Колегія ухвалила 110 смертних вироків за несуттєві злочини. Після війни чехословацькі власті заарештували К.Бельманна, засудили на 10 років без права на амністію, а в 1955-му передали властям Західного Берліна. Вже 1 березня 1956-го К.Бельманн очолив Ганноверський суд.
Суддя Шпергаке з Тю¬бінгена під час перебування нацистів при владі працював держобвинувачем у Веймарському надзвичайному суді. У кількох десятках справ про дрібну кра¬діжку, де Шпергаке виступав обвинувачем, було ¬ухвалено смертні вироки.
З документів, побачених відвідувачами виставки, ясно випливало, що майже всі вироки, які виносили нацистські судді, були обгрунтовані політично, а не юридично. Виникало резонне питання: чому люди, фактично винні в співучасті в численних убивствах, не тільки не понесли ніякого покарання, а й залишилися на своїх посадах?
Треба сказати, що багато з оприлюднених студентами фактів були чудово відомі й до цього. Починаючи з травня 1957 року східноберлінський Комітет німецької єдності публікував брошури з факсиміле судових протоколів і вироків, винесених у часи третього рейху, з яких було видно, наскільки тяжкі злочини скоювали тоді німецькі юристи.
Затавровані викривачі
Проте західнонімецькі власті нічого не робили. Численні запити, що вимагали перевірки оприлюднених на «Безкарній нацистській юстиції» відомостей, пише Стефан Глінке в однойменній книзі, присвяченій історії виставки, відхиляли з посиланням на «недостатність інформації» і «спроби комуністичної пропаганди дестабілізувати ситуацію в суспільстві».
Такий підхід був типовим для 1960-х років минулого століття. Ті, хто намагався знайти «нацистський слід» у повоєнній німецькій бюрократії, автоматично ставали в очах властей кому¬ністичними агентами. Тому коли в листопаді 1959 року Р.Штрекер з однодумцями організував свою виставку в Карлсруе, місцева преса затаврувала його як радянського агента.
Дійсно, частину експонатів студенти отримали зі Східного Берліна. Цей факт навіть співчуваючим дав підставу вважати, що організатори (до речі, члени Соціалістичної спілки німецьких студентів) пов’язані з властями НДР. Через це вожді західнонімецьких соціалістів у спеціальних циркулярах закликали своїх прихильників утриматися від відвідин виставки. Більш того, напередодні майбутніх виборів до Бундестагу соціалісти виключили студентів зі своєї партії, щоб захистити себе від будь-яких звинувачень у зв’язках з радянськими спецслужбами.
Ще більше абсурдність ситуації посилювалася через те, що східнонімецькі власті вважали організаторів «Безкарної нацистської юстиції» звичайними провокаторами і прагнули убезпечитися від них. Дивно, що нікому навіть не спало на думку, що молоді люди діють самостійно.
Сенат Західного Берліна до останнього намагався заборонити організаторам виставляти свої експонати на території міста. Спочатку молоді люди хоті¬ли провести виставку в західноберлінських університетах. Нічого не вийшло: керівництво вузів отримало циркуляр, в якому йшлося, що «виставка інспірована радянською розвідкою, тому не може бути проведена на території державних навчальних закладів».
Але Р.Штрекер і його однодумці не поступалися. Вони домовилися з Рудольфом Шпрінгером, власником картинної галереї на одній з головних берлінських вулиць Курфюрстендамм, що експозиція про¬йде в нього. Проте сенатори звернулися до власниці будівлі з вимогою заборонити своєму орендареві проведення заходу. Свою вимогу вони пояснили тим, що «проведення виставки поставить в украй незручне становище бургомістра Віллі Брандта».
Пенсія — як «покарання»
Попри тиск властей, виставка відкрилася 25 лю¬того 1960 року в галереї Р.Шпрінгера. Вона негайно привернула увагу анг¬лійської преси. У відповідь західноберлінські власті заборонили всім без винятку вчителям водити своїх вихованців на захід.
Проте скандал розгорався. Про виставку до¬кладно написали всі великі західнонімецькі газети. Дров до багаття підклав той факт, що в галерею на Курфюрстендамм приїхав генеральний прокурор Захід¬ного Берліна Макс Гюде і після огляду експонатів заявив журналістам, що документи, які він побачив, «поза всяким сумнівом, справжні».
Через кілька днів після цієї заяви нижня палата британського парламенту вимагала, щоб уряд натиснув на західнонімецькі власті й домігся проведення розслідування відносно суддів, котрі фігурують в обнародуваних документах.
Організатори виставки ще в січні 1960 року написали в прокуратуру Західного Берліна заяву з вимогою провести перевірку відносно 43 німецьких суддів, які співпрацювали з нацистами у воєнний час. Тоді її спустили на гальмах, але після того, як вимоги студентів підтримали британські парламентарі, німецьким властям не залишалося нічого іншого, як ужити заходів.
І їх «ужили»: до §116 закону про суддів 8 вересня 1961 року була внесена спеціальна поправка, яка дала можливість юристам, котрі співпрацювали з нацистами в роки третього рейху, до червня 1962-го вийти на пенсію зі збереженням усіх виплат. Справді царський подарунок! Розслідування погрожували почати тільки відносно тих суддів, які не скористаються цією можливістю і не припинять професійну діяльність.
Поправкою скористалося 149 західнонімецьких суддів. Показово, що жоден мантієносець не був засу¬джений. Проте навряд чи в цьому слід звинувачувати організаторів виставки «Безкарна нацистська юстиція»: вони зробили все, що змогли.
Олександр МОСКОВКІН
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!