Життя на лезі розшуку

Клієнт звичайно розраховував, що приватний детектив, якщо треба, переступить закон, аби лише домогтися мети

175 років тому, 1832 року, в Парижі було створено перше приватне детективне агентство. Відтоді образ сищика став частиною масової культури. Про людей цієї професії, напевно, написано більше романів і знято більше фільмів, ніж про будь-кого. Тим часом далеко не всі усвідомлюють, що головне завдання приватного детектива — не захищати закон, а порушувати його в інтересах клієнта.

175 років тому, 1832 року, в Парижі було створено перше приватне детективне агентство. Відтоді образ сищика став частиною масової культури. Про людей цієї професії, напевно, написано більше романів і знято більше фільмів, ніж про будь-кого. Тим часом далеко не всі усвідомлюють, що головне завдання приватного детектива — не захищати закон, а порушувати його в інтересах клієнта.

Крадійський розшук

Професія детектива порівняно молода, хоча приватні охоронні агентства відомі в Європі з XVIII ст., а сама по собі охорона людей та їх власності існувала і в найдавніші часи. Можна вважати, що приватний розшук своєю появою зобов’язаний Ежену-Франсуа Відоку. Ця неординарна людина жила у Франції в першій половині XIX ст. і відомий у нашій країні головним чином за фільмом «Відок» із Жераром Депардьє в головній ролі.
Спочатку Ф.Відок був звичайним карним злочинцем — заробляв на життя крадіжкою, грабежем і розбоєм. У 1808 році Франсуа потрапив у в’язницю, з якої зміг вибратися, лише ставши поліцейським інформатором. Він виявився геніальним провокатором і здав поліції не одного злочинця. У 1812 році Ф.Відок запропонував організувати особливий підрозділ з таких же, як він, майстрів роботи під прикриттям. У Парижі під його керівництвом була створена «Бригада довір’я», що складалася з 12 сищиків, багато з них мали кримінальне минуле. Чудово знаючи злочинний світ, Ф.Відок зумів завдати йому важкого удару. За один лише 1817 рік його підрозділ арештував 811 злісних правопорушників, уключаючи 15 убивць і 38 скупників краденого.
Чим гучнішою ставала слава Ф.Відока, тим більше в нього з’являлося заздрісників серед поліцейського керівництва. У 1832 році Франсуа звинуватили в тому, що він сам організовує злочини, щоб потім з блиском їх розкривати. Невідомо, наскільки ці звинувачення були справедливими, але Ф.Відоку довелося залишити службу.
Проте 57-річний сищик був ще сповнений сил і на спочив не збирався. У 1833 році він заснував фірму «Розшукове бюро» — фактично перше в історії детективне агентство. Бюро спеціалізувалося на економічних злочинах. Ф.Відок брався за розслідування фінансових шахрайств, а також за пошук збіглих боржників і, треба сказати, досяг великих успіхів: за перші два роки роботи він зумів повернути своїм клієнтам близько 60 тис. франків.
Секрет успіху був простий: Ф.Відок наймав для роботи в бюро колишніх окрутників, які чудово знали всі шахрайські прийоми. Цим бізнесом він займався до самої смерті в 1857 році і встиг не тільки зажити слави, а й заробити чималі гроші, адже кожного разу, повертаючи клієнту вкрадене, він брав собі певний відсоток з цієї суми.
Ф.Відок досяг успіху завдяки тому, що правильно оцінював ситуацію. Він чудово розумів, що багато людей, котрі потрапили в біду, не йдуть у поліцію, оскільки бояться розголосу, не хочуть зв’язуватися з державною бюрократичною машиною і, нарешті, тому, що не вірять в успіх розслідування, яке вестимуть люди, слабо зацікавлені в його успіху, зокрема матеріально. Зате в приватному розшуковому бюро клієнт одержував гарантію повної конфіденційності і, звичайно, розумів, що сищик зацікавлений у сумлінному виконанні контракту, а не у високих показниках розкриваності злочинів, що часто шкодить справі.
Разом з тим клієнт звичайно розраховував, що приватний детектив, якщо треба, переступить закон, аби лише домогтися мети. Ф.Відок, наприклад, славився вмінням діяти, виходячи за рамки закону, що давало тим, хто звертався до нього, додаткову впевненість у кінцевому успіху слідчих заходів.
З того часу так і повелося. Приватні детективи завжди діяли там, де втручання поліції було б недостатнім, а також неможливим або небажаним, використовувані ними методи нерідко належали до категорії сумнівних. По суті, приватний розшук з часів Ф.Відока не так уже сильно змінився. Зате клієнтура стала різноманітнішою.

Готельні докази

Наступною знаковою фігурою в історії приватного розшуку став знаменитий Алан Пінкертон, котрий заснував свою справу в 1850 році в Чикаго. Втім, його агентство ніколи не було суто детективним. Швидше це була маленька, але добре вишколена армія найманців, здатних вистежити грабіжників диліжансів або забезпечити охорону важливої персони. Зокрема, бійці А.Пінкертона на початку громадянської війни між Північчю і Півднем охороняли Авраама Лінкольна, який завдяки їхнім талантам зумів уникнути замаху й був убитий саме після того, як його охорону передоручили військовим.
У 1884 році, після смерті А.Пінкертона, його компанія зайнялася бізнесом, яким приватні детективи раніше не займалися. Наприкінці XIX ст. в Америці звичайним явищем стали страйки робітників, що, зрозуміло, не дуже подобалося роботодавцям. На вимоги профспілок власники підприємств нерідко відповідали масовими звільненнями й наймали штрейкбрехерів. Робітники, зрозуміло, останніх не шанували, проганяли їх з підприємств, нападали і били. Тут-то підприємцям і стали в пригоді приватні детективні агентства, які в ті роки в США продовжували залишатися легалізованими загонами найманців.
Національне детективне агентство А.Пінкертона одним з перших стало постачати бойовиків для охорони штрейкбрехерів від нападів розгніваних робітників. Природно, незабаром у найстарішого детективного агентства Америки з’явилися конкуренти. Так, ще під час громадянської війни від фірми А.Пінкертона відкололася Детективна компанія Джорджа Тіля. Вона теж долучилася до боротьби зі страйкарями, а один з її керівників, колишній кавалерист Джон Фарлі, настільки успішно вів цю непросту справу, що отримав прізвисько «король штрейкбрехерів».
У 1895 році Дж.Фарлі заснував власне «детективне агентство», що займалося виключно страйками. Бізнес був більш ніж успішним. За один тільки зрив страйку в Сан-Франциско Дж.Фарлі отримав $1 млн. Середня ціна комплексу антистрайкових заходів становила $300 тис., а загалом контора погасила 35 страйків. До 1914 року Дж.Фарлі став мультимільйонером.
Таким чином, наприкінці XIX ст. багато американських детективних агентств були швидше приватними силовими структурами, ніж власне розшуковими установами. Існування таких приватних армій нарешті зацікавило Конгрес США, і в кінці XIX ст. було прийнято кілька законів, що забороняли наймати подібні структури з метою збройної охорони. До 1940-х років класова боротьба в США набула більш мирного характеру, тож детективам довелося відвикати від погромно-поліцейської діяльності та повертатися до свого справжнього покликання — приватного розшуку.
Правда, розслідувати загадкові та моторошні злочини в дусі розповідей про Шерлока Холмса доводилося нечасто. Найпоширеніше замовлення в другій половині XIX ст. — довести факт подружньої зради, без чого в ті часи розлучення було майже неможливим.
В Англії, наприклад, закон 1857 року дозволяв приватним детективам вести переважно сімейні справи. Після ухвалення цього закону британські незалежні сищики взялися з ентузіазмом фабрикувати так звані готельні докази, коли одного з членів подружжя заставали в готелі в товаристві особи протилежної статі. Зокрема, відомий у кінці XIX ст. лондонський сищик Гаррі Бенсон мав для цього будинки побачень, а також цілий штат альфонсів і повій, які в разі необхідності могли надати компромат на будь-кого зі своїх клієнтів.
Тим самим займались і в Америці. Ось що писала New York Times у 1910 році: «Один бруклінський республіканець із політичних міркувань вирішив розлучитися з дружиною, щоб одружитися з іншою жінкою... Чоловік розказав про свої наміри бруклінському детективному агентству, і негайно привабливий молодий чоловік, котрий працював у цьому агентстві, відправився в будинок, де дружина знімала квартиру. Молодий чоловік швидко познайомився з жінкою, справивши на неї найприємніше враження. Він запросив її в театр, а потім у ресторан, де підсипав їй у вино снодійне, після чого пані сказала, що «відчує себе краще, якщо трохи полежить у ліжку».
Молодий чоловік доставив її в готельний номер, де залишалася з нею цілу годину. При цьому детектив зареєстрував номер на своє ім’я та на ім’я «своєї дружини». Іншими словами, подружня зрада була зімітована за всіма законами жанру. Афера розкрилася абсолютно випадково: хтось упізнав у «коханці» службовця бруклінського агентства». Але такі провали траплялися рідко.
Заради справедливості треба сказати, що приватні детективи не раз доводили ефективність своєї роботи і в інших справах: зниклих людей і викрадені речі вони часто знаходили швидше за кадрову поліцію, оскільки були особисто зацікавлені в результатах своїх пошуків. При цьому вони не гналися за всенародною славою, навіть найбільші успіхи сищиків-індивідуалів не ставали надбанням гласності, що клієнтів повністю влаштовувало.

Політична роль

На початку ХХ ст. приватні детективи виявилися затребуваними істеблішментом, зокрема політиками, і йшлося про більш серйозні, ніж виявлення адюльтеру, справи. Першим приватним детективом після А.Пінкертона, котрий отримав доступ на верхівку, став Вільям Бернс, який з 1908 року очолив власне детективне агентство в Чикаго.
В.Бернс був непоганим сищиком, до початку 1920-х років він був відомим усій країні як «найкращий детектив з коли-небудь народжених в Америці», чим завдячував власній літературній діяльності: він був автором детективних оповідань, в яких описував власні подвиги. У 1921 році президентом США став Уоррен Гардінг, який свого часу займався видавничим бізнесом. Він належно оцінив здібності В.Бернса і призначив його головою новоствореного Бюро розслідувань (нині ФБР). Як і личить приватному детективу, Вільям працював, часто виходячи за межі правового поля (зокрема брав участь у махінаціях корумпованого оточення У.Гардінга).
У ті роки довкола Білого дому групувалися земляки президента — так звана банда з Огайо, котрі отримали видні посади в адміністрації. В.Бернс виявився замішаним в «справі «Тіпот-Доум», суть якої була в тому, що «огайские» тихо приватизовували нафтове родовище, що вважалося сировинним резервом флоту США. За покриття афери В.Бернс у 1923 році втратив посаду, зате один з його висуванців не тільки продовжив годуватися від політики, а й зумів перевершити поганою славою свого колишнього боса.
Гастон Мінс, котрий народився 1879 року в сім’ї відомого адвоката, мав дорогоцінний для політики талант: умів натхненно та переконливо брехати і, схоже, робив це з великим задоволенням. Свій трудовий шлях він почав як шкільний учитель, але незабаром перекваліфікувався в комівояжера, а потім і в приватного детектива. У 1911 році Г.Мінс почав працювати на нью-йоркське детективне агентство.
Втім, він не стільки працював, скільки складав барвисті доповіді про свої подвиги. Гастон постійно знаходив якісь цінні докази й цікаві повороти в доручених йому справах, аби лише максимально затягнути розслідування, адже поки слідство успішно просувається, звільнення можна не боятися. З початком Першої світової війни Г.Мінс почав працювати на німецьку розвідку й водив її за ніс точно так, як і своє начальство. Він розпалював уяву німців інформацією про шпигунів та змови і таким чином «чесно» відпрацьовував гонорар — стандартні $100 у день.
Коли ж США вступили у війну проти Німеччини, Г.Мінс розсудливо порвав з німцями і повернувся до звичайної детективної діяльності. Він став працювати на Мод Кінг — молоду вдову лісопромисловця, який заповідав велику частину статків будинку престарілих. Жінка підозрювала, що старим дісталося більше, ніж їй було оголошено, і найняла детектива, аби той з’ясував усе детальніше. Звичайно, Г.Мінс узявся за справу й успішно тягнув гроші з удови. Крім того, місіс Кінг потребувала порад, в які компанії можна вкладати кошти, а в які не варто. Гастон узявся інвестувати її гроші і, звичайно ж, украв їх. Правда, на власних інвестиційних проектах він погорів.
Незабаром М.Кінг зібралася заміж і до того ж почала щось підозрювати, але тут сталося нещастя. Під час прогулянки з Г.Мінсом місіс Кінг загинула від кулі, випущеної з її ж пістолета. На судовому процесі Гастон брехав так переконливо, що присяжні повірили, ніби М.Кінг сама себе випадково вбила пострілом у спину.
Коли в 1921 році В.Бернс приймав на службу в Бюро розслідувань Г.Мінса, в того вже була погана репутація, але, схоже, саме це й було потрібно «банді з Огайо». Гастону стали доручати найбільш сумнівні операції, з якими він, треба сказати, добре справлявся. Зокрема, йому наказали викрасти листування між дружиною президента Флоренс Гардінг і якоюсь «місіс Ікс» — астрологом, з якою перша леді радилася з усіх питань. Якби відкрилося, що багато рішень у Вашингтоні приймаються під диктування якоїсь чаклунки, скандалу було б не уникнути, до того ж ходили чутки, що «місіс Ікс» була коханкою самого президента. Г.Мінс установив стеження за будинком провісниці, а коли з’ясував, що в тієї є чорношкіра покоївка, підіслав свого співробітника-негра, який спокусив служницю й отримав доступ до будинку. Незабаром документи були викрадені.
У 1924 році, коли В.Бернс уже позбувся посади, Г.Мінс потрапив під суд через власні темні дільця. Працюючи в бюро, детектив покривав бутлегерів, за що й отримав два роки тюрми. Але, вийшовши з в’язниці, він продовжив займатися улюбленою справою.
Для початку Г.Мінс видав книгу, в якій стверджував, що президент У.Гардінг, котрий помер у 1923 році, був отруєний власною дружиною. Журналістці, яка написала з його слів книгу, він не заплатив. Потім Г.Мінс знайшов багатих клієнтів, готових давати гроші на боротьбу з комунізмом. Він «викрив» двох вигаданих радянських агентів і почав їх «розробку», доповідаючи наймачам про хід операції. Наприклад, він кілька разів «викрадав» у шпигунів секретні документи, а вони, у свою чергу, «крали» їх у нього. Нарешті він заявив, що один шпигун застрелив іншого, а документи спалив.
Подібними аферами Г.Мінс міг би задовольнятися до старості, але його занапастило бажання зірвати великий куш. У 1932 році Америку потрясла новина про викрадення дитини знаменитого льотчика Чарльза Ліндберга, який першим у світі здійснив переліт через Атлантику. Другом сім’ї Ліндбергів була світська левиця Евелін-Уолш Мак-Лін, відома головним чином тим, що свого часу придбала безцінний голубий діамант «Надія», який колись належав самій Марії-Антуанеті. Е.Мак-Лін, як і багато інших клієнтів приватних детективів, не дуже вірила в здібності поліції, тому, почувши про погану репутацію Г.Мінса, вирішила, що він напевно зможе знайти зникле немовля.
Через деякий час Г.Мінс заявив, що напав на слід викрадачів. Він витіг із жалісливої Е.Мак-Лін силу-силенну грошей і, зокрема, дуже непогано відпочив у Флориді — під виглядом поїздки, пов’язаної з розслідуванням. Нарешті Г.Мінс оголосив, що увійшов у контакт зі злочинцями і що вони готові повернути дитину в обмін на $100 тис. Евелін заклала свій діамант, а Г.Мінс незабаром заявив, що операція зірвалася. Гроші ж він повертати не збирався, оскільки в нього їх нібито викрали якісь шахраї, котрі назвалися посильними від Е.Мак-Лін.
Цього разу Г.Мінсу не вдалося викрутитись, оскільки з’ясувалося, що немовля вбили невдовзі після викрадення, а значить, вся історія про контакти зі злочинцями була брехнею від початку до кінця. Гастон потрапив у в’язницю, де й помер, проте його історія не відохотила сильних світу цього звертатися до послуг приватних сищиків.

Президентська рать

На початку ХХ ст. суспільство ще ставилося до приватних детективів з деякою підозрою, але в 1930-і роки цей образ уже був романтизований численними книгами, кінофільмами й коміксами. З роками послуги детективних агентств і сищиків-фрилансерів ставали дедалі більш запитаними. Компанії часто наймали їх, щоб перевірити доброчесність своїх партнерів або щоб попорпатися в минулому власних менеджерів.
Так, на початку 1970-х в Англії засудили господаря детективного агентства, котрий намагався зібрати компромат на якогось багатого жителя Лондона. Об’єкт намагалася спокусити спеціально підіслана жінка, але він виявився вірним чоловіком і не піддався. Тоді на чоловіка, котрий потрапив у замовлену розробку, накинулися три міцні молодики, шпурнули його в ліжко поряд з підставною пані й у такому вигляді сфотографували... Збирача компромату вивели на чисту воду, проте він відбувся штрафом і умовним строком.
Президенти теж не оминали приватних детективів. Річард Ніксон, який в’їхав у Білий дім у 1969 році, вважав, що йому потрібен власний слідчий орган, крім ЦРУ і ФБР. На роль особистого сищика президента вибрали приватного детектива Ентоні Уласевича, більш відомого як Тоні Ю.
Е.Уласевич, подібно до Ф.Відока, піднявся з низів суспільства — народився в сім’ї бідних польських іммігрантів. У 1943 році Ентоні став патрульним поліцейським у Гарлемі, тож зворотний бік життя великого міста знав чудово. У 1949 році Е.Уласевича прийняли в Бюро спеціальної служби і розслідувань (BOSSI) при нью-йоркському департаменті поліції. Тепер до його функцій входила охорона перших осіб держави та їхніх гостей. Він відповідав за безпеку Дуайта Ейзенхауера, Джона Кеннеді, співака Пола Робсона, кубинського диктатора Фульхенсіо Батисти і навіть Микити Хрущова, котрий приїжджав до Америки в 1960 році. BOSSI займалося не тільки охороною, а й розслідуванням особливо важливих справ, до чого, як з’ясувалося, Е.Уласевич мав особливий талант.
У результаті за $22 тис. в рік він мав стежити за такими суперниками Р.Ніксона, як сенатор-демократ Едвард Кеннеді та мільярдер Говард Г’юз. Однією з перших його справ на новій посаді стало розслідування інциденту з участю Е.Кеннеді.
Вночі 18 липня 1969 року автомобіль, яким керував сенатор, звалився з моста в річку. Молодший брат Дж.Кеннеді зумів вибратися на берег, а його секретарка Мері-Джо Копечне загинула. У справі було багато дивного. Так, Е.Кеннеді замість того, щоб відразу подзвонити в поліцію, пішки відправився в будинок, де йшла вечірка, з якої він і виїхав з Мері, після чого сенатор і ще двоє чоловіків повернулися на місце ДТП і почали пірнати, щоб урятувати дівчину.
Е.Уласевич наступного дня почав власне розслідування і незабаром зумів забезпечити республіканця Р.Ніксона інформацією, яка стала найпотужнішим компроматом проти улюбленця Демократичної партії. Перш за все з’ясувалося, що двері машини були замкнуті і, хоча вікна виявилися розбитими, вилізти через них Е.Кеннеді, швидше за все, не зміг би. Пізніше Е.Уласевич розказував: «Доктор Доналд Міллз не проводив розтину. Фактично він визначив, що Мері-Джо — утоплениця, на око. Мій досвід розслідування вбивств говорить, що Копечне не потонула. Я бачив білу піну біля її рота, а це значить, що вона померла від нестачі кисню... Є версія, що Мері-Джо задушили до того, як машина впала у воду».
Враховуючи, що, крім Е.Кеннеді, душити нещасну було нікому, зрозуміло, що лідер демократів повис на гачку в Р.Ніксона. Принаймні на президентських амбіціях молодшого Кеннеді був поставлений хрест.
Правда, через кілька років Р.Ніксон зрозумів, що навіть Е.Уласевич не може розв’язати всіх його проблем. Коли прогриміла Уотергейтська справа, саме Е.Уласевича послали роздавати хабарі агентам, що попалися на зломі офісу Демократичної партії. Гроші мали змусити їх мовчати, але вийшло тільки гірше. Для президента скандал, як відомо, закінчився відставкою, а для детектива — відлученням від вашингтонських інтриг.

Зоряні справи

Особливою клієнтурою приватних детективів з деяких пір є не тільки американська економічна і політична еліта, а й розпещені голлівудські зірки. Вони плуталися з представниками криміналу не менше за бізнесменів та політиків і набагато частіше потрапляли в неприємні ситуації. Тому одними з найуспішніших приватних сищиків другої половини ХХ ст. стали так звані голлівудські детективи.
Одним з перших богемною клієнтурою обзавівся Фред Оташ, який у 1960-і роки змінив службу в поліції моралі Лос-Анджелеса на приватну детективну практику. Поки він працював у поліції, до його обов’язків входили рейди по елітних клубах з метою виявлення заборонених препаратів та інших порушень. Місцева богема регулярно на чому-небудь попадалась, і Ф.Оташ мав можливість зав’язати безліч корисних знайомств.
З місцевими мафіозі він поводився, як і належить крутому копу. Зокрема, Ф.Оташ обожнював знущатися над мафіозним босом Джонні Стомпанато. «Пам’ятаю, одного разу, — розказував Ф.Оташ,— ми з напарником затягли Стомпанато на Голлівудські пагорби і як слід йому врізали. Потім ми його роздягли і кинули там, а після того подзвонили і сказали, що по вулиці бігає гола людина». А ось із безпосереднім начальником Дж.Стомпанато, мафіозним ватажком Лос-Анджелеса Міккі Коеном, Ф.Оташ був у прекрасних стосунках, що згодом дозволило останньому налагодити процвітаючий бізнес.
Коли Фред відкрив своє агентство, зірки, котрі знали його, наприклад Френк Сінатра, стали клієнтами детективної контори. Мафія теж мала свій інтерес у Голлівуді, і колишній коп не відмовляв у послугах і їй. Так, профспілковий керівник Джиммі Гоффа, котрий мав тісні зв’язки з мафією, замовив Ф.Оташу стеження за Мерилін Монро, оскільки мріяв отримати компромат на її передбачуваного коханця — президента Дж.Кеннеді. Існує версія, що Ф.Оташ дійсно мав аудіозапис інтимної зустрічі Дж.Кеннеді та М.Монро і після смерті актриси продав її ЦРУ. Напевно відомо, що детектив побував у будинку Мерилін через кілька годин після її смерті, після чого безслідно зник щоденник актриси.
Але найзнаменитішим голлівудським детективом за весь час існування «фабрики мрій» є Ентоні Пеллікано. Свій розшуковий бізнес він почав 1969 року в Чикаго, але незабаром збанкрутів і через кілька років вирішив стартувати в цій ролі повторно. Успіх прийшов до нього в 1977 році, коли невідомі викрали урну з прахом продюсера Майка Тодда — третього чоловіка актриси Елізабет Тейлор. Е.Пеллікано на очах у преси й осоромлених поліцейських викопав урну на тому ж кладовищі, де вона була викрадена. Швидше за все, він сам її і викрав, але Е.Тейлор була йому вельми вдячна і ввела його в голлівудський вищий світ.
Відтоді Е.Пеллікано став «вирішувачем проблем» і найчастіше займався тим, що гасив скандали, викупляючи фотографії в папараці та смажені матеріали в журналістів. Також він уміло затикав роти свідкам. Наприклад, знаменитий Джей Сімпсон незадовго до вбивства дружини найняв Е.Пеллікано, щоб примусити замовкнути свою секретарку, яка звинувачувала його в грубій та образливій поведінці. Детектив дав їй грошей, і вона замовкла. Крім того, Е.Пеллікано, отримавши замовлення на оперативну розробку якої-небудь знаменитості, нерідко тут же з’являвся до «замовленої» зірки за відступними.
Бажаючи мати багату колекцію компромату, детектив тримав під ковпаком кого тільки міг. Він записував телефонні розмови Сильвестра Сталлоне, Тома Круза, Ніколь Кідман і багатьох інших зірок. Попався ж він тільки у 2002 році, коли найняв бандита, щоб залякати журналістку, яка готувала скандальний матеріал про Стівена Сігала. Е.Пеллікано потрапив у тюрму за обвинуваченням у незаконному прослуховуванні, шантажі, знищенні доказів та іншими статтями, за якими можна було б засудити, напевно, більшість приватних детективів.
Сьогодні останні залишаються затребуваними, тому що люди, як і за часів Ф.Відока, не дуже вірять поліцейським, які зацікавлені не в тому, аби допомогти потерпілому, а в тому, щоб пошвидше закрити справу заради благополучної статистики. Більшість успішних справ сучасних приватних сищиків свідчить саме про це. Наприклад, кілька років тому в Техасі Детективне агентство Мейєра врятувало від тюремного ув’язнення молоду людину, яка обвинувачувалась у спокушанні неповнолітньої. Детективи встановили, що 14-річна обвинувачка з 12 років сама спокушала всіх, хто траплявся на її шляху, а в розглядуваному випадку організувала класичне «підставлення», сподіваючись на відступні.
Якщо ж злочин належить до розряду дрібних, потерпілим часто залишається розраховувати тільки на допомогу приватного детектива, оскільки в поліції вистачає інших турбот. Так, у 2004 році американка Келлі Мак-Доналд ранком виявила, що випадковий знайомий, котрий ночував у неї, зник разом з домашньою електронікою. Все, що потрібно було зробити поліції, — опитати можливих свідків: сусідів, водіїв таксі та ін., але копи заявили, що шансів знайти вкрадене немає, і робити нічого не стали.
Потерпіла звернулася до приватного сищика Стівена Сканлона, і той за кілька годин розшукав злодія та викрадене добро. Таких історій безліч, і все тому, що приватний детектив, на відміну від поліцейського, який до того ж переобтяжений роботою, матеріально зацікавлений в успішному розслідуванні. Отже, в осяжному майбутньому приватні сищики без роботи не залишаться.

Кирило НОВИКОВ, «Коммерсант-Деньги»