Чому вермахт так і не ризикнув застосувати на фронті отруйні речовини
Напередодні капітуляції Німеччини радянське командування побоювалося, що німці задіють свої величезні запаси хімічної зброї. Але газових атак не настало, як не було їх на фронті протягом всієї війни. Історію того, як НКВС за допомогою отрути запобіг масовому застосуванню ядучих газів, відновив оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.
Напередодні капітуляції Німеччини радянське командування побоювалося, що німці задіють свої величезні запаси хімічної зброї. Але газових атак не настало, як не було їх на фронті протягом всієї війни. Історію того, як НКВС за допомогою отрути запобіг масовому застосуванню ядучих газів, відновив оглядач «Власти» Євген ЖИРНОВ.
«Трофейна отруйна гидота»
Багато років тому волею випадку я потрапив на армійські склади, загублені в степу, віддалік проїжджих доріг. Точніше, волею командування, яке відправило нас здавати протигази, що відслужили своє. Сховище утилю, як виявилося, оточували два височенні паркани з колючого дроту, між якими проходжали вартові. Охорона була і на вежах по периметру складів. Усередині стояли ангари, оточені рядами законсервованої старої техніки — від вантажівок-цистерн до дезинфекційних агрегатів. Крізь прочинені ворота одного з ангарів виднілися ряди металевих бочок з відштампованими чорною фарбою фашистськими орлами й написами німецькою мовою.
«Іприт та інша трофейна отруйна гидота, — шепнув прапорщик, котрий приймав протигази.— Навіть близько не підходьте. Бочки старі — мало чого. Самі ходимо і боїмося». Скільки бочок з отруйними речовинами було в ангарах, сказати не берусь. Але, судячи з розмірів ангарів, тисячі, якщо не десятки тисяч.
Потім у бібліотеці я знайшов брошуру, де розвінчувалися злодіяння фашистів і мовилося, що під час війни німецькі хімічні заводи випускали до 30 тонн отруйних речовин (ОР) у місяць. Виходило, що на степових складах зберігається лише дещиця вироблених німцями ОР. Але ніяких згадок про застосування вермахтом під час війни отруйних газів не було, за винятком одного випадку 1942 року в Криму, який на той час був у глибокому німецькому тилу.
Чому? Адже на кожному занятті з цивільної оборони всім радянським людям твердили, що хімічна і бактеріологічна зброя має страшну силу й може знищити все живе. Але нацисти, зразок нелюдяності на всі часи, чомусь вважали за краще програти, але не труїти бійців і командирів Червоної армії та населення СРСР. Виходила загадкова картина. Німці першими без коливань застосували отруйні гази під час Першої світової війни. І раптом така незрозуміла стриманість під час Другої світової. У літературі не було навіть натяку на розгадку. Мало того, багато німецьких мемуаристів дивувалися з того, що їхня армія так і не застосувала ОР.
«Загроза застосування з повітря бойових отруйних речовин, — згадував генерал-майор Ганс Румпф, — завжди була свого роду кошмаром. У Другу світову війну народи були позбавлені цього жаху. Хімічна зброя, дію якої навіть важко собі уявити, не була застосована, і це зовсім незбагненна загадка».
Сама по собі напрошувалася версія про те, що німці як першовідкривачі зброї нового типу краще за інших розуміли обмеженість її можливостей. Коли в 1915 році отруйні гази пускали з балонів, вітер мав дути в бік окопів противника, а зміна напрямку вітру загрожувала загибеллю самим солдатам кайзера. Проблему розв’язали за допомогою снарядів, начинених ОР, але до моменту їх появи всі армії, що воювали, обзавелися протигазами, і кількість жертв газових атак із десятків тисяч зменшилася до сотень. Існувала й інша метеорологічна особливість. При низьких температурах розпорошування газів виявилось ускладненим, тому газові атаки проводилися головним чином у теплу пору року.
Саме тому вже в 1916 році отруйні гази перестали сприймати на передовій як надзброю і використовували лише спільно з традиційними видами озброєнь. Німецька армія, наприклад, на російському фронті перед атаками обстрілювала хімічними снарядами російські батареї. Суттєвої шкоди отруйні речовини не завдавали. Але поки російські артилеристи рятувалися від газів, німецькі піхотинці могли йти вперед, не боячись обстрілу.
До всього іншого з’ясувалося, що весь цей досвід корисний лише для позиційної війни, коли противники сидять в окопах один проти одного. Коли війська перебували в русі, газові атаки могли заподіяти учасникам наступу більше шкоди, ніж користі, адже їм доводилося входити на ними ж отруєну територію. Тому стратеги Першої світової дружно вирішили, що гази корисні лише змушеним відступати, які з їх допомогою можуть уповільнити просування противника, котрий їх наздоганяв. Але німці ні тоді, ні пізніше від розробки й застосування ОР, як виявилося, не відмовлялися.
«Масове застосування отруйних речовин у будь-який момент»
На початку 1920-х по-літики і військові всіх більш-менш промислово розвинутих країн ревно вірили, що отруйні гази — надзброя нової ери. Радянський військовий теоретик Володимир Тріандафілов писав: «У майбутній війні найбільше несподіванок обіцяє хімічна зброя. Згідно з міжнародною угодою всі держави зобов’язалися не застосовувати в майбутніх війнах хімічні засоби боротьби. Насправді ж немає жодної держави, яка не працювала б посилено над питаннями хімічної війни.
Всі армії в мирний час утримують спеціальні служби, які готують і розвивають засоби хімічної війни. Кредити на дослідницькі роботи, щороку зростають.
Роботи ведуться не тільки по лінії винаходу нових ОР, а також із заготівлі запасів уже відомих і випробуваних хімічних засобів боротьби. За далеко не повними даними, є підстава припускати, що винайдено цілу низку нових отруйних речовин і підвищено активність старих ОР».
Версальський мирний договір забороняв переможеній Німеччині мати й удосконалювати хімічну зброю, але її генералітет, скооперувавшись із радянськими колегами, домовився виробляти та випробовувати нові гази на території СРСР. Проте німці не стали ділитися з колишнім і одночасно потенційним противником головними секретами, і до 1933 року співпраця припинилася. При цьому німці точно дізналися, наскільки перевершують Радянський Союз у хімічних озброєннях.
А в Кремлі чудово розуміли, що це відставання колосальне, й намагалися наздогнати лідерів якщо не у виробництві отруйних газів, то хоча б у засобах захисту від них і підготовці населення до хімічної війни. Адже на той час з’явилася нова концепція хімічної війни: за допомогою авіації отруювати обширні території, роблячи їх непрохідними для військ противника. Ніхто не говорив про це вголос, але можливості знищення ворожого населення розпорошенням отрут або хімічними авіабомбами також ніхто не скидав з рахунків.
Проте справжня«хіміофобія» в радянського керівництва почалася після того, як 1936 року італійці за допомогою отруйних газів розгромили абіссинську (ефіопську) армію, що не мала протигазів, і зробили Абіссинію своєю колонією. Навчання з протихімічної оборони в СРСР з регулярних стали постійними. Існувала ціла програма з навчання робітників і службовців підприємств працювати в протигазах. А перший секретар ММК Микита Хрущов і голова Мосради Микола Булганін розпорядилися вирубати дерева на Садовому кільці столиці, оскільки на їхньому листі могли накопичуватися розпилені противником отруйні речовини.
Не менше турбували Кремль і донесення радянської військової розвідки. 1940 року вона доповідала, що німці випробовують ОР серед інших засобів подолання укріплень противника. А в березні 1941 року розвідувальне управління (РУ) Генштабу РСЧА надало керівництву країни докладну доповідь про німецькі успіхи в підготовці до хімічної війни: «По весьма скудным сведениям, полученным РУ за последнее время, и по тому интересу, который начинает проявлять иностранная печать к вопросу о химической войне, видно, что Германия ведет большую работу по подготовке армии и промышленности к ведению войны химическими средствами.
В период подготовки к решительным операциям на Западе на заводах фирмы «Аиссиг» (эта фирма контролируется германской фирмой «И.Г. Фарбениндустри») в г.Устье в протекторате (Чехія та Моравія. — Прим. ред.) немцы снаряжали в больших количествах артиллерийские химические снаряды...
В основном снаряды снаряжались ипритом и лишь небольшой процент — люизитом. Там же производилось снаряжение осколочно-химических снарядов раздражающим ОВ — стернитом. На этих же заводах заготавливалось большое количество футляров для химических снарядов; футляры должны были якобы снаряжаться новыми неизвестными ОВ.
По данным, полученным в начале 1941 г., на тех же заводах продолжается снаряжение 100 и 150-мм химических снарядов и авиационных бомб.
В течение 1940 г. военно-химическая промышленность протектората работала с полной нагрузкой. Грушовский химический завод общества «Карбо-Норит-Юнион» за первое полугодие 1940 г. поставил 150 тонн активированного угля для противогазов. Выработка активированного угля на заводе «Хема» к концу первого полугодия 1940 г. доведена до 38 тонн в месяц. Расширено производство отравляющих веществ на заводе в г.Всетин. Кроме того, для производства ОВ оборудованы предприятия в Бойковицы и Богуславицы (Моравия).
Для снабжения германской армии противогазами заводы фирм «Хема» и «Фатра» работают с полной нагрузкой. Противогазовые фильтры для этих заводов поставляет фирма «Экгарт» (завод в г.Хотенбори, Чехия). Производительность завода — 10—12 тыс. противогазовых фильтров в сутки. Кроме того, фирма «Экгарт» занимается производством новых противогазовых фильтров.
На территории самой Германии многие заводы, производящие ОВ, работают в 2—3 смены.
Германские химические лаборатории ведут систематическую работу по изучению различных ОВ.
В феврале 1941 г. поступили сведения, что на оккупированной территории Франции немцы сосредоточивают большие запасы иприта и авиационных химических бомб...
По непроверенным сведениям, отравляющие вещества в больших количествах хранятся на территории генерал-губернаторства (Польща. — Прим. ред.)…
Кроме хорошо известных отравляющих веществ, как иприт, люизит, фосген, дифосген, стернит и др., которые состоят на вооружении германской армии, по сведениям, полученным в феврале с.г., немцы в больших количествах изготовляют также мышьяковистый водород — ОВ, от которого все известные нам противогазы (за исключением универсального бельгийского), состоящие на вооружении иностранных армий, не защищают.
Имеются не вполне проверенные сведения, что некоторые части германской пехоты были снабжены новыми противогазами...
Для массового производства ОВ и средств противохимической защиты Германия располагает вполне достаточной технической и сырьевой базой.
Не имея своего мышьяка, Германия легко может получить его из Швеции, которая по добыче мышьяка занимает первое место в мире. В 1936 г. в Швеции на складах фирмы «Болиден» лежало 200 тыс. тонн белого мышьяка (предложение мышьяка в течение многих последних лет превышало спрос), что для того времени составляло примерно 300% всего мирового потребления его в год.
Производство больших количеств ОВ в Германии не встретит затруднений, т.к. кроме специальных заводов ее предприятия анилокрасочной промышленности могут быть легко приспособлены для производства ОВ, как это и было сделано в первую империалистическую войну.
По неполным данным, около 200 немецких фирм изготовляли средства химической войны. К настоящему времени уже учтено не менее 115—120 предприятий, изготавливающих средства химического нападения и защиты...
По самым осторожным подсчетам, производственная мощность химической промышленности Германии такова, что в первый же год массового производства ОВ она сможет обеспечить выпуск не менее 200 тыс. тонн различных ОВ...
Вывод:
Современное состояние военно-химической подготовки германской армии и промышленности, а также потенциальные возможности военной химии делают возможным массовое применение отравляющих веществ в любой момент».
Аналогічна інформація надходила і від агентури держбезпеки в Німеччині.
«Задихаємося від газу, вмираємо»
Після війни німецькі генерали у своїх мемуарах одностайно стверджували, що ніяких планів застосування хімічної зброї проти СРСР вермахт не мав. Але це було тільки частиною правди. В ході блискавичних воєн, як показував німецький досвід, газові атаки були просто не потрібні. До того ж Україна, Білорусь, Прибалтика і Південь Росії цікавили німців перш за все як сільськогосподарські угіддя, тому навряд чи варто було псувати їх отрутою. Але все могло змінитися, якби війна почала набувати затяжного і позиційного характеру.
У Москві ж уважали, що німецькі хімічні атаки — неминучість, і після початку війни вжили запобіжних заходів. Як розповідали мені ветерани держбезпеки, через болгарського посла в Москві Івана Стаменова, котрий слугував каналом для неофіційного спілкування з нацистським керівництвом, і через радянське посольство в Стокгольмі німцям повідомили, що на будь-яку спробу застосування хімічної зброї дадуть ефективну відповідь. Як сприйняли це повідомлення в Берліні, судити важко, але в 1941 році й на початку 1942-го ОР на радянсько-німецькому фронті не застосовувалися.
Що стало причиною порушення німцями цієї неформальної угоди, тепер можна тільки припускати. Швидше за все, поштовхом до застосування німцями ОР стало чітке розуміння того, що Червона армія проти них практично беззахисна. Під час відступу на початку війни першим зайвим вантажем, від якого позбавлялися бійці, були протигази. Судячи з мемуарів, лише в небагатьох червоноармійців залишалися сумки протигазів, у яких було зручно носити продукти. Тож відповісти на хімічний напад газовими атаками Червона армія вже не змогла б.
У травні 1942 року німецькі війська взяли місто Керч. Але в Аджимушкайських каменоломнях залишалося більше ніж 10000 радянських бійців і командирів. Аби швидко й остаточно знищити це невелике, але докучливе нічними вилазками угрупоування, німецьке командування наказало підірвати всі виходи з каменоломень і закачувати в них ОР.
Перша атака почалася 24 травня 1942 року і переконала нацистів у ефективності вибраної тактики. Автоматники розстрілювали отруєних червоноармійців, котрі вибігали з каменоломень. За цей день загинуло близько 5000 чоловік. У деяких джерелах говориться, що командувач бійців у катакомбах полковник Павло Ягунов наказав передати по радіо: «Усім, усім, усім! Усім народам Радянського Союзу! Ми, захисники Керчі, задихаємося від газу, вмираємо, але в полон не здаємося! Ягунов». Проте малопотужну радіостанцію за лінією фронту не чули, й інформація про застосування отруйних газів дійшла до Москви з великим запізненням.
Ще деякий час знадобився для підготовки асиметричної відповіді. Як розказував мені один з ветеранів відповідального за диверсії та вбивства відділу «В» першого головного управління КДБ СРСР, котрий читав звіт про цю операцію четвертого управління НКВС, найбільше часу пішло на виявлення місцезнаходження німецьких офіцерів, які брали участь в отруєнні командирів і червоноармійців у Аджимушкайських каменоломнях. Як виявилося, більшість із них після ліквідації опору відправилася на відпочинок у санаторій під Києвом.
Решта була справою техніки. У район санаторію перекинули спецгрупу, оснащену препаратами, розробленими в спецлабораторії НКВС, яку очолював Григорій Майрановський. Члени спецгрупи з Москви завербували працівницю санаторної кухні, яка й улила отруту сповільненої дії в приготовані страви. Як казав ветеран, протиотрути від цього засобу не існувало. Видно, разом з німцями були отруєні також російські й українські працівники кухні. Але про це ветеран вважав за краще не розводитися. Головним був підсумок операції: ліквідовано понад 100 німецьких офіцерів. Зізнатися в тому, що диверсанти чи партизани вбили таку кількість офіцерів, німецьке командування не зважилося, й історія з отруєнням у санаторії отримала гриф секретності.
Учасникам операції вручили урядові нагороди, а Г.Майрановський за сукупністю таємних і таких, що мають оперативне значення, наукових праць став доктором наук і професором. А ось сам подвиг розвідників вирішили засекретити назавжди. Адже серед пацієнтів санаторію було немало поранених, котрі видужували. А радянська пропаганда твердила, що поранених убивають тільки фашистські недолюдки.
Німців через Швецію повідомили, за що саме були страчені німецькі офіцери, й більше жодної спроби застосувати хімічну зброю за час війни не трапилося. У 1943 році німці доставили під Ленінград хімічні снаряди та бомби, аби зараз завершити тривалу блокаду. У радянських частинах спостерігалася навіть легка паніка, адже протигазів у солдатів давним-давно не було. Але наказ почати обстріл зарядами з ОР так і не віддали.
Наприкінці війни, як розповідали потім німецькі генерали, котрі потрапили в радянський полон, в Німеччині посилилася підготовка до хімічної таі бактеріологічної війни: проводилися експерименти на в’язнях у концтаборах і нарощувалося виробництво отруйних газів. А на початку 1945 року Адольф Гітлер заявив, що Німеччина знімає з себе всі зобов’язання щодо незастосування цих видів зброї.
Але ні газових, ні бактеріологічних атак так і не настало. Адже надзброя не варта ні гроша, якщо рішення про її застосування ухвалюють люди, які побоюються за власне життя. А в керівництві вермахту явно ніхто не сумнівався, що росіяни дотримають слова і покарають болісною смертю кожного, хто почне хімічну чи бактеріологічну війну.
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!