Війна з пам’ятниками

Меморіали радянським воїнам під загрозою знесення

Масове безладдя наприкінці квітня біля пам’ятника Воїну-визволителю в Естонії, знову нагадало, що проблему з перепохованням радянських воїнів так і не було вирішено. Але, очевидно, ці події все-таки підштовхнули естонські власті поставити крапку в питанні про долю меморіалу. 28 квітня на екстреному засіданні уряду було ухвалено рішення терміново перенести пам’ятник на військове кладовище. На думку представників влади, меморіал загрожує суспільній безпеці, оскільки сутички між естонськими й російськими націоналістами біля «Бронзового солдата» стали частим явищем.

Масове безладдя наприкінці квітня біля пам’ятника Воїну-визволителю в Естонії, знову нагадало, що проблему з перепохованням радянських воїнів так і не було вирішено. Але, очевидно, ці події все-таки підштовхнули естонські власті поставити крапку в питанні про долю меморіалу. 28 квітня на екстреному засіданні уряду було ухвалено рішення терміново перенести пам’ятник на військове кладовище. На думку представників влади, меморіал загрожує суспільній безпеці, оскільки сутички між естонськими й російськими націоналістами біля «Бронзового солдата» стали частим явищем.

Естонія: «Бронзовий солдат» під прицілом

У своєму інтерв’ю, даному російській службі Бі-Бі-Сі, президент Естонії Томас-Гендрик Ільвес сказав про пам’ятник Воїну-визволителю: «Можливо, це неприємно чути, але в нашій свідомості цей солдат уособлює депортації та вбивства, руйнування країни, а не визволення».
Відразу після отримання Естонією незалежності біля пам’ятника «Бронзовий солдат» згасили Вічний вогонь, запалений ще в 1964 році, а також прибрали таблички з іменами загиблих, замість яких з’явилися нові з написом: «Полеглим у Другій світовій війні». Потім біля пам’ятника почалися сутички між людьми, які приходили вшанувати пам’ять загиблих воїнів, і тими, хто вважав, що таким чином прославляються поневолювачі Естонії.
Так, 9 травня 2006 року російськомовні активісти намагалися вирвати з рук якогось Юрі Бемa естонський державний прапор і транспарант з провокаційним гаслом. Аби уникнути таких конфліктів, наприкінці травня пам’ятник був оточений поліцією. Але це все одно не допомогло. 24 лютого 2007 року група естонських націоналістів спробувала покласти до підніжжя пам’ятника вінок з колючого дроту. Під час цієї акції знову відбулася колотнеча між націоналістами і захисниками пам’ятника, яким вдалося відібрати вінок. На підставі заяви одного з націоналістів проти захисників почалося розслідування.
У березні той-таки Ю.Бем поклав вінок з колючого дроту, хоча захисники пам’ятника як і раніше намагалися не допустити цього. У справу втрутилася поліція, створивши живий коридор, щоб допомогти Юрі пройти до «бронзового солдата». Для розгону протестувальників поліція застосувала сльозогінний газ, кільком захисникам пам’ятника пред’явили обвинувачення.
Як повідомлялося раніше (див. №4 «ЗіБ»), власті Естонії спробували вирішити цей конфлікт на законодавчому рівні. 10 січня 2007 парламент прийняв закон про захист військових поховань, що передбачає перепоховання останків солдатів, похоронених у невідповідному місці, наприклад у парку, в зеленій зоні, в будівлях поза кладовищами, а також у місцях, де неможливо забезпечити належний догляд за військовими похованнями. А 15 лютого Рійгікоку підтримав закон про ліквідацію заборонених споруд, згідно з яким уряд протягом 30 днів після набрання ним чинності мав перемістити з Тинісмяги пам’ятник радянським воїнам. Але президент Т.Ільвес, скориставшись своїм правом повертати до парламенту для доопрацювання правові акти, що в чомусь суперечать конституції Естонії, відхилив його.
Серед 46 депутатів, які проголосували за перенесення пам’ятника радянським солдатам, був і Михайло Лотман — людина, в якої під час Другої світової війни загинуло кілька близьких родичів. На його думку, пристрасті довкола цього пам’ятника штучні і значною мірою роздмухуються російською стороною. Необхідність перенесення монумента він мотивував тим, що кілька років тому при активній участі російського посольства біля пам’ятника почали збиратися агресивно налаштовані молоді люди, які провокували безладдя в центрі Таллінна. «Я вважаю, що це ненормальне становище. Люди повинні мати право висловлювати свою думку, але вони можуть це робити в місці, де це не заважатиме роботі транспорту і не сприйматиметься як провокація», — заявив він.
За твердженням газети «Есті експрес», правляча Партія реформ активно опрацьовує зараз альтернативний план дій. Прем’єр-міністр Естонії Андрус Ансіп заявив, що пам’ятник радянським солдатам повинен бути переміщений на підставі іншого акта — прийнятого кілька тижнів тому закону про захист військових поховань.
Окрім «Бронзового солдата» в Таллінні, нападкам піддавалися відповідні пам’ятники і в інших містах Естонії — Хаапсалу, Валзі, Тарту тощо. В останньому з них пам’ятник радянським солдатам на місці братської могили в парку Рааді навіть кілька разів оскверняли. 20 вересня в Естонії вперше покарали вандалів, які скоїли такий злочин. Їх зобов’язали сплатити штраф у розмірі від 100 до 230 євро.

Латвія: стовп ганьби чи пам’ятник історії?

Націоналістам Латвії також не дає спокою пам’ятник радянським визволителям у центрі Риги. За прикладом Естонії вони вимагають від властей знести його. «Пам’ятник перемоги для латиського народу — це стовп приниження і ганьби. Він символізує нездатність нації звільнитися від присутності окупантів і стати справжніми господарями на своїй землі», — говориться в листі, направленому прем’єр-міністру країни Айгару Калвітісу й депутатам Сейму Об’єднанням латвійських партизанів і Національним фронтом.
Ці організації наполягають на законному розв’язанні конфлікту, застерігаючи від незаконних дій відносно пам’ятника. Монумент, до слова, націоналісти вже тричі намагалися висадити в повітря, одна зі спроб обернулася проти самих же підривників — дві жертви.
Так само як і в Естонії, пам’ятники радянським воїнам у Латвії неодноразово осквернялися. Серед них — пам’ятник радянським воїнам на братському кладовищі в Єлгаві, Монумент визволителям Латвії від німецько-фашистських загарбників у Ризі. Одного разу на ньому з’явився напис червоною фарбою латиською мовою «Росіяни — геть» і була зображена свастика.
Втім, у правлячій партії «Вітчизна і свобода/Рух за національну незалежність Латвії» ще минулою весною зайнялися пошуком юридичного рішення, яке дозволило б «прибрати з публічних місць пам’ятники, що прославляють час радянської окупації».
Своєю чергою прем’єр-міністр Латвії пообіцяв, що в його країні не зноситимуть пам’ятники радянським воїнам. «Ми з великою шаною ставимося до місць поховань загиблих під час Першої та Другої світових воєн», — повідомив він російських журналістів, підбиваючи підсумки переговорів з головою уряду РФ Михайлом Фрадковим, повідомляє кореспондент ІА Regnum. А.Калвітіс також пообіцяв не допустити у своїй республіці схожого на те, що відбувається в Естонії довкола радянських військових поховань.
Найближчим часом пам’ятник радянським воїнам-визволителям у Ризі може бути переданий у відання Ризькому агентству пам’ятників. Директор цього агентства Гунтіс Гайлітіс навіть пообіцяв його відреставрувати. На думку Г.Гайлітіса, цей монумент є частиною історії, тому зносити його немає сенсу.

Литва: пам’ятники радянської епохи зібрані разом

Поки в Естонії киплять пристрасті довкола пам’ятника радянському Воїну-визволителю, в Литві для збереження пам’ятників часів колишнього СРСР витрачають мільйони. Як повідомляється на сайті tvc.ru, проблем з місцями поховання солдатів Радянської армії в Литві немає. У країні близько 176 військових кладовищ. Усі вони відновлені й утримуються в належному порядку.
Між урядами Росії та Литви існує домовленість про спільне утримання меморіалів. Також у країні є одне місце, де зібрані пам’ятники радянської епохи, які через ті чи інші причини прибрали з головних площ і вулиць литовських міст. Усі вони розміщені сьогодні в приватному парку «Грутас».
Коли Литва здобула незалежність, радикально налаштовані люди почали громити пам’ятники, що нагадували їм про радянський період. Серед намічених «жертв» був і пам’ятник радянському Воїну-визволителю, але за нього вступився литовський мільйонер Вілюмас Малинаускас. Свою позицію він пояснив так: «Була історія. Це все відбувалося, і знищувати нічого не треба, а треба, щоб люди знали. Особливо, коли вони приїжджають зі всього світу й дуже мало знають, що відбувалося в Литві та всіх країнах Радянського Союзу в ті сталінські часи».
У результаті, власті Литви, щоб зберегти твори соцреалізму від вандалів, офіційно передали йому пам’ятники й монументи на зберігання. Так і з’явився приватний парк «Грутас». Біля його входу відвідувачів зустрічає той самий пам’ятник радянському Воїну-визволителю.

Чехія: руйнувати не можна будувати…

В інших країнах соціалістичного табору також склалося неоднозначне ставлення до спадщини Радянського Союзу у вигляді пам’ятників і монументів. На території Чехії розміщується близько 70 тис. братських могил, де поховані іноземні солдати, загиблі за часів Другої світової війни. Більшість із них (близько 140 тисяч чоловік) — це радянські воїни, які полягли  під час боїв за звільнення Чехословаччини.
Після «оксамитової революції», як і у вищезазначених прибалтійських країнах, не вдалося уникнути актів вандалізму відносно пам’ятників радянським воїнам. Але після того, як пристрасті трохи вщухли, це стало не таким уже й частим явищем. У 1999 році між Росією та Чехією був підписаний договір, згідно з яким обидві країни взаємно зобов’язалися забезпечувати догляд на своїх територіях за могилами чеських воїнів-легіонерів і радянських солдатів.
Спеціальний закон про охорону пам’ятників у Чехії з’явився тільки на початку 2004 року. У ньому було дано точне визначення поняття військового пам’ятника, складені списки місць поховання загиблих під час нацистської окупації та розподілені кошти на забезпечення догляду за ними, а також на їх відновлення в разі потреби. Причому починаючи з 2005 року для цієї мети чеською державою виділялися значні суми грошей.
У червні минулого року в місті Рокицані в Західній Чехії навіть відкрили пам’ятник маршалу бронетанкових військ Павлу Рибалку. Але лише за місяць до цього чеські націоналісти знову нагадали про себе, осквернивши пам’ятник загиблим радянським воїнам у населеному пункті Праскачка, розташованому в Східній Чехії. Отже, повністю викоренити варварське ставлення до пам’ятників історії, попри будь-які договори, не виходить.

Польща: несподівані доводи на користь збереження

Приблизно так само йдуть справи і в Польщі. Є радикально налаштовані люди і є ті, хто вважає, що більше ніж 600 тис. радянських солдатів, загиблих у боях за Польщу, заслуговують шанобливого ставлення. На щастя, таких більшість, тому випадків вандалізму в місцях поховання радянських солдатів практично немає. У день усіх святих деякі поляки навіть приносять квіти на їхні могили.
Один з жителів Варшави розказав кореспонденту радіо «Свобода» про своє ставлення до цієї проблеми. «Ми постійно відвідуємо могили близьких, але моя сім’я час від часу приходить і на могили солдатів. На мою думку, не важливо, під якими прапорами вони воювали, — вони ж пішли на смерть не з власної волі, їх примусили, їм наказали. Для нас це просто полеглі солдати, і ми повинні шанувати їхню пам’ять», — вважає він.
Але, незважаючи на повагу до загиблих, багато хто не переносить її на пам’ятники радянських часів. Так, у лютому 2007 року жителі польського міста Катовіце попросили мера замінити пам’ятник радянським воїнам у центрі міста пам’ятником колишньому президенту США Роналду Рейгану. Автори звернення — колишні дисиденти, які за часів Радянського Союзу боролися з комуністичним режимом. Р.Рейган як заміна вибраний не випадково, адже для багатьох поляків ця людина втілює боротьбу з «імперією зла».
Зараз у Польщі йде підготовка проекту закону (він дозволить місцевим органам влади прибирати з вулиць радянські пам’ятники), яку планують завершити в середині травня. Як заявив нещодавно міністр культури Польщі Казимеж Уяздовський, символи комуністичної диктатури повинні зникнути. Він також підкреслив, що ініціатива його відомства не спрямована проти Росії та Червоної армії, яка визволяла Польщу. «Ми пам’ятаємо і шануємо 600 тис. радянських солдатів, які загинули при визволенні Польщі», — сказав міністр в інтерв’ю «Эху Москвы».
Іноді для збереження пам’ятників використовуються абсолютно несподівані доводи. Якось було порушено питання про знесення пам’ятника радянським і польським солдатам у варшавському районі Прага. Але більшість людей висловилася проти цього. Річ у тому, що в цьому місці в колишні часи часто призначали побачення молоді пари, тому тепер монумент багато варшавян вимагають залишити через спогади про молодість.
Ще один пам’ятник радянсько-польському бойовому братству в місті Живець врятувала пара лелек, звивши на його верхівці гніздо. Руйнувати й переносити гнізда лелек у Польщі суворо заборонено законом. Завдяки цьому, як повідомляє ІТАР-ТАСС, провалилися плани правих депутатів міської ради зруйнувати пам’ятник, як такий, що «не відповідає історичній правді».

Угорщина: про визволителів вирішила «забути»

У жителів «найвеселішого барака соцтабору», як називали себе самі угорці за часів холодної війни, ставлення до пам’ятників радянським воїнам традиційно неоднозначне. Ще на початку 1990-х років — після розпаду СРСР і виведення його військ, посилений контингент яких перебував у країні починаючи з повстанням 1956 року — більшість пам’ятників радянським солдатам було знесено. Так, у 1992 році угорські власті віддали наказ демонтувати пам’ятник радянському солдату на горі Геллерт на березі Дунаю. Не пощадили й інших «солдатів». Лише в 1995 році Росія та Угорщина підписали міжурядову угоду про статус військових поховань. У ній, зокрема, говорилося, що «сторони забезпечують захист і право безстрокового збереження російських і угорських військових поховань, включаючи пам’ятники й інші меморіальні споруди, розташовані в Російській Федерації та в Угорській Республіці».
Останнім незайманим пам’ятником залишався монумент на площі Сабадшаг (Свободи) в самому центрі Будапешта. Але з приходом нового століття зміни торкнулися і його. Спочатку у 2002 році у пресі з’явилося повідомлення про тимчасове зникнення статуї з площі у зв’язку з будівництвом підземного гаража. Російські власті зажадали гарантії повернення «солдата» на площу після будівництва. Реакція їхніх угорських колег була достатньо несподіваною — вони оголосили про зміну напису на пам’ятнику. Спочатку на ньому були вибиті слова: «Слава радянським воїнам-визволителям!» За рішенням властей Будапешта новий напис свідчив би: «На згадку про радянських солдатів, загиблих у боротьбі з фашизмом». Росіяни сприйняли це як пропозицію «забути» про визволителів. На засіданнях бургомістрата Будапешта звучали й радикальні пропозиції відвезти пам’ятник на кладовище, але їх до уваги не взяла більшість депутатів. Те ж відбулося і з рішенням про зміну напису. У результаті зійшлися в думці нічого не робити без згоди російських властей.
Новий виток скандалу почався у 2006 році під час антиурядових демонстрацій у столиці Угорщини. На стелі пам’ятника були зірвані золоті зірки, а на сам обеліск чорною фарбою нанесені написи, що ображали радянських солдатів. І хоча уряд мадярів заявив, що засуджує дії мітингувальників, російський МЗС направив угорській стороні ноту протесту з вимогою дотримання домовленостей 1995 року.
У 2007 році уряд Угорщини оголосив про намір анулювати закон від 1945 року, на підставі якого в центрі Будапешта на площі Свободи був зведений монумент радянським солдатам. Це змусило Всесвітній союз угорців (ВСУ) відмовитися від плану ініціювати проведення референдуму про перенесення з центру Будапешта пам’ятника радянським воїнам. Представникам ВСУ вдалося зібрати необхідну кількість підписів для референдуму, але голова організації Міклош Патрубань мотивував відмову від референдуму тим, що рішення уряду дозволить державі заощадити близько 30 млн. євро.
І хоча відміна закону 1945 року не означає визнання демонтації пам’ятника легальним, але перспективи його збереження в нинішньому місці виглядають вельми сумнівними.

Німеччина: «Альоші» — бути

Пам’ятники радянським воїнам є в багатьох країнах Європи — в Норвегії, Фінляндії, Німеччині, Австрії, Нідерландах, Франції та багатьох інших. І ставлення до них дещо відрізняється від того, що склалося в країнах, які входили до складу СРСР чи перебували під його впливом. Виняток становить хіба що Німеччина. Дивує те, з якою повагою до радянських пам’ятників ставляться в Берліні. Питання про їх знесення навіть не стоїть. Відвідувачі відновленого Рейхстагу можуть дотепер бачити написи на старих стінах, зроблені російськими солдатами в 1945 році. Німеччина подає гарний приклад того, як слід ставитися до нацистського минулого, але лише небагато східноєвропейських країн готові його наслідувати.
Всього в країні більше ніж тисяча пам’ятників радянським воїнам, включаючи обеліски й меморіальні дошки. У Східній Німеччині поховано близько 390 тис. загиблих радянських воїнів. У західній частині Німеччини існує близько 3,5 тис. кладовищ і поховань, де покояться понад 800 тис. радянських військовополонених чи насильно вивезених на територію третього рейху мирних громадян Радянського Союзу. У самому Берліні — понад 10 великих і малих меморіалів-пам’ятників у місцях, де поховані радянські солдати й офіцери, загиблі в самому кінці війни. Щорічно німецький уряд виділяє на догляд за пам’ятниками радянським воїнам і жертвам фашизму кілька мільйонів євро.
Один з найбільш відомих монументів розміщується в Трептов-парку. Пам’ятник радянському Воїну-визволителю, або, як його називають німці, «Альоша», вже давно став символом післявоєнного Берліна й однією з його головних визначних пам’яток. Дискусії про те, потрібен він чи ні, в Німеччині навіть не ведуться. Німці говорять, що це історія. Тому до цього й багатьох інших пам’ятників приходять із квітами не тільки наші емігранти, а й німці, які вважають 8 травня днем звільнення німецького народу від гітлерівського фашизму.
Очевидно, не можна не погодитися з Манфредом Грундом, одним зі старожилів Бундестагу, що питання з радянськими пам’ятниками в Німеччині вже давно вичерпано, ще з 1953 року. Саме з того часу в ФРН існує закон, згідно з яким поховання всіх потерпілих від фашистського режиму розглядаються як «могили жертв війни і тиранії». За ними здійснюється постійний догляд. У 1990 році Німеччина підтвердила своє шанобливе ставлення до пам’ятників — між ФРН і СРСР був підписаний договір про добросусідство, і Німеччина взяла на себе зобов’язання доглядати за військовими меморіалами і похованнями радянських солдатів.
Не менш поважне ставлення до пам’ятників історії, що нагадують про перемогу над фашистськими окупантами, склалось і в інших країнах Європи. Так, у рік 60-річчя перемоги в передмісті Афін Каллітея відкрили пам’ятник радянським воїнам, загиблим у боях за Грецію в лавах грецького руху опору нацизму. До цієї дати також було приурочено відкриття пам’ятника загиблим радянським воїнам, що билися разом з борцями французького руху опору проти нацизму, на паризькому кладовищі Пер-Лашез. Регулярно покладаються квіти до пам’ятника радянським воїнам у Лондоні. Пам’ятник роботи російського скульптора Сергія Щербакова, що є фігурою людини зі схиленою головою, зі дзвоном у високо піднятих руках, був відкритий тут ще 9 травня 1999 року.
Не забули допомоги Союзу в боротьбі з союзником Німеччини під час Другої світової війни — Японією — і в Китаї. У грудні 2006 року в Шеньяні відбулося урочисте відкриття оновленого меморіалу радянським воїнам-танкістам, полеглим при визволенні Китаю. Тепер герої серпня 1945 року, відомі й безіменні, лежать під чорними гранітними плитами з червоними зірками. На стелі колишній напис, висічений 61 рік тому: «Полеглим у боях з японськими імперіалістами за честь і перемогу Радянського Союзу».

***

Проблема пам’ятників радянським воїнам існує і потребує цивілізованого вирішення. Без актів вандалізму, розгонів демонстрацій, вінків із колючого дроту й інших неправомірних і антигуманних дій. Саме тому дуже важливо, щоб на законодавчому рівні тих чи інших країн, де ця проблема стоїть особливо гостро, ухвалювалися обдумані та зважені рішення. Потрібно пам’ятати, що люди, загиблі в той час, були передусім звичайними людьми, солдатами, які виконували чиїсь накази, а не представниками іншої країни й носіями чужої ідеології. І ставитися до пам’яті про них варто з належною повагою.

Лілія КУРІННА,
Дмитро ЛИТВИНОВ