Домна, яку збудував Джон

Засновник Донецька починав із суду в Лондоні. Конкуренти звинуватили його в «спекулятивних задумах»

135 років тому, в 1872 році, на території нинішньої України з’явився населений пункт — майбутній промисловий центр, відомий сьогодні як місто Донецьк. Деякі сучасні українські історики вважають засновниками Донецька запорізьких козаків або ще більш давніх українців, але насправді місто завдячує своїм народженням англійському підприємцю Джону-Джеймсу Юзу, на честь якого довго називалося Юзівкою.

135 років тому, в 1872 році, на території нинішньої України з’явився населений пункт — майбутній промисловий центр, відомий сьогодні як місто Донецьк. Деякі сучасні українські історики вважають засновниками Донецька запорізьких козаків або ще більш давніх українців, але насправді місто завдячує своїм народженням англійському підприємцю Джону-Джеймсу Юзу, на честь якого довго називалося Юзівкою.

Залізна невпевненість

В Європі XVIII ст. Росію вважали країною великих можливостей: там охоче наймали «німців» і добре їм платили. У XIX ст. Росія стала приваблювати не тільки авантюристів, а й бізнесменів з більш-менш серйозними намірами.
Утім, більшість приїжджих іноземців або заводила невелику торгівлю в одній з двох столиць, або влаштовувалася управляти заводами, що не давало сильного імпульсу розвитку промисловості. Не з таких був англієць Дж.Юз, або Г’юз у сучасному українському написанні, який створив посеред голого степу процвітаюче підприємство.
Він народився в 1814 році в уельському місті Мертір-Тідвіл, яке в той час було одним із найбільших центрів британської, а отже, і світової металургії. Батько Джона працював на одному з місцевих заводів інженером і зміг дати сину непогану технічну освіту. Юний Юз працював разом з батьком, поступово вникаючи у всі деталі сталеливарного виробництва, і незабаром став менеджером.
Вже в 28 років Джон зміг розпочати власний бізнес — молодий підприємець дійшов висновку, що найперспективніша справа в Англії — суднобудування, і не помилився. Дж.Юз купив судноверф, його справи швидко пішли в гору, і в 1850 році він зміг купити ливарний завод у Ньюпорті. Так уже в 36 років він перетворився на великого підприємця, проте насолоджуватися цим статусом йому довелося недовго. Через гостру конкуренцію до кінця 1850-х років Дж.Юз утратив свою справу і був змушений влаштуватися інженером на Мільвольський сталепрокатний завод. Підлеглим він, щоправда, пробув недовго. Уже в 1860 році Дж.Юза призначили директором, проте ця посада вочевидь не могла задовольнити його амбіцій.
На посаді директора Джон розгорнув бурхливу діяльність. Насамперед він раніше від колег-конкурентів відчув кон’юнктуру ринку і вирішив надати особливої уваги виробництву високоякісної броні. Маючи досвід управління судноверф’ю, Дж.Юз знав спосіб мислення британських адміралів і зіграв на випередження. Він розумів, що вимогою часу є виробництво кораблів зі сталевими бортами, але також розумів і те, що англійські адмірали — люди консервативні й швидше погодяться обшити бронею старі перевірені кораблі, ніж зробити ставку на радикально нову технологію. Так чи інакше, коли адміралтейство оголосило тендер на постачання листів із броні для зміцнення обшивки кораблів, у Дж.Юза вже були напрацювання в цій галузі.
23 березня 1864 року в Портсмуті відбулися випробування: листи з броні, надані окремими англійськими і французькими фірмами, обстрілювалися з гармат з відстані 200 ярдів, причому пороховий заряд для більшої бронебійності був збільшений зі звичайних 25 фунтів до 30. Підтвердилася висока якість юзівської броні, і Мільвольський завод отримав жаданий контракт.
На цьому Дж.Юз не зупинився і незабаром запропонував адміралтейству гарматний лафет власної конструкції. І знов йому пощастило — лафет прийняли на озброєння британського флоту, більш того, винаходом незабаром зацікавилися за кордоном. Серед тих, із ким Дж.Юз вів переговори, були представники російського військового командування — генерал Тотлебен і полковник Герн, які хотіли придбати нові лафети для Балтійського флоту.
В одній з бесід росіяни згадали про багатющі запаси вугілля в Донецькому басейні, які російський уряд хотів би використовувати для розвитку вітчизняної металургії. Імовірно, амбітний Дж.Юз побачив тут нову можливість знайти повну ділову самостійність і покінчити зі статусом директора-раціоналізатора.
Уже в ті роки Росія потерпала від нездатності освоїти власні природні багатства. Металургія в країні існувала давно. Більш того, іноземців уражали велетенські ливарні заводи Уралу з тисячами кріпосних працівників. Проте вже до кінця XVIII ст. у цій справі відчувалося технологічне відставання від тих же британців. Про це свідчить хоча б те, що вони для виплавлення металу вже давно й успішно використовували кокс, тоді як росіяни зберігали вірність деревному вугіллю.
У 1836 році імператор Микола I видав височайше повеління, згідно з яким землі, де знайдуть поклади кам’яного вугілля, будуть вилучатися з приватного володіння на користь держави. Власники ж цих земель, на думку уряду, замість них мали одержувати маєтки де-небудь в іншому місці. Однак колонізація південних степів була справою вельми витратною та трудомісткою, і поміщиків, які щойно налагодили нове життя, жахала думка про черговий переїзд. У результаті вугілля шукати перестали, а відомості про ті родовища, які вже були відкриті, приховували від уряду.
Граф Воронцов зацікавився донецьким вугіллям у 1840 році. Він наказав випробувати вугілля, видобуте на берегах річки Кальміус, щодо його придатності для використання на пароплавах. Вугілля кинули в топку, але, оскільки воно не чадило і не давало великого полум’я, вирішили, що це паливо погане. Лише консультація французького фахівця допомогла графу вгледіти у вугіллі, яке не чадило, антрацит — найкраще джерело енергії на той час. У 1842 році Воронцов орендував землі вздовж Кальміусу і розпочав видобуток антрациту. За сім років роботи рудник не дав графу нічого, крім збитків, оскільки в той час у Росії парових машин було дуже мало, а отже, попиту на антрацит не було.
Але невдовзі ситуація змінилася. Програвши в 1856 році Кримську війну, Росія усвідомила, нарешті, необхідність активного промислового розвитку. У країні почався бум залізничного будівництва, і попит на метал та вугілля став стрімко зростати.

Ельдорадо на вугіллі

Після відміни в Росії кріпосного права західні підприємці зацікавилися нею по-справжньому. Так, англійцю Герберту Баррі, який багато років управляв «залізоробним» (сталеливарним) заводом у Нижньому Новгороді, Росія здавалася ідеальним місцем для металургійного бізнесу.
У 1869 році підприємець видав у Москві книгу англійською мовою (до речі, якраз тоді Дж.Юз вів переговори про концесії на півдні України). Г.Баррі писав: «Візьміть, наприклад, землі навколо Дінця, де тонни вугілля і заліза можна легко видобути, причому вугілля чудової якості... До того ж ці землі будуть скоро пов’язані з іншими частинами Росії за допомогою залізниць, а залізницям потрібні рейки, а також машини і залізо всіх сортів. Я сподіваюся колись побачити, що кожна рейка і кожний вагон, що використовується в цій країні, буде місцевого виробництва».
Можливості російського ринку заворожили англійця: «Абсолютно не вкладається в голові, що, незважаючи на все багатство вугілля і заліза, ця імперія так залежить від імпорту... Чи можна повірити, що ми живемо у XIX ст., коли, подорожуючи дорогами, вздовж яких родовища вугілля і заліза, зустрічаєш вози, завантажені машинами, які їдуть з-за кордону! Навіть на залізниці, що сполучає вугільні поля Грушівки з Азовським морем, лежать рейки англійського виробництва!» (Тут і далі лексичні і стилістичні особливості джерел збережені. — Прим. ред.)
До 1868 року у Дж.Юза вже були непогані відносини з російським урядом, оскільки Мільвольський завод, яким він управляв, справно виконав замовлення на виробництво листів із броні для зміцнення форту «Костянтин» у Кронштадті. До того ж тоді зазнала краху чергова спроба освоїти багатства Донецького краю. У 1866 році князь Кочубей отримав концесію на будівництво в тих місцях заводу з виробництва залізничних рейок із місцевої сировини. Проте князь абсолютно не знав, як взятися за справу, до того ж йому бракувало коштів, тому, коли Дж.Юз запропонував викупити концесію за 24 тис. фунтів стерлінгів, Кочубей відразу ж погодився.
Маючи на руках концесію, Джон повів переговори з російським урядом і 18 квітня 1869 року добився укладення договору, який більшість сучасників визнала надзвичайно для нього вигідним. Дж.Юз брав на себе зобов’язання організувати акціонерне товариство з капіталом у 300 тис. фунтів стерлінгів. Це товариство мало почати видобуток кам’яного вугілля обсягом 2 тис. т щоденно, протягом 9 місяців запустити доменні печі для виробництва 100 т чавуну щотижня, а також за два роки налагодити випуск рейок. Своєю чергою держава обіцяла товариству премію в розмірі 50 коп. за кожний пуд рейок, отриманих залізницями протягом 10 років, і дозволяло Дж.Юзу побудувати залізничну вітку між заводом і Азовсько-Харківською залізницею. При цьому уряд давав позику, що покривала 3/4 імовірної вартості цього будівництва.
Дж.Юзу залишалося лише зібрати потрібну суму, чим він і зайнявся. У Лондоні підприємець почав рекламувати свій проект, і вже 29 травня 1869 року був затверджений статут Новоросійського акціонерного товариства, яке й надало в його розпорядження потрібні 300 тис. фунтів стерлінгів. Дивіденди акціонерів установлювалися в розмірі 10% річних, і, оскільки справа здавалася безпрограшною, капітал було зібрано. Тепер потрібно було тільки закласти шахту, побудувати доменну піч і запустити завод. Але тут почалися проблеми технічного характеру, які день у день зростали.
От як описував перші роки роботи Джона член Російського технічного товариства Л.Сємєчкін, який побував на заводі в 1871 році: «Наприкінці 1868 року до Петербурга приїхав якийсь пан Джон Юз... із проханням дозволити йому побудувати в Новоросійському краї великий залізодавальний і залізоробний завод. Пан Юз брався створити компанію в 300000 фунтів стерлінгів капіталу і обіцяв подарувати російському Півдню такий технічний заклад, який перевершить заводи Круппа і Крезо...
Прохання пана Юза взяли до уваги з огляду на його солодкі обіцянки і в передчутті тих майбутніх результатів, які здавалися на той час такими очевидними і вражаючими... Створене підприємство назвало себе Новоросійським товариством кам’яновугільного і залізного виробництв. Здавалося б, що за таких пожертвувань, які зробив уряд, можна було сподіватися підприємства солідного і спорудження технічних пристроїв зразкових, але насправді вийшло навпаки, бо головною думкою іноземних спекуляторів було не створення заводу, поєднаного рейковою дорогою з іншими місцевостями Росії, а прокладання найвигіднішої залізниці, прикритої маскою нового металургійного закладу.
Почалося з того, що пан Юз, замість того аби взятися за будівництво, був притягнутий до суду в Лондоні своїми співучасниками за спекулятивні задуми на півдні Росії, які вимагали частки в отриманих ним вигодах. Унаслідок цього пан Юз розпочав закладання свого доменного заводу, місце для якого було вибрано дуже невдало, лише в серпні 1870 року.
Усі матеріали і речі пан Юз привіз із Англії, так само і майстрів та майстрових, з яких лише деякі знали і розуміли свою справу. Роботи розпочалися зимою і засвідчили повне незнання самим паном Юзом тієї справи, за яку він узявся. Доменна піч будувалася під час морозів, а про закладання капітальних кам’яновугільних рудників не було навіть подумано. Робітників, які зводили ту невелику кількість будівель, розмістили в жахливих будинках і землянках, що не захищали їх від суворого клімату. Майстерень, потрібних кожному заводу, зовсім не було збудовано.
24 квітня 1871 року, коли настав час відкривати завод, пан Юз почав виплавлення чавуну, але доменна піч після трьох днів роботи зіпсувалася, в ній виник величезний насип, знищити який ні пан Юз, ні його майстри не зуміли і не могли. У такому вигляді, тобто знищуючи кокс і не виплавляючи чавуну, доменна піч працювала чотири місяці тільки про людське око, заради якихось високих міркувань підприємця. Нарешті, восени минулого року, її видули і розпочали необхідні виправлення... На закінчення додам, що кокс, випалюваний паном Юзом для роботи доменної печі, виходив поганої якості, бо коксувальні печі, збудовані з пісковика на глині, швидко псувались і через поспіх у роботі видавали матеріал низької якості».
Л.Сємєчкін був не єдиним, хто звинувачував Дж.Юза в технічній неграмотності. Майже всі критики відзначали, що він украй невдало вибрав місце для заводу. Річ у тому, що на момент його будівництва ще не було ретельно вивчено розташування родовищ довкола і багато хто вважав, що шахти опиняться дуже далеко. Інша тема звинувачень — підприємство, розташоване біля річки Кальміус, незабаром почне відчувати гострий дефіцит води, оскільки річка ця зовсім не повноводна. Також Дж.Юзу зауважували, що доменна піч, яку він побудував, погано підходить для бурих залізняків, характерних для Півдня України.

Донецьке угруповання

Усе ж таки численні критики Дж.Юза ставилися до нього багато в чому несправедливо. Перш за все жоден із них не враховував, що конкуренти Джона стикалися зі схожими труднощами, але долали їх і менш ефективно. Наприклад, незадовго до відкриття юзівського заводу в тій же місцевості за державний кошт був побудований Петровський завод, яким управляв полковник Мевіус, котрий мав репутацію найкращого російського металурга. Але навіть «найкращий» не уникнув помилки: вогнетривкий пісковик, з якого була виготовлена домна, не витримав високих температур, і горно зруйнувалося.
Вирішили, що, причиною цього стала сама технологія будівництва печі, запозичена з Шотландії. Мевіус, дійшовши висновку, що в усьому винне схиляння перед Заходом, узявся за розробку російської домни. Відтоді завод займався тільки випробуваннями нових печей вітчизняної конструкції, до того ж кожного разу конструкція виявлялася невдалою. Витративши 6 років на винахід печі, Мевіус усвідомив, що його завод серед іншого ще й дуже невдало розташований: вугілля довкола не найкращої якості, а рудник далеко. У результаті Петровський завод було закрито, а збитки за час його функціонування становили 800 тис. руб.
Інший конкурент Дж.Юза зійшов з дистанції ще до того, як той почав шукати місце для свого заводу. Великий підприємець Поляков отримав у 1868 році концесію на будівництво рейкопрокатного підприємства. Якщо Мевіуса підвели технології, то Полякова — погане ведення справ. Згідно з його розрахунками виходило, що на будівництво заводу знадобиться 500 тис. руб., але вже попередні роботи і розвідка родовищ обійшлися в 160 тис. руб. Бізнесмен став тиснути на своїх інженерів, щоб вони зменшили видатки, але ті не знали, як працювати без грошей, і Поляков заморозив будівництво. У результаті єдиним гідним конкурентом Дж.Юза виявився державний Лисичанський завод, але й він працював з перебоями.
Відзначимо також, що жоден критик не визнав за потрібне врахувати те, що Джон починав свою справу в зовсім невідомій йому країні й на порожньому місці. Достатньо сказати, що там до початку будівництва не було нічого, крім єдиної мазанки, яку Дж.Юз потім любовно оберігав протягом багатьох років. Під’їзних шляхів, природно, теж не було, тому спочатку всі матеріали і техніку доводилося привозити на возах, запряжених волами.
Крім того, Дж.Юз, діючи в умовах, близьких до екстремальних, не тільки робив технічні помилки, а й виправляв їх. Кальміус, як правильно зауважили недоброзичливці, не був повноводним, а знайти гарну помпу спочатку не було жодної можливості. Без води не може працювати жоден паровий двигун, а отже, і підприємство було приречене на простій.
Але Дж.Юз знайшов вихід. Він наказав викопати яму і вимостити її дно пісковиком. Із затопленої шахти до ями підвели воду зеленуватого, за свідченням очевидців, кольору. Це означало, що в ній є залізний купорос. Цю воду й використовували для котлів, хоча кожний інженер тоді знав, що купоросна вода нищить машину.
Дж.Юз проте чудово розумів, що краще ненадовго порушити технологію і, мабуть, зіпсувати кілька котлів, ніж зупиняти виробництво. Щойно (приблизно через рік) з’явилася можливість поставити потужний насос для подавання води з Кальміусу, Дж.Юз відмовився від брудної води. І знову, здавалось, англієць усе зробив неправильно, тому що під насосом не було міцного фундаменту, труби, якими подавалася вода, лежали незакопаними, а в парової машини, що змушувала працювати насос, не було навіть манометра, що загрожувало вибухом. Але підприємець знав, що на місці тимчасової «неправильної труби» незабаром побудують «правильну водокачку», що й сталося. Іншими словами, Дж.Юз, як і його конкуренти, нерідко порушував технологію, але якщо Мевіус і Поляков робили це наосліп, то Джон точно знав, чим ризикує і як упоратись із наслідками.
Головним же технологічним досягненням Дж.Юза було те, що він першим у Росії почав використовувати під час виплавлення чавуну кокс (продукт, який отримують унаслідок нагрівання вугільних крихт), що значно підвищувало продуктивність домни. Більш того, протягом багатьох років його підприємство було єдиним у Росії, що використовувало кокс. І це дало свої результати.
Уже в 1876 році річне виплавлення чавуну перевищило 1 млн пудів (16380 т) — і юзівський завод вийшов на перше місце в Росії за його виробництвом. До цього часу в Дж.Юза вже були налагоджені зв’язки зі споживачами. Його вугілля купували місцеві цукрові заводи, а також Костянтинівська і Харківсько-Миколаївська залізниці, кокс і чавун — заводи в Москві, Харкові та Кременчузі. Рейки, природно, теж купували, оскільки країна швидко «вкривалася» мережею залізниць.
Головним замовником був уряд. У 1880-і роки рейкопрокатний завод Дж.Юза був на 78% завантажений державними замовленнями. У 1882—84 рр. потреба держави в продукції металургійних заводів на 7% задовольнялася підприємством Джона, в 1885 році ця частка зросла до 23% і надалі продовжувала збільшуватися. Гарні відносини з владою допомагали Дж.Юзу вирішувати і менш складні проблеми.
Так, поміщик Лівен, в якого він купив землю для заводу, якось вирішив переглянути умови угоди. Аби уплинути на англійця, поміщик збудував напроти заводу два шинки, що, зрозуміло, загрожувало підірвати виробництво. Дж.Юз негайно поскаржився в Міністерство фінансів — і шинків не стало. Щоправда, з часом він дозволив будувати в себе шинки, але робив це, швидше за все, для боротьби з конкурентами. У степу відчувався брак робочих рук, при цьому сусідні підприємці вводили на своїх підприємствах сухий закон, тому робітники вважали за краще йти до Дж.Юза.
Проте робітниче селище, яке з’явилося довкола юзівського заводу й отримало від місцевих жителів назву Юзівка чи Юзово, поступово росло. У 1875 році член ради міністра державного майна В.Іславін, який побував з інспекцією на Півдні України, писав: «Для степу безцінним є ще й те, що там, де чотири роки тому ріс один тільки бур’ян, з’явилося двотисячне поселення, яке виглядає вже як містечко, з базаром щонеділі, з суровськими, бакалійними та іншими крамницями, де товари продаються за таксою, не вищою за харківські ціни; з англійським готелем, французьким Buvette (буфет. — Прим. ред.), німецьким Bierhaus (пивна. — Прим. ред.) й обов’язковим російським шинком; з лікарнею на 12 ліжок (і 24 у разі потреби), аптекою, доктором, фельдшером і всіма необхідними інструментами й запасами.
Якщо додати до цього, що для дотримання порядку постійно перебуває в Юзівці поліцейський офіцер з командою з трьох рядових і що з робітників при заводі організовано санітарний комітет, кожний член якого зобов’язаний перевіряти у своєму околодку хліб та іншу їжу, то не можна не визнати, що в Юзівці життя і справа йдуть рука в руку і що там зібрані всі елементи для подальшого розвитку та успіху».
Крім того, урядовець відзначав: «Можу щодо цього в найбільш схвальний спосіб висловити свою думку, що Юз виконав майже всі взяті на себе перед урядом зобов’язання, що він з честю вийшов переможцем з вельми тяжкої боротьби з новим для нього краєм, із повсюдним його безладом, з незнайомими звичаями і з першими невдачами самої справи». Так само захоплено говорив про Юзівку в 1888 році Дмитро Менделєєв, якого важко запідозрити в окозамилюванні: «Недавня пустеля ожила, результат очевидний, успіх повний, можливість доведена справою».
Проте Дж.Юз, який подбав про процвітання свого міста, звичайно, не був ангелом. Наприклад, спочатку на його підприємстві часто затримувалася заробітна плата, що в 1874 році призвело до страйку — одного з перших в історії Росії. На техніку безпеки Дж.Юз спочатку й зовсім не звертав уваги. Так, система тросів, за допомогою яких рухалися ковші з вугіллям, не мала захисних пристроїв, і, якщо трос рвався, робітники калічились. Знайти ж управу на Дж.Юза було неможливо.
Юзівку, незважаючи на досить значні розміри, власті містом не визнавали, а тому про місцеве самоврядування не могло бути й мови. Тобто Дж.Юз був єдиною владою в місті, владою освіченою, але деспотичною. Так здійснилася мрія його життя: над ним не було начальників, а його слово було законом для кожного. Можливо, заради цієї могутності він і проміняв затишний Лондон на голий степ у далекій і не дуже привітній країні.
Були у Дж.Юза й інші гріхи, властиві, втім, англійським підприємцям. Він своєчасно дбав про розширення виробництва, але абсолютно не бажав модернізувати технологію, якщо й стара працювала непогано. Великий фахівець-металург, майбутній академік Михайло Павлов писав про юзівське підприємство: «В Англії, на батьківщині коксового доменного виробництва, тоді було багато застарілих заводів, які років на 50 відставали від металургійної техніки, — ось такий завод англійці побудували і в нас».
Що б там не було, справи у Дж.Юза йшли чудово. Навіть якщо його обіцянка зрівнятися з Круппом залишилася невиконаною, в Росії суперників у нього не було. Плани ж у промисловця були грандіозні. Дж.Юз мав намір довести річний видобуток вугілля до 737 тис. т, а також сподівався витіснити з російського ринку іноземних виробників чавуну, перш за все своїх співвітчизників. Цим планам не судилося здійснитися. Влітку 1889 року Дж.Юз приїхав у Петербург і 17 червня несподівано помер у готелі «Англетер». Його імперія, проте, продовжувала збільшувати оберти аж до 1917 року.
Після революції підприємства Дж.Юза були націоналізовані, але місто ще декілька років носило ім’я свого засновника. Врешті-решт власті вирішили, що в радянській країні місто не може називатися на честь буржуа, до того ж англійця, і в 1923 році Юзівка перетворилася на Троцьк.
Назва ця не прижилася, і в 1924 році Троцьк перейменували на честь іншого вождя на Сталіно. У 1961 році, коли ім’я Й.Сталіна у населених пунктів та інших об’єктів стали відбирати, колишня Юзівка цілком могла стати Хрущовськом. Адже, як стверджував радянський агітпроп, «дорогий Микита Сергійович» починав свій шлях слюсарем на одній із юзівських шахт.
Але перший секретар ЦК КПРС виявив скромність, і місто отримало назву, яка не нагадувала ні про вождів, ні про закордонного капіталіста-засновника. Відтоді це Донецьк, але сутність місто Дж.Юза так і не змінило — воно залишається найбільшим вугільним і металургійним центром України.

Кирило НОВИКОВ,
«Коммерсант-Деньги»