Дарча грамотність

За подарунками перших осіб можна було прослідкувати політичні тенденції їхніх держав

Здавна глави держав, як і прості смертні, роблять один одному подарунки. Але, на відміну від звичайних людей, лідери ніколи нічого не дарують просто так. Дипломатичний дарунок — ціла наука, основні принципи якої змінювалися й удосконалювалися протягом століть.

Правителі почали дарувати один одному подарунки задовго до того, як було складено перший дипломатичний протокол. За допомогою дарів стародавні владики вміли не тільки задобрити свого партнера в переговорах або висловити йому повагу, а й образити або налякати. Відтоді мова дипломатії змінювалася, але дипломатичні подарунки і до сьогодні слугують тому, аби висловити те, що не завжди можна сказати відкритим текстом.
У давнину, коли держави частіше воювали, ніж насолоджувалися миром, володарі найбільше любили вихвалятися своєю військовою могутністю і залякувати сусідів. Відповідно й дарунки часто мали військове призначення або ж свідчили про нездоланну могутність дарувальника. Деколи, правда, погрозливий зміст дарунків був прихований досить глибоко.
За допомогою дарунків деякі королі буквально знущалися один над одним, і якщо справа в результаті таких образ не доходила до війни, то лише тому, що в ображеної сторони був шанс помститися кривднику тією ж монетою. Так, у Х ст. король Англії Етельстан надумав зіграти злий жарт із королем Норвегії Гаральдом Прекрасноволосим і надіслав йому в подарунок красивого меча, прикрашеного золотом, сріблом і коштовним камінням.
Якщо вірити норвезькій сазі, «посол простягнув королю меч, сказавши: «Ось меч, який король Етельстан шле тобі і просить, щоб ти прийняв його». Король взяв меч за рукоятку, і посол сказав: «Тепер, якщо ти взяв меч, за бажанням нашого короля ти стаєш його слугою, адже носиш його меч». Гніву Гаральда не було меж, і він уже було зібрався стратити посла, але раптово передумав, оскільки вирішив провчити Етельстана.
Наступного року до короля Англії прибув посол з Норвегії, який привіз із собою малолітнього сина Гаральда, нагуляного від рабині. Під час прийому посол несподівано посадив хлопчика на коліна Етельстану й вигукнув: «Король Гаральд наймає тебе няньчити свого сина від служниці!» На цей раз настала черга Етельстана втрачати самовладання. Король хотів було заколоти хлопчика, але полагіднішав, й інцидент було вичерпано.
Проте непорозуміння були швидше винятком, ніж правилом, оскільки подарунки звичайно були настільки промовистими, що дозволяли домовитися представникам навіть дуже несхожих культур. Правда, щоб дари були прийняті прихильно, дарувальнику слід було дотримуватись кількох неписаних правил.
По-перше, дарунок мав бути достатньо цінним, щоб відповідати статусу дарувальника й одаровуваного. По-друге, дарувати слід було щось таке, чим країна дарувальника славилася серед усіх інших держав. І по-третє, подарунок мав дивувати і, по можливості, розважати. Принаймні знаменитий халіф Гарун аль Рашид, герой «Тисячі й однієї ночі», робив дароприношення іншим володарям, дотримуючись саме цих правил.
У 798 році до Багдада, де царював могутній халіф, прибуло посольство від франкського короля Карла Великого, який у ті часи претендував на право бути правонаступником римських імператорів. На його шляху до імператорського титулу стояла Візантія, яку вважав своїм ворогом і Гарун аль Рашид. Одне слово, Франкське королівство і халіфат мали підстави для зближення, і на знак своєї прихильності халіф відправив Карлу багаті дарунки, серед яких були золоті таці й глеки, дорогі тканини, пахощі й інші предмети розкоші. Уяву сучасників уразив прекрасний водяний годинник з механічними фігурками вершників, які кожної години виїжджали з особливих віконець.
Але головним подарунком був величезний індійський білий слон на кличку Абуль-Аббас, до якого був приставлений кваліфікований погонич — єврей Ісаак. У 801 році слона було доставлено в Італію, а звідти своїм ходом — на береги Рейну, в місто Аахен, де розміщувався двір Карла. Слон, який ледве вміщувався на вузьких середньовічних вулицях, викликав в столиці справжній фурор.
Подарована тварина виявилася надзвичайно корисною Карлу. Справа в тому, що у 800 році Карл нарешті добився імператорської корони, і чудовий звір символізував міжнародне визнання нового титулу. До того ж слон виявився справжньою «зброєю відплати», оскільки жодна європейська армія тих часів не могла йому протистояти. Принаймні датчани, котрі мали необережність напасти на імперію Карла, ретирувались, як тільки Абуль-Аббас з’являвся на полі бою.
Подальша доля тварини склалася трагічно: у 810 році комусь спало на думку викупати слона в Рейні, після чого теплолюбивий гігант застудився й помер. Але саме дарування виявилося надзвичайно ефектним жестом, який приніс чималу політичну вигоду не тільки імператору, а й халіфу. Адже, подарувавши слона, Гарун аль Рашид немов говорив усьому світу: «У мене таких звірів так багато, що мені не жаль і поділитися», — що було наочною демонстрацією військової могутності й підвищувало престиж його держави.
Втім, іноді середньовічним політикам доводилося демонструвати військову могутність тільки для того, щоб їхні подарунки прийняли. Так, у 1406 році китайський імператор відправив свого вірного євнуха Чжен Хе у велику дипломатичну поїздку країнами Південно-Східної Азії. Посол віз із собою «імператорський указ усім царям і вождям племен усіх заморських іноземців», в якому чужоземним правителям пропонувалося «шанобливо йти шляхом неба», «строго дотримуватися вказівок» китайського імператора й «відповідно до розуму бути покірними». Словом, Китай вимагав від незалежних держав регіону беззастережної капітуляції. Щоб іноземним урядам було легше ухвалити правильне рішення, імператорське посольство супроводжувала ескадра із 60 великих військових кораблів з численним десантом на борту.
Природно, Чжен Хе віз із собою й численні багаті дарунки, якими обдаровував правителів, котрі підкорялися, але якщо вони відмовлялися від них, у справу вступала армія. «Коли ми приходили в чужі країни, то тих володарів із іноземців, які впиралися й не віддавали шани, захоплювали живцем», — писав учасник експедиції. Зате ті, хто, побачивши ескадру, виявляв розсудливість, самі слали презенти володарю Піднебесної: «Після закінчення наших справ іноземці відправляли послів з різними місцевими товарами, а також дивовижними тваринами, рідкісними птахами та іншими речами. Посли на наших кораблях доставлялися в столицю і підносили дань двору».

Похід «верблюдопарда»

Якщо дипломатичні традиції середньовіччя дозволяли за допомогою подарунків принижувати й залякувати іноземних володарів, то в більш освічені часи вінценосці частіше прагнули розважити один одного. Вже в епоху Відродження стало звичаєм дарувати твори мистецтва, вишуканий посуд та інші предмети, котрі радують око. До старих принципів дипломатичного дарування було додано новий: подарунок тепер мав відповідати смакам і захопленням одаровуваного або хоча б самого дарувальника.
Деколи корисним виявлялося навіть порушення цього принципу. Так, у 1716 році дипломатична помилка прусського короля Фрідріха-Вільгельма I допомогла йому зміцнити військовий союз, який йому був потрібен. Прусський король успадковував від свого батька Фрідріха I пишний двір, набитий предметами розкоші, але, ледве зійшовши на престол, поспішив відмовитися від минулої пишності. Король був надзвичайно ощадливим, кожну скопичену копійку витрачав на посилення своєї армії. Всі коштовності й предмети мистецтва, успадковані від батька, Фрідріх-Вільгельм продав з молотка і встановив у країні режим найжорсткішої економії. Достатньо сказати, що король усе життя носив лише скромний мундир із солдатського сукна, а коли мундир зношувався, мідні гудзики з нього перешивалися на новий.
Природно, така людина не могла змиритися з тим, що величезні суми витрачаються на створення Бурштинової кімнати, яку замовив ще його батько. Оскільки робота над її створенням була далека до завершення, продати Бурштинову кімнату було неможливо, до того ж навряд чи хтось погодився б її купити. Тому король, заморозивши роботи над кімнатою, подарував її російському государю Петру I, з яким у Пруссії в той час був союз проти Швеції. Петру дарунок сподобався, але було очевидно, що король позбувається таким чином непотребу, та ще й недоробленого.
Дарунок у відповідь російського царя був більш дипломатичним, хоча й менш дорогим. Петро I подарував королю 55 високих гренадерів, а також токарний верстат і кубок власної роботи. Дарунок виявився доречним, оскільки Фрідріх-Вільгельм з наполегливістю колекціонера збирав по всій Європі велетнів для своєї улюбленої гвардії, яку особисто годинами муштрував на плацу. Так обидва вінценосці «знайшли один одного» і залишалися вірними союзниками до кінця Північної війни.
Звичаї ставали дещо м’якшими й на Сході, де в епоху Просвітництва за допомогою дарунків теж частіше розважали, ніж лякали. Принаймні, коли східні правителі хотіли заручитися підтримкою західних володарів, вони прагнули використовувати подарунки саме так, як це тепер було в Європі.
Наприклад, полководець Мухаммед Алі, який захопив на початку XIX ст. владу в Єгипті, перш ніж шукати прихильності французького короля, вирішив довідатися про європейські звичаї. У ролі консультанта виступив французький консул Бернардіно Дроветті, який був особисто зацікавленим у поліпшенні франко-єгипетських відносин, оскільки сам непогано заробляв на розкраданнях староєгипетських поховань. Б.Дроветті порадив Мухаммеду Алі піднести королю Франції «верблюдопарда», тобто жирафа, адже в Європі цю рідкісну тварину на той час не бачили понад сто років.
Весною 1827 року жирафа, відловленого біля витоків Ніла, привезли в Марсель, звідки й відправили в Париж. Тварина буквально зачарувала паризьку публіку, і незабаром світські пані вже красувалися зачісками а-ля жираф. Подарунок, проте, не врятував Єгипет від війни із Францією, яка разом з Англією та Росією в тому ж році взяла участь у розгромі турецько-єгипетського флоту в Наваринській бухті. Але в довгостроковій перспективі розрахунок Б.Дроветті виявився правильним: громадська думка Франції змінилася в бік Єгипту, і згодом французи не заважали єгиптянам громити своїх учорашніх союзників — турків.
Відтоді тонке мистецтво підношення дипломатичних дарунків збагатилося ще одним принципом: гарний подарунок радує не тільки правителя, а і його підданих, що особливо важливо, якщо цей правитель дорожить громадською думкою.

Чудо Маніту

Тим часом європейська цивілізація залучала у свою орбіту дедалі більше країн і народів з власними уявленнями про дипломатичний етикет. Хоча ніяких чітких правил у відносинах із правителями всіляких екзотичних країн не було й бути не могло, підношення дарунків цієї категорії діячів усе ж таки підпорядковувалося певній логіці. Найчастіше європейці підносили тубільцям предмети, що свідчили про високий рівень виробництва в метрополіях, тоді як самі вожді дарували те, чим були багаті.
Одна з перших дипломатичних операцій на території Північної Америки відбулася саме за такою схемою. На початку XVII ст. представник англійських колоністів капітан Джон Сміт вступив у переговори з індіанським вождем Вахунсонакоком — батьком знаменитої Покахонтас, оспіваної в діснеївських мультфільмах і голівудських блокбастерах. Вождь подарував капітану жінок, зерно й ціле село, тоді як Дж.Сміт вручив індійцю «костюм з червоної матерії, білого хорта і капелюх, до яких поставився як до великих коштовностей».
У тому ж ключі обмін дарунками відбувався і в подальші роки, хоча деколи колонізатори натикалися на неочікувані труднощі. Коли в 1805 році президент США Томас Джефферсон відправив на захід експедицію, серед завдань якої було налагодження відносин з індіанськими вождями, раптом з’ясувалося, що в багатьох індіанських племен вождів просто не існує. Першопроходці Льюїс і Кларк, які очолювали експедицію, зі здивуванням писали, що «вожді тут не правлять, а лише радять... можна сказати, що тут кожний сам собі вождь».
Вихід зі становища все ж таки знайшовся. Льюїс і Кларк роздавали першим-ліпшим індіанцям сертифікати про те, що вони є вождями своїх племен, і тут же вручали належні дарунки, переважно медалі й мундири. Найціннішим подарунком були металеві ручні млини, які вожді приймали «з великою вдячністю». Згодом, правда, індіанці племені мандан перекували даровані млини на ножі і томагавки, щоб воювати з блідолиціми.
Самі індіанці теж неодноразово намагалися задобрити «білих батьків» з Вашингтона. Так, у 1852 році індіанці племені хопі надіслали президенту США Мілларду Філмору дарунки, які можна вважати вершиною дипломатичного мистецтва. Президенту дісталися дві молитовні палички, зв’язані розфарбованим мотузком, до якого був прив’язаний пучок пір’я. Подарунок був сповнений значення, оскільки одна паличка символізувала народ хопі, інша — президента США, мотузок — дорогу між ними, а пір’я — місце, де вони зустрінуться.
Крім того, індіанці подарували президенту стеблину кукурудзи, набиту тютюном, і тарілку кукурудзяної каші з медом. Очікувалося, що М.Філмор викурить тютюн, дим якого символізуватиме хмари, а медова каша стане пригощанням для дощу, який піде з цих хмар і оросить землю, на якій виросте американо-хопійська дружба. Невідомо, що подумав господар Білого дому про ці подарунки, але плем’я хопі все ж таки збереглося до наших днів, на відміну від багатьох інших індіанських племен.
У цілому ж зіткнення європейців з неєвропейськими народами збагатило дипломатичну традицію Заходу цікавою новиною. Якщо в епоху Гарун аль Рашида для транспортування дарунків звичайно доводилося навантажувати цілий караван, то в Нові часи розміри дипломатичних подарунків стали неухильно зменшуватися, наближаючись до розмірів індіанських молитовних паличок.

«Дипломатія панд»

Кінець XIX ст. став епохою тріумфу таємної дипломатії з незліченними багатоходівками та хитросплетіннями світової політики. Якщо в попередні століття гарний подарунок мав передусім радувати око монарха, то тепер презент повинен був мати таємний зміст, який при цьому був би достатньо зрозумілим для втаємничених.
Саме за таким принципом Французька Республіка обдарувала Російського імператора Олександра III в 1893 році. У той час і Росія, і Франція прагнули воєнного союзу проти Німеччини, чия військова могутність зростала загрозливими темпами. У Франції до того ж був свій інтерес: Німеччина з 1871 року володарювала над Ельзасом і Лотарингією, які до того були французькими провінціями, і Париж не залишав надії коли-небудь їх відвоювати.
Російським морякам у Тулоні було вручено стіл роботи відомого майстра Галлі, прикрашений рослинним орнаментом. Символічне значення подарунка добре розуміли сучасники. Стіл називався «Флора Лотарингії», а квіти, зображені на стільниці, символізували міста завойованої провінції. Сам майстер теж був уродженцем Лотарингії, до того ж на столі красувався напис: «Бережіть серця, які завоювали».
Таким чином, стіл, переданий у дарунок Олександру III, став зримим утіленням антинімецького союзу. Більш того, подарунок ніби натякав на те, що Франція сподівається за допомогою Росії в майбутньому повернути відторгнені в неї провінції. Подарунок, імовірно, припав російському імператору до смаку. Принаймні вже в грудні 1893 року франко-російський союз був остаточно оформлений.
Традиція дарувати символічні подарунки збереглася й у ХХ ст. Зокрема, Адольф Гітлер і Беніто Муссоліні неодноразово обмінювалися багатозначними презентами, за допомогою яких робили один одному досить прозорі натяки. Наприклад, у ранні роки нацистського режиму фюрер, бажаючи заручитися підтримкою дуче, подарував італійському диктатору повне зібрання творів Ніцше, який був визнаним авторитетом для обох фашистських режимів.
У 1940 році становище різко змінилося: Німеччина розбила могутню Францію, а італійська армія зав’язла в Греції. Сподіваючись на допомогу північного союзника, Б.Муссоліні подарував А.Гітлеру знаменитий триптих роботи Ганса Макарта з характерною назвою «Чума у Флоренції». Крім того, що картина живописала біди італійців, її автор був знаменитим австрійським художником, а А.Гітлер, як відомо, був австрійцем і багато років намагався стати живописцем.
Дарунок фюрера у відповідь теж був символічним: Б.Муссоліні отримав з Берліна бюст А.Гітлера роботи скульптора Торака, який за своєю художньою цінністю був далеким від шедевра Г.Макарта. Таким чином А.Гітлер давав зрозуміти союзнику, що в їхніх відносинах більше немає місця рівноправності й що доля Б.Муссоліні віднині повністю залежить від нього.
Після війни традиція символічних дарунків довго зберігала свою силу. Деколи подарунки перших осіб були настільки красномовні, що за ними не докладаючи зусиль можна було прослідкувати тенденції у внутрішній і зовнішній політиці держав. Так, у першій половині 1950-х років лідери країн Східної Європи, що опинилися під радянським впливом, звичайно дарували один одному предмети, які символізували національну самобутність їхніх країн.
Таким був подарунок польського президента Болеслава Берута главі НДР Вільгельму Піку. Б.Берут подарував у 1951 році східно-німецькому колезі зменшену копію статуї польського короля Сигізмунда III Вази. Зате в наступні роки, коли східноєвропейські країни твердо стали на шлях соціалізму, з національними символами було покінчено і місце королів зайняли фігури робітників і селян на зразок дарованих тому ж В.Піку чехословацьким лідером Клементом Готвальдом.
Підкресленим символізмом вирізнялися й подарунки, які робили своїм зарубіжним партнерам лідери країн, що звільнилися від колоніального гніту. Тут звичайно панували мотиви народної творчості та традиційних ремесел — на зразок золотого сідла з різнокольоровою емаллю, подарованого єгипетським президентом Анваром Садатом Джиммі Картеру, або незліченних ритуальних шабель і кинджалів, якими охоче ділилися східні правителі. За допомогою таких подарунків молоді держави демонстрували унікальність своєї культури і тим самим підтверджували своє право на незалежність.
Деякі країни, правда, самостверджувалися в ролі незалежних держав більш радикальним чином. Зокрема, вождь Північного В’єтнаму, що воював, Хо Ші Мін подарував у 1970 році генеральному секретарю СЄПН Вальтеру Ульбріхту вазу, виготовлену з уламків американського літака. На вазі був зображений збентежений американський пілот, конвойований тендітною в’єтнамською дівчиною, котра стискає гвинтівку.
Іншою традицією, що народилася в постколоніальну епоху, стало роздавання безцінних старожитностей. Так, іранський шах Реза Пехлеві подарував у 1967 році своїм американським союзникам теракотову вазу, виготовлену за тисячу років до н.е. Тим самим монарх явно прагнув підкреслити старовинність своєї держави. З тих самих мотивів король Йорданії Хусейн подарував американському народу глиняну лампу, датовану 2000 роком до н.е.
У свою чергу індустріально розвинуті країни прагнули підносити партнерам, що розвиваються, подарунки, які символізували ті великі блага, які вони отримають від дружби зі своїми «старшими» партнерами. Ліндон Джонсон, наприклад, подарував кільком латиноамериканським керівникам, зокрема главі Мексики Густаво Діасу Ордасу, копію канделябра, що належав Джорджу Вашингтону, натякаючи тим самим на блага американської демократії. А от радянське керівництво піднесло тому ж іранському шаху Р.Пехлеві макет Останкінської телевежі, натякаючи на перевагу радянських технологій і могутність радянської пропаганди.
Коли ж лідери ворогуючих наддержав обмінювалися подарунками один з одним, найкрасномовнішим символом була повна відсутність символіки. Лідери СРСР і США дарували один одному сервізи, скриньки й вази, які були підкреслено строгими й нейтральними. Олексій Косигін, наприклад, презентував у 1967 році Ліндону Джонсону малахітову скриньку, а в 1972 році Леонід Брежнєв вручив Річарду Ніксону набір, який складався з карафи й кількох чарок, прикрашених емаллю.
Проте найбільшого ефекту від використання подарунків добилися китайські дипломати. Після того як владу в країні захопили комуністи, Захід відвернувся від Китаю, а в подальші роки конфронтація з СРСР і зовсім поставила Пекін в умови міжнародної ізоляції. Репутація режиму також була вкрай поганою, і покращити її вдалося лише за допомогою справжнього дипломатичного ноу-хау — так званої дипломатії панд.
Свій зовнішньополітичний прорив китайці почали з роздаровування бамбукових ведмедів-панд, які завдяки своєму кумедному й невинному вигляду вселяли думку про миролюбність і відвертість. Одним із перших панду отримав Р.Ніксон, який відвідав Китай у 1972 році. Двох бамбукових ведмедів на прізвисько Чіа-Чіа і Чінь-Чінь було доставлено у вашингтонський зоопарк, де вони мали надзвичайний успіх у публіки: за перший рік життя в США на панд прийшло подивитися більше ніж мільйон американців.
У відповідь Р.Ніксон подарував китайцям двох мускусних биків. І хоча в поліпшенні відносин Сполучених Штатів з КНР значно більшу роль відіграла наявність спільного ворога — СРСР, китайські дипломати відтоді перетворили панд на справжній символ доброї волі, обдарувавши ними зоопарки Японії, Великої Британії та інших країн. Єдина осічка сталося з Тайванем, який у 2005 році відмовився приймати китайських ведмедів.
Успіх «дипломатії панд» пояснювався тим, що подарунок був підібраний відповідно до всіх правил, вироблених протягом довгих століть дипломатичної практики. Панди були досить рідкісними й дорогими, щоб їх не соромно було дарувати, вони втілювали національний колорит Китаю, розважали, подобалися публіці, а також мали позитивне символічне навантаження. Тим же, хто відмовляється їх приймати, загрожує десант з китайських кораблів, як за часів євнуха Чжен Хе.
Отже, принципи одаровування перших осіб держави, які з’явилися в епоху «Тисячі й однієї ночі», актуальні й дотепер, адже дипломати до цього дня не можуть дозволити собі говорити вголос те, що думають.

Кирило НОВИКОВ, «Коммерсант-Деньги»