Перші серед лайливих

Ненормативна лексика як приносила всесвітню популярність, так і приводила на лаву підсудних

70 років тому, в 1936 році, в прямому ефірі на британському радіо вперше прозвучало нецензурне слово. Хоча люди лихословили, були епохи, коли брудні вирази майже зникали з уживання. Але в інші часи за допомогою грубої лайки можна було добитися популярності й навіть розбагатіти.

«Лаєшся, немов якийсь лорд!»

Існує думка, що міцніше за росіян ніхто не виражається. Частково це правда, оскільки російський мат, що дозволяє будувати цілі речення з використанням одних лише лайливих слів, дійсно залишається унікальним явищем. Та все ж лихослів’я — явище інтернаціональне, хоча в різних народів забороненими вважаються різні слова. Так, німці та французи, лаючись, найчастіше згадують лайно і все, що пов’язане з відправленням природних потреб. Американці, як і російські лихослови, зосереджені на статевій тематиці. А японці обходяться майже без «поганих» слів, оскільки мають можливість будувати фрази особливим, глибоко образливим чином.
У стародавні часи, коли люди дотримувалися всіляких табу й вірили в те, що за вимовляння заборонених слів їх уразить грім, лихословів, швидше за все, було небагато. Зате щоразу, коли стара система цінностей давала тріщину, з’являлися люди, котрі пересипали свою мову найбруднішими словами, аби підкреслити своє презирство до застарілих норм. Ті ж, хто наважувався лихословити публічно, явно претендували на роль бунтівників і нищівників, що деколи приносило їм відомість, популярність, багатство і навіть шану.
Про те, що за допомогою лихослів’я можна привернути до себе увагу, знали ще в середні віки. В епоху, коли ще існували рицарські традиції, але багато хто вже починав над ними сміятися, у Франції та Італії стали з’являтися рибальди — особливі війська, головною зброєю яких було лихослів’я. Рибальди набиралися з низів суспільства й ходили в бій майже або абсолютно голими. У битвах ці бійці відігравали роль відділів пропаганди: перед початком битви вони виходили вперед і починали обсипати супротивника насмішками й образами, демонструючи при цьому соромітні частини тіл. Бувало, що, не винісши образи, благородна рицарська кіннота кидалася топтати нахабних рибальдів і гинула на списах ворожої піхоти. Хоча з самих рибальдів ніхто так і не прославився, слова, утворені від слова «рибальд», дотепер входять до деяких європейських мов і позначають лихослів’я та непристойність. Що ж до цінностей рицарської культури, то вони з часом були благополучно відкинуті.
Не відставали від рибальдів і діячі середньовічного мистецтва. Принаймні в театрі передшекспірівської пори цілком можна було почути міцне слівце. Недаремно англійський проповідник Джон Нортбрук, котрий написав у 1577 році «Трактат проти гри в кості, танців, п’єс, інтерлюдій та інших гультяйських розваг», вимагав, «аби комедії, що грають у театрах, були надалі позбавлені лихослів’я і брудних виразів, які паскудять гарні звичаї». Стурбованість проповідника була цілком зрозумілою, якщо врахувати, що під лихослів’ям у ті часи розумілися вже не стільки кривляння рибальдів, скільки богохульства. Та й у п’єсах самого Вільяма Шекспіра деколи проскакували вельми міцні вирази на зразок вигуку «Божі крюки!» (мались на увазі цвяхи, за допомогою яких розіп’яли Ісуса).
Переслідували лихословів теж відповідно до законів про богохульство, які в Європі існували повсюдно. Так, у 1656 році бристольский лихослов Джеймс Нейлер отримав від Високого парламентського суду такий вирок: «Хай буде він повторно прив’язаний до ганебного стовпа і висічений; хай буде лоб його затаврований буквою В; хай буде язик його прохромлений залізом і хай буде він спроваджений у в’язницю і примушений до важких робіт».
Що саме англійський суд вважав богохульством, стає ясно з іншого процесу. В 1676 році якийсь Тейлор вилаявся так хитромудро, що негайно опинився на лаві підсудних. Згідно з матеріалами звинувачення лихослов уживав «вирази, які не можна чути без здригання, кажучи, що Ісус Христос був бастардом, звідником... і що сам він не боїться ні Бога, ні диявола, ні людини». Ухвалюючи суворий вирок, лорд — верховний суддя сер Метью Гейл особливо підкреслив, що «подібні злі та богохульні слова ображали не тільки Бога і віру, а також є злочином проти держави й уряду». І тут суддя абсолютно мав рацію, оскільки Тейлор і йому подібні швидше бравували своїм презирством до суспільних норм, ніж були ідейними єретиками.
Але саме тому, що англійських простолюдинів за лихослів’я карали вельми суворо, нецензурна лайка стала сприйматись як привілей справжніх джентльменів. Простіше кажучи, лаятися стало престижно.
Показовий випадок описаний в англійській повчальній брошурі XVII ст. Згідно з книгою якийсь високородний офіцер, прогулюючись по Ньюкаслу, «вплутався у вуличну сварку з представниками низьких класів», після чого «з обох боків удосталь посипалися нечестиві слова». Лихослів’я зачепило за живе священика, котрий опинився поряд, і він тут же звернувся до ватажка вуличних хуліганів: «О Джоне, Джоне! Що я чую! Ти ж простий вугільник, а лаєшся, немов якийсь лорд! О Джоне! Хіба ти не боїшся того, що з тобою може статися? Щодо цього благородного джентльмена, то хай собі лається у своє задоволення, але ти, Джоне! Ти й такі, як ти, не повинні поминати всує ім’я Того, хто тримає життя твоє в руці своїй!» Після цього випадку офіцер нібито зовсім кинув лаятися, але в цілому англійська аристократія залишилася вельми чорноротою.

«Крикнути це слово і потім померти»

Старання лихословів-богохульників не пропали марно. Якщо в XVII ст., коли в Європі велися безперервні релігійні війни, за лайку ставили клеймо на обличчя, то у XVIII ст. над релігією все частіше стали відкрито сміятися. Відповідно, змінилося і ставлення до людей, котрі поминали через слово Бога, біса або пекло. Ще сильніше лихослів’я поширилося в епоху Великої французької революції, коли здавалося, що настала пора зламу всіх старих відносин.
Не гребував грубою лайкою і Наполеон, який під час своїх легендарних спалахів гніву був не проти вжити «солдатське» слівце. Якось під час переговорів з австрійцями імператор французів заявив, що Австрія «схожа на стару повію, яка звикла, що її гвалтують». Як і інші лихослови, своєю лайкою Бонапарт прагнув потрясти основи суспільства, доводячи, що він не «боїться ні Бога, ні диявола, ні людини», а тому має право диктувати переможеним будь-які умови в будь-якій формі.
Але і з падінням Наполеона мода на лихослів’я не зникла. Навпаки, в 1820 — 30-х роках у Європі поширилася мода на все англійське, включаючи манеру спілкування англійських джентльменів. Тим часом британська аристократія традиційно вживала до діла і не до діла вирази на зразок «прокляни тебе Бог», «присягаюся Господом» та інші звороти, що вважалися в ті часи вершиною грубощів і непристойності.
Та все ж XIX вік був у цілому епохою пуританської моралі, зведеної в абсолют. Навіть найбільш лайливі вирази за сьогоднішніми мірками виглядали досить безневинно. Збереглися документи про службові стягнення за нецензурну лайку, накладені на офіцерів армії північних штатів у часи громадянської війни в США.
Наприклад, лейтенанта Джастіса покарали за те, що назвав товариша по службі «сучим сином, проклятим брехуном і проклятим собакою», а лейтенант Лічті обізвав недруга «чортовим дурнем і сином повії». Мабуть, найгрубішим був вислів лейтенанта Лейсі, котрий якось заявив, що «майор Гогг лиже зад майору Мак-Гуїру», за що й був розжалуваний. У цілому ж солдатський лексикон вирізнявся рідкісною благопристойністю. Ця пуританська ідилія і стала прекрасним фоном для тих, хто хотів сяйнути за допомогою вуличних виразів.
Хоч як би лаялися титуловані персони в приватних бесідах, друковане слово XIX ст. берегло невинну чистоту, поки за справу не взявся Віктор Гюго. У 1862 році у світ вийшов роман «Знедолені», де натхненно описувалася битва при Ватерлоо, а також містилася справжня ода французькому нецензурному слову merde («лайно»).
У ту пору у Франції кожен знав красиву легенду про загибель наполеонівської старої гвардії під англійською картеччю. Згідно з цією легендою, коли оточеному батальйону гвардійців запропонували здатися, генерал Камброн гордо відповів англійцям: «Гвардія вмирає, але не здається». В.Гюго не погодився з офіційною версією, повідомивши читачів, що відважний генерал крикнув ворогам слово merde. «З поваги до французького читача, — писав В.Гюго,— це слово, мабуть, найпрекрасніше, яке коли-небудь було вимовлене французом, не слід повторювати. Свідчити в історії про надлюдське заборонено. На свій страх і ризик ми знехтуємо цю заборону... Крикнути це слово і потім померти — що може бути величніше?»
Так, розвінчавши офіційну легенду, письменник створив власну, яка виглядала більш людяною, більш достовірною і більш національною, причому допомогло йому в цьому нецензурне слово, що вперше з’явилося на сторінках роману. Насправді «нецензурна» легенда В.Гюго була не ближчою до історичної правди, ніж офіційна версія, оскільки в момент розстрілу старої гвардії Камброн уже був важко поранений і тому не спроможний узагалі що-небудь крикнути. Проте публіка прийняла роман із захопленням, а метод літературної провокації за допомогою нецензурних слів не залишився без шанувальників.
Удруге слово merde прогриміло в 1896 році, і на цей раз не обійшлося без великого скандалу. Популярний в авангардистських колах паризький театр «Евр» поставив п’єсу молодого й нікому тоді не відомого Альфреда Жаррі «Король Убю». П’єса, що являла собою абсурдний фарс, починалася словом «лайно», яке потім повторювалося силу-силенну разів. Кількість інших вуличних виразів теж переходила всі межі. Якщо перші два акти публіка ще тримала себе в руках, то з початком третього відомий драматург Жорж Куртелін з обуренням вигукнув: «Ви що, не бачите, що Жаррі знущається над нами?!»
Тепер фарс перемістився зі сцени в глядацький зал. Одні кричали, що п’єса молодого драматурга «сильніше Есхіла», інші свистіли, а треті покидали зал. Порядок у театрі відновили лише після того, як актор Фірмен Жем’є, котрий грав головну роль, почав танцювати на сцені жигу. Наступного дня весь Париж тільки й говорив, що про скандальну прем’єру, й А.Жаррі прокинувся знаменитим. Утім, популярність ця не була синонімом успіху, оскільки п’єсу зняли з показу. Адміністрація театру припинила співпрацю з А.Жаррі, а інших охочих підтримати його талант так і не знайшлося.
Уражена молода людина впала в непробудне пияцтво й наркотичні експерименти, а єдиною відрадою для нього стали безглузді витівки в стилі самого короля Убю. Драматург-невдаха плював з вікна горохом по публіці, стріляв з пістолета по павуках, які повзали по його квартирі, і, звичайно, безперервно лихословив.
Прижиттєвого визнання він так і не добився і помер у 1907 році у віці 34 років. Зате місце в історії театру А.Жаррі собі забезпечив, оскільки, на думку сучасних критиків, його «Король Убю» став родоначальником відразу кількох напрямів у театральному мистецтві, включаючи сюрреалізм і театр абсурду. Так чи інакше, але засади суспільної моралі знову похитнулися. І знову нецензурна лексика виявилася в ролі тарана в руках тих, хто прагнув їх розхитати.

Чотири букви

Спроби заробити популярність на лихослів’ї робилися й після А.Жаррі. Так, у 1936 році англійський комедійний актор Гектор Такстер спробував прославитися, ставши першою людиною, котра нецензурно висловилася в радіоефірі. Актор ужив слово «дупа», але великої слави цим не здобув. Навпаки, Г.Такстер практично погубив цим свою кар’єру. Зате після Другої світової війни людей, які пішли його стопами, виявилося досить багато, і багато хто зумів досягти справжнього успіху.
Першим значним успіхом лихослів’я в ХХ ст. можна назвати роман Джеймса Джонса «Віднині й довіку», що вийшов у 1951 році. Дж.Джонс, котрий воював на Тихому океані, присвятив свій роман армії Сполучених Штатів і описав казармовий побут з небувалим до того часу натуралізмом. Сакраментальне слово f**k вживалося в книзі кілька сотень разів. Хоча цим і зневажалася суспільна мораль, публіка сприйняла новаторство письменника з прихильністю.
Роман став визначною подією в літературному житті того часу, і Дж.Джонс отримав Національну книжкову премію за 1952 рік. Відтоді знамените слово з чотирьох букв стало з’являтися на сторінках літературних творів так часто, що громадськість незабаром перестала звертати на нього увагу.
Якщо в США письменників-лихословів захищала поправка про свободу слова, то в Європі за право друкувати нецензурне потрібно було ще поборотися. Так, роман Девіза-Герберта Лоуренса «Коханець леді Чаттерлей», в якому слово на букву f вживалося не набагато рідше, ніж у Дж.Джонса, відразу після виходу у світ у 1928 році у Великій Британії був заборонений як такий, що суперечить нормам суспільної моралі, а його тираж — вилучений і знищений.
Заборона діяла до 1960 року, коли надрукувати книгу вирішило видавництво Penguin Books. Воно негайно опинилося під судом за звинуваченням у поширенні непристойностей. Процес викликав величезний суспільний інтерес, оскільки лише за рік до слухань був прийнятий новий акт «Про публікації непристойного змісту». Згідно з цим законом непристойності могли бути опубліковані, якщо твір у цілому мав художню цінність. Залишалося лише вирішити, чи має роман Д.Лоуренса таку цінність. Оскільки на користь роману висловилися маститі британські критики, роман «Коханець леді Чаттерлей» був з тріумфом реабілітований.
Більш того, процес привернув увагу громадськості не тільки до роману, а й до видавництва Penguin Books. Книга була розпродана за один день, і видавництво кілька разів додруковувало бестселер. Крім того, лихослів’я знову завдало суспільним устоям істотного удару, оскільки рішення суду стало прецедентом, після якого британські діячі культури стали активно експлуатувати всю безмежну сферу непристойного.
Тим часом нецензурна лексика вже шукала нагоди закріпитися на сцені. Тут проблеми із законом могли виникнути навіть в американців, оскільки в багатьох штатах діяли закони проти публічного лихослів’я. Так, 1961 року популярний американський комік Ленні Брюс потрапив під арешт за те, що використовував нецензурні вислови у своїх естрадних номерах. Л.Брюс був людиною, яка точно знала, чого хоче від життя, а хотів він лише одного — грошей і заради них був готовий піти на будь-що.
У 1951 році, ще будучи безвісним ресторанним гумористом, Л.Брюс украв у пральні костюм священика, переодягнувся в нього і почав збирати гроші від імені неіснуючої «фундації брата Матіаса» на користь лепрозорію в Британській Гвіані. Гроші текли потоком, поки поліція не арештувала Л.Брюса. Того разу йому вдалося викрутитися, оскільки, як з’ясувалося в суді, колонія прокажених у Британській Гвіані дійсно існувала, а отже, і гроші теоретично могли призначатися для хворих.
Тоді Л.Брюс знайшов собі нову нішу — став виступати з гострими сатиричними репризами, в яких критика американських реалій перемежовувалася з чотирибуквеними словами. І справа пішла. До 1961 року, коли його лексикон нарешті занепокоїв власті, комік мав загальнонаціональну популярність. З тих пір Л.Брюса не раз арештовували. Він помер у 1964 році, перебуваючи під судом.
Проте в Л.Брюса знайшлися продовжувачі, яким поталанило більше. Комік Джордж Карлін у 1972 році почав виступати з монологом «Сім слів, які не можна говорити по телебаченню», що приніс йому славу й успіх. Монолог активно прокручувався в ефірі однієї великої радіостанції, поки якийсь радіослухач не подав на неї в суд. Слухач обурювався тим, що монолог, в якому неодноразово звучали ті самі сім слів, почув його неповнолітній син.
Справа багато разів переглядалася, поки в 1978 році Верховний суд США не визнав за радіостанціями країни право транслювати будь-яку нецензурщину, але тільки не тоді, коли біля радіоприймачів можуть бути діти.
Тим часом борців за право виражатися на публіці ставало все більше, причому за публічне лихослів’я бралися вже люди цілком респектабельні. У 1965 році Англію потряс скандал, героєм якого став відомий театральний критик Кенет Тінан. Подібно до А.Жаррі, К.Тінан з юності був великим любителем епатажу. Додатково він пережив серйозну особисту драму, після якої перетворився на закоренілого циніка: коли в 1948 році помер його батько, Пітер Тінан, з’ясувалося, що насправді він був сером Пітером Пікоком, аристократом і колишнім мером Уоррінгтона, котрий 20 років успішно дурив усіх, живучи на дві сім’ї.
Саме К.Тінану випала сумнівна честь стати першою людиною, котра використала слово f**k  на ТБ. Під час вечірнього ефіру Бі-Бі-Сі він заявив: «Я сумніваюся, що існують ще раціональні люди, для яких слово «f**k» залишалося б диявольським, бунтарським або абсолютно неприйнятним». Але такі люди ще існували. Витівку критика обговорювали навіть у парламенті, причому один з консерваторів заявив, що тепер К.Тінану залишається тільки піти й повіситись. Але він не повісився і все життя, що залишилося, боровся проти цензури.
З того часу як слово з чотирьох букв прозвучало в телеефірі, потік лихослів’я було вже не зупинити. Відтепер виражалися всі. Так, астронавт Базз Олдрін, прогулюючись у 1969 році по поверхні Місяця, вигукнув: «Твою матір! Я тільки що наклав лайна у свій скафандр!» Продовжували лаятись і на ТБ. Широкої популярності набув випадок 1976 року, коли музиканти панк-групи Sex Pistols сказали в прямому ефірі все, що думали про ведучого, котрий запросив їх у студію.
Не полишили своїх звичок і аристократи. Того ж 1976 року чоловік британської королеви, герцог единбурзький, «послав» настирливих папараці, оскільки не знав, що камеру вже увімкнули. Герцог узагалі вирізняється прихильністю до традицій. У 2004 році він, роздивляючись власний портрет пензля авангардного художника, вигукнув у дусі шекспірівських героїв: «Божі крюки! Аби лишень не довелося вішати це на стіну!» До цього епізоду більшість британців уважала, що вираз про крюки помер десь у XVIII ст.
Нарешті, за ненормативну лексику взялися і представники бізнесу. Хоча груба лайка у всі часи була невід’ємною частиною виробничих відносин, тільки друга половина ХХ ст. дозволила зробити лихослів’я частиною корпоративної політики. Одним з перших за впровадження ненормативної лексики в життя своєї компанії взявся американець Дов Чарні — господар і беззмінний керівник компанії American Apparel, яка виробляла футболки, шорти та нижню білизну.
Почавши свій бізнес у 1970-і роки, Д.Чарні завів вельми специфічні порядки. Поняття трудової дисципліни на його підприємстві фактично не існувало. Працівникам дозволялося пити на роботі, одягатися, як спаде на думку, і, зрозуміло, лихословити. Оскільки в компанії здебільшого працювали жінки, які погано говорили по-англійськи, цими привілеями користувався головним чином сам Д.Чарні. До того ж він узяв за звичку домагатися мало не кожної зі своїх співробітниць, у чому зазвичай досягав успіху.
Своєрідна корпоративна культура American Apparel поширювалася не тільки на трудовий колектив. Ділові зустрічі Д.Чарні звичайно проводив у власному будинку і спілкувався з партнерами, будучи майже або повністю голим. Дотриманням культури мовлення бізнесмен себе теж не утруднював. «Коли я працюю з креативними людьми, — говорив Д.Чарні, — то використовую мову вулиць. Деколи вона буває досить міцною». Ділова репутація підприємця від усього цього ніскільки не постраждала, і сьогодні American Apparel — одне з найбільших текстильних виробництв США, яке має в штаті 4 тис. чоловік і виробляє близько 1 млн футболок у тиждень.
Якщо Д.Чарні зробив лихослів’я частиною корпоративної культури, то деякі підприємці стали використовувати нецензурні слова при створенні брендів. Так, в Англії кілька гей-клубів об’єдналися в єдину мережу, яка займається проведенням розважальних заходів, має єдину систему знижок і т.ін., під назвою FUKC. Хоча FUKC — лише абревіатура, що означає «Братство клубів Сполученого Королівства», будь-кому ясно, яке слово вийде, якщо останні дві букви поміняти місцями.
Деколи підприємці зовсім не вдаються до маскування. Так, у 2000 році норвежці Кім Стокке і Фроде Гоа зареєстрували бренд Shit(r) і заснували однойменну компанію, яка зайнялася виробництвом скейтборду, спортивного одягу й аксесуарів. Покупці їхньої продукції з гордістю носять одяг з логотипом «лайно».
Сьогодні лихослів’я на Заході зайняло вельми пристойну нішу. Лаються герої голівудських фільмів, лаються відомі спортсмени, письменники і навіть політики. Одне слово, лаються всі, хто прагне довести, що не «боїться ні Бога, ні диявола, ні людини». Але якраз тому, що лаються всі, шоковий ефект, яким насолоджувалися лихослови минулого, зараз практично втрачений, та й табу, які нинішні бунтарі воліли б поруйнувати, вже практично не залишилося. Тож скоро, ймовірно, лихослови почнуть придумувати лайки, страшніші, ніж чотирибуквені слова, що приїлися.

Андрій СЕРГЄЄВ,
«Коммерсант-Деньги»