Повсталими китайцями і друзями СРСР жертвували без особливого жалю заради сировини для атомної бомби
60 років тому, влітку 1946 року, в прикордонній китайській провінції Сіньцзян завершилася великомасштабна операція радянських спецслужб. Більшість документів, які її стосуються, не буде розсекречено ніколи. Проте оглядачу «Власти» Євгену ЖИРНОВУ вдалося реконструювати історію цієї та інших спроб таємної анексії Сіньцзяну.
«Більша частина багатств не експлуатується і чекає підприємця»
Зараз, коли XIX ст. стало вже далеким минулим, а слова «капіталізм» та «імперія» в Росії перестали бути лайками, мало хто згадує про те, що позаминуле століття було не тільки часом видатних наукових відкриттів, а й епохою останніх значних колоніальних завоювань. Обділені заморськими територіями держави прагнули дістати свою частку підконтрольних володінь. Німеччина намагалася закріпитися в Африці й отримати хоча б невеликий плацдарм у Китаї, а Японія підпорядковувала своєму впливові Корею. Не менш активно розширювала володіння і сферу впливу Росія, що завойовувала Середню Азію та зміцнила в Північно-Східному Китаї (Маньчжурії) свої економічні й політичні позиції настільки, що цю частину Піднебесної стали іменувати Жовторосією.
Китайська провінція Сіньцзян, що межувала з приєднаними до Росії територіями в Середній Азії, якщо і становила інтерес для колонізації, то лише тому, що була відрізана від центральної частини Китаю горами і пустелями, слабо захищалася китайськими військами і тому неначе сама просилася Росії в руки. Проте легка анексія Сіньцзяну загрожувала обернутися серйозними проблемами.
Область населяло багато народів, об’єднаних тільки спільною релігією — ісламом, і там легко спалахували повстання. Великобританія могла розцінити російське вторгнення в Західний Китай як початок російського походу на Індію і завдати у відповідь дипломатичного або воєнного удару. Але головне — одна з найбідніших китайських скотарських провінцій не становила особливого інтересу в економічному плані.
Та все ж у 1871 році російські війська ввійшли в Сіньцзян. У провінції не один рік тривало повстання, і Китай неодноразово й наполегливо просив допомоги в наведенні там ладу. Підсумком цієї експедиції стало приєднання до Російської імперії в 1881 році невеликої частини провінції, де після виведення російських військ могли поселитися жителі Сіньцзяну, котрі вирішили стати підданими Росії. Але за десятиріччя перебування в провінції російські генерали й чиновники змогли оцінити суміжну територію значно ретельніше, ніж раніше. Сіньцзян виявився багатим на корисні копалини.
«Західний застінний Китай, — писав згодом російський консул у Сіньцзяні Микола Богоявленський, — вирізняється великою кількістю різного роду мінераль них багатств. Тут ми знаходимо в багатьох місцях й у величезній кількості кам’яне вугілля. Є мідь, залізо, свинець, срібло, нафта і, нарешті, відомі й розробляються кілька родовищ золота; з них деякі цілком благонадійні. Велика частина цих багатств не експлуатується і чекає підприємця, який вклав би свою працю, знання і капітал у цю справу».
Загалом російські купці могли б усерйоз зайнятися цією вигідною справою. За договором Росії з Китаєм вони володіли повною екстериторіальністю — не підкорялися китайським законам і не сплачували податки. Їх обмежували тільки у виборі місця проживання. Вони не мали права селитися за межами спеціально відведених китайськими властями факторій.
Російські купці виявилися достатньо підприємливими, щоб отримувати з торгівлі в Сіньцзяні цілком пристойний прибуток. Наприклад, вони закуповували китайський чай у Шанхаї, по російській Китайсько-Східній залізниці везли в Росію та через Алтай доставляли в Сіньцзян, де продавали втридорога. Фактично вони взяли під контроль усю торгівлю провінції, а після відкриття Російсько-Китайського банку — і всі фінанси. Але йти на ризик і вкладати гроші в копальні купці не збиралися. Всі розуміли, що економічний контроль, не підкріплений реальною силою, мало чого вартий.
Саме тому питання про анексію Сіньцзяну ставилося знов і знов. Полковник генерального штабу Ласточкін, посланий у 1911 році на розвідку в південну частину провінції Кашгарію, оцінюючи перспективи військового походу, писав у звіті: «Супротивник, який вторгнеться, не зустріне в Кашгарі серйозного опору, бо китайці не мають тут сучасних військ і неначе не піклуються про те, щоб створити такі в найближчому майбутньому. Відмінний бойовий матеріал тут нічого не навчений, корпус офіцерів абсолютно нікуди не годиться, постачання бойовими припасами бідне й різноманітне. Мобілізація якщо і збільшить мирні кадри військ, то елементами ненавченими і, мабуть, небажаними. Підтримку з Урумчі (з півночі Сіньцзяну.— Прим. ред.) кашгарські війська отримають не швидше як через два з половиною місяця після початку кампанії, а можна припускати, що й зовсім її не отримають. Фортеці, що стоять на шляхах нашого наступу, сильні лише масивністю і властивостями матеріалу, з якого збудовані; здебільшого вони розташовані з тактичного погляду невдало і, за винятком Кашгара і Аксу, навряд чи достатньо забезпечені бойовими припасами».
Проте в тому самому звіті Ласточкін виклав причини, через які анексія Кашгара неможлива: «Ми добиваємося торгового і, мабуть, політичного панування в цій країні. Останнє, втім, завдяки нашій невдалій політиці останніх років значно підупало, і про те, щоб воно не піднялося, всіма силами дбають наші друзі англійці, дискредитуючи нас в очах китайців, чому сприяє не завжди вдалий вибір наших представників. Дуже може бути, що китайці, чудово розуміючи, як складаються міжнародні відносини, надають англійцям можливість чинити різні каверзи в цій країні й тому не особливо піклуються про її оборону, ймовірно, припускаючи, що найкращим захистом її цілості є обопільні інтриги їхніх друзів — англійців і росіян».
До думки про анексію поверталися і в 1916 році. Але в Петербурзі розсудливо вирішили, що у відповідь на анексію Сіньцзяну китайці можуть вигнати росіян з Китайсько-Східної залізниці, що обійдеться країні значно дорожче.
«Влаштувати з них радянські республіки»
Після революції та закінчення громадянської війни Сіньцзян зазнав справжнього російського нашестя. Але це були представники повалених класів, які втекли від більшовиків, і залишки розбитих білих армій, проти яких Червона армія провела в 1921 році невдалу каральну експедицію. Правда, небагато хто з них надовго залишився в Східному Туркестані, як тепер частіше називали Західний Китай.
А в більшовицького керівництва щодо Сіньцзяну були власні плани, причому в різних його частин різні. Деякі видні більшовики виступали за найшвидшу радянізацію Східного Туркестану, але інші вважали, що спочатку потрібно домогтися контролю над власним Туркестаном, чому не сприятиме повстання на прилеглій території.
У тому ж 1921 році голова туркестанського бюро ЦК РКП(б) Ян Рудзутак запропонував радянізувати Сіньцзян і створити на його території дві республіки: з північної частини — Джунгарію, з південної — Кашгарію. Але на політбюро його не підтримали, а нарком закордонних справ Чичерін вважав, що Рудзутак «носився з неприпустимою думкою влаштувати з них радянські республіки».
Плюралізм у більшовицькому керівництві призводив до того, що дві руки Москви й надалі вели в Сіньцзяні повністю протилежну політику: Комінтерн продовжував відправляти до Східного Туркестану своїх агітаторів, а радянський уряд допомагав китайським властям Сіньцзяну зброєю, включаючи літаки.
Час для нової анексії провінції настав на початку 1930-х років. Центральний уряд не мав достатньої влади, а керівництво на місцях захопили люди, котрі називали себе генералами, а свої незаконні збройні формування — арміями. Формально уряд затверджував мілітаристів губернаторами, але зняти з посад їх могли тільки шляхом введення військ або воєнного перевороту провінційного масштабу. Майже нічим не відрізнявся від інших провінцій і Сіньцзян.
У 1931 році там почалося нове повстання проти китайського панування, і керівництву провінції не залишалося нічого іншого, як звернутися по допомогу до СРСР. Але з наданням допомоги військами Москва не поспішала. Мабуть, до дій радянських керівників підштовхнув приклад Японії, яка 1932 році окупувала Маньчжурію і створила там нову державу Манчжоу-Го.
У Сіньцзяні змінювався один губернатор за іншим, поки нарешті в 1933 році не відбувся переворот, у якому брали активну участь білоемігранти, яких, видно, скеровували радянські спецслужби. Новим губернатором провінції став генерал Шен Шицай, який з перших днів заявив про свою лояльність до радвлади.
Слідом за цим почався другий етап таємної радянізації Сіньцзяну. В листопаді 1933 року туди були перекинуті червоноармійці під виглядом Алтайської добровольчої армії. До неї ж були включені й колишні білі, яким пообіцяли за вірну службу радянське громадянство й повернення на батьківщину. Відповідальним за придушення повстання політбюро призначило ВГПУ.
Картина виходила чудова. Перша у світі соціалістична держава руч-об-руч з білогвардійцями й китайськими мілітаристами топила в крові національно-визвольний рух народів Сходу. Добивання малих повстанських груп Москва в 1934 році довірила китайцям, залишивши їм зброю радянських частин та інструкторів, які виводилися. Особливий цинізм кремлівських вождів полягав у тому, що вони не видали китайцям деяких видних керівників повстанців. Мабуть, для того, щоб тримати Шен Шицая в постійному страху перед новим повстанням.
Але, власне, в ті роки ніякої особливої потреби в цьому не було. Губернатор присягав у вічній дружбі й під час поїздки до Москви просив прийняти його у ВКП(б). Сіньцзян був переповнений радянськими радниками, співробітниками й інструкторами. Англійців витісняли повсюдно шляхом народного тиску — проінструктовані радянськими товаришами сіньцзянці буквально не давали проходу імперіалістам.
В економічній сфері обидві сторони отримали все, що хотіли. СРСР монополізував торгівлю й видобуток корисних копалин, надавши Шен Шицаю можливість спокійно й безкарно грабувати жителів провінції. Не мав нічого проти цього альянсу й центральний уряд Китаю, оскільки через Сіньцзян одержував зброю і боєприпаси для війни з японцями.
«З озброєння повстанців знято всю зброю»
Ситуація різко змінилася після нападу Німеччини на СРСР. Воююча країна більше не могла забезпечувати Сіньцзян усім, що провінція була не в змозі виробляти сама. А слабий покровитель — нікому не потрібний покровитель. Шен Шицай почав поступово звільнятися від радянського впливу: видворяв радників, закривав прорадянські організації. Мабуть, у Москві вирішили замінити невірного союзника його братом — як завжди, шляхом воєнного перевороту. Але той завдав упереджувального удару, ліквідувавши брата і звинувативши в його вбивстві СРСР.
З 1942 року Шен Шицай перейшов до тактики масових репресій, запозиченої в радянських друзів. Усі запідозрені в симпатіях до західного сусіда негайно арештовувалися і знищувалися. Кажуть, Сталін був розлючений таким віроломством, і в травні 1943 року політбюро ухвалило рішення про Сіньцзян з найвищим грифом секретності «особлива папка».
План заходів був елементарно простий. Москва вирішила викликати повстання, припинивши офіційну торгівлю з Сіньцзяном, при цьому будь-який охочий житель провінції, який мав худобу або товари для продажу, повинен був нелегально пропускатися прикордонниками на територію СРСР. Охочих утекти з провінції вирішили приймати й розселяти на віддалі від кордону. Радянським видобувним підприємствам «Сіньцзянолово» й іншим ця тактика нічим не загрожувала, оскільки від будь-яких несподіванок їх оберігали розквартировані в Сіньцзяні частини НКВС.
Вже через кілька місяців план приніс бажані результати. Можливість відвезти щось цінне для продажу в СРСР мали далеко не всі жителі Сіньцзяну. Дефіцит призвів до катастрофічного зростання цін, голоду і незадоволеності. Планам Москви дуже допоміг глава китайського уряду Чан Кайши. Він давно мріяв позбутися Шен Шицая і замінити його своєю людиною. Й у нього нарешті з’явилася така можливість. У Сіньцзян виїхала дружина Чан Кайші й зробила губернатору пропозицію, від якої той не зміг відмовитися: його переміщували на позаштатну посаду зі збереженням життя і накопиченого за час губернаторства майна. Ось тільки нові люди не знали Сіньцзян так, як він.
У 1944 році в Москві виріши ли, що настав час активно підтримати повсталих. Виглядало все це не дуже пристойно: Китай був союзником СРСР по антигітлерівській коаліції. Тому вирішили діяти потай.
У загони повсталих влили червоноармійців тих же національностей і забезпечили повстанців засобами зв’язку і зброєю, причому здебільшого трофейною. Мабуть, ніхто у світі не зміг би здогадатися, звідки взялися німецькі міномети в місцях, віддалених від фронту на тисячі кілометрів. Керували діями загонів радянські офіцери.
Тепер китайським військам, які ніколи не вирізнялися боєздатністю, протистояла сильна й організована армія в декілька десятків тисяч чоловік. Повсталі воювали настільки успішно, що в їхні руки потрапила величезна кількість трофеїв, включаючи 64,5 кг золота, яке відверто було обернуте в дохід бюджету СРСР. А всі витрати на утримання і постачання повсталих були покриті за рахунок захоплених у китайців товарів і худоби.
Чан Кайші досить швидко зрозумів, що з Москвою доведеться домовлятися, і запропонував перемир’я, а потім і підписання договору. Головним для СРСР було збереження контролю над видобутком корисних копалин у Сіньцзяні, на що китайцям довелося погодитися і підписати договір про дружбу й союз у серпні 1945 року. Думки повсталих із цього приводу ніхто не питав. Їм пообіцяли створення коаліційного уряду провінції з участю китайців.
Повсталі були незадоволені й хотіли воювати далі. Але радянські товариші швидко знайшли спосіб припинити дебати. 22 жовтня 1945 року керівники оперативної групи НКВС по Сіньцзяну генерали Єгнаров і Лангфанг доповіли в Москву, що вивели з повстанських формувань усіх червоноармійців, які підлягають демобілізації, та відправили до кордону СРСР. «Одночасно, — мовилося в донесенні, — з озброєння повстанців знято всю зброю, яка не перебуває на озброєнні китайців, за винятком батальйонних мінометів... Постачання повстанців боєприпасами припинено. Наявність власних боєприпасів забезпечує оборону зайнятих рубежів».
Правда, до певного часу в загонах залишалися і радники, і частина радянських громадян, але це швидше було засобом контролю.
Здавалося б, СРСР міг легко довести повстання до логічного кінця і зробити Сіньцзян незалежним або просто радянським. Але цьому заважали американці, а також упевненість Москви в тому, що китайців удасться обдурити: переважну більшість у складі нового уряду провінції становили люди, налаштовані прорадянськи.
У 1946 році операцію було завершено, а її учасників представлено до високих урядових нагород. А рік по тому китайці почали репресії проти радянських ставлеників у Сіньцзяні. Здавалося б, вийшов повний провал. І операцію в Східному Туркестані потрібно було забути хоча б через це.
Насправді Москва отримала найважливіше — берилій. Без нього створення атомної бомби було неможливе, а власних родовищ у СРСР майже не було, американці ділитися стратегічним матеріалом не хотіли, і, як мовилося в одному зі звітів 1950-х років, «основна кількість берилових концентратів надходить до нас із Сіньцзяну».
Можливо, повсталими і друзями СРСР пожертвували без особливого жалю ще й тому що вірили у швидку перемогу комуністів у Китаї. Адже весь досвід боротьби за Сіньцзян довів, що найкращий спосіб поширення свого впливу — насадження в потрібній країні лояльного до себе уряду, а не відривання шматків від її території.
Євген ЖИРНОВ,
«Коммерсант-Власть»,
фото «Росінформ»
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!