Оскарження кадрових рішень у військовій службі: уроки кіпрської практики щодо гендерної рівності

Кадрова дискримінація у військовій службі не завжди оформлюється одним очевидно незаконним рішенням. Часто вона виникає з поєднання правил, квот, порядку формування списків і рішень про розподіл посад. Тому ключовим стає питання: що саме треба оскаржувати в суді, аби захист був ефективним?

Відповідь на це частково дає рішення Верховного Конституційного Суду Кіпру від 25.02.2026 у справі про застосування принципу гендерної рівності, яке може бути корисним і для української практики.

Обставини справи

Ніколетта Пападопулу розпочала військову службу у 1993 році на контрактній основі. У серпні 2005 року їй було присвоєно одне із звань сержантського складу. Після цього вона тривалий час не отримувала чергового підвищення.

Того ж 2005 року випускників військової школи в Греції було призначено на службу до Національної гвардії Кіпру. В грудні 2015 року їх підвищили до старшого сержанта.

У 2015 році Пападопулу включили до числа військовослужбовців, кандидатури яких розглядалися для просування по службі з урахуванням вислуги років. Після складання окремих списків чоловіків і жінок командувач Національної гвардії подав пропозиції щодо заповнення вакантних посад міністру оборони.

Останній вирішив розподілити 16 вакантних посад таким чином: 12 — для чоловіків-військовослужбовців і 4 — для жінок-військовослужбовиць. Серед жінок, які проходили службу в сухопутних військах, підвищення отримали три особи з вищими позиціями у службовому рейтингу. Пападопулу посідала у цьому списку 38-ме місце, тому її не підвищили (згодом вона все ж отримала звання: у 2017 році — сержанта, в 2025 — старшого сержанта).

Перша інстанція

Але коли Н.Пападопулу не дістала підвищення, вона звернулася до Адміністративного суду. Заявниця наполягала, що її непідвищення було наслідком дискримінаційного підходу за ознакою статі, а спір має оцінюватися з урахуванням права ЄС і гарантій рівного ставлення у сфері праці та професійної діяльності. Водночас суд погодився з попереднім запереченням Міністерства оборони про те, що окреме рішення про розподіл вакантних посад не було оскаржене.

Суд виходив із того, що саме розподіл спірних посад був самостійним адміністративним актом. Оскільки цей акт не став предметом оскарження, суд дійшов висновку, що скасування рішення про непідвищення саме по собі не давало б заявниці правового результату. Також суд послався на усталену національну практику щодо самостійного характеру таких попередніх адміністративних актів.

У результаті суд першої інстанції відхилив вимоги заявниці, а його підхід згодом став предметом оскарження в апеляції.

Підстави оскарження

Там жінка наполягала, що суд першої інстанції підійшов до справи надто формально і не врахував вимог права ЄС щодо гендерної рівності та ефективного судового захисту. На її думку, спір не можна було зводити лише до питання про те, який саме адміністративний акт був оскаржений, оскільки дискримінаційний результат виник не через одне окреме рішення, а через сукупність взаємопов’язаних дій і правил.

Заявниця стверджувала, що її непідвищення було наслідком системи, у якій окремо формувалися списки чоловіків і жінок, визначалися квоти на заміщення посад і застосовувалися правила просування по службі, що ставили жінок у гірше становище. Саме тому, на її переконання, суд мав оцінити не лише процесуальний бік спору, а й те, чи було забезпечено їй реальне право на рівне ставлення у сфері служби.

На момент виникнення спору в Кіпрі діяли норми закону про армію Республіки та спеціальні положення 1993 року, які регулювали призначення, службову ієрархію, просування по службі та звільнення жінок-військовослужбовиць. Саме в межах цього регулювання формувалися окремі списки чоловіків і жінок та ухвалювалися рішення про розподіл вакантних посад.

Окремо Н.Пападопулу наголошувала, що відмова у розгляді справи по суті фактично позбавила її доступу до правосуддя у спорі про дискримінацію. Вона також звертала увагу, що подальше скасування цих положень і запровадження у 2016 році єдиного списку для чоловіків і жінок не усунули наслідків попереднього підходу, оскільки новий порядок був побудований на стажі та службових позиціях, сформованих за правилами, які, на її думку, мали дискримінаційний характер.

Висновки апеляції

Верховний Конституційний Суд Кіпру зосередився насамперед на тому, чи справді підхід суду першої інстанції порушував гарантії права ЄС. Суд виходив із того, що питання допустимості апеляції визначається національною системою судового захисту і саме по собі не суперечить європейському праву.

Апеляційний суд не погодився з доводами заявниці про те, що висновок щодо відсутності в неї належного правового інтересу автоматично порушує право ЄС і вимагає застосування принципу його пріоритету. На думку суду, проблеми з доступом до правосуддя тут не виникло б, якби оскарження стосувалося і самого акта про розподіл вакантних посад.

Суд також підтвердив, що рішення про розподіл посад є самостійним адміністративним актом. Оскільки цей акт не був оскаржений, відсутні підстави вважати, що подальше оскарження рішення про непідвищення саме по собі могло змінити правове становище заявниці.

Відтак апеляційні доводи щодо порушення права ЄС і доступу до правосуддя були відхилені. А з огляду на відсутність належного правового інтересу суд визнав недоцільним окремо розглядати інші аргументи заявниці. У підсумку апеляцію було відхилено, а на користь відповідача присуджено 4000 євро судових витрат.

Значення для України

Хоча це рішення не має обов’язкової сили для української практики, воно може використовуватися як переконливе джерело у правових позиціях, насамперед у спорах щодо гендерної дискримінації у сфері публічної служби та військових відносин. Його підходи співвідносяться з гарантіями, закріпленими у статтях 24 і 55 Конституції, а також із загальними принципами права ЄС щодо рівності та ефективного судового захисту, які Україна зобов’язалася імплементувати в межах євроінтеграції.

Із процесуальної точки зору це рішення показове тим, що відсутність оскарження самостійного попереднього адміністративного акта — у цій справі рішення про розподіл посад — може позбавити позивача належного правового інтересу при оскарженні кінцевого рішення про непідвищення. Для української практики це означає необхідність правильно ідентифікувати джерело порушення і відповідно визначати предмет позову, включаючи, за потреби, одночасне оскарження як нормативних актів, так і індивідуальних рішень, що в сукупності призвели до дискримінаційного результату.

Із матеріально-правової точки зору справа підкреслює, що дискримінація може мати системний характер і виникати не з одного рішення, а з комплексу взаємопов’язаних норм і процедур. Відповідно, ефективна правова позиція має будуватися не лише на доведенні факту нерівного ставлення, а й на оскарженні всієї нормативної конструкції, яка це породжує, з посиланням на національні гарантії рівності та стандарти права ЄС. У цьому сенсі рішення є корисним нагадуванням: формальний підхід до процесу (зокрема неправильно обраний акт оскарження) може нівелювати навіть обґрунтовані вимоги по суті, і, відповідно, потребує підвищеної уваги адвоката під час підготовки позову.

Закон і Бізнес