Суд над собою

Як адвокатам подолати синдром самозванця та знайти внутрішню опору

Адвокати захищають інших, але хто захищає їх самих — від внутрішніх сумнівів, перфекціонізму та страху викриття? Психолог розповіла, чому навіть досвідчені юристи відчувають себе самозванцями.

Звідки береться сумнів?

У Вищій школі адвокатури відбувся вебінар «Емоційний портрет адвоката: між силою, сумнівом і професійною ідентичністю». Психолог, юрист, гіпнотерапевт Наталія Павліш зосередилась на темах, які рідко звучать у правничому середовищі: синдром самозванця, нарцисична вразливість та емоційна саморегуляція в умовах хронічного стресу.

Синдром самозванця — це не про нестачу знань. Це про постійне відчуття, що вашої компетентності недостатньо, щоб мати право діяти впевнено і не втратити статус. Адвокатура, за переконанням психолога, — особливо благодатний ґрунт для цього феномену.

Н.Павліш виокремила чотири специфічні для адвокатів джерела синдрому. Перше — високі ставки результату: успіх або поразка у справі видимі й відчутні, але не повністю контрольовані адвокатом. «Навіть якщо ви будете суперкомпетентні, є фактори, які впливають на успішність тієї чи іншої справи», — зазначила вона. Клієнт автоматично приписує будь-який перебіг подій юристу, а мислення самого адвоката, якщо є сумнів у ролі, транслює: «Якщо я не контролюю результат — значить я недостатньо компетентний».

Друге джерело — ієрархічне середовище, де завжди знайдеться хтось досвідченіший, з більшою кількістю кейсів і гучних справ.

Третє — клієнтські проєкції: клієнт несвідомо призначає адвокату роль рятівника. «Якщо ви на себе перебираєте роль рятівника й відчуваєте, що тільки від вас усе залежить, наша психіка такого тягаря не витримує», — додала психолог.

Четверте джерело — перфекціонізм як компенсаторний інструмент: людина перепрацьовує не тому, що цього вимагає справа, а щоб заглушити внутрішній сумнів. «Їм завжди недостатньо. У них просто немає точки, де вони мають зупинитися і сказати собі: тут вже достатньо», — зазначила Н.Павліш.

Ключовий індикатор синдрому — асиметрія атрибуцій: перемога пояснюється вдачею, суддею чи легкою справою, а поразка — особистою некомпетентністю. «Якщо у вашій голові часто звучить формула «мені просто пощастило» — це сигнал, що ваш мозок не прив'язує успіх до вашої професійної ролі», — пояснила психолог.

Для практичної роботи з синдромом вона запропонувала кілька інструментів. Перший — деідентифікація з внутрішнім критиком: помітити критичну думку, назвати її психічним процесом («прокинувся мій внутрішній критик») і повернутися до об’єктивної оцінки фактів. Суть полягає в розумінні того, що думки — це не факти доти, доки ми самі не надаємо їм статус істини.

Другий інструмент — витримування невизначеності: прийняти, що 100% контролю не існує, перенести фокус з результату на процес і чітко розмежувати зони контролю та неконтролю. Підготовка, правова позиція, стратегія — це зона контролю. Рішення суду, поведінка інших учасників — ні.

Третій — техніка «достатньо»: сформувати власний реалістичний критерій компетентності, де орієнтиром є не ідеальний результат, а добросовісна дія в межах професійних стандартів. «Зміщуємо фокус з оцінки себе на оцінку власних рішень. Ми не оцінюємо себе — ми оцінюємо рішення», — підкреслила Н.Павліш.

Нарцисизм і страх осуду

Синдром самозванця нерідко співіснує з іншим феноменом — нарцисичною вразливістю. Це, за словами психолога, дві стратегії захисту крихкого «Я»: одна змушує ховатися в сумнівах, інша — у грандіозності.

«Грандіозність — це не реальна впевненість, а компенсація страху втратити обличчя в очах інших», — зазначила Н.Павліш. У професійній комунікації адвокат із нарцисичним захистом демонструє прагнення виглядати всезнаючим, домінувати в дискусіях, надмірно підкреслювати статус і здобутки. Але варто з’явитися критиці — і внутрішнє «Я», яке не має справжньої опори, починає руйнуватися. «Такі люди ніколи не можуть витерпіти жодної критики. Тому що в них всередині дуже крихке «Я»», — додала психолог.

Проблема виникає тоді, коли вся система самооцінки будується виключно на зовнішньому підтвердженні. Тоді будь-яка невдача сприймається як загроза власній цінності, а не як звичайна частина робочого процесу. Нарцисичний сором розгортається за формулою: помилка → сором → захист. А захист — це пошук винних не в собі і відмова аналізувати поразки.

Альтернативою є зріла професійна ідентичність: «Я» не дорівнює результату. «Я» — це цінність + компетентність + відповідальність. Результат важливий, але він не визначальний. Він не має руйнувати внутрішнє відчуття себе. Робота з нарцисичним феноменом, наголосила Н.Павліш, — це не «зменшення Его», а формування здатності розмежовувати: я як людина і я як професійна роль; відповідальність і всемогутність.

Рецепт внутрішньої опори

Адвокати втомлюються не від обсягу матеріалів, а від постійного утримування емоцій — таке спостереження психолог сформулювала, переходячи до теми емоційної регуляції. Професійна культура часто транслює ідею, що сильний адвокат не має права на страх, розгубленість або тривогу. В результаті ці емоції не проживаються, а пригнічуються, що призводить до хронічного виснаження.

«Емоційна регуляція — це не придушення емоцій. Це здатність їх усвідомлювати, витримувати і не діяти імпульсивно. Емоції в судовому процесі виконують сигнальну функцію: вони вказують на перевантаження, порушення меж або внутрішні конфлікти, які потребують уваги», — пояснила Н.Павліш.

Для кожної емоції вона запропонувала окремий алгоритм. Тривога: не оцінювати її як ознаку некомпетентності, а зафіксувати — «зараз в мені тривога» — сповільнитися, подихати і поставити собі запитання: «Що я роблю далі як професіонал, незалежно від цієї емоції?».

Злість сигналізує про порушення меж — використати її не для імпульсивної реакції, а для уточнення позиції або більш чіткої аргументації. Сором після невдалої репліки чи зауваження суду: зупинитися на рівні факту, не розгортати в самозвинувачення. Розгубленість — дозволити собі паузу: «Навіть кілька секунд тиші повернуть ясність і контроль над ситуацією. Вас почекають, і потім ще уважніше слухатимуть», — запевнила психолог.

Окремо Н.Павліш зупинилась на темі відпочинку. «Відпочинок — це не тільки про сон чи відпустку. Це про вихід з професійної ролі», — наголосила вона. Психіка, яка цілий день перебуває в контролі та напрузі, не відновлюється від ще однієї «ефективної» активності. Їй потрібен простір, де можна бути недосконалим і нерезультативним. Корисні ритуали після складних засідань — пройтися, замовкнути на кілька хвилин, змінити картинку перед очима. І важливо мати коло спілкування поза роботою, де відсутні оцінювання, конкуренція та необхідність доводити компетентність.

Підсумовуючи тему внутрішньої опори, психолог розмежувала особистісну та професійну опору адвоката. Перша — первинна і стабільніша: вона відповідає на питання «Я маю цінність, тому що я є», незалежно від результатів справ. Друга — похідна від досвіду і компетентності. «Психологічна зрілість адвоката визначається не лише силою професійної опори, а здатністю не ототожнювати її повністю з особистісною. Коли адвокат не зливає себе зі своєю роллю на 100%, то поразка переживається як частина процесу — а не як руйнування ідентичності», — резюмувала Н.Павліш.

«Внутрішня опора — це не коли нічого не страшно. Це коли навіть у страху я не втрачаю себе і свою професійну позицію», — завершила психолог.

Закон і Бізнес